Зранку я прокинулася спітніла i наче вся переламана-пережована. Боліло в сонячному сплетінні та щеміло у грудях. Довший час лише лежала і тупо дивилася на небо за вікном, не зовсім усвідомлюючи, де я. В голові шум. Як же так? Знову? Після трьох місяців відносного спокою під впливом антидепресантів? Після трьох довжелезних місяців особистого табу, коли я строго заборонила собі думати про нього, згадувати його? Він - мій гріх, моя ганьба.. І це усвідомлення мучить мене. Як це він собі дозволив з´явитися цієї ночі і розбити мій крихкий спокій на друзки? Поглянула в бік чоловіка - а він собі спокійно спить і навіть гадки не має, щó саме мене у цей момент терзає. Ось мій чоловік - спить, дихає - лежить біля мене. Біля мене! І я біля нього.. Але між нами - невидима, непроникна стіна..
Я поволі виповзла з ліжка і сховалася у ванній. Зачинилася. Здається, насувається істеричний захват - буду ревіти. Мій психолог мені радив, що коли захочеться плакати, краще це зробити відразу, не віддаляти і не відтісняти цей процес. Бо таким чином негативи у душі накопичуватимуться, а це перешкоджає одужанню. Бо не буде полегшення, не прийде очікуваний катарсис.. Так, і я зараз виплачуся досхоча. І це буде вперше після того, як..
Останнім часом ходила наче зомбі, без будь-яких глибших емоційних зворушень. Апатія. Стан, який умертвляє заживо. Висушує душу. Остання фаза депресії.. перед необхідністю прийняти остаточнe рішення.. Хіба? А, може, втеча кудись далеко могла би i справді допомогти? І я ціпко вхопилася за цю рятівну соломинку і жила нею майже всю весну. Навіть ще кілька днів тому щиро сподівалася, що ця поїздка в інші краї дасть мені інший стимул до життя, навіє інші думки, позитивні враження пробудять нові переживання.. i що допоможе остаточно викурити з голови цього негідника.. Так, саме його - раз і назавжди. А тепер що? Чого досягла? І я тихо, наче побита вовчиця, заскавуліла, сльози потекли самохіть.. "Так, і досить вже!" - після чергового невгамовного захвату жалості намагалася насварити саму себе, аби мій плач не було чути у спальні, - "Виплакалася? І досить. Не буду більше про це думати!"
Та не так просто все було. Від цієї ночі десь у грудях знову все почало нидіти, нуртувати, смикатися і скиглити. Досі ніяк не можу розібратися у своїх почуттях. Ким він мені був? Ненавиджу його? Ще люблю? Чи все разом? I що це, власне, було? Короткометражний флірт? Фатальна закоханість? Якийсь абсурд, недорозуміння? Помилка? І чия? І звідки він взагалі узявся на мою голову? І чому саме він мені трафився на моєму шляху? Хто він, врешті-решт? Якийсь злий жарт долі?
Почувся стукіт у двері.
- Через п´ятнадцять хвилин сніданок. Ти ще довго там? Чи можеш трішки жвавіше? - у голосі чоловіка я відчула легке роздратування.
- Через п´ять хвилин буду готова і пущу тебе. - пiдхопилася я і блискавично пірнула під душ. Під струменями води трохи заспокоїлася, навіть відчула, що прибуває нова енергія - літепла вода стікала по голові, обличчю, плечах, грудях, руках.. ніжно гладила тілo, розпумповуючи кров у венах та капілярах..
З чоловіком привіталaся в проході у ванну.
Сніданок вже чекав у вітальні, спільній для нашого та решти двох апартаментів. На щастя, сьогодні ми тут були одні, тому поснідати вдалося без сторонніх приховано-зацікавлених поглядів інших гостей.
12.
Надворі було ясно і прозоро, як на акварелі. Cвіжий, поривчастий вітер щоразу приносив солонуватий аромат моря та розкуйовджував моє розпущене волосся, котре я вранці так довго намагалася приборкати. Ми сиділи у кав´ярні на дворику і смакували запашне еспресо з молоком. На бруківку перед столиками позліталися голуби і чайки. Обидва табори птаства галасливо сперечалися у гонитві за ласим шматком поживи, яку час від часу підкидували туристи. Наглі, хижі чайки нападали на своїх конкурентів й відлякували їх. I голуби зненацька всією зграєю шумно здіймалися з пляцу та вмощувалися на довколишніх черепичних дахах. Коли ж небезпека поминала, знову злітали униз, розвіюючи у вітряному вирі сизо-білі пір´їни. Чоловік уважно вивчав мапу міста, а мені було байдуже, у якому напрямі рушимо - головне, щоб дійшли до моря.
Минаємо головну площу. Але ж і люду тут! І це тільки ранок! Он, молоді фінни - ясно, їм сюди, наче рукою подати - судна-пароми з недалекого Хельсінкі курсують туди й назад кожні дві години, звідти до Таллінну всього якихось вісімдесят кілометрів. Kажуть, їздять фінни сюди розважатися та за дешевими алко-напоями, бо у них частковий "сухий закон". А ось - французи, британці, німці, шведи, трохи далі - численна зграя японців - вони такі кумедні зі своїми нерозлучними, майже до тіла прирослими фотокамерами - бігають по площі з виряченими оченятами та з відкритими ротами, наче дітвора, розглядаються увсебіч, покивують головами і захоплено вигукують: "О-о-о! А-а-а! Угу-у!" Адже відомо, що запальні туристи зі Східної Азії, особливо японці та південно-корейці, їздять отак "галопом-по-Європі" - в буквальному сенсі - і за три-чотири дні вони хочуть встигнути і Таллінн, і Осло, і Прагу, і Відень, і Будапешт, і Париж тощо, ретельно зазнявши усе, але толком так нічого і не засмакувавши. Свою законно заслужену коротку відпустку ретроспективно проживають на диванax у власних вітальнях, розглядаючи фото та відео. А онде - скупчення підлітків з Росії, мабуть, школа якась приїхала чи що - верещать-пищать, штовхаються навзаєм, перебігають одне одному дорогу - словом, ніякої дисципліни. А ще трохи далі - групка поляків з якимось побожним благовінням, майже екзальтованістю, захоплено розглядає куранти на стіні ґотичної лютеранської кірхи св. Духа. Так, багато народу поз´їздилося-поприпливало-поприлітало до Таллінну. Подібний туристичний ажіотаж почався після падіння "залізної завіси" на початку дев´яностих і у Празі. Проте аж такого шаленого напливу туристів, наче одночасно потерпілих від колективного психозу, як у Таллінні, я вже не бачила давно. Виходить, що майже весь туристичний рух перемістився сюди, на північ Європи, тим більше, що цього року Таллінн несе почесне звання "Європейської культурної столиці 2011-го року".
Вже йдемо доволі довго - зусебіч яскравіють розцяцьковані квітами та різними декоративними вивісками крамнички та ресторанчики, пропливають розсяяні обличчя гомінких людей, а я все дивлюся і дивлюся на стрункі, розкішні будови Старого міста, на дахи, на небо, на гостре сонячне проміння, що пробивається крізь хмари, розмальовуючи прогалини між ними глибокою лазур´ю - і все наче зливається ув одну химерну сюрреалістичну картину: все пливе, тече, розпливається у масі кольорів, а я це все ніби споглядаю зі середини свого герметично ізольованого акваруіму, куди не доносяться живі, реальні звуки, а чути лише якесь приглушене шуміння й шелест.. Але стоп! Що це? Здалося чи справді вгледіла серед натовпу знайоме обличчя? Його обличчя? Він?! Мене пересмикнуло. Придивилася уважніше. Та те обличчя як з´явилося, так і розчинилося серед безлічі інших. Привиділося? Божеволію чи що?! Звідки би тут взявся?
Ми помаленьку добрели до фортеці з найстарішими у Північній Європі оборонними мурами, які обрамляють майже ціле Старе місто і відділяють його від гавані з портом. Відчула різкий, холодний вітер - війнув прямо в обличчя і це подіяло, ніби на мене виплеснули відро зимної води. Мою пригніченість як вітром здуло. Отямилась. Роззирнулася навсебіч. На сірому тлі фортечного муру заяскравіло щось великою рожево-фіолетовою плямою.
- Дивися! - вхопила я за руку чоловіка. - А тут іще цвіте бузок! Наприкінці червня! Слухай, та в них тут іще травень! - це мене розвеселило.
- Здається, літо запізнюється на місяць-півтора. - підтвердив чоловік.
- Ні, не запізнюється. - заперечила я. - Просто весна ще затрималася. А у нас в Празі вже бузок відцвів на початку травня. Вже думала, що з бузком цього року розпрощалася, а воно диви, яке диво!
Пройшли під фортечною брамою і потрапили на широку вулицю з тpамвайними коліями. Bідразу за ними видніється порт і пляж. Нумо туди - до найпівнічнішої точки нашої подорожі та до моря! Перетнувши рушну магістраль і колії, ми опинилися на набережній. Збігли по сходинах униз - і ми вже на пляжі. Перед нами - пісок і каміння, кілька дерев, дерев´яні лавки, темно-синє море і каравела сірих, купчастих хмар. Ліворуч - парк, а вдалині - на самісінькому обрії - величезний, чорний, мабуть, вантажний корабель. Який простір! З моря віяв вологий бриз, раз у раз освіжаючи шкіру дрібними краплинками від плескоту хвиль. Треба попробувати температуру води. Роззулися, обережно підійшли до неї по пістрявій чорно-сіро-рудій гальці.
- Бр-рp! - затремтіла я - Яка ж холодна!
- Яка дивина, що на Півночі холодно! - підстібнув мене чоловік. - Бачу, i тут не скупаємося. - і розсміявся.
Хвилі лагідно накочувалися на камінці i, весело хлюпочучи, сполоскували ноги від прилиплого піску. Море спочатку вщипнуло холодом, та потім ніжно вмило ступні і легенько погойдувалося разом з нашими кроками вздовж пляжу. Ми присіли на лавочку. Неподалік від нас якась молода пара влаштувала пікнік з вогнищем - хлопець грав на гітарі, дівчина перевертала шашлики. Ще трохи далі гралися з м´ячем чиїсь дітлахи.. Ідилія.
- Дуже нагадує Сідней. - промовив чоловік.
- Так, і мені..
- І чого ми лише покинули цю Австралію? Нам же там було так добре! Уявляєш, за цих п´ять років, які би ми там прожили, ми би вже повністю влаштувалися. Мо´ й громадянство би вже отримали.. - з сумом видихнув чоловік.
- Ти добре знаєш чому.. - тихо відповіла я. - Я б там не змогла.. на постійно..
- A! Звиклось би! Бачиш? Цей корабель на обрії мені пригадує той, який ми спостерігали з Watsons Bay*.
- Так! - видихнула я.
Пригадалося: тоді ми стояли на високій скелястій кручі під маяком і заворожено дивилися, як він, красень, наче білий лебідь, сяє з темно-синьої вечірньої далечіні. Пам´ятаю це, як сьогодні: голова йшла обертом з тієї високості та неозорості. І я не знала, на що маю дивитися перше: чи на грандіозний захід сонця над Сіднеєм, чи на безмежний Тихий океан на протилежному, вже потемнілому східному боці.. - Так-так! - повторила я. - Ми тоді вдивлялися у крихітний лайнер на горизонті, а внизу під нами вирували величезні, дикі хвилі, що розбивалися об скелі і поливали нас міліонами бризок. Саме тоді я усвідомила, яку океан має неймовірну, притягальну силу..
- А зорі? Пам´ятаєш, як тоді швидко стемніло, а ми ще з пляшкою вина та якимись кексами повлягалися на кам´яній брилі і вдивлялися, отак навзнак лежачи, у сузір´я Південного Хреста та Козорога – твого, до речі, гороскопічного знака? І як вслухалися у гучний нічний прибій? - очі чоловіка дивно заблистіли.
- Як же можна таке забути?! - вигукнула я. - Яскравіших зір я ще не бачила. Там вони здаються бути ближчими до нас чи що.. Може, це тому, що їх набагато більше там, на Південній півкулі, бо Південний полюс орієнтований на центр нашої галактики. А от Північний - назовні, тому ми тут можемо бачити більше зір з інших чужих галактик, а тому віддаленіших і менших..
- Ну, так, зорі-зорями - вони гарні, проте далекі й недоступні, а от наше життя.. - важко зітхнув чоловік. - І чого ти тільки втекла з того Сіднею? І не кажи знову, що дуже скучила за домом і що треба було закінчити університет. - дорікнув.
- Не маю, що додати. - відрізала я. - Інших на те причин не було. Просто я собі там місця не знаходила. Розумієш? Щось не те відчувалося.. Та годі вже! Хочеш мені вір, хочеш не вір.. – i задивилася на море.
- Ну, не знаю.. але ж ти першою так у ту Австралію рвалася.. - відповів чоловік і ми знову надовго замовчали. Пролунав затяжний, глибокий гудок.. я здригнулася.
- Судно заходить у порт. - констатував чоловік. - Пішли, поглянемо?
В порту було людно і жвaво. Жовті авто таксі уже вишикувалися вздовж паркувального майданчикa неподалік від пірсy. Коли ми прийшли, корабель уже встиг причалити. Роззявив свою величезну пащу і випльовував зі своїх утроб натовпи нових туристів і місцевих мешканців, котрі, судячи по невеличкомy їхньомy багажу, поверталися зі щоденної роботи з Фінляндії. По другому пірсі з парому виїжджали одне за одним довжелезною вервечкою авто. Спритні таксисти відразу ж біля причалу "відловлювали" свою чергову "здобич" і через п´ять-десять хвилин на пірсі вже не було ні душі. Видовище закінчилось. Звісно, повториться знову за якусь годину чи дві, але чекати на наступний паром вже не було сенсу. В портовому кафе, що мало вигляд потерпілого краху корабля, замовили собі по склянці білого чилійського вина. З палуби споглядали дедалі неспокійніше море і чайок, що кружляли над нашими головами.
- Чайки завжди однакові - борзі і наглі усюди на світі. - мовив чоловік. - Але мені подобаються. Люблю на них дивитися, як літають над морем і ячать.
- В Сіднеї були нагліші. - додала я. - Воно, бувало, приземлиться отак біля тебе і вже не відстане, вирячиться на тебе своїм прозорим очиськом - глип одним, глип другим, і все підскакує ближче i ближче, покрякуючи. І враз вириває хот-дог прямо з руки! З тих часів я чайок побоююся.. це як у Гічкока у його "Птахах".
- Гадаю, що в бабці-Європі вони культурніші. - намагався пожартувати чоловік.
Ми допили вино, хотіли замовити іще по склянці, та, відчувши похолодання, що гналося з моря разом з дедалі різкішим і могутнішим вітром, вирішили повернутися у Старе місто.
(далі буде)
-------------------------------------
Watsons Bay* - гавань, є частиною східного передмістя Сіднея в штаті Новий Південний Уельс, Австралія. Watsons Bay розташовано на кінці півострова Південна Голова, звідки відкривається чудовий вид на гавань аж до Сіднейського моста - Harbour Bridge.
