Дивно, на душі тяжко, а написалося таке. Це, мабуть, втеча від реальності.
***
Перед вікном росла абрикоса. Про її старість говорили покручені темні, ніби розчепірені костисті руки, гілки і потріскана із глибокими рваними ранами-рівчаками кора. А ще на стовбурі збиралися й застигали прозоро-бурштинові нарости. Їх завжди хотілося зірвати, правда, для цього треба було докласти певних зусиль. Вони не дуже хотіли підкорятися дитячим пальцям, та наполегливість брала верх і кришталеві шматочки прощалися зі своїм пристанищем. Ними можна було склеювати папір. Це ж бо набагато цікавіше, аніж звичайним клеєм із пляшечки. А ще чомусь нуртувала велика спокуса покласти їх до рота, попробувати на смак, пожувати і з’їсти. Вони, такі тягучі й тверді, туго корилися натиску зубів, та згодом розмокали, м’якнули й танули в роті. Відразу ж втрачали свою привабу – не мали смаку і вже не чинили жодного опору. Те, що від них залишалося було схоже на звичайнісіньку воду. Ну, хіба що, з якимось дивним і ні на що не схожим присмаком, трішки солодкуватим, та взагалі, ніяким. А це вже було зовсім нецікаво.
Коли абрикоса вкривалася феєричною хмариною блідо-рожевого квіту, кімната наповнювалась медовими пахощами та гулом бджіл, що відразу ж налітали і клопоталися своїми одвічними турботами. А коли було холодно й похмуро і вікно не відчиняли, абрикоса заглядала всіма своїми усміхненими гілочками крізь шибку. І сірий прохолодний день поблажливо дозволяв цій світлій осяйності побороти свою хмурність та впустити привітну радість у людську оселю.
Весна завжди несла бадьоре піднесення. Мабуть, свіже повітря мало в собі якісь чари, бо всі раптом красивішали й добрішали. Навіть сердита тітка, що жила неподалік і часто сварила свого Єлисея, була нібито лагіднішою - коли йшла позаду підпилого, невисокого на зріст, коренастого чоловіка, то кричала, здається, не так голосно й затято. У великій, очевидно, уже із самого малечку звичній до важкої сільської праці руці завжди тримала тоненьку лозину. Нею різко помахувала над його похиленими плечима, а він похнюпивши велику сиву голову, йшов попереду і ніколи не перечив. Була в тому якась безнадія і внутрішня покора. А в її руці із палицею – відверта брутальна зверхність. Та картина бентежила й наповнювала душу пливкою смутою і ніяковістю водночас. Мої симпатії були завжди на стороні Єлисея, проте внутрішній супротив, такий несміливий і не підвладний чіткому осмисленню, навряд чи міг бути вміщений у конкретні слова. Наш батько взагалі не пив, п’яниць я не любила і боялася
Після весни приходила довгоочікувана й блаженна пора – літо. Кожного ранку я сідала за піаніно, розгортала ноти і грала. Спочатку гами, потім арпеджіо, різні музичні вправи. Потім те, що було задано на канікули. А з особливим натхненням те, що хотілося і не було в строгому списку заданого. Чітку раціонально-технічну стрункість і стриману суворість етюдів Черні змінювали меланхолійно-гармонійні, що більше скидалися на завершені музичні твори, аніж на технічні вправи, етюди Берковича. Чисті, як сльоза, твори Фредеріка Шопена підносили до шляхетності, яка була закладена в його натурі французьким походженням батька, що зневажав легковажні людські вчинки і не обмежував свій інтелектуальний горизонт, та доброї, чулої, делікатної в почуттях і діях матері-польки. Массне, Чайковський, … «Полонез Огінського». Його я грала не тому, що мені дуже подобався, а тому, що пам’ятала слова тата. Чомусь дуже небайдужий саме до цього музичного твору, він якось сказав: «Вважатиму, що ти вмієш грати на інструменті, коли почую в твоєму виконанні «Полонез Огінського». Я те запам’ятала. І коли вже грала «Полонез», він чомусь не реагував на моє вміння словами, хоча, бувало, подовгу слухав, багатозначно посміхався, та мені хотілося, щоб якось відмітив мою гру і щось сказав.
Відчинене вікно давало відчуття, що музика не йде в небуття, що її чують. Дуже хотілося, щоб її не просто почули, а слухали. Грати не на велику публіку, а так, вдаючи, що нікого навкруги немає, та все ж, даючи маленьку похибку на те, що таки хтось є, було приємно й хвилююче. Зовсім не так лячно, як на сцені під час концертів. Те, що дуже подобалося, завжди хотілося розділити із слухачами - тоді воно ніби зростало й множилось у своїй красі й значимості. У такому випадку пальці, настроюючись на одну хвилю з внутрішніми відчуттями й емоціями, грали вже не просто ноти. Не тільки ноти. Вони грали Музику. Натиск внутрішніх почуттів знаходив у ній своє втілення і вихід. Відчинене вікно виносило все оте разом взяте за межі закритого простору і створювало ілюзію аудиторії.
***
Крізь відчинене вікно долинали голоси. То мама з кимось розмовляла. Бувало, іноді дратувало, що вона, пішовши кудись, довго не поверталася. Увійшовши в хату, ніяково посміхалася і завжди казала: «Думала скоро повернуся, та зустріла N. і розговорились».
Наша мама, інтелігентна, надзвичайно скромна й порядна людина, ніколи, ніде й нічим не заявляла голосно про свої високі моральні чесноти й вселенську любов, окрім, як своїми вчинками. Мала надзвичайно сильний благотворний вплив на всіх навколо. Я б навіть сказала, то була надзвичайна здібність. Ми ніколи не чули, щоб вона коли-небудь говорила про когось щось погане. Очевидно, те й допомагало їй відкривати найкраще й належне поваги у кожному. Бувало, воно ховалося так глибоко, що навіть і сама людина не здогадувалась про свої гідності. Проте усвідомивши те, відразу ж ставала носієм тієї частки любові й добра, які віднині вже впевнено почувалися в її єстві і пускали своє коріння. Той добротворящий вплив, який мама мала на людей, пояснювався, скоріш за все, потужною внутрішньою енергетикою Доброти. Її дуже любили учні. Могла знайти підхід навіть до, здавалося б, невиправних бешкетників. Це відбувалося тому, що доторкалася душею до проблем кожного. Уміла слухати й передавати свій душевний багаж тим, хто з нею спілкувався. До неї тягнулися люди.
Прислухавшись, я зрозуміла, що розмовляла вона зі старим Єлисеєм. І голос мами, і, приглушений, переповнений почуттями, Єлисея свідчили про те, що предмет розмови їх обох зацікавив і зблизив у поглядах. Цікаво, про що вони могли говорити? Я почала грати, та те, що музику чують тільки двоє, тим більше, одному із них вона, була певна, нічого не говорить, знижували ступінь мого піднесеного хвилювання. Скоро я забула про це і відмежувалася від вулиці. Музика витіснила думки.
Мама увійшла в хату, тихенько пройшла до крісла, сіла. Деякий час мовчала, слухаючи мою гру. Потім у паузі якось тихо, ніби заглибившись у свої якісь невідомі нам внутрішні думки й переживання, промовила:
- Щойно говорила з Єлисеєм Івановичем.
Після цього вона знову помовчала. Потім продовжила: «Він сказав, що коли проходить мимо і чує, як ти граєш, стоїть і довго слухає».
- Правда? – здивувалася я. А хто б ні?
- Сказала, що може зайти і послухати в хаті, та він відмовився, - сказала мама.
- А чому?
- Відповів, що не може. Соромиться.
- Чого? – запитала я.
- Сліз, - мама зробила паузу і додала: - Каже, що завжди плаче, коли слухає музику. Особливо, коли ти граєш «Полонез Огінського»
Я пригадала ту гнітючу картинку: нахилену голову Єлисея, грізну тітку з лозиною в руці і мені стало її дуже шкода. Можливо, у ній, у її душі, може, там, десь дуже-дуже глибоко теж є іскорки світла й добра. А якщо так, то, вона, більш за все, й сама про них не здогадується. І в тому немає її вини. Щоденна приземлена тяжка праця зробила її грубою й обмеженою. Не було в її долі якогось поштовху, прозріння, що могли б їй допомогти. І можливо, в новому житті її душа відродиться зовсім з іншим наповненням. Дуже хотілося в те вірити.
***
Звуки «Полонезу» впліталися в медові пахощі перестиглих на сонці плодів, десь там, надворі, заховавшись серед гілок величезного кущистого бузку, що біля паркану, стояв і плакав сивий Єлисей, а в шибку відчиненого вікна тихенько стукала гілочка покрученої довгим і непростим життям абрикоси.
