Якщо б мене запитали: «Що таке самотність?», то я б відповіла: «Самотність – це, коли тобі погано,бо якщо тобі добре, то ти її не відчуваєш»
Самотність завжди сива. Це хвороба старості, яка засушує твоє єство, вкриває його зморшками, хоч не залежно, який в тебе вік. Вона змушує відчувати тягар років.
Коли ти приходиш додому, а квартира озивається до тебе мовчанням та пусткою. І ти відчуватимеш себе частиною інтер’єру. І тобі холодно. Тебе морозить і ти посеред літа кутатимешся в пухову ковдру.
А тобі настільки хочеться спілкування, що ти ладна вести перемовини сама з собою. Але ти твереза і розумієш, що така абсурдність може перелитися у «без глузддя» - в прямому значенні. І тоді ти вмикаєш «говорящий» чорний ящичок і слухаєш звук якогось голосу.
І радіти в тебе є одна єдина причина – ти не можеш втратити найцінніше, з тої причини – що його не маєш. Від тебе ніколи не піде чоловік, бо в тебе його нема. Тебе ніколи не розчарують діти, бо в тебе їх нема. А ще ти застрахована від дрібних життєвих негараздів. Наприклад, ти не слухатимеш нотації класного керівника про погану поведінку сина. Тішся, ти маєш спокій. Вічний спокій, як на кладовищі. А так хочеться деколи клопотів, такі, щоб змогли розворушити кров в мозку, аби відчути, що ти ще жива людина, а не надгробок з мемуарною табличкою.
І ти перелискуватимеш пам'ять. Шукатимеш той спогад, який буде першопричиною твого сьогоднішнього стану. І мислитемеш за шаблоном: «А тоді треба було «так» і все було б інакше». Облиш, все мало бути, так як є. Немає випадковостей. Ти- невинна. Ніхто – невинен. Просто - неправильне зрощення обставин.
Раніше ти спала і бачила «заміжжя». І тобі снилися віщі сни, які ніколи не збувалися. А потім ти викорчувала з себе «наївність», і почала жити приземлено, прагматично. І ти перестала слідкувати поглядом куди летить букет нареченої. І ти перестала вірити у те, що щось зміниться, стане легше, краще. Ти знала – все буде, як завжди.
І тобі навіть хотілося б бути такою, яку ти зневажала. Бути квочкою – мамою, яка пахне як сосуд для дитячого випорожнення. Тою, яка пере шкарпетки, розводить дрізжі на тісто та міняє смердючі памперси. І ти жалієш, що скала по кар’єрній драбині.
І коли про «пошук» говоритимуть твої червоні манікюри, а на обличчі в тебе буде намальована інша жінка – гарніша, молодша. І ти шукатимеш чоловіка. І знайдеш. І зачаруєшся глибиною його слів про суть речей. І захочеш для нього бути іншою, кращою ніж ти є насправді. А потім захочеш бути для нього грішницею та святою . А потім просто захочеш… І питимеш з його губ п’янкий смак закоханості. І ти подаруєш йому своє бажання. А він надягне на палець обручку… Але не на твій, на свій, і піде додому. А ти – тримай підніжку, вставай з колін, випрямляйся. Зустрічай одинока безсонно світанок. І думай, бо думати є про що. І ти будеш думати про те, яка парадоксальна реальність – не можна двічі зайти в одну і ту саму річку, але безчесельну кількість раз можна стати на ті самі граблі.
І ти зберігатимеш своє серце десь в Антрактиді, переживатимеш льодяниковий період, аж до наступної відлиги… І лататимеш якось біль. І пошкодуєш, що не вмієш писати віршів, бо тобі є що сказати. А проза… Прози тобі й так забагато в житті.
Коли тобі за тридцять….Ні, для чого перемешувати, треба сказати жорстко, або навіть жорстоко, коли тобі під сорок, ти перестаєш бачити в очах сусідів знаки питання біля слова «коли», вони вже знають – що «ніколи».
Хто –хто, а ти точно знати має, що таке самотність. Самотність – це, коли в тебе гострий дефіцит чиєїсь любові. І ти думаєш, чим я таким прогнівила бога, що не заслужила жіночого щастя. А потім кластимеш погляд на чужих дітей, які граються в пісочниці, і триматимеш руку на свому пустому животі.
Може, завести собаку, подумаєш ти... Буде кого вигулювати. Ні, не "те". Треба всиновити дитину. І ти ітимеш щаслива, що нарешті найшла «розв’язку» для своєї історії про самотність….
