Він жив у різних іпостасях. Як і кожен з нас, хто був дитиною, потім захлинався гостротою юності, торував шлях у зрілість і вдивлявся у пригаслі кольори на старість.
Пульсувала епоха бешкетів, подряпин, бійок. За тим усім чулася сила й дурість. Тобто дурна сила молодості. Та батяр подорослішав і вигулював по рестораціях панянок у капелюшках, увесь такий франтуватий, гоноровий, освічений, зі снобістичним блиском ув очах, але був ласкавим і зі сміхотушечками з прислуги.
Життя крутнулося…
Новий період принесли ті, хто любив червоний. А найбільше - пролити чужу кров. Вона ж така яскрава, червона-червона. Тільки швидко іржавіє, тож доводиться пускати криваву юшку знов…
Він посірів, зблід, втратив. Почав цінувати колишнє вишукане життя, і що далі, то більше згадував не витребеньки, а ситість, оте незнання нестач.
Роки минали, а відчуття «недо-» перейшло в розряд хронічних нездужань. Підкрадалася старість?
Мовби з нього самого крові наточили, залишивши тільки на денці, аби не здох…
Потім, коли тривалі недоїдання, недомовлення, не_до_гідності - лишень би витримати, розвіялися, він хапливо, з нервовим потрясінням рук став рвати з життя те, чого позбавили.
Намагався забути, кинувшись у клоаку дешевих розваг. Помалу набридло. Він подорослішав (вже вкотре?) та зробився гедоністом з філософськи прискаленим оком. Добра кава, неординарні вина і нестолові жінки.
Чи стане він врешті-решт мудрим, той колись бездумний франтик Львів? Чи спорохнявіє від старості отак, як Венеція, геть сточена шашелем історії шльондра, котрій вже навіть серед мільйонів туристичних зайд годі відшукати того, хто захоче її вислухати і почути?
