Навіть не знаю чому в мене не складається життя. Питаю себе та відповіді не знаходжу, порожнеча якась. Але ж на початку усе було добре. Він був таким… якби ти знала, які він мені квіти дарував. Якось навіть із клумби, що на площі перед райдержадміністрацією, троянд назривав. Вони покололи його долоні, і як я цілувала ті рани аби загоїлись… і як він занурював носа у моє кучеряве волосся, так… тримав… за талію…
Її голос затремтів і з такою іронією ледь чутно прозвучав –
як повернутися в ті часи, чи ті часи перемістити до себе…?
А потім з очей Каті ринули сльози, таким великим горохом посипались. Я встигла вхопити одну і хотілось було сказати – не плач, та натомість вимовилось – поплач … Скельця на її затемнених окулярах намокли і вона поволі їх зняла схиляючи голову. Зненацька зіскочила з лавки й пішла.
– Зачекай, ти куди!? – зірвалась слідом за нею, вхопила за руку, – Бив?
– Вчора, вчора… святкував з друзями, певно, черговий пережитий день, аж забігла в хату сусідка з вереском: «Іди забери свого чоловіка. Там лежить в рівчаку, бовтається в грязюці…»
Я було подумала грішно – та нехай там лежить, нехай там і помре, хоч у хаті спокійно буде, але знаєш… серце щемить… не можу, ну не можу я його залишити ані на дорозі, ані взагалі… Тож пішла забирати своє спите кохання. Ледве притягла на собі, діти допомогли впхнути батька до хати. Роздягли, роззули і вклали в ліжко. А вже тоді й самі полягали. А я…
А я наодинці з собою і ніччю вирішила посидіти на терасі, так і заснула. Коли зненацька почула гуркіт каструль, з просоння зіскочила з крісла на крик – Жінко, ти де!? Їсти давай! Я сьогодні ще нічого не їв!
Вискочила з місця на кухню. Бо добре знаю, що якщо не встигну то від його кулака вже не відмахнуся. Картоплю на стіл поставила, а хліб забула, він ледве скуштувавши кинув ложкою на підлогу і буркнув: а що, в цій хаті гарячого не подають!? І хліба не має!?
Боже мій, як я не люблю такого, не люблю ту бридку пику, не люблю. Чути гриміт кулаків об стіл, тоді хочеться провалитись крізь землю, згинути хочеться, але діти… вони ще малі…
– Кать, Катюнь, твоїм синам одному уже 20 а іншому 18.
– Що?
– Повиростали твої діти давно уже, чуєш?
– Повиростали?...
Присіла. Прямо на бруківку присіла, так, наче вимолюючи у неба прощення за ще не скоєний злочин. Між риданням ледь чутно спитала і подивилась на мене, як на Бога, котрий тримає в своїх долонях її долю – Слава, що мені робити?
– Жити, Катю, так чи інакше, жити.
Можна б обійтися без емоцій, мої тут зайві і зовсім недоречні. Та й виявляється, що я геть нічого не тямлю в жіночій долі, навіть стало якось незручно перед подругою за особисте щастя.
А знаєш, промовила до неї усміхаючись, – ти ж хотіла виставку організувати…
– Хо-ті-л-а..
– Ну, так я тобі допоможу.
– Виставку?
– Виставку… персональну. От у творчому клопоті й живи, шукай себе у фарбах у них ти веселкова!
– Я… я веселкова?
– Ну, звичайно, щаслива! Ти тільки оглянься довкола – це усе твоє – небесна розкіш, ласка сонячних променів, дотик ніжного вітру, щебет птахів…а ти жінка! Вродлива жінка! Сповнена вмінням любити.
– Так, я вмію любити…
Спантеличено відказала.
– От і люби, люби те, що дарує тобі радість.
– Малювати?
– Ти питаєш, чи кажеш?
– Кажу. То у мене є заощадження – тисяч п’ять! Для виставки вистачить?
– Вистачить. Авжеж, вистачить.
Дивилась у її запалені вогнем темні очі, рук не торкнулась і не обійняла лише думкою віддавала усе те тепло, що зігріває мою жіночу душу. Жіноча душа, жіноча доля? Абсурд. Долю людина сама ліпить, себе ліпить і дорогу, і істину, і правду життя. Людина створена для щастя. Передовсім – ти людина. Тож будь щасливою, будь! – просила її подумки, якщо не казати – наказувала.
– Але в мене немає нових картин.
– Не правильно – у тебе є картини, просто є. І якщо свої творіння ти тримаєш в рамці, то себе відпусти, віддай пооцінювачам кольорової душі, бо ти направду наповнена кольором. Одного дня Господь опустився на землю, бо народилася ти. Поцілував твої руки й замість пальців невидимий пензлик розбовтав барви свої. А як чоло цілував то в зіницях опинилося небо зірок, одягнувши на голову твою Слави своєї вінок.
– Слава, ти…
Кинулася мені на шию, щоб я без тебе робила…
– Та я тут ні до чого, це все Він.
– Хто, Він?
Показую пальцем на небо. Ми обоє піднімаємо голови догори і мружимось від полудневого сонця.
– Слухай, ми ж не повністю схиблені, так?
Питає.
– Зовсім трішки, а коли трішки, то це геніально.
Засміялися.
– Дві пари окуляр, дві геніальні жінки…
– Що, пішли пити каву?
– Ага.
Не знаю, але мені здається, що маленьке, стареньке містечко чого
тільки не наслухалось за сім століть, а от до наших з Катею розмов любляче звикло.
– А я до твоїх картин напишу вірші.
– Правда!? Це буде чудово. А ще, я хочу каталог своїх робіт.
– Правильно, от молодчинка.
Сьорбнула кави киваючи у відповідь головою.
Затишний інтер’єр у невеликому кафе «Тиса» занурював у дивовижну атмосферу чи то спокою, чи впевненості в собі. М’які, зручні диванчики підправляли наші спини розрадою та стрункістю водночас і ми випростуючись уже вкотре розглядали фото-картини Олага, що гордо красувались на стінці.
Молодий, талановитий, тай ще нічогенько собі симпатичний – підкреслила Катя. У нього ж своя студія є.
– Є.
– То він мені і зробить каталог.
– Та ні…
– Що, ні?
– Зробить – це слово якесь не красиве. Краще нехай він створить каталог художніх робіт Катерини Коваленко.
Сміх двох подруг у «Тисі» впізнають, часом він заразний, тоді мимоволі помічаєш, як хороший настрій розливається в склянки заміть напоїв, чи підливається до них.
– А мені от цікаве твоє вміння через творіння бачити постать творця.
– Та не постать…
– Ти ж щойно сказала, що він високий.
– Симпатичний…
– Та яка різниця.
– Це розумієш, ну правильно… у власному творінні впізнаєш себе.
Сказала і дивно подивилась на мене.
– У мене ж є твоя книжка.
– Є.
– Я, здається зрозуміла.
– Що саме?
– Послами в коханні мають бути думки!
Скрикнула так голосно, що відвідувачі принишкли в очікуванні – а далі?
– «Послами у любви должны быть мысли». Шекспірівські рядки!
Так само голосно вигукую.
– «Ромео і Джульєтта», – підтримує Катя та продовжує –
Любовь, что сущностью богаче, чем словами
Горда собой, не требуя прикрас.
Кто сощитать имущество свое
Способен, тот, более, как нищий;
Моя ж любовь так вышла из границ,
Что не могу я счесть за половину
Ее богатств.
У залі чути поодинокі оплески.
– Дякую, дякую – це була Шекспірівська хвилина.
Мило зауважила Катя.
Ось так, в одному з Виноградівських кафе започаткувалась уже традиційна «Хвилина класики». А ми того разу так і не допили свою вистиглу каву, при чому вже по другому колу, зате наговорились. І коли я нарешті отямилась від концепції ідеї Катиної виставки була вже п’ята година. І як часто буває ми похапцем зриваємось з улюблених диванчиків, лишаючи гроші на столі та біжимо кожна в різний бік – Катя на автобус, що вже поїхав, а я на роботу, де мій робочий час вже ось-ось має закінчитись. І так завжди – ми розбігаємось до різних світів. Дві жінки, дві пари окуляр – одна з нас прагне встигнути намалювати жіночу долю, а одна – прагне встигнути замалювати жіноче щастя. Яка різниця? Та ніякої, бо у власному творінні ми бачимо самих себе. А от хто ми для себе – це вже питання. Питання, що розкриває грані тої половинки, яка поруч – і в радості і в горі, завжди.
Ох, вечірня прохолода лоскоче рецептори моїх відчуттів, і дотики тут не мають ніякого значення, бо я просто всідаюсь поруч нього на килимок з трави та вдивляюсь в зоряне небо. Він курить тримаючи сигарету в одній руці, а мене – в іншій. Уся, цілісінька поміщаюсь на його долоні…
Далі буде.
Попередня частина тут: http://gak.com.ua/creatives/1/36859
