- А чого так? Чого Ви прийняли таке рішення? – ледь посміхаючись посивілими очима, тихим голосом спитав священик і тут же, ніби винувато, відвів погляд, спрямувавши його у мале вікно навпроти у скромно обставленій захристії.
Ліля чекала цього запитання – уже не раз мусила давати на нього відповідь в різних установах: і в суді, і адвокату, і ще хто зна кому і, зрештою, собі та, все одно, кожного разу мусила глибоко вдихнути повітря, закотити догори очі, підбираючи потрібних слів, перш, ніж відповісти. Вона знала наперед, що її слова все одно прозвучать непереконливо, якось принижено і буденно. Згодом взагалі перестала оповідати драматичні подробиці чи красномовні деталі свого розлучення, - нікому до цього не було діла. А тому по хвилині просто сказала, що чоловік давно має іншу сім’ю з іншою жінкою і дітьми.
- Як так? Як Ви до цього допустили? – знову спитав священик. – Що він, одружився вдруге, так?
- Не знаю. Не знаю одружився чи ні, але має дітей, - Ліля говорила як не про себе. Голі факти без будь яких емоцій.
- Ну, як має дітей, то певно, що уже не вернеться, так? Чи, може, Ви хотіли б помиритися із ним? Га? – тепер уже священик дивився жінці в очі і сумно посміхався. – Хотіли б вернути чоловіка?
- Боже збав! - вихопилось у Лілі. При цьому вона широко розплющила очі і приклала руку до грудей, - аж зніяковіла від свого різкого вигуку. – Ні, що Ви, отче. Я прийшла просити Вас розлучити мене з ним, а не вертати його. Ні. Це уже не можливо, та й не потрібно.
- Зрозуміло. Як давно ви розійшлися?
- Уже шість років минуло.
- А скільки часу тривав ваш шлюб?
- Сім років.
- І що, він одразу пішов до другої? – Лілі видалося, що в цьому запитанні прозвучало трохи особистої цікавости священика. Він уважніше придивився до своєї прохачки і відзначив, що це молода ще жінка, висока, з тонкими рисами на блідому обличчі, обрамленому темним коротким волоссям.
- Маєте документ про розлучення?
- Так, звичайно.
- Маєте дітей? – вів далі священик.
- Так, двоє. – «Дві дівчинки - і добре, бо кажуть, що жінки сильніші за чоловіків»,- подумки додала Ліля, згадавши, як чоловік розповідав їй колись про свою дитячу трагедію від того, що мама з татом раптом розлучилися і стали жити в окремих кімнатах, кожна з яких мала замок на дверях. Аж поки тато таки не виїхав із їхньої квартири. Як вона співчувала йому, як жаліла і хотіла захистити від жорсткого світу того маленького шестирічного хлопчика, яким був тоді у дитинстві і яким вона у своєму серці його бачила колись. Вочевидь, не захистила - і все вернулось на круги свої.
- Для мене картина ясна: між вами не було любові – головної запоруки сім’ї. Тому - то Ваш чоловік так легко покинув сім’ю і зламав обітницю.
Хм…Може й не було любові? Але ж не могли надивитися одне на одного в юності, коли пізналися. В університеті вчилися на одному курсі – всі перерви разом проводили, а таки щовечора Олег мусив прийти до неї і допізна не могли наговоритися між собою. Три роки так за руку й проходили – всюди разом. Олег, щоправда ніяк не міг наважитися на одруження, усе ж було так прекрасно – а одруження у 20 років – і на все життя – це щось надто серйозне і безвихідне. Ліля ж уважала, що стосунки повинні розвиватися, кудись рухатися, і час зустрічання уже вичерпав всю свою новизну – і саме в цьому стані вона вбачала безвихідь, а не в одруженні. Вони побралися а за два роки народилася перша їхня донечка.
Священик по-батьківському ще раз сумно засміявся самими добрими очима, знову відвернувся в бік вікна, наче там шукав відповідей і там знаходив потрібні слова і, врешті мовив: «І що, Ви б не хотіли з ним помиритися, вернути його, повернути сім’ю? Може ще не все? Може ви ще зійдетеся?»
- Ні. – коротко, але швидко без вагань відповіла Ліля, - цього не буде. Я більше не хочу нічого повертати. Та й він, навряд, чи хоче щось міняти в своєму теперішньому житті. Але, що б не надумав собі мій колишній чоловік, головне, що я уже інша і нічого не хочу повторювати.
Говорила це спокійно, певна своїх слів і аж самій було трохи дивно, що вона така байдужа до всього того , про що розказує, ніби не про себе, не свої шість років життя, а гарно вивчений білет старанно вияснює викладачеві на іспиті, аби він оцінив її глибоке розуміння предмета, і поставив обґрунтовану високу оцінку і в нього не залишилося жодних сумнівів щодо її знань.
- От що я Вам скажу: нехай Ваш чоловік собі живе як хоче – то його вибір. Раз він не розуміє, що чинить – то йому, на жаль, ніхто не допоможе. Але це є його життя і він за усі свої вчинки перед Господом відповідатиме сам. А Ви собі живіть спокійно з Богом і не треба Вам того розлучення, якщо Ви поки не збираєтеся вдруге заміж. Якби так знайшли чоловіка, то прийдете і подасте заяву одночасно з розлученням. – Священик уже сміявся не лише очима, при цьому поплескував Лілю легенько по плечі.
Вона трохи розгубилася. Якось не передбачила такого повороту ситуації. З одного боку їй насправді було абсолютно однаково матиме вона папір про церковний розрив шлюбу чи ні – пост-фактум, як то кажуть, це уже сталося і давно. Але, раз уже вона вирішила порвати всі можливі пута, що в’язали її з тим чоловіком, прийшла сюди, готова надати усі необхідні свідчення, то не добре буде змінювати рішення, давати задній хід. Була ще одна таємна причина, чому Ліля хотіла розірвати в церкві свій шлюб, з якої вона наче сміялася, розуміючи, що то наївно і всерйоз не сприймала, та все ж хотіла її позбутися: хотіла розірвати духовний зв'язок між своїми дітьми і чоловіком, аби його дурні вчинки, його безталанність а також і її часова злість на нього не могли зашкодити дівчаткам, не передавалися б їм по невидимих жилах духовного споріднення.
- Так кажете, отче? Гм…Можливо, Ваша рація. Не знаю, що й відповісти. – жінка явно вагалася, розуміючи, що вдруге невідомо коли збереться з таким проханням до церкви. – Ну, нехай. Послухаю Вашої ради.
Вона погодилася зі священиком і майже заспокоїлася, повторюючи про себе, що кожен, зрештою відповість сам за себе, не за дітей, не за батьків, а за себе. Подякувала отцеві, перехрестилася, проходячи біля вівтаря, зупинилася коло прилавка зі свічками – купила дві великі і з десять малих свічечок. Вийшла з церкви і спішно направилася додому. Морозяний короткий листопадовий день скочувався до теміні. Ліля змерзла, може, навіть не стільки від осіннього холоду, скільки від внутрішнього напруження, якому мимоволі піддалася в розмові зі священиком. ЇЇ почало злегка трусити, та пройшовши ще кілька кроків, раптом виразно відчула незадоволення собою, зрозуміла, що вона зупинилася на півдорозі, не довершила розпочату, вирішену для себе справу. І, що якщо вона зараз же не повернеться і не зробить усе як хотіла з самого початку, то не зможе заснути всю ніч.
Різко повернула назад і бігцем погнала до церкви лише з однією думко: «Аби тільки застати священика, аби застати…» .
Ось і все, остання крапка буде поставлена, - думала дорогою. Думки набігали одна на одну, тиснулися, напирали, як люди у переповненому автобусі, не поступаючись одна одній. Така маленька крапочка, нічого не означаюча для багатьох інших людей, та й Ліля знала, що її сьогоднішнє рішення насправді не сьогоднішнє і те, що вона зараз зробить для неї також не мало б значення, якби за формою сьогоднішнього вчинку не було реального страху перед життям після зради чоловіка, справжнього недитячого суму в серці її старшої доньки, безнастанних докорів найрідніших людей, які і підтримали і тут же ж перші жбурляють у тебе каміння, розпачу від своєї нікчемності і безпорадності, і, нарешті, сили усе це пережити, а головне змінити, і відпустити від себе, а, значить перестати бути залежною. Коли вона знову з’явилася перед очі священика, він не здивувався, ніби наперед знав, що вона повернеться.
- Ну то що, Лілю, таки вирішили? Не вмовив я Вас? – і знову тихо сміялися його очі.
- Так. Скажіть, що я повинна зробити, аби отримати розлучення? - Ліля уже не мала ані найменшого сумніву щодо свого рішення.
Священик розказав, які потрібні документи і на останок витягнув з кишені своєї ряси цукерка і вклав його жінці у руку, сказавши, що то їй на втіху. Цього разу Ліля вийшла з церкви спокійна і уже нікуди не поспішаючи, рушила додому. Такими ж неспішними стали і її думки, пересіяні спогадами.
***
Був день міста – грандіозне святкування тривало кілька днів, а сьогодні мало відбутися наймасштабніше світлове шоу спеціально для цього запрошеного майстра світла з Німеччини Ґерта Гофа. Лілю боліла голова: сильно, третій день пекучим обручем тиснуло на очі, застилаючи світ нудотною завісою. Ненавиділа цей біль, робив її невільницею. Їй здавалося, що в мозку під черепом прокльовується маленький алігатор з усією настирливістю новонародженого життя, бухкаючи з середини, от тільки замість яйця була її голова – він не відступить, поки не вирветься назовні, бо інакше згине, а значить цей жахливий тупий біль ніколи не скінчиться. З таким настроєм збиралася на святкування. Та вдома залишатись не хотіла: від цього легше все одно не стало б, а тут таке дійство – обіцяли підняти оперний театр у небо – Ярина дуже хотіла піти і Ліля їй пообіцяла, що вони підуть разом. Олег уже звик до страждань своєї дружини і давно перестав на них зважати. Попервах, щоправда, він за неї хвилювався, всіляко намагався допомогти, ходив із нею до різних лікарів, цілителів, купував дорогі ліки, навіть оберігав її від придирок Лілиної мами, але згодом збайдужів і до дружини і тим більше до її проблем, тому зараз спокійно одягався, як завжди ретельно добираючи кожну деталь свого вбрання. Ліля любила дивитися на чоловіка: був дійсно гарний, добре складений, акуратний, завжди напахчений, ідеально виголений і зі смаком одягнений – так, на нього можна було задивитися. Він, зрештою, сам вірив у своїй шарм і, навіть, чванився тим іміджем «бізнес-мачо», який Ліля йому створила і всіляко підтримувала. У той час Ліля була страшною егоїсткою, бо не тільки не ревнувала свого чоловіка, а й сама робила усе для того, щоб він виглядав бездоганно і постійно повторювала йому, який він красень і як вона його любить. Олег спочатку і сам захоплювався дружиною, її коханням, а потім звик до нього як до вранішньої кави і в душі вважав Лілю просто дурною, бо ж давно жив так як хотів, ішов і приходив коли хотів, не криючись – а вона нічого не помічала, як і п’ять років тому. Олег зосереджено вибирав сорочку для сьогоднішнього вечора, яка б пасувала до його коричневих мештів з «потертої» шкіри, і йому було абсолютно все одно чи Ліля піде з ними з дочкою чи ні; нарешті вибрав одну, яку нечасто одягав, гарного смарагдового кольору і пішов сам її прасувати - робив це краще за дружину, а сьогодні, зважаючи на її плачевний стан тим більше не хотів просити, щоб вона випрасувала. Ліля, таки вирішивши піти, навпаки, не мала найменшого бажання гарно виглядати, надягла свої улюблені джинси, теплий, але тонкий голубий светрик зі срібною блискавкою і, прагнучи заховатися від усього світу, хотіла натягнути на очі темні окуляри. Та був уже вечір – стемніло, - і чорні окуляри виглядали б не зовсім доречно, тому просто начепила на голову джинсову кепку, низько напустивши її на очі.
Вересень, як завжди у Львові, одразу наїжачився, ніби проказував до людей: «Ну, я вам доведу – хто тут хазяїн, а то розніжились уже всі за літо, забули про справжню повелительку свого міста. А я перший вістую, що вся зелень і вулиці бруковані вкриються позолотою, павутиння – і те буде срібним, але потім, потім. А зараз усі мусять остаточно забути про сонячне тепло». Всі троє відразу вдихнули холодного повітря, щойно вийшли з дому, а тому рушили дуже швидко. Ліля, навіть якось забула про свою голову, тихцем зраділа, сподіваючись, що нарешті все пройде. Взагалі-то дивитися на світлове шоу вони мали не з площі перед оперним, а з балкону офісу кредитної спілки, де працювала Ліля. ЇЇ керівником був колєґа Олега, а заразом і його мами, тому то вони і могли собі отак запросто зайти ввечері до офісу, а що розміщений був у самому центрі навпроти театру, то і вирішили, що кращого місця для огляду їм не знайти. Окрім Лілиного керуючого, Володимира Володимировича, в офісі було багато інших, незнайомих їм людей. Їх закликав Володимир Володимирович – це були, так би мовити, друзі сім’ї. Хоча сім’ї у Володимировича (як його називала Олегова мама) не було - з дружиною своєю і сином він не жив; Ліля до сьогоднішнього дня взагалі не знала, що у нього є син, а значить є і дружина, тобто, що він був одружений. Олег свідомо нічого їй не казав, щоб менше пояснювати: «а чому?», «а як так?», «а де дружина?», «а як же дитина?», бо як говориться «скажи хто твій друг і я скажу тобі хто ти?». Тим більше, що Ліля, як працівниця кредитної спілки, якою у Львові керував Володимирович, бачила усі його п’яні загули, хтиве поводження з дівчатами-підлеглими, і, навіть, бувало, що наслідки того всього в прямому значенні слова відбивалися на його обличчі синьо-фіолетовими кольорами. І дурнуваті чорні окуляри в напівтемному приміщенні офісу цього не тільки не приховували, а, радше навпаки, ясно вказували на проблему, яку він не надто старанно чи оригінально хотів замаскувати. Володимир Володимирович був молодим красивим чоловіком, дуже худим і високим, схожим на Тото Котуньйо і Олександра Домогарова до алкогольного спотворення водночас. Чорне пряме довгасте волосся ніколи не було акуратно причесаним, та насправді, він спеціально робив досить оригінальну, трохи, навіть, старомодну стрижку, яка, власне, вкупі зі смуглою шкірою і робила його схожим на знаменитого італійця. Дивився спідлоба, насторожено, а заразом насмішкувато і Ліля про себе називала цей погляд «диявольським»: був дуже гарний, але якоюсь темною красою, недоброю. Дівчата на роботі за ним упадали, одна навіть закохалася – сохла по ньому, маючи дитину і чоловіка. Коли він приходив на роботу, вся аж просвітлювалася, мінилася на очах, а він не помічав цього, або до певного часу вирішив не давати приводів, бо претенденток на його увагу не бракувало і тому міг тягнути ниточку не обриваючи її, але і не засиляючи в голку. Володимирович був рафінованим хамом. Ліля це просто відчувала, відчуття ґрунтувалося не на логічних висновках, а на чутті, інтуїції . Бо позірно він нікому не хамив, навпаки умів навіть виглядати уважним, стриманим і, нібито, замкнутим у своєму, незрозумілому для нікого, горі. Олег добре знав, ким насправді є Володимирович: і про хамство, і про його гультяйство, поверхневість та нерозбірливість в стосунках – офіційних, особистих, і навіть, несерйозність в роботі. Так склалося, що всі Олегові друзі були такими: успішними більше чи менше в матеріальному і соціальному плані – так, але людьми вихованими, духовними, культурними, або хоча б освіченими, інтелектуалами – ні. Олег вважав себе розумнішим за Володимировича і сподівався використати його нестримність і наглість в своїх корисливих інтересах: Володимирович мав багато «потрібних» зв’язків, а Олег із своєю мамою мали на меті придбати приміщення для магазину з літнім майданчиком. Але була ще одна причина, через яку Олег водився з Володимировичем і в якій ніколи не зізнався б – Володимирович мав шарм, на який купувалися жінки, і гроші, яких він для своїх гулянок не шкодував – Олег завжди міг скористатися на цьому «весіллі життя» і для себе. Це типу, як у дівчат вибирати собі в подруги некрасиву дівчину, щоб на її фоні виглядати ще привабливішою.
Коли Ліля вперше сьогодні познайомилася із дружиною свого шефа, (хай, навіть, і колишньою), вона знову подумала, що всі чоловіки трохи збоченці, а гарні чоловіки – збоченці двічі. Жінка була не те, що некрасива, а дуже некрасива, товста, лице в прищах, вбрана «ніяк», з тоненьким тихим невиразним голосом – Ліля весь вечір дивилася на неї та так і не знайшла жодної привабливої риси ні в зовнішності, ні в мові чи поведінці його бідної дружини. Хоча була вона зовсім не бідна, а єдиною донькою багатих батьків і Володимирович, коли одружувався, добре розумів усі переваги від такого шлюбу. Та, мабуть, сам себе переоцінив замолоду і натура взяла своє – а її батьки не могли цього стерпіти до своєї донечки і тепер він гуляє майже законно, а дружину з сином запрошує на такі ось, як сьогодні, вечірки. Їхнього сина звали Денисом і був він ровесником Ярини – діти гарно порозумілися за цей вечір.
- Олегу, що з твоєю жінкою? – звернувся Володимирович до Олега замість Лілі. Так, ніби по-дружньому виявляв турботу про її настрій.
- Та так – нічого нового, - Олег вороже подивився на дружину: «Знову вона все псує. Сидить, як принцеса на горошині і всі відчувають, що вона їхню компанію просто терпить.» - , голова болить.
- То ти що не знаєш, як жінці зарадити? – продовжував Володимирович, підморгуючи. Видно було, що уже трохи захмелів і як часто буває в такому стані мусив до когось вчепитися, а Ліля, як легка здобич потрапила під руку. Він бо добре знав, що Олег підтримає його , а не свою дружину. Олег також уже трохи оп’янів і Ліля зі своєю головою і правильністю його давно уже дратує.
- Моїй жінці вже нічого не допоможе – безнадійна. – Олег показував, що жартує, хоча йому це погано вдавалося, бо крізь ці жарти явно прозирало його правдиве ставлення до дружини.
- Не звертайте на мене уваги, я себе просто погано почуваю,- пробувала логічним твердженням відвести розмову від себе. Але чоловікова готовність підписатися під будь-якою дурною реплікою її начальника неприємно різонула по серці, хоча на позір вдала ніби нічого не помітила.
- Може тобі не подобається компанія, наші друзі? – Володимирович таки хотів поговорити, а цікавішого за столом нікого не знайшов, бо ще інші пари, які тут знаходились, або розійшлися з-за столу, або розмовляли між собою і вести діалог одразу з двома було б йому зараз і важко і нецікаво. А дружина Володимировича навіть і не намагалася спілкуватися ні з ним, ні з ким іншим.
- Чому мені взагалі має подобатися чи не подобатися ваша компанія. Я прийшла сюди з чоловіком, а оскільки це ваші друзі, то вони Вам і повинні подобатися, а не мені, - огризнулася Ліля.
- Ти зараз сидиш тут з нами і не вписуєшся в компанію. А я хочу, щоб всім було весело, бо свято, феєрверк, зрештою, шоу Горфта, тьху, як його там, - язик трохи заплітався, - Гофа. А ти і на роботі «поза колективом», нікуди зі всіма не ходиш, але носиш короткі спідниці. Гадаєш, я не помічаю цього? Думаєш, ти дуже розумна і тому можеш вибирати з ким спілкуватися, чи з ким дружити? Але твій чоловік сам напросився сьогодні до моєї компанії, значить йому з нами цікаво. А, коли тобі, Лілю, ні, то де ж твої друзі? Чому ти зараз не з ними? – дивився на Лілю заволоченими чорними очима, часом озираючись то на свою дружину, то на Олега, а часом просто тупо дивився в тарілку.
Ліля не хотіла з ним говорити, спочатку думала, що Олег вирятує її від нападок свого п’яного колєґи. Але марно – той уже встав і відійшов від них на балкон до гурту чоловіків – на площі перед оперним нарешті починалося запізніле і таке багатообіцяюче шоу.
- Будь простіше, а то ти відлякуєш від себе чоловіків.
- Ого, - Ліля була заскочена, - а нащо мені чужі чоловіки, я ж заміжня?
Володимирович проігнорував її зауваження, а може не почув, все ж голова була затуманена і вів далі:
- Колись, як був я дуже молодий, то не пам’ятаю, щоб привабливу жінку я не боявся, завжди боявся, завжди спостерігав за поведінкою, завжди оцінював її ставлення до мене, завжди "обіцяв колекції творів Шекспіра" вдома, але потім побачив, що можна все обставити простіше: ніби по дружньому наливати вина, гіпнотизувати ніжними словами, не відповідати на "ой, ну що ти робиш?!"....Можу тобі порадити, що чоловіки не люблять проблем на роботі, це може вивести з рівноваги і тоді вдома хороша дружина завжди відчує слабкість чоловічу і не пилятиме "за шкарпетки"(для цього можна обрати правильний час); чоловіки не люблять, якщо жінка командує і не важливо права вона чи ні, це просто дратує - як правило, жінка може мати рацію в одній ситуації, але вже в наступній повністю завалює справу. Жінка, яка не вміє подати вечерю…
Ліля не дослухала: з неї досить було цих життєвих застільних повчань. Пішла шукати Яринку, та побачивши, що діти уже спостерігають на балконі за світловими променями і що на ньому уже нема місця, відійшла в інший кінець кімнати, аби тільки подалі від Володимировича. Той ще трохи посидів , щось доїдаючи, а потім і сам пішов на балкон, кликнувши туди і свою колишню дружину. Ліля, спровокована Володимировичем, на мить подумала про своїх друзів. Хто ж вони? Довелося чесно визнати : «Мої друзі - надто зайняті собою люди». Далі шарпнула думку і обірвала, наче волосину – черговий приступ нудоти повернув її до тілесних страждань. Вирішила, все ж, знайти місце на балконі – потребувала свіжого повітря.
Протислася між глядачами і обімліла: на вулицях не було де голці впасти. Проспект Свободи і всі прилеглі до нього вулиці ожили – тисячі голів, рук і ніг колихалися, рухалися, сунули у різних напрямках, заледве не досягаючи точки хаосу, у якій етика і людська свобода поступаються інстинкту та елементарній фізичній силі. Такої кількості людей в одному місці зараз Львів ще не бачив. Ті, хто стояв у цей час на балконі наріжного будинку проспекту Свободи, усвідомили, як їм пощастило дивитися на все це шоу - і світлове і людське, згори. Ніхто не хотів би зараз опинитися під балконом, хай, навіть, звідси і не найкращий ракурс для споглядання на театр у світлових барвах. З їхнього балкончика було видно торець опери і тому якихось особливих химер зі світла ніхто не побачив: мінилися кольори, навсібіч лунала гарна музика, вгору прорізалися гострі промені лазера, але злітаючи над театром тут же губилися в чорноті ночі – а театр у небо не піднімався. Олег вказав Лілі на невисоку жінку в сірому плащі. Вона стояла коло бордюра, яким місцями була обнесена площа навколо театру і намагалася за ногу стягнути дівчину, що сиділа на шиї у хлопця і тим самим заважала їй дивитися, заступала. А оскільки хлопець ще й стояв на тому бордюрі, то це дійсно робило його значно вищим. Дівчина реготала і чіплялася за хлопця, а той бідака водночас намагався і втримати дівчину і відіпхнути тітоньку, аж поки некерований людський потік не роз’єднав їх і тітка уже не могла дістати до дівчини, тільки щось кричала, але того звісно ніхто не чув, бо Руслана саме виспівувала «Гей-я-гой» і над усіма лунали дикі танці. Спостерігаючи цю сцену, Ліля звернула увагу, що в натовпі було немало дітей і з жахом сказала чоловіку, що вони також могли б зараз стояти серед натовпу з Яринкою.
Трохи згодом компанія дещо розчаровано зрозуміла, що обіцяного дива не буде, і добре хоч почули шоу музики, а світлового ніхто, на жаль, так і не побачив. Люди на вулиці потроху розходилися і де-не-де уже утворювалися вільні коридори. Олег, як завжди, залишився до кінця, аж Володимирович хотів зачиняти офіс, бо його дружина із сином уже зібралися і хотіли йти. Тільки-но разом опинилися на вулиці, швидко розпрощалися і розійшлися, бо було їм не по дорозі. Олег тримав Яринку за руку і намагався якомога швидше звернути з центральної вулиці, пірнувши в бокові, де вони відразу занурилися в темінь і тишу – ні шоу, ні світла. Йшли мовчки: Лілю ще сильніше мучила голова, здавалося розколиться нарешті і аж тоді наступить блаженний спокій, а Олег з кожним кроком відчував дедалі сильнішу, нібито безпричинну, а насправді задавнену ненависть до своєї дружини – до цих її страждань, до її довірливості і чесності, до її намагання возвеличити його, як чоловіка і в усьому на нього покладатися, навіть до її ідеального тіла. Підсилена алкоголем, ця ненависть перейшла в агресію і саме в той момент, як вони проходили вулицею Шпитальною і Ліля зупинилася, звернувшись до чоловіка з питанням чи десь тут поряд є аптека, - він вдарив її рукою по кашкеті кепки, зсунувши її з голови; кинув дружині в обличчя кілька образливих нікчемних слів, не чекаючи та не озираючись, швидко пішов геть, не випускаючи Яринчиної руки. Ліля на мить заціпеніла, підняла шапку, натягнула знову на голову, поправила волосся , ковтнула сльози, а потім її мозок ввімкнув захисний блок: «це неправда і завтра все буде добре – головне, щоб голова перестала мучити». Вона навіть не образилася, бо тоді це означало б хоч якось продемонструвати людині своєю поведінкою, що ти уникаєш спілкування із нею, зрештою, чекаєш вибачення. Але вона жила із чоловіком 5 років і тому добре знала, що вибачення не почує.
- Вибачте, якщо можете, а як ні – то це ваші проблеми, - така була позиція Олега в стосунках.
Тож спокійно пішла услід за своїми близькими людьми додому. В хаті мама уже спала, Ліля тихо зайшла, замкнула двері, взяла дитину і, не звертаючи уваги та не зачіпаючи чоловіка, хотіла швидко вкластися спати: завтра усе буде інакше, завтра все буде добре, а зараз - спати. Олег сидів на кухні: за звичкою взяв чогось поїсти із холодильника, врізав хліба, акуратно порізав помідор, огірочок – їв. Він не міг більше вдавати порядного чоловіка і люблячого батька, наважився на рішучий крок, після якого, мабуть, уже не буде дороги назад. Але раптом зрозумів, що Ліля зараз, як завжди піде спати, наче нічого не сталося і якщо він отак просто піде з хати, нічого не пояснивши і не сказавши, то це буде схожим на втечу – ще чого доброго шукатимуть його через міліцію. А визнати, що він кидає дружину заради іншої, йому бракувало духу. Він не міг їй цього сказати, хоча б тому, що тоді довелося б визнати і те, що його подвійне життя триває уже не один рік і що кожне його слово за ці роки було, так би мовити напівправдою, а простіше – брехнею. Пояснити, що він жив у цій брехні і примушував жити у ній її і Яринку, моментами він навіть пишався собою, адже вдовольняти одразу двох жінок – це так «круто», але шкірою мусив розуміти, що тим самим тільки принижує себе, бо брехня ще нікого і ніколи не возвеличила. Звичайно, всього цього сказати дружині він не міг і, тим більше, сказати спокійно, щоб «розійтися мирно, як цивілізовані люди». Дурня – вона ж ніколи не припускала і не вірила в його зраду, бо й сама не давала жодного приводу сумніватися в своїй відданості. І за це він ненавидів її ще сильніше. ЇЇ доброта стала для нього такою прісною, як каша на воді, а це її, як він уважав, надмірне опікування дитиною спочатку віддалило його від дружини, а згодом зробило нецікавим їхні сімейні вечори, і тому Олег до ночі «засиджувався на роботі». А вона щоразу раділа його приходу додому і ця її свята дурість при живому гострому розумі була для нього найнеймовірнішим і будила якусь тваринну лють.
Тому сьогодні Олег, нічого не плануючи наперед, захотів звільнитися одним махом і від своєї дружини, і від сім’ї, і, зрештою, від тещі. Він заступив Лілі дорогу, Яринці ж наказав іти спати. Дитина без слів побігла в свою кімнату, і Ліля також хотіла ухилитися від чоловіка, та Олег раптом почав кричати, кидаючи безглузді грубі звинувачення, щоб їй було боляче, щоб вона не могла відмахнутися від нього, щоб «впала на коліна перед ним», залилася сльозами, а він все одно її не помилує, щоб вона відчула себе такою ж приниженою, яким відчуває себе він через неї - Олег шукав приводу для сварки, в результаті якої міг би гримнути дверима і піти.
- Йди звідси, йди звідси! Геть! Геть! – тремтячим від сліз, надривним голосом Ліля, як заклинання, викрикувала короткі слова, не сповна даючи собі звіт, що вона робить, і єдиним її усвідомленим бажанням було, щоб усе це нарешті припинилось, бо інакше, вона здуріє.
Вранці заборонила собі думати про вчорашній вечір. Була неділя, Олег не з’явився і ночувати також не прийшов, не прийшов він і весь наступний тиждень. Приїжджав до неї на роботу, власне не до неї, а до Володимировича, але вони говорили, домовлялися про забирання донечки з дитсадка, водіння її на танці. Олег поводив себе, як звичайно, Ліля також. Зі сторони виглядали звичайними чоловіком і дружиною. Ліля навіть не спитала його жодного разу, де він зараз живе – про себе без варіантів вирішила, що у своїх батьків. В понеділок, за тиждень після того жахливого дня міста, Олег на день народження подарував Лілі золоті сережки, які вона хотіла. Вони у цей час нагадували неживі манекени, які роблять ті чи інші рухи з наказу невидимого модельєра, а в душі кожен хоче чогось іншого, однак не здатні порозумітися, бо перший боїться виказати себе, а бажання другого настільки очевидні, що він не бачить сенсу про них говорити.
А потім одного дня Ліля зрозуміла, що вона вагітна і наступною її думкою була: «Я народжуватиму дитину». Сказала про це Олегу, сподівалася він повернеться додому, бо ж і як мав би не повернутися, коли у нього сім’я і має народитися друга дитина!? Вона не могла собі уявити тої прірви, що тепер відділяла його від неї і її дітей. Вона не знала, що її місце давно зайняла інша і «діти» зараз для нього стали дещо абстрактним поняттям – а тут ще якась новонароджена дитина від жінки, яку він давно розлюбив. Для нього це було найгіршим аргументом, яким на його думку хотіли його шантажувати, але ніяк не кохати.
Ще кілька місяців тому Ліля неймовірно зраділа б з такої новини. Але зараз їй було страшно. Не уявляла, як житиме без чоловіка. Чулася геть безпорадною, - гостро стало питання грошей. Знала, що мама в усьому звинуватить її саму: «Знала бо за кого заміж виходила, а тепер - ти шлюбна жінка, маєш чоловіка». А сестра, хоча й була близькою рідною людиною не могла порадити собі зі своїм життям та й проти мами йти їй не стане духу – була зовсім безвольною. Уже чотири роки працювала в Києві на престижній роботі, тож могла допомогти грішми, але не більше того. Завжди і у всьому гроші - навіть, великі таланти, генії натикалися на цю мілину і тонули, бо не давали собі ради досягати благополуччя земного, творячи шедеври мистецькі і возвеличуючи дух людини божественним. То що вже казати просто жінці. А коли у неї ще й двійко діток, то важче вдвічі. А Олег став відверто грубим, всією своєю поведінкою демонструючи зневажливу байдужість до дружини. Та вона вперто не хотіла бачити цього і головне – вірити.
- Олегу, а що ж мені робити? Як маю далі жити? – розпачливо, ковтаючи сльози і завбачливо причинивши двері, аби не почула мама, наївно запитувала свого чоловіка, шаткуючи буряк на кухні до борщу, коли ввечері він зайшов додому, привівши Яринку з танців.
- Як хочеш: хочеш – живи, а хочеш – не живи. Мені все одно. – Подивився на неї своїми ясними голубими очима, в яких вона не знайшла ні грама співчуття - де вже там шукати любов. Але навіть тоді, не повірила в його ницість, не могла збагнути, що то він говорить насправді.
Тої ночі заснула з тяжким серцем. А на завтра їх запросила до себе на день народження Лілина ще шкільна подруга, бо ж ніхто не знав досі про те, що вони більше не живуть разом. І Ліля, не зраджуючи собі, вирішила піти в ресторан разом з Олегом, ніби нічого не сталось. Взяла чорну вечірню суконку з високою талією - єдину, яку ще могла на себе натягнути. Мама, побачивши Лілю в цій сукні, незадоволено сказала, що жінці при надії зовсім не пасує одягати таке чорне, наче в траурі.
Чоловік приїхав за нею з великим весняним букетом прекрасних рожевих тюльпанів для іменинниці. Березень сипав то снігом то дощем і, аби потім пізно ввечері не мерзнути, шукаючи таксі, він вирішив взяти машину. Їхав без думок, на лобове скло падав мокрий сніг, дорогу застилав пошматований туман і на якусь мить він, ніби заснув. А вже наступної мало що міг згадати. Спочатку їхня машина по дотичній зіткнулася з автомобілем таксі, який рухався попереду них, а потім наскочила на дерево біля краю дороги, після чого злетіла у повітря і перекинулася на дах. Тюльпани розсипалися по салону, прикривши собою жах, застиглий на обличчі Лілі. Пізніше в протоколах справи писали: «водій не постраждав і самостійно вибрався із перевернутого авто, а його пасажирка, вагітна жінка, отримала травму шийного хребця, несумісну з життям».
Ніхто не міг передбачити такого безглуздого кінця життя. А далі був безкінечно довгий похорон: Лілина мама безупину голосила, сестра Віра плакала, Яринка якось оніміла, замкнулася і виглядало не зовсім розуміла, що відбувається. Були на похороні Лілині друзі, але ніхто з них не відчував того несусвітнього горя, яке каменем тисне на груди і просто фізично не дає дихати, тільки батьки і сестра. В тому нема їхньої вини, але ми не можемо співпереживати чужому горю так само сильно і правдиво, як власному – ще один прояв людського егоїзму, який рятує його від самознищення, бо тоді світ перестав би існувати, адже в ньому стільки горя. Люди перешіптувалися: «Така молода, Боже за що їй таке?.. І дитинка ненароджена…Йой-йо-йой..». Інші їм вторили.
- І дитина тепер сиротою лишилася.
- Як же сиротою – та ж тата має? То вже не сирота.
- Ой не знаю, не знаю, - хитала головою сусідка, - що той тато вартий, та ще після такої трагедії. Я вам кажу: «Нема мами – то дитина сирота, сирота. Бо чоловік знайде собі іншу жінку і всьо, а дитина кому треба, як не мамі?».
Олег, звичайно, також був на похороні. Був і не був. Він уже давно відрізав Лілю від свого серця і зараз опинитися в епіцентрі усіх цих сліз і вінків, вважатися винним у всьому, що сталося, для нього однаково, що бути виставленим на посміховисько безжальній юрбі. Не міг змиритися з тим, що Ліля і тут виявилася такою нестерпно «святою», не могла просто відпустити його, забути, для чого було так по-дурному трагічно помирати, аж ніби театрально на очах у цілого міста. Олег не плакав, хоча йому було тяжко, та тяжко не від горя, а радше від його атрибутів і тоскної нескінченності…
Ліля застогнала, спочатку тихо, а далі голосніше – їй стало так шкода себе, коли вона побачила своє нещасне посиніле скалічене тіло в труні з квітами посеред живих людей, які більше чи менше побиваються за нею, а головне - серед усіх цих людей стояла маленька безпорадна дитина, яку всі жаліли, але ніхто не міг по-справжньому зігріти її осиротілого сердечка, - що вона безнадійно з усієї сили крикнула без голосу і спробувала ворухнути скалічено головою. Її ніхто не почув, тоді до свідомості пробралася рятівна думка: «треба розплющити очі, за всяку ціну розплющити очі». Зусиллям волі Ліля таки розплющила очі і рвучко сіла на ліжку, одразу прокинувшись. Затулила очі руками і невтішно розридалася.
На ранок твердо вирішила: вона не помре і ніщо не має значення: ні думка мами, чоловік, ні гроші. Важливим є тільки це – її життя і життя її дітей. Вона повинна відмовитися від Олега назавжди, бо справа не в майбутньому, справа в минулому – ніколи не буде щасливою людина, яка не може відмовитися від свого минулого заради майбутнього. Благо, мама, керуючись, щоправда, більше егоїстичними мотивами вдовольнити свою владність, аніж правдивим розумінням загрози щастю доньки і бажанням дати їй свободу вибору, таки мовчки стала на її бік і навіть допомагала їй в усьому, за що Ліля мовчки дякувала і пам’ятала про це.
Другий рік без Олега минув швидше, ніж попередній, принісши з собою нові враження: мамину радість від першого зубчика, першого слова, першого кроку малесенької Юстинки та шкільні досягнення Яринки. Як писав класик: «Нічого такого не сталось,… життя соталось, соталось, лишився клубочок болю…». А далі ще рік перекрутив Лілю на своєму одвічному нерівному колесі і потім ще три рази і тепер вона не боїться, вона живе.
***
Десь за два тижні Лілі зателефонував священик із церкви Миколая і повідомив, що її документи готові і вона може прийти їх забрати. Ліля подякувала, поклала телефон. Прислухалася до свого серця, хотіла зрозуміти, що почувала в цей мент – нічого, була спокійна, ніяких емоцій, навіть, клубочка болю більше не було – розмотався.
