Розбудив нічний дзвінок.
– Приїжджай!
Відчула напад гострої тривоги, зрозуміла – щось трапилось.
У телефонній слухавці затріщало, загуло, пискнуло. Зв'язок урвався.
Підхопилася з ліжка, і за мить похапцем натягувала на себе джинси, теплу в’язану кофту, пуховик, викликала таксі, щось забувала, руки трусилися, ключі падали на бетонну долівку коридору з коротким металевим виляском… Очманіло збігала сходами вниз, бо ліфт, як завше, не працював.
Таксі вже чекало. Адреси можна було й не називати.
– Швидше, швидше! – квапила водія – дядька з посоловілим поглядом. Той слухняно тиснув на газ, але їй усе одно здавалося, що машина рухається надто повільно. Надто багато вулиць, поворотів, світлофорів… Швидше, швидше – тільки б устигнути!
Не встигла.
Її зустріла порожня і стишена Площа. Жодного вогника не світилося, жодного поруху не вчувалося тут. Тільки вітер гуляв закапелками, насвистуючи сумовиті мелодії, піднімаючи в повітря шматки целофанових пакетів та газет.
Барикади було зруйновано й розпотрошено, купи сміття вкривали бруківку – дошки і цегла, металева арматура, шматки наметів, прихапцем зірвані стяги…
А над усім цим височіла мовчазним свідком вона – недолуга металопластикова конструкція, що зараз найбільше скидалася на шибеницю.
Щодо людей, то вони просто зникли. Усі до одного. Наче й не було ніколи багатотисячної ватаги сміливців, готових обороняти своє маленьку республіку Свободи до останнього бійця.
Вона мусила зрозуміти, що саме тут сталося.
Мусила дізнатися.
Озирнулася в пошуках свого таксі, – можливо, дядько щось чув, щось знає, – але його вже й слід пропав. Чкурнув подалі, нікчема. Наче крізь землю провалився.
– Е-гей, люди! Де ви є? – крикнула в розпачі, але у відповідь отримала тільки загрозливе мовчання Площі.
Пішла вперед, сторожко роззираючись. Шукала хоч когось. Якийсь час ішла, потім вже бігла. Зупинилася, геть захекавшись, і довго слухала тишу, поступово ціпеніючи від нестями.
Неподалік, у купі дрантя вовтузилось щось підозріле – можливо, пацюки, або собаки. А може й ні. Може, то було щось значно гірше. Здригнулася від огиди. Чи від страху.
– Треба додому. Вони повернуться, а мене нема, – майнула думка. Вирішила, що так і зробить.
Але раптом зрозуміла, що заблукала. Власне, знала це з самого початку. Не було виходу з цього лабіринту зруйнованих барикад. Площа навколо росла і росла, збільшувалася в об’ємі, набухала темними тінями… І, схоже, не мала наміру її відпускати.
– Ні-ні, це неможливо. Це мені сниться. Це сон.
Тіні підповзали все ближче.
В їх глибині вчувалися розпачливі, повні жаху й страждання голоси.
Вона затулила вуха. Не могла цього слухати. Вітер збив її з ніг і пожбурив на землю.
Земля була теплою. Хотілося пригорнутися до неї і заснути. Заснути, щоб не бачити і не відчувати більше нічого. Так і зробила.
По небу мчали густі кудлаті хмари. Збиралося на сніговицю.
