Михайло Химородник, доволі молодий, але справжній письменник, перебував наразі відразу у двох іпостасях - у себе на дачі, і у творчій кризі.
- А фіг вам - у двох, - заперечив Михайло, підбивши зручніше подушку під головою. - У трьох я перебуваю. Бо перебуваю ще й у строго горизонтальному стані.
Дійсно, Михайло в цю мить лежав горілиць на софі.
- І не в цю мить, а в цю годину. Навіть у три години, - знову не погодився Михайло. Він взагалі дуже доскіпливо ставився до точності художнього слова.
Михайло, хоч і письменник, а був неординарною особистістю.
Почати з того, що він не мав псевдоніма. Тобто «Химородник» - це було його справжнє, а не літературне прізвище. Так звали й Михайла, і Михайлового батька, і діда, і прадіда. А ось у пра-прадіда, це, можливо, було не прізвище, а професія. І хоч Михайло за собою жодних паранормальних здібностей не помічав, прізвищем своїм пишався й підписував їм свої книжки, написані, як на те, у жанрі фентезі.
Крім рідкісного прізвища Михайло мав ще жінку, доньку, кота, собаку й неабиякий хист до красного письменства. Перші чотири об’єкти його власності були ще ті суб’єкти й заважали йому реалізовувати об’єкт п’ятий. Попросту кажучи, створювати нетлінку.
Отож, щоб попрацювати в тиші та спокої, Михайло й вибрався на дачу. І ще сьогодні вранці перед ним лежав цілий тиждень. Цілісінький, непочатий, як хлібина, від рум’яної округлості якої ще не відтята жодна скибка.
- Але якщо так піде надалі, то мою паляничку миші поточать, - констатував Михайло, звертаючись до стелі. Більше звертатися не було до кого - ноутбук, що лежав у нього на животі, він вимкнув. Аби відкритий «Документ 1», який не мав ще ані назви, ані жодного рядка, не дратував очі незайманою білизною.
Справа була не у відсутності натхнення. Професійні навички Михайла робили натхнення геть непотрібним для того, щоб сісти, чи от як зараз лягти й почати видавати читабельний і продавабельний продукт. Справа була в його цілковитому небажанні це робити.
Хоча Михайло встиг зріднитися зі своїми героями, щиро полюбити ельфів, гномів, фей, білих магів і воїнів Світла, і зненавидіти тролів, химер, чорних чаклунів і вампірів, і навчився тасувати їхню колоду зі спритністю професіонального гравця, наразі всі вони здавалися йому не в масть. Адже він теж час від часу спускався з Парнасу й ходив своєю багатостраждальною землею. І те, що він бачив, стукало до його серця. Вимагало дієвої реакції. Але що він був спроможний зробити?
Ну, добре, у його майбутній книжці черговий Мандрівний Лицар, можливо, верхи на приборканому драконі, наведе лад у Ранковому Королівстві, що довгі роки перебуває під владою Темряви, і що із цього? Чи врятує це хоч на йоту становище в реальному житті? У Михайловому місті припинять вирубати останні дерева під будівництво торгівельних центрів? Його доньці в школі видадуть нові підручники історії замість тих, де фантазія перепльовує Михайлову тисячеразово? Приберуть огорожу з табличкою «Приватна власність» навколо сусіднього ставка, до якого дачники та місцеві одвіку занурювали свої дупи, а тоді сушили їх під сріблястими вербами?
А хіба дракон розбиратиметься з отими двома ДАІшниками, що зупинили сьогодні автівку Михайла отут, неподалік? Уже із самого ранку лютували, мабуть, труби горіли, скоріш похмелитися. Хіба стане Лицар видирати з їхніх загребистих лап двісті гривень, що навіки залишили його, Михайлів, гаманець після короткого, але напруженого спілкування із цими харцизами?
Заперечна відповідь на ці питання була й завжди очевидною, але саме сьогодні вона чомусь особливо засмучувала Михайла. Журила з такою силою, що він навіть встав і дочалапав до холодильника, куди він завантажив харчі, які наготувала йому із собою дружина. У дверцятах стояла пляшка горілки й пляшка шампанського - їх Михайло сам придбав дорогою.
- Шампанське нехай стоїть до вихідних, коли жінка приїде, - суворо проказав до холодильника Михайло. Подумав і додав, зітхнувши: - І горілочка хай стоїть. Чого б я сам пив?! Серед білого дня?
«Чи, може, вже синього вечора?» - запитав він себе, не вголос, а подумки.
Аби визначитися із часом доби, Михайло вийшов до саду. Заразом і полив усе з кишки, бо, хоч, дійсно, сутеніло, спека не вщухала.
Тихо було в селі. Мешканці хто вже пішов поратися на дальні городи, хто ще не повернувся з міста, з роботи.
Дід Тишко, сусіда зліва, теж не виблискував срібною чуприною на своєму подвір’ї. Після того як охоронці натовкли йому ребра, коли він за звичкою подався викошувати узлісся для кролів, він не те що хорував, я якось скоцюрбився й більше сидів у хаті за зачиненими дверима.
Миколина дача хвірткою виходила на крайню сільську вуличку, а задвірками дивилася на ярок та пагорб за ним. Такий рельєф місцевості раніше тішив Михайлові око, а тепер ятрив душу.
Бо пагорб, що колись зеленів листвяним лісом, тепер червонів керамічною цеглою, білів європарканами, виблискував панорамними вікнами та заскленими терасами. З того пагорба мала відкриватися чудова панорама на річку та намисто ставків, а також на старе село, де ще десять років тому придбав за копійки будиночок Микола.
Біда полягала в тому, що й з села як на долоні відкривалася панорама елітного містечка.
«Один такий котедж коштує, мабуть, стільки, скільки все наше село разом», - подумав Михайло.
Сусідство жодним чином не викликало в нього заздрощів, але ображало його естетичні та етичні почуття. Міцнішого кітчу ніж оця суміш готичних замків зі швейцарськими шале й гішпанськими асьєндами не варто було й шукати. Селяни подейкували, що химерні котеджі належать податківцям, митникам та міліцейським.
«Якщо це крадене, - метикував собі Михайло, - то злодії мали б ховатися. А вони хизуються, аж зі шкури вибиваються. Не перед нами - на нас їм насрати, а одне перед одним. Знають, що ніхто їх за руку не схопить».
А це означало, що темрява, і не уявна, а справжнісінька, згустилася над Михайловою країною, над його головою, над головою його сусідів, його жінки, дитини, собаки й кота. І тут треба було взивати не до драконів фентезійних, а до когось такого справжнього... споконвічного... і слова знаходити справжні.
А справжніми словами Михайло оперувати не вмів. Принаймні, ніколи не пробував.
Коло замкнулося.
Михайло змотав шланг у бухту й побрів до хати.
Телевізор вмикати не було сенсу, бо тут він показував самого Поплавського. Михайло ввімкнув ноутбук, аби почитати у Фейсбуці, що нового, кого люде лають.
І натрапив на несподіваний перепост.
Приятеля приятеля вразила стрічка чи то на Нешнл Джіогрефік чи на іншому такому ж прицюцьковатому каналі, і він, нічтоже сумняшеся, кинувся ділитися своєю дурістю зі світом.
Михайло й не помітив, як приєднався до клубу.
У стрічці йшлося про якийсь затрьоханий заповідник десь у Північній Америці. Усе там було задрипане й миршаве: ліси всихали, річки міліли, стада лосів та оленів старіли й меншали... До того ж там у неймовірній кількості розмножилися шакали, і повсякчас творили свої чорні справи: нападали на молодняк, знищуючи квіт усіх видів, що населяли це прокляте Богом місце.
Михайло було хотів вимкнути комп, бо такої безнадьоги він набачився по сей бік океану, очі б не дивилися. Коли, наче помахом чарівної палички, клубок проблем став розмотуватися!
Вчені нарешті дотумкали, що в заповіднику бракує вовків і одного дня запустили туди вовчу зграю. І санітари лісу взялися виконувати свою місію.
Михайло, затамувавши подих, стежив, як вовки прорідили шайки шакалів, як стали полювати старих та хворих оленів, як косулі, що геть зледащіли за минулого режиму, знову почали долати щодня величезні відстані замість об’їдати корені на одному місці. Виструнчилися молоді деревця, крони знову обважніли гніздечками. А дерева по берегах рік, яким більше не підгризали корені, припинили падати сотнями до річок, і ті потекли вільно. У хвилях заграла риба, заплюскотілися видри. Пташиний спів знову залунав над гайками та заплавними луками.
Стрічка скінчилася, і Михайло на хвильку вийшов на ґанок.
Темне, принишкле лежало поруч напівживе село. І тисячами ват, сотнями децибел буяло напроти елітне селище.
Химородник повернувся до ноута. Він уже бачив в уяві обкладинку своєї майбутньої книги: могутній вовк стоїть на верхівці пагорба, прозираючи крізь темряву. За ним чорніють розмиті абриси незчисленної зграї.
... Він писав, не відволікаючись на дрібниці. Трохи сну, трохи їжі. На щастя захмарило, а напередодні вихідних задощило. Але Михайло й без того вмовив би своїх не приїжджати. Дружина й не наполягала - відчула, що чоловік ухопив тему за роги, і не слід заважати йому тельбушити здобич.
Писалося легко. Усе на очах, усе на слуху.
Персонажі товпом товпилися, аби пробитися до книжки. Багатьох доводилося відганяти - рилом не вийшли, а книжка не гумова. Хай чекають своєї черги.
- Але вас, шановна Азаліє Вікторівно, ласкаво просимо, - примовляв Михайло з почуттям, - і вас, вельмишановний Станіславе Юрієвичу...
Насправді директрису доньчиної школи та головного лікаря обласної лікарні, куди нещодавно мала нещастя потрапити Михайлова жінка, звали трохи інакше, але Михайло, після вагань, замінив імена. Щоб потім не тулити до книжки оту мантру: «Усі персонажі в романі – вигадані, і будь-який збіг із реальними подіями та людьми є випадковим».
- Еге ж, вигадані, - сичав Михайло, звертаючись до екрана. - Став би я таку погань вигадувати! І нащо, коли вона скрізь, куди не плюнь? От події, дійсно, трохи той...вигадані... на жаль.
Від одного епізоду Михайло отримав найбільший кайф:
«... - Пішов я відлити, - сказав інспектор ДАЇ Хапужний своєму напарникові. - Оцей останній задовбав. Півгодини, козел, телився за якусь вошиву двохсотку! Я вже мало в труселя не напудив. А ти, блін, продовжуй, гальмуй усе, що рухається.
Вечоріло. Від узбіччя, де під прикриттям похилених гілок причаїлася патрульна машина, до лісу треба було зробити хіба з десяток кроків. Хапужний встиг зробити лише п’ять.
Сержант, зі смугастим жезлом напоготові, вдивляючись у порожню в цей час трасу, боковим зором помітив тінь, що беззвучно кинулася напереріз старшому. «Звідки тут взявся собака?! - встиг подумати сержант. - Село неблизько...» І в цю мить ще одні залізні щелепи замкнулися на його власній потилиці.
... Вдалині замиготіли фари самотньої автівки. Але зупинити її вже не було кому.»
- Вас нє нада жалєть,
вєдь і ви нікаво нє жалєлі...,
- відчайдушно фальшивлячи, мугикав Михайло старовинний романс, а пальці його так і пурхали над клавіатурою.
Невеличка затримка трапилася, коли справа дійшла до бомонду. Необізнаному з географією столичних околиць Михайлові довелося помандрувати ґуґлівськими мапами, доки на сторінки лягли, мов живі, діброви та бори, затоки та озера, яри та вибалки. Зате маршрут для своїх героїв проклав як по шнурочку.
Розвиднялося, знову хмарило - Михайло писав. Кілька разів краєм ока бачив старого Тишка. Зігнувшись на один бік, у незмінному ватянику, той визбирував щось у бур’янах за своєю хатою.
- Нічого, діду, зачекай, ми з тобою й город посапаємо, і горілочки поп’ємо, - бурмотів Михайло. - Дай тільки ще оцим голови повідкусювати.
Звісно, він не міг перериватися . Він саме прописував, як, покінчивши з лихою охороною, вовки взяли за горло новоявленого латифундиста, що гнобив місцевих селян.
Будь-яка праця має свій фінал. І наприкінці другого тижня Михайло поставив останню крапку у своєму романі.
- І що тепер із цим робити? - спитав він у свого віддзеркалення у віконній шибці.
Ясно було, що із цим нема чого потикатися до видавців. Знайомих самогубців серед них у Михайла не було.
Але написане потужно просилося на світ. Михайло міряв кроками кімнату, відчуваючи себе мов породілля під час переймів. Неможливо жінці втримати плід, коли дитині прийшов час народитися. Так і Михайло не міг втерпіти.
Рвучко відкинув кришку ноута. І за чверть години новий роман знаного, хоч і молодого автора Михайла Химородника почав своє життя на одному з популярних літературних сайтів.
Почуття полегшення накрило Михайла, наче ласкава й тепла морська хвиля, змиваючи втому й напругу. Відкотившись, хвиля залишила Михайлові два відчуття: голод і страх.
Голод, бо жінчині припаси вийшли, і письменник кілька останніх днів живився розчиною кавою та чаєм у мішечках. Добре, що в шафці знайшов цукор, а ще півбанки меду. Кілька пакетиків «Мівіни» теж були наче дарунок долі. Михайло розчиняв їх у кип’ятку, коли заварював чай або каву, а два чи три згриз сухими. До речі, смачно. Принаймні, поживно.
А ось чого йому було лячно, Михайло не міг собі пояснити. Інші й не таке ще пишуть, без жодних алегорій чи казкових персонажів. А він фентезійник - що з нього питати?
Ні, тут було щось інше... Чомусь, не сіло, не впало, пригадалося повір’я, що слова, а надто слова письменника, мають здатність матеріалізуватися. Ну, і до чого це тут? Чортзна-що в голову лізе в сутінках!
- А ми зараз із сусідом горілочки накатимо, - з викликом сказав Михайло, і сам здивувався, як хрипко й потойбічно пролунав його голос. Попрямував до вхідних дверей, відчинив... І - вкляк на порозі.
Вовк, високий, широкогрудий, стояв на ґанку й дивився на чоловіка вузькими бурштиновими очами. Рудий красень.
«... А я, дурень, заладив: сірий, сірий...», - ця думка промайнула Михайлові першою.
А другою: - «А мене за що?!»
Думка, що він марить, не встигла осяяти його свідомість, бо вовк розвернувся і, легко ступаючи могутніми лапами, пішов сходинками до доріжки, тоді через сад. Михайло, на ватяних ногах, рушив за ним услід.
Вовк зупинився аж перед огорожею, вибравши точку найвищу, звідки котеджі навпроти лежали мов солодощі на тарілці. Але тіні, що стрімко виринули з синяви, набігли на селище з усіх боків, жодним чином не нагадували сірих мишок, що цуплять солодке. Ні, то були грізні величезні вовки, і коли вони перетинали кола яскравого світла від прожекторів, їхня руда шерсть відблискувала помаранчевим полиском.
Розрізнені, безпорадні постріли, розпачливий зойк, істеричний, а подекуди й зловтішний жіночий сміх - усе було скінчено в лічені хвилини. Вовк обернув до Михайла видовжену, аристократичну морду. У кожному оці плавало по місячному серпику.
Михайло не бачив, щоб щелепи вовка ворухнулися, але ясно почув його слова:
- Усе, як ти замовляв. Бувай, Химороднику. Може, колись ще побачимося.
Два стрибка - і вовк щез за темними деревами.
Михайло побрів до хати. Машинально клацнув клавішею на пульті, вмикаючи телевізор.
«... продовжують поступати зі всіх регіонів», - почув він закінчення фрази. На зазвичай незворушному обличчі дикторки був якийсь незрозумілий вираз - ні, не розпач... не переляк... щось інше.
«Термінове повідомлення, - перервала саму себе дикторка, квадратними очами втупившись у монітор. - Щойно стали відомі подробиці подій у Верховній Раді. Очевидці стверджують, що напад скоїла зграя хижих птахів. Птахи нагадували стерв’ятників, але надзвичайно великих. Вони проникли до сесійної зали й забрали із собою переважну більшість депутатів. Залишки фракцій намагаються провести екстрене засідання, але їх надто мало для легітимної роботи Ради.... Увага! Ось ще повідомлення: У Чорному морі, біля тих районів Кримського узбережжя, де розташовані урядові дачі, спостерігається поява велетенських риб, схожих на акул... Нашим кореспондентам невідомі подробиці... вони намагаються взяти інтерв’ю в охорони об’єктів, але це їм поки що не вдається. Схоже, що акули потягнули в море й майже всіх охоронців».
Незвичний вираз на обличчі дикторки вияснив, і тепер Михайло розпізнав у ньому здивування. Радісне.
- А стерв’ятники звідки? Акули?! Я ж про них не писав! - ошелешено запитав вголос Михайло, не сподіваючись на відповідь. Але відповідь прийшла, хоча наче десь із далекого далеку.
- А ти думаєш, тільки ти кіно дивишся та книжки читаєш? - запитав уїдливо невидимий тепер вовк. - Гадаєш, ти один в Україні Химородник лишився? Е, ні, брате... І крім тебе характерників, мольфарів та галдовників досить. Та й просто козаки ще не перевелися... І нащо писати? То в тебе професіональний кретинізм. Вам треба було тільки сильно забажати, щоб сталося по вашому. Усім разом.
- Вовче! Зачекай! - гукнув Михайло. - А ти... ви ... хто ви такі?...
І вже майже нечутно долинула до його свідомості відповідь, а може й примарилася, хтозна:
- Санітари світу....
- ... Михасю, синку, ти з ким розмовляєш? - а оці слова Михайлові точно не примарилися. То був дід Тишко, власною персоною. - Усе село на ставок подалося, святкувати, - продовжував дід, зазираючи до кімнати із сіней, - а я дивлюся: у тебе в хаті світиться, і двері нарозтіж. Думаю, чи все з тобою добре?
- Добре?! Ще і як добре, діду!
До Михайла потроху верталася здатність мислити й реагувати на події. Але, мабуть, він ще трохи тупив, і сусіда вирішив прийти йому на допомогу:
- Так, може, нам з тобою... той... горло промочить?
Михайло стояв обличчям до вікна й бачив, як виднокрай рясно розквітає спалахами феєрверків. Ото сусіднє село... то район... а то обласний центр. Його, Михайлове, рідне місто.
Нечутний на такій відстані салют навів Михайла на ідею.
- Знаєте що, діду, - промовив він рішуче, - горілочки ми з вами вип’ємо обов’язково. Але сьогодні пропоную почати із шампанського. За свято! Тим більш, що у вас, дивлюся, і закуска підходяча.
- А з шампанського, то й з шампанського, - легко погодився дід, посміхаючись. До нього повернулася його звична посмішка - дитяча, сяюча, на всі відсутні тридцять два зуби. - Як скажеш, Михасю. Ти в нас хлоп розумний. Хоч і письменник...
Михайло попрямував до кухні. Дід подріботів за ним. Він міцно притискав до худенького черева, прикритого вицвілим латаним ватником, емальований покоцаний полумисок із величезним огірком-жовтяком і двома цибулинами.
