Олекса йшов на конюшню. Велика полотняна торбина теліпалася на плечі і легенько похльоскувала по подертих штаненятах. Світило сонце, лізли із землі травичка, все пнулося до Бога, а його не було.
Олекса йшов на конюшню, бо в колгоспі сьогодні здох кінь, його витягли на гноярку біля конюшні, і туди вже пішло море людей.
Мати обідньої пори бігла додому, ледь не підпалилася.
- На, - поставила на стіл черпак затірки, отриманий за роботу в колгоспі, - швиденько висьорбай, бери торбу та лети на конюшню, там коня ділитимуть. Тільки ж не стидайся, греби, скільки вхопиш, бо більше, казали, коні не дохнутимуть, немає чому вже, а до акацієвого цвіту ще далеко.
І от Олекса, "останній мамин промінчик", як казала мати, йде на конюшню ділити коня. Батька в Олекси немає - помер взимку; сестер уже немає - одну сусідка, баба Галька, з'їла відразу ж після батькової смерті, а двох менших мати в інтернат здала.
- Всі не виживемо, - сказала, - треба вибирати.
Вибрала Олексу та й залишила собі.
"Краще б і мене здала, - думав Олекса, - там, може, їсти дають."
На горбочку сидить Володька, дядька Павла син. У нього на обличчі лазять дві здорові зелені мужи.
- Зжени мух, - каже Володьці Олекса.
- Не подужаю, - ледве видавлює з себе Володька.
- То хай сидять, - іде Олекса далі.
Олекса сердитий на Володьку. Зимою, як розбирали на паливо хати померлих, Володька вкрав у Олекси цілий куль соломи, а другого Олекса вже не подужав зняти - то мусили з матір'ю топити в хаті лавою, що тепер і сісти ні на що.
Володька сидить, а Олекса йде далі. Ось і гноярка. Гурт людей. Розрубаний кінь. Люди розпихають м'ясо по мішках.
- Дя, дайте й мені трохи, - скиглить Олекса коло дядька Микити, що бгає в мішок найбільший шмат.
- На, - дає дядько Олексі дулю.
Олекса йде до другого дядька.
- Дя...
- Йди геть! - гримає дядько.
- Тьо... - йде Олекса до тітки Одарки.
- І не проси, - зав'язує тітка мішка.
Олекса надибує неподалік кінську голову, розстеляє біля неї торбину, але тут, де не візьмись, налітає, як крук, Федько Луштяк.
- Ану киш, - лупцює Олексу долонею по маківці і відкидає геть, у калюжу.
Федько старший від Олекси на цілих п'ять років, йому вже шістнадцять. Федько дужчий від Олекси - не тягатися з ним Олексі, лежить у калюжі та дивиться, як розходяться люди.
Потім підіймається і блукає по гноярці - гляди, як рубали коня, то шматки м'яса повідпадали. Ні, як підметено. Олекса вилазить на найбільшу купу гною, сідає перепочити. І помічає за купою конячі нутрощі. Набухлі, місцями почорнілі, вони лежать у натягнутій гноївкою калюжі і ваблять своїм апетитним виглядом.
- Ти диви, викинули, дурні, - мовить Олекса і скочується до кишок.
Розстеляє торбу, хоче увібгати в неї скарб. Але потуги хлоп'ячі марні - важкі кишки, повні. Олекса витягує їх на сухіше і топчеться по них щосили, намагаючись звільнити від калу й сечі. Там, де кишки завернуті і вміст їхній не видавлюється, Олекса прокушує їх зубами і таки добивається свого - кишки порожніють і влазять нарешті в торбу. А далі - довга і важка дорога додому. Дорога з торбою, немов з санчатами, позаду - важка, сука з торбою, не завдати на плечі. Дорога мимо зеленої травички, засидженого мухами Володьки (помер, мабуть), мимо табельника дядька Кіндрата, що цікавиться:
- А що це ти тягнеш, хлопче?
- Киші.
- А нащо?
- Їстиму.
- Ну, тягни, тягни.
А ввечері мати, варячи в баняку зчорнілі кишки, раділа та хвалилася:
- Із завтрашнього дня, синку, підеш у сільраду за розсильного. Дядько Кіндрат змилостивився над тобою, казав, щоб приходив, бо їхній розсильний помер позавчора. Може, виживеш, бо в сільраді розсильному дають черпак затірки. Мій черпак, твій черпак - це ж уже цілий бенкет. Житимеш. Тільки ж слухайся дядька Кіндрата, роби все, що б не казав, бо дороге це місце, золоте. Держи ж його, синку, держи.
А вранці мати лежала на лежанці мертва. Просив же її Олекса:
- Не їж, мамо, стільки кишок.
А вона ледь не весь баняк їх виїла.
- Нічого, - усміхалася, - м'ясо не завадить.
Ось і зараз усміхається. І чого, питається? Померла ж.
Олекса ще раз дивиться на матір і збирається на службу в сільраду - сказано ж, треба берегти місце, слухатися, не спізнюватися. Цікаво, а чи зразу дають там затірку, чи аж увечері?
Ось і сільрада. За столом дядько Кіндрат, табельник.
- Здрастуйте, - вітається Олекса.
- Здоров, козаче, - вітається й дядько.
- А в мене мати померла цієї ночі, - каже Олекса.
- До цього йшлося, - зітхає дядько, - вона вчора не могла вже й лопати підняти. Затірку так видали, з жалю. Ну, нічого, вона ще свіжа, якийсь день полежить, а ти, хлопче, біжи на конюшню, запряжи пару коней у віз та відвези дітей з ясел на цвинтар.
- А затірка? - оглядається Олекса.
- Увечері, після роботи, - роз'яснює дядько. - Як зробиш роботу гарно, щоб собаки мертвих не тягали, то й два черпаки дам.
Олекса радіє обіцяним двом черпакам і йде на конюшню. Там бачить два вози - один на двох колесах, підпертий ззаду якимось поліном, а другий, з одним цілим колесом, взагалі лежить на боку. Олекса довго думає, що його робити, і нарешті додумується перечепити колесо з перевернутого воза до того, що на двох. Віз на трьох колесах хоч і не зовсім справний, але їхати може.
Олекса йде на обору вибирати коней. Але вибирати там немає чого - що не виздихало минулого року віж хвороби та взимку від недогляду, забрано на роботу в поле, а біля копиці соломи стоять лише суха, як драбина, кобила з перебитою і неправильно зрощеною передньою ногою та старий, як дід Данило, сліпий кінь Лобур. Олекса знаходить під конюшнею якусь схожу на мотузки упряж, залигує коней і тягне до воза. Кобила немилосердно шкутильгає, сліпий Лобур смикається то вправо, то вліво, безбожно плутається в "соп" і "гаття", але триколісний віз, тягнучи за собою, мов перебитого хвоста, люшню переставленого колеса, якось кульгає-котиться селом.
Ось і ясла. Олекса знає, що в цих яслах тримають куркульських дітей, і ці діти безбожно дохнуть, бо їм хоч і виділяють трохи харчів, але в завідуючої, тітки Варки, своїх дітей шестеро, то мусить обділяти куркульських, аби свої не поздихали.
- Де діти? - питається Олекса в завідуючої, що вийшла на ганок.
- У ванькирчику, - кажу завідуюча.
Олекса йде до ванькирчика, відкриває двері і ледь не падає на порозі. Діти померли, видно, давно, смердять, що рятунку немає, але робота розсильного є робота розсильного - дітей треба везти на цвинтар, інакше не заробиш своїх два черпаки затірки, а мати вже не принесе.
Тож ступає Олекса в темноту і сморід ванькирчика.
- Куди ти поліз? - гукає навздогін тітка Варка.
- По дітей, - дивується Олекса.
- То візьми рядюжки та в рядюжках їх винось, бо вони вже розлазяться.
Олекса вертається, бере рядюжки і знову йде до ванькирчика. Стелить там рядюжки, нагортає в них лопатою дітей, по дитині в рядюжку, щоб не важко було носити, й акуратно та ретельно, як наказала тітка Варка, зав'язує. Сморід стоїть такий, що хоч виригайся - от тільки пузо пусте, нічим.
- Ну, понесли, - керує тітка Варка й Олекса носить з нею до воза смердючих дітей.
Одна рядюжка розв'язується і щось сіро-чорне, слизьке, розкочується по підлозі.
- От шерепа, - лається тітка Варка і змітає віником назад у рядюжку розсипану дитину.
- Рядюжки повернути? - перепитує Олекса, повантажившись і намірившись від'їжджати.
- Ні, то на похорони виділили, в них і ховай, - відповідає тітка.
І Олекса їде на цвинтар.
На півдорозі його доганяє дядько Кіндрат.
- Зачекай! - кричить.
За плечима в дядька мішок.
- Візьми ще одного, - каже дядько і витрушує з мішка на віз мертвого Володьку.
Мухи вже облишили Володьку, але сам він чогось надувся, набубнявів - от-от лопне.
- Чого він такий надутий? - питає Олекса.
- Сердиться, - каже дядько.
- На кого? - дивується Олекса.
- На всіх, - відповідає дядько і йде геть.
А ось, нарешті, і цвинтар. Коні втомлено зупиняються біля двох чималеньких ям, викопаних осторонь від похнюплених, зчорнілих від дощів та вітрів хрестів. Одна яма вже наповнена і присипана зверху землею. Друга теж майже повна, тільки по кутках ще лишилося трохи місця. Олекса обходить неприсипану яму, прикидає, чи влізуть туди всі його діти, і доходить висновку, що з четверо якось можна вмістити. Але ж у Олекси шестеро. Та ще й Володька. Що ж робити Олексі? Наказано ж у яму мертвих кидати, щоб собаки не тягали. Інакше не бачити Олексі другого черпака затірки, як своїх вух.
Неподалік, між хрестами, довбаються в землі четверо чоловіків - риють яму. Олекса підійшов до них.
- Здрастуйте, - привітався.
- Що, й тобі в землю хочеться? - похмуро реготнув один з чоловіків.
- Ні, я затірку заробляю, - зізнався Олекса. - А ви кому яму копаєте?
- Дід Гаврило помер.
- А моїх дітей не можна сюди вкинути? - цікавиться Олекса. - Бо туди вже не влазять.
Чоловіки подумали, щось погомоніли між собою.
- Як привезеш діда, то вкинемо, - вирішили.
Викопали яму, зібралися по діда. Олекса забрався на воза.
- Но! - гукнув до коней.
- Стій, - зупинив Олексу один з чоловіків. - Скидай оцей мотлох, невже думаєш з ним по селу гасати.
Чоловіки хутенько вивантажили рядюжки і Володьку біля спільної ями, повлазили на воза, і Олекса повіз їх до діда Гаврила. Там на віз кинули купу соломи, вмостили на ту солому мертвого сухого діда, якась баба його перехрестила, й Олекса потарабанив назад до цвинтаря. Чоловіки важко сунули позаду.
На цвинтарі з трудом пробралися калікою-возом до свіжої могили, вкинули туди діда, і чоловіки взялися за лопати.
- А мої діти? - перепитав Олекса.
- Іди ти зі своїми дітьми... - вилаявся один з чоловіків, ще й потилиці Олексиної своєю п'ятірнею дістав.
Олекса теж вилаявся, за що заробив лопатою по задниці, забрав коней та й повів їх, зачіплюючи возом хрести, прямо через могили.
- Кудою ти поповз?! - гукнув один з чоловіків.
- Він тобі потрібний? - гримнув другий. - Закопуй швидше, бо скоро й смеркне.
Олекса зупинив воза біля спільної ями, ще раз оцінив обстановку, а тоді відчепив від воза люшню і заходився розштовхувати нею мертвяків, щоби вмістити свої рядюжки. Натоптався, натрудився, але шестеро ясельних дітей таки порозтикував по кутках. Лишився тільки Володька. Олекса вхопив його за чуба і поволік прямо по мертвецях на середину ями.
- Володька не рахується, - бурчав. - Мені за ясельних дітей затірку обіцяли.
Вмостивши Володьку серед ями, наче пам'ятника на кургані, Олекса рушив назад, але провалився ногою чи то в чиєсь черево, чи то в юшку, що набігла з трупів. Вибрався з ями, нарвав торішньої сухої трави, заходився витирати ногу від смердючої коричневої рідини.
- І чого вони так швидко гниють? - дивувався.
Потім поїхав на конюшню, випріг коней та й пішов до сільради по затірку.
Сонце поволі котилося до землі. Пахло ораною землею, травичкою, молодим вербовим листям. Співали якісь невідомі Олексі птахи, кублилися, цвірінькали горобці. Подекуди пролітали, розминаючи затерплі за зиму крила, бджоли. Неподалік, на горбочку, жовтіли якісь весняні квіти. Надходив Великдень, тож усе чекало Христа-спасителя.
А його не було. Йшов тисяча дев'ятсот тридцять третій рік від його народження. Хто ж живе так довго?
