- Бісова планета !- Андрій з усієї сили зафутболив ногою обидві кульки так, що ті одна за одною одлетіли на декілька метрів од корабля й позакочувалися в траву. Тим часом він зачинив за собою двері шлюзу, пройшов до свого крісла і впав у нього так, що те аж заскрипіло від обурення.
- Ти чого ?- Вадим знову возився з мікроскопом.
- Доки прикручував стабілізатор, аборигени усі ноги повідтоптували ,- Андрій із полегшенням задер обидві ноги на пульт керування.
Аборигени – невеличкі волохаті кульки, постійно, і вдень і вночі, крутилися біля корабля, немов би маючи власну, нікому, окрім їх самих, не відому мету, виписували кривульки, спіралі та зигзаги, ховалися у густій невисокій траві, а потім несподівано з’являлися з неї. Точніше днями і вночі, бо ж обидва дні ішли один за одним, освітлювані, перший – червоним, а другий - синім сонцями, і аж по тому, коли обидві світила ховалися за тутешній обрій, їх змінювала безмісячна ніч. Місяця у планети не було, і тільки зорі, чужі зорі з чужими візерунками сузір’їв мерехтіли у темряві.
- Зняв би ноги ,- озвався од мікроскопа Вадим ,- Ще заразиш чим-небудь пульт.
- Мій пульт, що хочу з ним, те й роблю. Та й уся тутешня флора і фауна вже давно побувала з масовими екскурсіями на нашому кораблі, і, мабуть більше сюди заходити не збирається.
- А ота яку ти зафутболив. Вони ж до тебе так загравали?
- То, мабуть, приблуди якісь, а може новенькі.
Планета була зовсім недослідженою. Абсолютно порожня, жодних ознак води, суцільний зелений шар невисоких трав, котрі невідомо як трималися без води, і де-не-де лугом вихиляючись з боку на бік, коли стелячись поряд, а коли перетинаючись одна з одною зміїлися стежки.
Після посадки, доки газоаналізатори проводили дослідження атмосфери, Андрій, не виходячи з корабля, проводив діагностику систем, виявляючи ушкодження, а Вадим визначав їх місце розташування і спостерігав за рухом обох сонць, аж доки не настала ніч, і обидва виморені повкладалися спати.
А наступного першого червоного ранку коло чорної випаленої землі навколо них знову зазеленіло травою, а увесь зелений луг зазміївся стежками, котрі вилися у найрізноманітніших напрямках, сходилися й розходилися, а одна підповзала майже впритул до корабля, робила навкруги нього петлю, а потім, ліниво й невимушено вигинаючись, плелася кудись далі за небокрай.
По стежках уже товклися оранжеві кульки. Невеликі, розміром не більше яблука, вони рухалися, то вишиковуючись у рядочки, то утворюючи собою якісь фігури, кола, еліпси, квадрати, трикутники, перекочувалися від краю до краю стежки, ніколи проте не виходячи за межі стежок.
- Перший контакт !- загорлав Вадим, вхопив рукавиці й контейнер для збору аналізів і, вже не вдягаючи скафандра, бо ж повітря було таким, як і на Землі, прожогом вискочив із корабля, ледве дочекавшись, доки відчиняться двері шлюзу.
Далеко бігати й ганятися не довелося. Одразу на стежці, що крутилася довкола корабля, Вадим натрапив на декілька кульок, котрі не звернули на його появу жодної уваги. Він підійшов і нахилився, щоби придивитися до них поближче.
- А знаєш як вони рухаються ?- спитав Андрія по рації.
- Не знаю. Ти ж у нас біолог.
- І геолог, і психолог, і соціолог, і ще багато усіляких речей знаю.
- Досить уже хвалитися. Вони цього не оцінять.
- Хто знає?
- То як же вони рухаються?
- Як яблучко.
- Яке яблучко?
- Те що на тарілочці. Трохи нахиляються вперед і перекочуються у такому положенні.
- А рівновагу як тримають?
- Шерстю.
- Якою шерстю?
- Вони вкриті шерстю.
- Може назвемо їх волохатими яблуками.
- Пропоную просто аборигенами.
- Я б такі їсти не став.
- Нам ще цього не вистачало.
- Так що ж там у них із шерстю?
- Ворсинки. Ті, що ближче до землі – скорочуються, а ті, що далі, видовжуються. Разом кінчики ворсинок утворюють площину, дозволяючи яблукові займати довільне положення.
- Сам назвав їх яблуками, то чому вже не волохатими?
- Бо негарно звучить. Ненауково. Та й не зовсім підходить до них. Я поклав одному на дорозі рукавицю, так воно просто перекотилося через неї.
- Тягни його в корабель.
- Зараз.
Вадим відкрив кришку контейнера, поклав його боком на стежку на шляху однієї з кульок, і, не знімаючи рукавиць, спробував закотити її туди. Але та різко змінила траекторію, вивернулася з-під руки і спробувала обминути контейнер. Тоді Вадим став навколішки у траву, загородив обома долонями стежку, не залишивши на ній жодного проходу, окрім квадратного горла контейнера. Яблуко на хвильку зупинилося, немов би, обмірковуючи ситуацію, і, зненацька, стрибнуло на півметра угору, намагаючись перелетіти загорожу.
- Ого !- скрикнув Вадим і ледве встиг одхилити голову.
- Лови його !- заволав по рації Андрій, і Вадим, вчасно отямившись, підставив контейнер під кульку, а коли та впала досередини, спритно й швидко закрив кришку.
- Три очки ,- вже спокійніше підсумував Андрій ,- неси його додому. Як воно там?
- Заспокоїлося. Бачу тобі багацько роботи.
- Якої роботи?
- А пам’ятаєш той метеоритний потік, що ми зустріли на підльоті до планети.
- Нас побило?
- Добре.
- Добре це як?
- Дірки, подряпини, відсутні шматки обшивки. Вийди й подивися, ти ж у нас механік.
- І електрик, і радист, і програміст.
- Замовкни або забіжи кудись.
- Один, один.
***
Уже наступного дня на корабель потрапили перші відвідувачі. Зранку Андрій, що якраз лаштувався виходити назовні ремонтувати обшивку, знайшов у шлюзі біля зачинених дверей кульку і декілька дивних мертвих комах поряд із нею. Уся «екскурсія», як пізніше назвав відвідувачів Андрій, була негайно зібрана у контейнер і висипана Вадимові на стіл. Той одразу заходився його досліджувати, а Андрій пішов собі займатися ремонтом.
- А знаєш чому вони різнокольорові ?- кульки змінювали колір з оранжевого на зелений, в залежності від того, яке сонце світило зараз ,- Вадим знову перемовлявся з Андрієм по рації.
- Мабуть це якось пов’язано із сонцями?
- Майже вгадав. Вони світяться жовтим, поглинають промені сонця і випромінюють вже сукупні кольори.
- Ти мабуть був у школі відмінником. Ой !- раптово скрикнув Андрій.
- Що сталося?
- Одне яблучко стрибнуло просто мені на ногу.
- Що, мабуть, важке?
- А ти знаєш і втішаєшся.
- Аякже. Я ж бо тримаю його в руках.
- Якось не думав, що вони будуть знайомитися, віддавлюючи мені ноги. Та й чому ж у них бути важкому?
- Між іншим, вони навіть не живі.
- Тобто як не живі? Механізми?
- І не механізми.
- А що?
- У них зовсім нема органів дихання, живлення, розмноження і таке інше, як немає й будь-яких рухомих частин окрім шерсті. Усередині вони зовсім порожні.
- Тобто як порожні?
- Схожі на тенісний м’яч. Оболонка з повітрям усередині. Таке не може існувати, жити , їсти, рухатися.
- А помирати ж воно може?
- Ти маєш на увазі те, як вони заспокоюються у контейнері і в кораблі?
- Так, звичайно ж.
- Не схоже це на смерть.
- І як вони змогли пробратися крізь зачинені двері?
- Важко сказати. А знаєш, що я знайшов у шерсті першого аборигена?
- Не знаю, ти ж у нас біолог.
- Декілька комах, таких, як ти сьогодні приніс ,- проігнорував шпильку Вадим.
- А комахи живі?
- Нормальна наша мушка, з тих, що літають у серпні, а точніше кажучи, суміш мушки з комарем : хітиновий панцир, мушині крила, тонке й навіть занадто довге жало.
- Отже живі.
- Живуть на яблуках.
- Як паразити?
- Можливо.
Дні за днями усе йшло за встановленим розпорядком, що був складений ще на Землі і від якого не дозволялося відступати ні на крок. Андрій продовжував ремонтувати корабель, Вадим досліджував усе, що траплялося під руку, хотіло досліджуватися або не могло від нього втекти: грунт, траву, кульки і комах, нічне та денні світила. Планета не балувала їх різноманітністю.
Кульки почали з’являтися у шлюзі купами. На ранок Андрій вже збирав їх, обов’язково рукавицями для перестороги, у мішок і виносив назовні. Наступного ж ранку свіжовисипана купа зникала. Яблука з’являлися непомітно, так само, як і зникали. А зникали вони просто ховаючись у траві.
Як тільки на Велику Луку починала спадати темрява, усі яблука набували природного жовтого кольору і майже одночасно розкочувалися зі стежок у траву. Уся вона водночас починала світитися жовтуватим сяйвом, а за кілька секунд ні кульок, ні сяйва вже не було. Андрій спробував простежити за однією з них і забрів так далеко, що над обрієм у сутінках виднівся вже тільки гострий ніс корабля. Як тільки сонце повністю зайшло яблуко закотилося між трав, згасло і зникло, скільки він його не шукав.
Невдовзі сюрпризи стали приносити й стежки. Вони почали змінюватися: зникали і з’являлися. Зникали вони, як на Землі, поступово, просто на очах заростаючи травою. При чому заростав не шматок стежки, а уся вона, починаючи від кінця, що був найближче до корабля і аж до обрію. Трава пообабіч стежки починала немов би вростати в неї з обох боків, вкриваючи грунт спочатку невеликою поросллю, а потім суцільним шаром. Протягом доби стара стежка зникала, перетворюючись на частину луки, а натомість, десь у іншому місці з’являлася нова.
Тоді ж вони побачили, як утворюються стежки. Удень трава на місці майбутньої стежки починала в’янути, згинатися, жовтіти і всихати, немов би її витоптував хтось невидимий. За ніч трава зовсім зникала, і зранку на тому місці вже лежала нова стежка, на яку викочувалися волохаті яблука й починали свій денний танок.
Андрій спочатку вважав, що стежки витоптуються кульками і першим запропонував простежити за лукою уночі. Вони з Вадимом визначилися з порядком чергувань і декілька ночей провели витріщаючись у тьму й стежачи за лукою. Нічого не відбулося, і нікого на луці не з’явилося
На другий тиждень їхнього перебування на планеті на стежках почали з’являтися сліди.
***
Як зазвичай зранку Андрій оглядав околиці у візир, фіксуючи у журналі скільки стежок зникло, скільки з’явилося, їх взаємне розташування.
- Ти не бачив тут П’ятниці ?- спитав він у Вадима, який , як продовжував морочитися біля мікроскопа із кульками та комахами, котрі, мабуть, ніяк не хотіли відкривати своїх таємниць.
- Сьогодні середа. Отже до п’ятниці ще довго.
- Ти тільки й думаєш, що про вихідні. Міркуй. Той що був з Робінзоном.
- Немає тут жодного Робінзона, окрім нас двох, звичайно ж, а отже немає і П’ятниці.
- А слід є ...- Андрій на хвильку замовк, даючи можливість Вадимові поміркувати.
- Де ?
Андрій зробив наближення, і вони обидва схилилися над екраном. Сама по собі стежка складалася із піску та ґрунту. Грунт за складом повністю відповідав земному, пісок також був звичайнісіньким кремнієм.
Проте зараз на ній знаходився відбиток босої людської ноги. Один слід, звернутий п’ятьма пальцями до корабля, немов уночі хтось матеріалізувався просто з повітря, щоби подивитися на них, і так само зник, бо не було жодних слідів, які б показували б, звідки він прийшов, ахоч куди пішов.
- Ти не виходив уночі з корабля ?- Вадим випростався.
- До вітру?
- Може ти сновида?
- І гуляю босий ночами, бо хочу відчувати землю. І затираю за собою сліди.
- Приблизно так.
- Лишається П’ятниця. Ти куди?
- Піду, подивлюся ближче, зроблю кілька аналізів ,- Вадим уже збирався, вдягаючи рукавиці.
За перший тиждень перебування на цій планеті обидва облінилися понікуди. Планета, здавалося, абсолютно не являла собою небезпеки. «Екскурсії» повністю припинилися немов кульки втратили будь-яку цікавість до них. Проте самих кульок на стежках побільшало. Процес одягання зводився до мінімуму: рукавиці на руки й чоботи на ноги, щоби аборигени остаточно їх не повідтоптувати. За кілька секунд Вадим, обережно переступаючи кульки або й обходячи по траві великі нагромадження кульок, уже прямував стежкою до сліду.
- Я його першим побачив, я й мав іти ,- Андрій був розчарований.
- А розмір як у мене ,- Вадим поставив свою ногу поряд із слідом, щоби Андрій зміг оцінити сказане.
- Тільки пальці, здається, трішки довші.
- Ти якби нігті не зрізав, мав би такі самі ,- Вадим заходився вимірювати слід і брати зразки ґрунту біля сліду і усередині.
Андрій одвів погляд, щоби поглянути, як змінилися показники навколишнього середовища, і наступної ж миті почув крик.
- Що сталося ?!- він повернувся до екрана і побачив, що Вадим уже лежить на землі, так, що ноги і більша частина тулуба знаходилися на стежці, а голова повністю ховалася в траві.
Вадим лежав нерухомо, а біля його чобіт вже почали скупчуватися кульки. Вони змінили свою попередню хаотичну поведінку і тепер, немов відчувши падіння, рухалися стежкою до тіла з обох напрямків. Забувши про заборону не залишати корабель без жодної людини всередині, Андрій уже біг туди. Біг якнайшвидше, по стежках, навпростець по траві, і вже здалеку бачив, як кульки почали перекочуватися через Вадима, вкриваючи його литки. Кульки плуталися й у нього під ногами, підстрибуючи, намагалися збити його з ніг, а він розкидав важкі яблука чобітьми й одмахувався руками од тих, котрі підстрибували занадто високо, а коли підбіг до Вадима, важко дихаючи, почав збивати їх з нього, бо вони рухливою ковдрою вже вкрили його майже до поясу. Голова Вадима лежала горілиць у траві, очі були заплющені, проте пульс був стійкий. Андрій підняв товариша на плече, і так само, відбиваючись від кульок, котрі все настирливіше насідали на нього, побіг назад до корабля.
Двері шлюзу були майже суціль вкриті ними. Аборигенів, мов снігу, намело з усіх боків, і уся ця червоно-жовта маса пульсувала і ворушилася, товплячись довкола корабля живим кільцем. Андрієві довелося просто по ним вдиратися до шлюзу, і вже там зо дві сотні кульок, що вкотилися туди разом із ним, збили їх обох з ніг, накрили своєю вагою і порозкочувалися підлогою.
Лежачи на підлозі й відчуваючи на собі вагу кульок, Андрій дочекався, доки шлюз автоматично зачиниться, щоби кульки заспокоїли, а тоді з натугою піднявся й затяг Вадима досередини.
Несподівано корабель струснув сильний удар. Андрій покинув Вадима лежати у коридорі, вскочив у кабіну керування й поглянув на екран камери зовнішнього огляду.
Кульки перегруповувалися. Тепер уся маса знаходилася з одного боку корабля, і зараз якраз відкочувалася назад, одночасно утворюючи собою невисокого бугра, більше схожого на стіну або хвилю. Нижні ставали опорою для верхніх. Ті, що підкочувалися з луки, злагоджено підскакували і вмощувалися нагорі хвилі, а з-за небокраю по стежках нескінченими караванами сунули нові й нові кульки.
Стіна одкотилася ще на декілька метрів, з розгону вдарилася об корабель так, що той аж хитнувся на опорах, і розсипалася, проте Андрій не звернув на те жодної уваги, вже набираючи на клавіатурі команди підготовки до зльоту. І коли живий килим відкотився назад і сформував нову хвилю, Андрій дозволив пуск двигунам, які й випалили навколишню луку, підіймаючи корабель у небо.
***
- А таки тут краще, ніж там .- одразу після приземлення обидва роздяглися до поясу, вибігли з капсули, і Вадим одразу вклався горілиць просто у траву.
- Там ти оце лежав якраз так само ,- Андрій стояв над ним, згадуючи, як він намагався привести Вадима до тями.
- І не просто лежав.
- А що ж ти робив?
- Не знаю. Це було схоже на марення.
Капсула приземлилася на зеленій луці, майже подібній до тієї, де вони вже були. Обидва спочатку навіть трохи розгубилися, аж доки не почули по рації запевнення, що місце приземлення знайдене на радарах і за ними вже летять.
- Ти щось бачив там?
- Щось.
- А чого ж раніше не сказав?
- Треба було добре все обміркувати.
- Обміркував?
- Так. Але тобі це не дуже сподобається.
- То розказуй уже, не рви серце.
- А ти лягай поряд...
Андрій і собі опустився на траву й ліг животом на землю поруч із Вадимом.
- Отже.
- Отже волохаті кульки є просто датчиками.
- Датчиками чого?
- Усього: вологості , тиску, температури повітря. Крім того вони вочевидь працюють іще і як відеокамери спостереження.
- Не може бути такого.
- Може. Їх створили. У кораблі вони не помирали, а просто зупинялися, позбавлені джерела енергії. Поки ми вивчали їх, вони вивчали нас. І передавали інформацію.
- Комахам ?- Андрій зацікавлено перекинувся горілиць.
- Близько, але не те. Комахи здійснюють технічне обслуговування кульок: ремонт, змащування, профілактика і таке інше.
- То для кого ж таки???
Вадим вів далі:
- Уяви собі на що перетвориться наша планета, за умови відсутності людей.
- Пустка. Величезний цвинтар.
- Приблизно так. Великий Дух, що створив той світ вже давно помер. А разом із ним вочевидь померли і боги, яких він створив, і боги, для яких попередні були богами, і так далі. Залишилися тільки останні створіння, для яких богами стали ті, що створили їх, ті, що залишили свої сліди, ті, яких пам’ятають, яких славлять, яким моляться і приносять жертви.
- Стежки.
- Ми їхні боги Андрію. Ахоч не ми, а ті, можливо, схожі на нас істоти, котрі колись жили там.
- Що ж з ними сталося? І чому кульки звалили тебе й напали на корабель?
- У первісних племен існував звичай убивати вождя, котрий вважався уособленням бога на Землі, коли він ставав нездатним виконувати свої обов’язки. Можливо це пояснює зникнення останніх богів і появу стежок.
- Добре хоч ми вибралися звідти.
- Нам дозволили вибратися.
- Дозволили?
- Не задарма. Пам’ятаєш, як ми схарапудилися, коли приземлилися на таку саму луку, як і та де ми вже були?
- Але ж це Земля?
- Земля.
- То що ти бачив у своєму маренні?
- Заплющ очі.
Андрій зажмурив повіки і зненацька побачив величезну й безкраю зелену луку, і двох людей, що пліч-о-пліч прямували до обрію.
- Боги поки що живі ,- продовжував говорити Вадим ,- і мусять виконувати молитви тих, котрі славлять їх імена. Нам з тобою досередини був зроблений запис. Якесь послання тутешнім мешканцям. Не богам, себто нам – людям, а своїм. Пробач, Андрію, але ми з тобою тільки листи.
А пілот висланого за ними гелікоптера, ще здалеку з висоти помітив посеред зеленої луки порожню рятувальну капсулу і дві стежини, що майже паралельно одна одній стелилися до небокраю й зникали за ним десь у безвісті.
