Дух підприємництва бродив у мені, Денисові Мендюку, роками. Він позирав з очей, іноді й з носа виглядав, але Ганька казала, що то не дух підприємництва, а грип. Та не дивуйте дурній бабі.
Руки чесалися, живіт теж, я до психіатра навіть ходив - дух підприємництва мучить, мовляв, - а він написав у картці "короста" і запхав у інфекційне відділення. Та не дивуйте лікарям - куди їм до бізнесу.
В голові стугоніло: "Бізнесу! Бізнесу!" До сільського голови сходив.
- Ой, не витерплю, - пожалівся. - Щось у голову влізло, кудись кличе, допоможіть дійти до цілі, бізнеснутися допоможіть.
Скрутили, повезли. Два місяці білу гарячку викачували. Оце вам і вся допомога підприємливим людям.
Напився я з горя, сів якось під вечір біля собачої буди, завив, наче зі світом прощався. Собака довго на мене дивився, співчував, мабуть, а коли я, розхитаний тривогами, не втримав рівноваги і впав заплаканим лицем у миску з нехитрим його наїдком, завив і собі.
Отут на мене й упав лом, а разом з ним і прозріння, до якого бізнесу пристати - харчова промисловість. Бо якщо пес із-за миски помий ніч провив, то й людина за шмат харчу останню копійку викладе, але харч той у пельку запхне-таки.
Тож наступного дня я в генделику прямо заявив:
- Закривай, Людко, свою корчму, бо ти мені не конкурент.
І попросив заодно:
- Налий сто грам. Тільки в борг.
Налила.
- Який ви, дядьку Денисе, конкурент, - кепкувала, - як у вас немає стартового капіталу.
Я пометикував - дійсно, це була проблема.
- Ганько, дай грошей, - почав я вирішувати проблему в колі сім'ї.
- Нащо? - поцікавилась Ганька.
- Відкрию генделик.
Хотів ще змалювати Ганьці перспективи, але не встиг, бо її рогач застряг між другим і шостим, як рахувати зліва, верхніми зубами.
Сплюнув я третім, четвертим і п'ятим, як рахувати зліва, верхніми зубами і подався вирішувати проблему в інше місце.
З'їздив у райцентр в один з банків.
- Дайте кредит, - попросив.
- Нащо? - поцікавились.
- Заріжу кабана, вижену горілки та буду торгувати, - пояснив.
- Ріжте, женіть, торгуйте, - порадили, - нащо вам для цього гроші.
- По-перше, треба купити ножа, бо своїх Ганька не дає, - змальовував я бізнес-план, - по-друге, самого кабана треба купити, по-третє...
- Дядьку, - перебила мене якась нафарбована фіфочка, - а що у вас під заставу піде - фуфайка чи чоботи?
- Дівчино, - усовістив я фіфочку, - ти витри помаду і вникни в суть питання. Я ж не під заставою торгувати буду, від нас до кордону далеко, а в себе в селі. І не фуфайками та чобітьми, а кабаном під горілочку - уловлюєш різницю?
- А ви до психіатра ходили? - поцікавилась фіфочка.
- Ходив, - чесно зізнався я.
- І що він вам порадив?
- Коросту прописав.
- З процентами, либонь? - пирхала фіфочка.
- Ні, з сірчаною маззю, - розносив я правду по банку.
- Надовго?
- Та я вже вилікувався.
- А я б не сказала, - запишалась фіфочка.
- Чого, живіт не чешеться, руки теж, - заявив я фіфочці. - А тепер по суті справи - даєте кредит, чи мені в Організацію Об'єднаних Націй звертатися, - спробував настрахати.
- А хіба вам там розуму добавлять? - поцікавилась фіфочка.
- У мене й свого по зав'язку, - відповів я.
- Може, й по зав'язку, - погодилась фіфочка, - але якийсь він у вас, дядьку, рідкуватий.
- Дурна ти шерепа, - розсердився я, - моя Ганька каже, що в мене він уже висох, то вона ж краще за тебе знає, бо тридцять літ зі мною живе, а що ти за десять хвилин могла роздивитися, як у тебе на віях стільки мастила, що ти й сонця не бачиш, не те що мого розуму.
Якесь одоробало в міліцейській формі вхопило мене за шкірки і викинуло з банку, ще й палицею увірвало межи плечі.
- Оце кредит, - пояснило.
Хоч і кажуть, що кредит за плечима не носять, але я носив.
Мусив розпочинати бізнес без стартового капіталу - серед ночі пішов на ферму, поцупив (як виб'юсь у мільйонери, то скажу, що позичив) з-під телятника старого молочного бідона, в якого вже зливали хляки, гарненько виполоскав його на ставку, потім вирив під колгоспним садком землянку, назбирав на полі цукрових буряків, нашаткував їх поцупленою у Ганьки сокирою і в бідоні заквасив. Дочекався, поки забродило, покушав - не смакує, немає, як казали в рекламі по телевізору, своєї родзинки. Пішов додому, просив у Ганьки, аби якогось сухофрукту дала для тої родзинки, а вона дала дулю.
Ну, дулю в брагу не засунеш, поліз я на горище, але там нічого, крім маківок (клята Ганька злигалася з наркотрафіком) не було. Ну, думаю, уб'ю двох зайців - і родзинку для свого бізнесу матиму, і неправедний Ганьчин бізнес підрубаю під корінь. Згріб я ті маківки в клунок, сходив до землянки, заварив у якомусь баняку зі смітника і геть усю заварку з маківок вилив у пійло.
Аж зашуміло й завирувало.
Через днів зо два скуштував - лизнув з кварту. Відчуваю - є родзинка, бо аж очі диба стали. Хотів краще розкушати, та не встиг, бо по садку чогось почали лосі швендяти - ще й достобіса, ціле стадо (де й набралося стільки бісової худоби). Ледве встиг втекти додому. Біг, пригинаючись, рівчаками, а лосі трубили десь позаду, наганяли жаху і провіщали кінець світу. Жаль, злякався трохи, не прислухався до пророцтв лосиних, а то віщуном би нині був - це вам не горілочкою по землянках торгувати, це бізнес ого-го, доходний.
Наступного дня назбирав я кисличок на закусь і відкрив кафе. Відвідувачі не забарилися - поряд хлопці поле орали і в них трохи поламався трактор: двигун заклинив і гусениця лопнула. Доки вони несли садком до села матюки, я їх і перейняв.
- Іване, - кажу, - Семене, зайдіть до кафе. Першим відвідувачам знижка, себто безкоштовне харчування.
- А випити є?
- Є.
Хлопці завітали.
Набрав я їм по кварті браги-шумовиння, собі за компанію теж налив.
- Що це за гидота? - скривився Семен, глянувши у кварту.
- Не дивись на вроду, а дивись у душу, - порекомендував я.
- Та пий, Семене, - підтримав мене Іван, - брага як брага, ото й тільки, що чортом тхне.
- Родзинка, хлопці, - гигикнув я, - ізюминка.
- Та який це ізюм, коли тут стільки мотлоху плаває, що й браги не видно, - все ще огризався Семен.
- Тобі ж кажуть, не ізюм, а ізюминка, - розтлумачував я. - Родзинка, оригінальність, неповторність.
- Тобто ізюм жіночої статі, - мовив змучений довгою і безплідною дискусією Іван та й вихилив кварту.
Я не забарився - теж вихилив.
Семен сумнівався - мурчав, бурчав, льопався квартою в бідоні і раптом витягнув звідти рогатого рака.
- Ого, - сказав я, - а звідки це така закусь?
- Не дамо чортам ні краплі! - раптом заверещав Іван, схопив бідона і попер кудись у поле.
- На чорта ти сюди стільки сміття напхав?! - репетував Семен і трусив переді мною раком.
- От дурний ти, Семене, - здивувався я, - якщо раки вже сміття, то що таке риба.
В землянку заглянув лось. Він узяв рака і сів до гурту.
- Ану налий, Денисе, сьорбну, - звернувся до мене.
Я хоч і злякався, але виду не подав - дарма, думаю собі, що худобина, аби відвідувач. Тільки ж гаспидський Іван потяг бідона в поле - з чого налити.
- Зачекайте, зараз повернуся, - попрохав я лося і подався за Іваном.
Кругом теж паслися лосі. Ну й хай пасуться. Одному навіть нарвав трави і подав, хай хрумає. Він мені за це вчепив на піджак ордена. Я зрадів - буде чим похвалитися перед Ганькою.
Два лосі гризли колгоспного плуга. Один дожовував лемеша, а другий обгризав фарбу з рами.
- Хлопці, - запитав я, - вам що, мало трави?
- Ексклюзив, - шепнув мені той, що дожовував лемеша і підморгнув.
Другий у грубій формі запропонував погризти з ним фарбу. Мусив погодитися.
Ледь доторкнувся я зубами до плуга, як з трактора виглянув Іван.
- Денисе, - кричав, - ти уявляєш, скільки можна заробити на гусях?!
- На чорта мені твої гуси, - розсердився я, - де брага? Лосі хочуть випити. Бачиш, плуги гризуть з похмілля і мене примушують.
- Брагу забрали в сільраду, - розвів руками Іван, - казав голова, що на ній гуси плодяться, як бджоли.
- Е-е, ні, - запротестував я, - коли він хоче моєю брагою загнати гусей у вулики, то це мій бізнес, хай візьме патент.
- Завтра формуємо ешелон, - розповідав Іван, - і відправляємо на експорт.
- Кого, голову сільради? - поцікавився я.
- Ні, гусей. Під сільрадою підвал, там їх підпільно вирощують.
- Іване, - не втримався я, - пішли в сільраду, я заберу свою брагу, а ти - гусей. Це ж наш бізнес, а сільрада хоч і влада, а права не має нашими головами капітали збивати.
- Пішли, - погодився Іван і витяг з-під трактора бідона.
- О-о, - здивувався я, - а це що таке? Чи й не моя брага?
- Ні, - категорично заперечив Іван. - Це я ховаю від чортів юшку, що прибавляє їм сили, бо як нап'ються - капут нашій цивілізації, - та на цих словах взяв бідона на спину і рушив до села.
Я хотів запротестувати, але до бідона вже присмоктався якийсь лось, тож я махнув рукою - хай краще дудлить вража худобина мою брагу, ніж я маю гризти плуга. Потім мені спало на думку, що чого ж це я повинен задарма поїти цього сохатого, хай хоч до села мене за це підвезе. Тож я заходився плигати на лося, що брів, цмолячи брагу, за Іваном. Але мені так і не вдалося всістися на лосевій спині - бриклива попалася худобина.
- Ці гуси задовбали, - бурчав по дорозі Іван, - так і падають на спину, так і падають, ще хребта зламають.
Я, чесно кажучи, порахував Івана за дурника - де ж ті гуси, котрі йому ввижаються. Лось, він ось, бреде, присмоктавшись до бідона, я на нього виплигнути одно норовлю, а гуси?... Марення якесь їй-богу, оце нажлуктився Іван, хай йому не вадить після моїх частувань.
Так і добрели до сільради.
- Хлопці, куди ви прете, чи ви подуріли? - десь узявся Семен.
За ним стояла вантажівка, завантажена рогатими раками.
- У кожного свій бізнес, - розвів я руками. - По чому правиш за штуку, Семене?
Семен не встиг мені відповісти, чи не захотів, бо раки, це я вже втямив, були наготовані на експорт.
- Гусю-гусю-гусю-гусю, - перебив Іван мою з Семеном балачку і попхався в сільраду.
Лось теж пішов за ним, але зачепився рогом за прапор.
- Семене, рятуй святиню, - викрикнув я.
Та Семен не зважав на мій крик, він всунув руку в сільрадівське вікно і, ловлячи десь там раків, викидав їх на вантажівку.
- Куркуляка, глитай, тобі аби заробітки, а як же держава, народ, святині його - невже все по барабану?! - ганив я Семена.
Мусив я рятувати прапора сам - підплигнув, схопився за древко, відірвав його від стіни, зняв з нього прапора, а древком заходився заганяти лося в сільраду - хай голова побачить, що бродить у нас по полях.
- Люди, рятуйте, гуси задзьобують! - верещав десь попереду Іван.
- Гей, - заганяв я лося, - гей, крутишся, як вишкварка. Та пригни голову, бо одвірка знесеш рогами.
Іван ускочив до голови в кабінет і почав запихати бідона під стіл.
- Ховаймо чортове пійло, рятуймо цивілізацію, - умовляв.
Голова схопився з-за столу, а лось заходився його цілувати. В цей час Семен упер до кабінету відро раків. Лось кинувся до раків і поліз на стіл. Під ним тріснуло скло, яким той стіл був накритий. Я вперіщив лося по спині древком. Іван кричав, аби забрали від нього гусей і рятували цивілізацію. Голова крутив диск телефону. Перед собою я побачив злючого Семена.
- Ти кого б'єш, Мендюк смердючий?!... - прохрипів він.
На цих словах він ухопив до рук величезного рака і з розмаху заїхав ним мені в пику. На цьому все й смеркло.
Через півроку ми з Іваном повернулися в село. З примусового лікування.
Оце вам таке відношення в нас у державі до вільного підприємництва і сільського бізнесу - ще не встигнеш кроку ступити до солідного прибутку, а тебе вже лікують, уже за грати пхають.
І за що?
За родзинку в бізнесі.
Сільський голова казав, що якби моєю маковою брагою напоїти все село, воно б Америку за день звоювало.
Оце так наше керівництво розуміє бізнес.
Бо на чорта нашому селу та Америка, коли у нас стільки раків та лосів, а Іван казав, що ще й гуси якісь чудернацькі водяться.
Тільки розвертайся та бізнесуй. Напувай людей брагою моєю, аби все те взирити змогли.
Бо сліпі ж, сліпі. Під ногами золото блищить, діаманти сяють, а ми по них чобітьми. Одно шукаємо поводирів та сунемо за ними отарою чобітьми по золоту.
Ех, людоньки, ви ж огляніться довкола, я ж поряд, я - Денис Мендюк, поводир не згірший за тих, верховних. Єдина різниця між мною і ними, що я з кварти брагу наливаю, а вони зі словес. Ефект же один і той самий - лосів бачимо, раків бачимо; золота під ногами - ні.
То чому тих, верховних, на трон пхають, а мене - між психів?
Ми ж з однією родзинкою до вас, людоньки - обіцянкою близького щастя з наших рук.
Дайте ж бізнеснутися, дайте напоїти людей щастям і, доки вони ганятимуть лосів від прапорів, ловитимуть раків по сільрадах та вирощуватимуть гусей по підвалах і вуликах, я натрушу трохи капіталу з обіцяного їм щастя.
Дайте, людоньки.
Ех, не дадуть.
Бо зверху їм обіцяють великих лосів, раків і гусей, а з моєї кварти виплигують якісь карлики.
А може, воно й правильно, бо чим більші обіцяні лосі, тим більшу за них деруть шкуру.
Я зі страхом поглядаю зі своєї кварти на той процес обдирання шкури, мені її жаль, до сліз жаль. Але я притлумлю жаль, бо мені обіцяли, що покажуть ну дуже великого лося. Ото вже матиму радості.
Тою радістю близькою й живу.
