Ранок починався завше однаковісінько. Першим прокидався Максимко і починав голосно кликати маму. За ним - Софійка починала тихо схлипувати. Тоді заходила в кімнату або Любов Іванівна, або Надія Михайлівна. Любов Іванівна одразу починала кричати:
-Що з вами? Прокинулися? То й вставайте, мийтеся, застеляйте ліжка і тихенько сидіть, бо не отримаєте сніданку.
Не отримати сніданку було страшно. Бо тоді до самісінького обіду дуже болів животик і під грудьми щось смоктало, було невесело і крутилася голова. Софійка одного разу, коли їй не дали сніданку, аж зомліла. Тому тепер вона іноді ховає під матрац хліб. Одного разу за те її навіть у кут поставили.
Коли заходила Надія Михайлівна, у кімнаті ставало світліше. Вона підбігала до Максимка, гладила його по голівоньці, щось шептала на вушко. Потім втихомирювала Софійку, казала, що щось дуже смачненьке на сніданок вже чекає дітей, а ще обіцяла розповісти казку. Таку довгу-предовгу і з веселим закінченням. Діти тягнулися до неї, як квіти до сонечка. Як вона лише встигала двома руками погладити усі голівки? Але кожен відчував теплі її руки саме на своїй голівці.
Того ранку чергувала Любов Іванівна. Діти не дали їй додивитися сон і вона була роздратованою. Тому всі тихенько посхоплювалися, побігли в туалет і під крики та погрози швиденько помилися, щоб чинно всістися на стільчиках. Їм було по чотири - п’ять років. Та виглядали вони старенькими – маленькими, сірими і дуже подібними.
Любов Іванівна не втихомирювалася. Вона говорила про те, які вони невдячні, які погані, що їх тут і зібрали усіх, ось таких недороблених. Що вони дурно їдять хліб і взагалі дурно живуть. Бо будуть такими ж, як і ті, хто їх покинув. І ще багато говорила такого , чого діти не розуміли і через те не запам’ятовували. Коли вона нарешті пішла, Іванка тоненьким голосочком перепитала:
-А що таке недороблені?
-Може в нас нема рук або ніг, - невпевнено відповів Максимко.
Діти почали розглядати ручки та ніжки. Вони були у всіх. Але тут знову появилася Любов Іванівна , закликала Софійку та Іванку накривати на стіл. Няня Василина вже принесла кашу і наливала її в тарілки. Дівчатка швиденько роздали ложки . На столі появився хліб.
Після сніданку Любов Іванівна, випустивши дітей на подвір’я, пішла на кухню. Звідти доносилися до дітей смачні аромати, пахла кава, м’ясо і ще щось таке невловимо знайоме. Та запахи не могли стримати діточок. Усі вони вже стояли коло паркана, трималися двома ручечками за залізні прути і виглядали.
-Це моя мама, це точно моя мама. Вона таке волосся має. І така гарна, - прошепотіла першою Іванка і всі заздро почали вдивлятися у молоду гарну жінку.
Але жінка не помічала дітей. Вона з кимось розмовляла по телефону, до когось посміхалася . І хоча пройшла дуже близенько до дітей, навіть не поглянула на них. І не могла бачити, як голубі оченята Іванки виповнилися слізоньками.
Софійка нікому не говорила про те, що вона також дуже чекає свою маму. Вона просто чекала і знала, що, коли то буде її мама, вона одразу її впізнає.
Надія Михайлівна , яка змінила Любов Іванівну, діточок застала коло дороги. Їхні пальчики аж побіліли і намертво застигли на прутах залізної огорожі. Вони не бачили, як пішла Любов Іванівна. Тут, коло паркану, ніхто не мав над ними влади. Кожен чекав свою маму. Дитячі оченята з надією вдивлялися в кожну жінку. Навіть стареньку. Бо то могла бути бабуся. Час від часу чиїсь оченятка виповнювалися світлом. Дитині здалося, що то саме його мама вже йде.
Нелегко їх навіть на обід відірвати. Та доводиться. І Надія Михайлівна, набравши повітря в легені і попросивши Бога, щоб простив їй цю святу брехню, тихенько так мовить: « У нас поселився якийсь Бумцик…»
Діти не реагують. Ну хто такий Бумцик, коли тут може мама надійти?
-Кажуть, що він уміє вгадувати бажання. І навіть виконувати їх. Особливо, коли дитина чемна і дуже мріє про щось.
Першою відірвалася від паркану Софійка.
-А Бумцик де? Він хто?
Надія Михайлівна продовжувала свою святу брехню:
-Він Домовичок. Давно тут живе. Та хтось його налякав і він сховався у своїй нірці.
Ну хто налякав Домовика, дітям не треба було розповідати.
І уже всі разом з вихователькою йдуть обідати. Після обіду тихенько вкладаються в ліжечка, Надія Михайлівна продовжує розповідати про Бумцика. Всі засинають. Сниться кожному Бумцик, який веде за руку маму.
Надія Михайлівна ж не відриває погляду від вікна. Невже не прийде? Невже таки не пересилить себе? Вчора вона стільки часу переконувала її, що дитина не винна. Що дівчинка така гарна, така мила, така розумна. Ну чим же така дитина завинила? Таке іноді трапляється. Негідників на світі багато. Не одна дівчина чи жінка хоче забути той сором, ту ганьбу, ті страшні хвилини насилля. Так, її, Галину, зґвалтували. Так, вона закрилася у своєму горі. Так, народила дитину і залишила її. Але дівчинці скоро п’ять років і її заберуть з їхнього сиротинця. Хтось, може, візьме її в свою родину. Вже не одні хотіли, та Надія Михайлівна все відмовляла. Вірила, що мати одумається. Молода ще, дурна…А, коли зростатиме без матері рідної, і ї може спіткати така біда. Невже мати це допустить? Декламувала Шевченка, навіть плакала…Довго не могла потім заснути.
Після сну діточки знову коло паркану. Надія Михайлівна поруч з ними.
-А Бумцик і справді виконує бажання? - Софійка.
-Виконує. Лише не одразу. Треба з ним подружитися.
І раптом.. . Перед парканом зупиняється молода жінка. Її погляд ковзає по дітях. Ті замовкли. Оченята не зводять з неї. Жінка зупиняє погляд на Софійці. Материне серце не обдуриш. Навіть тоді, коли те серце не хотіло так довго признавати плоду ганьби…
-Мамо, - кричить дитина.
Вона знала, знала, що одразу впізнає свою маму.
Коли Софійка через кілька днів прощалася з сиротинцем, то принесла Надії Михайлівні найдорожче, що мала: курячого Бога. Камінчика з дірочкою, якого їй подарувала Надія Михайлівна давно.
-Це – усім. Щоб мами знайшли кожного. А це, - вона вийняла з кишені шоколадну цукерку, - Бумцику.
Надія Михайлівна довго дивилася вслід молодій жінці і маленькій дівчинці, які так весело перестрибували через калюжі. Мріяла так по-дитячому, щоб курячий Бог і домовичок Бумцик знайшли кожну маму.
