Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2476
Творів: 44509
Рецензій: 87040

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

СКРИНЬКА ПАНДОРИ*

© Юрій Кирик, 04-04-2014
Я - мерзляк, тому коли відправлявся на Майдан узяв пальто з хутряною підкладкою. Та уже в перший день перебування зрозумів свою помилку - в ньому важко бігати, запарюєшся. Потім, звісно, мерзнеш. Коли готувався сюди приїхати й спостерігав Майдан лише з екрану телевізора, й бачив, що всі протестувальники в якихось легеньких курточках, мимоволі по шкірі пробігав озноб: мороз на дворі. Ні, я вдягнусь якомога тепліше. Не вистачало іще обморозитись! Натягнув термобілизну для лижників, вовняні, грубої в'язки шкарпетки, куплені в Косові, що пролежали років зо два без ужитку. Та лише потрапивши на Майдан, збагнув - тут все по-іншому. Колись чув - на війні не хворіють. Коли атакує беркут температура, здається, градусів сорок. Та й у спокійні хвилини - постійно щось робиш, як на першому таборі в Пласті. Згодом на погоду взагалі не звертаєш уваги. Як і на все інше - жодних болячок, головне кудись пропадає страх, який міцними кліщами не відпускав мене в перший день. Це феноменально - знати, що от зараз може впасти тобі до ніг пляшка з коктейлем молотова, і ти спалахнеш мов смолоскип, що можеш упасти, як от твій побратим поцілений кулею снайпера, але на ламаєш стрій - продовжуєш бій. Не задумуючись наносиш удари у відповідь, навіть не помічаєш, коли вражають тебе. Синці  та порізи помічаєш уже після бою, або й узагалі, коли йдеш спати, і стягаєш із себе  промоклу одежу... Третій день я тут й лише починаю пізнавати ази майданного життя.  

Учора послизнувся на згорілому автобусі підвернув ногу. Не поранений, а все ж - каліка. Та мені іще повезло, ті хто бігли зі мною поруч потрапили під струмінь водомета. Вода крижана, зі шматками льоду. І хлопці реально перетворювалися на льодових їжаків. Навіть близькість до вогню не допомагала.

Нині 19 лютого, Хрещатик опустів. Беркут постійно атакує. Периметр тримає чоловік триста, можливо, чотириста. Під ранок людей стає все менше й менше. Ті, що залишились переносять до барикад все, що горить. Бігати не можу, але й стояти теж - щит тримаю підпираючи головою. Та це усе дурня. Це я перший день боявся того стану - повної безпомічності. Коли беркути підуть, відкілясь візьмуться сили і злість. "Головне, ти тут!" - фраза що її почув від дівчини, що розносила чай і бутерброди, коли тільки появився на Майдані. "Я іще не заробив. П'ять хвилин тут" - стушувався. Оце її: "Головне ти тут" стало для мене якимсь девізом. Спочатку не думав, що тут затримаюсь. Так, зфоткаюсь на тлі барикади, щоб за нею було видно стовп чорного диму і доста. Можна усім розіслати. Мовляв, з передової, ми їм офігенно всипали і тепер тут все стабільно! Героєм там стати легко... Були й такі думки...

Біля п'ятої ранку становище стало попросту розпачливим. Нашу передову знову потіснили. Барикади на Прорізній і в Пасажі залишились зовсім без охорони. Декілька разів прибігали хлопці і попереджали про пересування беркуту й тітушок з боку Бесарабки. Сотень самооборони і свободівської гвардії, про яку так багато чув в телевізії, чомусь не чутно.  Ми навіть не перемовляємось. Тривожно. Страшно. Передсвітанковий час. Сутінки згущаються перед світанком... Чомусь згадався фільм "Двадцять три хвилини перед світанком". Одразу пізніше - Кабала, книга "Зоар": "Найтемніший час в історії людства настане перед його духовним пробудженням". Кабалісти пророкували, що буде це кінець двадцятого століття. Іще там йшлося про "останнє покоління" - "покоління добровільного вибору". Еге ж, там так і сказано було - "покоління добровільного вибору". Як мозок мій зумів із скрижаль пам'яті витягти саме це? Ніколи спеціально не заглиблювався  у цю книгу, та й пам'ять у мене далеко не фотографічна, а от зараз зринуло те, чого, здається, ніколи й не знав.

- Сунуть гади! - в мить повертає мене до пам'яті чийсь вигук. А й справді, уважніше вдивляюсь й помічаю - щільна фаланга чорних беркутівців повільно суне на нас. Те, що вони не йдуть, а таки "сунуть", поволі, мов хижий звір, що наближається до своєї жертви, наганяє страх, та уже знаю, він мине, як тільки ми зіткнемось. До болі в пальцях затискаю в руках гумовий кийок.

Зійшлися. Беркути прагнуть витіснити нас із зайнятих позицій. Біля мене впав мов підкошений тернополянин Андрій - його ударили по ногах арматурою. Інстинктивно опускаю щит, аби захистити ноги. В цю мить сліпуча блискавиця досягає моєї незахищеної голови.

***

Так прокидаються із дуже глибокого сну. Яскраве світло. Отже, день наступив. Я у приміщенні, але це не зала Будинку профспілок - стеля біла й низька. Я теж вкритий білосніжною ковдрою, очевидно у ліжку. Біля мене симпатична чорнявенька дівчина в медичному халаті розтягає уста у привітній посмішці.
  
- Де я? - запитую, й не впізнаю свого голосу.

- В лікарні, - коротко відповідає чорнявенька.

- Міліція за мною не приходила? - запитую стривожено. Знаю - з лікарень забирають протестувальників у відділки міліції. Дівчина мило посміхається.

- У нас немає міліції. Тільки поліція.

- Я в Росії? - закрадається у серці острах.

- Ні, в Ізраїлі, в Тель-Авіві. У вас була важка черепно-мозкова травма і наша клініка прийняла вас на лікування.

- Чого так добре шпариш по нашому? - запитую з недовірою.

- Я емігрантка.  Нас тут тисячі...

- Мені можна встати? - запитую висвердлюючи очима широке, на всю стіну вікно - не повірю поки сам не побачу!

- Ні, ви майже два дні перебували в комі. Зараз покличу лікаря, - відповідає лагідно, якби гладить словами.

Лише коли прийшов лікар і задавав мені запитання на івриті, а дівчина перекладала, повірив мовленому.

Опісля ми з Софійкою (так зовуть мою миловидну медичну сестричку родом із Чернівців), розговорились. Емігрувала з батьками в Ізраїль маленькою дівчинкою. Дуже радіє, що може поспілкуватись зі свідком подій в Україні, які зворухобили світ.

На наступний день мені дозволили вставати. А через день навіть зняли шви. Швидко у них все робиться. Аж не віриться, що в мене була настільки важка травма, що її не брались оперувати в Україні. Нестерпно хочеться курити, особливо після того, як подивився вісті з Майдану. Обслуга й їжа тут чудові, а от цигарок немає. Лікар застеріг, що палити мені не бажано. Та вся річ у тому, що я дуже бажаю! На наступний день таки пішов циганити по палатах. Порозумівався міжнародною мовою курців прикладаючи два пальці до рота. Таки розжився кількома цигарками.

***

- Ви знову курили в палаті! - невдоволено констатує Софія.

- Коли мене врешті випишуть, чорт візьми?! Я цілком здоровий! - вибухаю я цілком несподівано для себе, що бідна Софі, як усі її тут кличуть, аж блідне на личку, але відповідає на диво спокійно.

- Завтра вранці. Я вже вам тисячу разів казала. Та коли порушуватимете режим, залишимо вас іще на декілька днів.

- Аякже, залишите... та одразу ж змовкаю. Було на язиці, що залишати мене, чи виписувати не в її компетенції, та це могло б завдати удару по її его. За що? Уже знаю - дуже легко зранити її необачним словом. Хоча, можливо, так реагує лише на мої шпильки? Відчуваю, що Софія відчуває до мене симпатію, сьогодні вона навіть наклала ледь помітний макіяж, чого не робила раніше. Видати, не дуже хоче, аби я покидав заклад. Запитую зненацька.

- Ваш чоловік, який він?

- У мене немає чоловіка.

- Але ж друг у вас безумовно є! Її щічки рожевіють.

- Він на багацько спокійніший за вас.

- Скажіть, Софійко, - стишую голос до шепоту, - кажуть що у медсестер під халатиком нічого немає.

Вона зрушує плечима, стріпує подушку, перш ніж покласти її мені під голову.

- Що за фантазії? Зрештою, що стосується фантазій, у вас їх вистачає... - таємничо посміхається дівчина.

- Вам звідки знати?

- Уявіть, що сказала б Ора, почувши ваші безсоромні натяки, - мовить Софі уважно спостерігаючи за моєю реакцією.

- ...Яка Ора? - щиро дивуюсь я, та Софійка вдає, що не почула запитання.

- Мене увесь день не буде, та я прийду попрощатись з вами перед від'їздом.

- Перестаньте з мене знущатися! Про яку Ору ви говорите? - відчуваю неадекватність своєї реакції. Психопатом  став я після цього поранення, чи що?

- У вас їх так багато, що й згадати не можете? - кидає з викликом.

Мовчки із неприхованим скепсисом дивлюсь їй у вічі, бо що б мав відповісти?

- На цей раз ви отримали по заслугах, пане Дарію. Всього вам доброго!

Сестра пішла залишивши мені неспокій. Очевидно я говорив про якусь Ору, коли перебував у комі? Але жодної Ори я ніколи в житті не знав.

***

Мій добрий ангел - Софійка дотримала слова - прийшла зі мною попрощатись. Я одразу ж повернувся до хвилюючої мене теми, на що дівчина, присівши, неспішно повела.

- Ви пам'ятаєте, що я спостерігала за вами поки ви були в комі, пане Дарко? Так вас з певністю кличуть близькі?

- Так, - кинув коротко, не в силі стримати нетерплячку, що чомусь набула тривожної форми.

- У вас була легка форма коми, коли пацієнт говорить і рухається. Ви упродовж кількох годин твердили незрозумілі фрази, висипали лавину слів із не спостережною швидкістю, мов автомат "Galil". Маячня, яку ніхто не може зрозуміти, зрештою, сам пацієнт розуміє не більше половини. І так упродовж десяти годин - безперервне марення.

- І?..

- Для мене це був прекрасний шанс, адже я іще студіюю психологію... Я не могла його пропустити. Пряма трансляція із чорної скриньки.

- Скриньки Пандори? - уточнив, чи запитав я. Напруга моя не спала, радше навпаки...

- Найчистіший вилив вашої підсвідомості...

В цю мить я побачив Софію, якої не знав, - пристрасна, збуджена, очі палають. Наполовину жриця, наполовину відьма.

- В цю ніч ви розповідали про себе, - продовжувала дівчина, - сягнули найглибших місцин власної підсвідомості. Розворушили тридцять п'ять років моралі, заборон  і спогадів. Ви здули з них верству пилюки, розшифрували  і склали в порядку відомому лише вам. Я, як дослідник, намагалась ретельно все занотувати. Найчастіше і з якоюсь особливою тривогою звучало ім'я Ора, тому й вирішила, що ви дуже близькі з тією дівчиною...

- Ви побували там, куди я й заглянути не можу, - буркнув трохи спантеличений, - та, видати, щось там у цій підсвідомості наплутано, бо перебрав усіх можливих знайомих, та особи з дивним іменем Ора там не віднайшов...

- Переконана: знайдете! Ора лише краплина в океані, а можливо й риф, за який ви обов'язково зачепитесь. Потрібен лише час. Із фактів свого життя ви лише здули пилюку, можливо тому, вони видаються вам незнаними. Отут, - Софійка передає мені зошит списаний її дрібним почерком, записи із вашої чорної скриньки.

- Лише ви й ніхто більше зможе їх розшифрували і скласти у лише вам знаному порядку. Маєте непересічний шанс самому собі стати психоаналітиком...

-----------------------------------------------------------

* Скринька Пандори — міфічна скринька з давньогрецької міфології. Згідно з давньогрецькою міфологією, коли великий титан Прометей викрав з Олімпу і передав людям вогонь, батько богів Зевс страшно покарав сміливця, але було пізно. Володіючи божественним полум'ям, люди перестали підкорятися небожителям, оволоділи різними науками й вийшли зі свого жалюгідного стану. Ще трохи – і вони завоювали б собі повне щастя… Тоді Зевс вирішив покарати їх. Бог-коваль Гефест виліпив із землі і води прекрасну жінку Пандору. Інші боги дали їй: хто – хитрість, хто – сміливість, хто – надзвичайну красу. Потім, вручивши їй таємничу скриньку, Зевс відправив її на землю, заборонивши відчиняти її. Цікавість жінки перемогла. Пандора, ледве прийшовши у світ, відчинила скриньку. Негайно всі людські лиха вилетіли звідти і розлетілися у Всесвіті. Перелякана Пандора  спробувала зачинити її, але в скриньці з усіх нещасть залишилася одна лишень оманлива надія. Згадуючи про це, ми і називаємо тепер «скринькою Пандори» все те, що може послужити при необережності джерелом горя і страшного лиха.

Далі буде.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 5

Рецензії на цей твір

Пан Кирик

© kashtan, 26-06-2014

Пан Кирик

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© kashtan, 26-06-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олеся Сімон, 12-04-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Viktoria Jichova, 09-04-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Анатолій Азін, 08-04-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 08-04-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Галина Михайловська, 06-04-2014

Інтрига хапає за руку

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Лідуня, 06-04-2014

Цікаво,

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Nina, 05-04-2014

Зміна свідомості

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ольга, 05-04-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 04-04-2014

Дурні бились

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Гриць, 04-04-2014

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ХЮ, 04-04-2014
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.36509585380554 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Пол Бейті «Запроданець». Чорний роман під рожевою обкладинкою
Як воно — жити з усвідомленням власної чорноти? Чому ми досі ділимо людей за кольором шкіри? Запитання, …
«Лютеція» — еротичний роман-містифікація
Вже кілька років поспіль у вересні (до Форуму видавців) Юрій Винничук влаштовує справжнє свято для поціновувачів …
Вікторія Андрусів «Тринадцять жінок Івони»: фатум як спасіння
Свою дванадцяту книгу презентує широкому загалу відома закарпатська письменниця Вікторія Андрусів. «Тринадцять …
«Моє не надто досконале життя» (але майже)
Знову переповнений вагон, вже бачу це ще до зупинки потяга. Але я ж мушу потрапити на роботу на іншому …