Облиш надію всяк, хто входить у ці двері
Данте Аліг'єрі. Божественна комедія
1
Інститут харчової хімії у Дніпропетровську ніколи не мав особливої репутації, проте у самому інституті подейкували, що такого рівня спеціалізованих вишів у СРСР було всього три. Про це завжди полюбляли нагадувати студентам викладачі за кожної зручної нагоди. Крім них про це ніхто не знав. Але на дошці «Наші випускники», що прикрашала один з коридорів інституту, були, здається, академіки, керівники виробничих концернів і навіть голова якогось комітету.
Та все це мало хвилювало Антона Шпагіна. Дивлячись на вгодовані обличчя «знаменитих» і одночасно нікому не відомих випускників, на очі за мальованими гуашшю скельцями окулярів у товстій чорній оправі, він відчував лише огиду. Тепер щоб зависнути на цій дошці потрібно бути шахраєм і жополизом, думав він. А може такими були і ці «знаменитості». Бо чесна людина ніколи нічого не досягне. Адже ніхто не оцінить твій талант, твою скромність, твою шляхетність. Для людства існують такі критерії для майбутньої успішності: добре підвішений язик, до того ж не важливо, що ти мелеш, по суті чи ні, наступний – запопадливість перед начальством і вміння вхопити шанс за яйця. Якщо при цьому ти ще втопиш у лайні конкурентів – тим краще.
Антонові треба було поставити автограф проректора на липовому направленні на роботу, яке йому видали у відділі маркетингу інституту. Чим ще, крім такого шахрайства, займався цей відділ залишалося для Антона невідомим та й мало цікавило. Єдине, що у нього безперервно прокручувалося у думці – ОЗУ. Все це – величезне ОЗУ. Організоване злочинне угруповання. Воно охоплює кожного чиновника, кожен кабінет, кожного, хто має владу тримати людей перед своїми дверима, випускати їх зі свого кабінету ощасливленими, не за безплатно, звісно, або розчарованими і змученими. Це ОЗУ примушує навіть чесних громадян ставати злочинцями, думати по злочинному. Наприклад: як би щось провернути, щоб швидше? Дати хабара. Як би мені побудувати щось? Вкрасти будматеріали. Як мені отримати свій клятий диплом із довбаною відзнакою, від якої мені світить повний нуль переваг? Взяти липову довідку про працевлаштування.
Антон був дуже злий. У такі моменти його виручав Вакх, даючи розраду, своїми порадами, підтримуючи в усіх ситуаціях, але його зараз не було. Антон уже звик до його раптових приходів і таких же несподіваних зникнень. Вакх теж ненавидів всю цю бандитську країну, де чесні люди або втоптувалися у лайно, або ставали шахраями і злочинцями. Кожен, хто має хоч на йоту більше нахабства, обов’язково втопче тебе у какашки, казав Вакх.
Антона не цікавило ніщо про Вакха, адже він просто був необхідний для душевного спокою, Вакх розумів Антона, Вакх завжди був готовий, повторюю – завжди – допомогти у будь-якій ситуації. Тепер його не було. Втім, він і не був конче необхідний. Все освятиться і без нього. Антонові у цій справі допомога не потрібна. Але поговорити з кимось, хто його зрозуміє, йому все ж хотілося. Ну нічого, скоро вони зустрінуться.
Проте Вакха не слід було чекати, якщо у житті все йшло гладко, хоча для справедливості скажемо, що така гладь для Антона вже пройшла, Вакх приходив лише тоді, коли він бував потрібен. А для Шпагіна найкращі дні пройшли до захисту дипломної роботи. Хоча це він усвідомив зовсім недавно.
Заступник декана факультету, приємна жіночка до сорока, зайшла одного зимового дня до аудиторії під час заняття і попросила хвилинку уваги. Це було у ті останні дні, коли заняття ніби ще є, але дух знань вже вивітрюється з голів студентів у передчутті зимових канікул і практики. Далі – лише півроку байдикування, прикритих написанням диплому, ніби воно, в більшості випадків, не зводиться до застосування всього трьох клавіш: «ctrl+c» і «ctrl+v».
Тоді ця приємна жіночка сказала:
– Для палучєнія діпломав вам нужна будіт пріністі пісьма с мєста работи. Прінєсітє какую-нібуть ліпавую справку. Ні затягівайтє.
Антон ніхріна її тоді не послухав, а тепер відгрібав по повній: йшов другий місяць літа, другий місяць його постстудентського (дорослого) життя, а він не міг влаштуватися на роботу. Хоча він би не дуже поспішав із цим, якби на днях йому не зателефонували з деканату з погрозою повернути його диплом до Міністерства на знищення. Піднявши всі постанови і накази Міністерства освіти і науки, молоді та спорту, він не знайшов жодної фрази, яка б наказувала так вчиняти, натомість знайшов таку, що зобов’язувала виші працевлаштовувати студентів бюджетної форми навчання, повідомляючи їм про можливі варіанти не пізніше як за рік до випуску. Звісно, ніхто не пропонував студентам ніякої роботи: «Прінісітє какую-нібуть ліпавую справку».
Антон, наче божевільний, кинувся шукати роботу, а якщо і не роботу, то хоч яку-не-яку довідку про те, що хтось не проти взяти його на службу за наявності вакантних місць. Він побував на п’яти міських харчових заводах, але всюди йому відмовили як у роботі, так і у липовій довідці.
Залишалося два дні до терміну «відправлення диплому на знищення». Єдиний варіант ще не був випробуваний: Міський центр зайнятості. Але лише тому, що там повідомили, що ні роботи без диплому, ні довідки про спробу працевлаштуватися через «біржу праці» не дають і порадили пригрозити інститутові комітетом у справах молоді. Це, звісно, не проканало, оскільки комітет був при інституті. Деканат просто відправив Антона до проректора, якого ані застукати у кабінеті, ані до нього додзвонитися було неможливо. Змарнувавши купу часу і грошей на переїзд із рідного Кривого Рогу до Дніпропетровська і назад, Антон продовжив пошук липової довідки.
Через знайомих батьків знайшлося одне місце, де йому згодилися виписати таку бумаженцію. Але побоюючись якихось-там перевірок, там зажадали у якості можливої компенсації п’ятдесят доларів.
Наступного дня довелося знову їхати до Дніпра і показувати у деканаті листок формату А 4 необґрунтованої вартості. Заступник декана відправила його разом з Антоном у відділ маркетингу, де старенька миловидна жіночка за шістдесят. уважно переглянувши листочок, заусміхалася і почала хитати головою. На щастя з Антоном поїхав Вакх, що зараз зазирав з коридору у щілину, утворену не до кінця зачиненими дверима, інакше б Антон не витримав цього хитання й усміхання, ніби на тому листочку він приволік щось у біса смішне.
У кабінеті було безліч хлопчаків шкільного віку – абітурієнтів, що писали заяви на контракт, використовуючи будь-які горизонтальні поверхні у якості столів. Була парочка відрахованих двійочників, що жадали поновлення. Тут вони мали таку можливість, оформлюючись на контракт.
Антон намагався ніяк не реагувати на бабцю, чекаючи її першого ходу. Вона таки почала, заусміхалася, скрушно хитаючи головою і відриваючи погляд від довідки:
– Ні падходіт нам твая справка. Ні падходіт.
Антон почекав ще пару секунд, перш ніж поставити питання:
– І чому ж вона не підходить?
Бабуся, не перестаючи всміхатися, продовжила:
– Тут напісана: «фірма «Артеміда». Тра-та-та… ага! Гатови прідаставіть трудаустройства прі налічіі вакантних мєст.» Ясна? Прі налічіі вакантних мєст. А єслі у ніх ні будіт вакантних мєст?
Антон похмуро відповів:
– Інших довідок мені ніхто не видає.
Ще чого не вистачало: липа за п’ятдесят баксів, якою тепер можна лише підтертися. Вакх сказав би цій швайці щось путнє, але він був за дверима, а кликати його на допомогу Антонові чомусь не здалося прийнятним.
Тим часом бабця припинила усміхатися своєю доброю янгольською усмішкою, зітхнула і пішла з-за столу у якийсь закутень, завалений паперами і стосами тек. Довго рилася вона там поки знайшла те, що шукала і тут же жестом покликала Антона до себе:
– От. Переписуй он там за столом.
Вона тицяла в руки Антонові якийсь древній заксерений до сірого листочок із запитом запорізького оборонного заводу «Іскра» на наявність випускників за спеціальністю хімік-органік.
– Вибачте, але чому, коли я приходив до Вас раніше, півроку тому за розподіленням, Ви мені не сказали, що у Вас є така макулатура?
– Бєрі, што єсть.
– Чудово, але, розумієте, – промовив Антон понижуючи голос, – я заплатив за цю фігню п’ятдесят доларів.
Бабця знову зітхнула і поклала листочок на стіл:
– Піши.
До обіду Антон таки забрав свій «червоний» диплом спеціаліста і додаток до нього, вистоявши останню чергу до проректора на підпис, що давав змогу отримати сам диплом, у дискусіях із Вакхом. Той стверджував, що даремно Антон взагалі сюди їхав:
– Треба було послати їх на хуй, – казав він, – ці суки зовсім охуїли. Вони не мали права не тільки знищувати диплом, а й не віддавати його тобі. Треба було повідомити їх про це і вимагати повернення диплому. Або хай працевлаштовують. Хоча ну їх на фіг. Ще справді засунуть у якусь діру.
– Я написав їм листа на e-mail. – Антон зробив це, не змігши пробитися до проректора через низку довгих і коротких гудків. Наярював він дві доби з восьмої ранку до п’ятої тридцять вечора. – І жодних результатів. Гниди.
Антон згадав цього листа і трохи засоромився. Але потім рішуче припинив це і мовив про себе: а що? До біса їх, вилупків!
Лист мав такий вигляд:
«Лист козаків довбойобам.
Вітаю! Я – випускник кафедри харчових добавок та біотехнології 2012 року. Я в курсі, що нам, п'ятикурсникам, давно надходили з деканату проханнячка принести липові довідки про те, що якесь-там підприємство "нє прочь" взяти нас на роботу. І лише з цими довідками можливо отримати диплом. Але я липу не несу, а на роботу мене жодне підприємство у Кривому Розі, звідки я родом, не бере. У центрі зайнятості мене теж відмовилися реєструвати, оскільки я не маю диплома. До речі, з деканату знову зателефонували і повідомили, що через два тижні мій диплом буде відправлено до Києва і знищено. У центрі зайнятості мені повідомили, що це неможливо і диплом мені повинні видати. У іншому разі мені рекомендували звернутися до Комітету у справах сім'ї та молоді. Прошу повернути мені диплом у двотижневий термін. Він мені потрібен, щоб влаштуватися на справжню роботу. Дякую за увагу.»
Звісно, заголовок він стер перед відправленням, але лист таки був хамським. Втім, вони варті були й не такого. Вакх так і казав завжди, щоб всім було чутно: зробити б тобі дірку в голові калібром дев’ять міліметрів; або: зате я стріляю добре; або: знаєш, коли на Дикому Заході у всіх були стволи, то люди поводилися чемніше.
Тільки Вакх Антона й рятував від постійних принижень. Коли першого не було, другий потерпав від світу, мовчки страждав.
2
Тепер, коли у Антона був диплом, він вирішив не гаяти часу, а йти до Центру зайнятості. Прийшов він туди ще до відкриття і добряче прогрівся на ранковому сонечку, що вже видавало двадцять вісім-тридцять градусів. Зареєструвавшись на перший прийом, він отримав талончик на відвідування у той же день якраз перед обідом. Дочекавшись призначеного часу, він підсів за потрібне робоче місце, де мила дівчина запропонувала йому кілька вакансій. Всі крім однієї не підходили йому, принаймні так Антонові здалося, хоча і пропонувалися вони підприємствами харчової промисловості. Антон з жалем подумав, що працівники Центру зайнятості уявлення не мають, що йому пропонувати, тоді як в інституті студентам ніхто не казав на які саме посади вони зможуть претендувати, або недостатньо ясно пояснили це для таких, як Антон. Втім, Антон знав, що за два останні випуски лише кілька чоловік влаштувалися за спеціальністю, до того ж один – в Ізраїлі. А в інституті казали, що їх з руками відірвуть.
Як виявилося, Центр не реєстрував Антона: для цього йому, як бюджетнику, потрібно було мати довідку від інституту про надання можливості самостійного працевлаштування. Зрозуміло, що після фіктивного працевлаштування на «Зорю» ніхто нічого Антонові не виписав би, тож довелося вдовольнитися тим, що було на даний момент.
На консервному заводі, куди юнак отримав направлення у Центрі зайнятості недосвідчені спеціалісти були не дуже то й потрібні. Втім, йому запропонували посаду технолога лінії харчових барвників.
– І куди тепер тебе направили ці шахраї?
Вакх сидів на столі, звісивши ноги і м’яв цигарку.
– Чому – шахраї?
– Та тому, - відповів Вакх, - що ти зароблятимеш мінімалку, а робитимеш три роботи: свою, вантажника і пакувальника. Ти ж вже був на ознайомчому стажуванні?
– Вірно, а ти звідки знаєш?
– На таких ублюдочних фірмах завжди подібна херня.
Антон подумав, а тоді згадав питання, що злегка глумливо світилося у Вакхових очах:
– На медкомісію, звісно.
– Ну тоді стережись цих падлюк. Вони тобі ще нерви так попсують!
– Ну чому ти такий недовірливий до людей?
Вакх хрюкнув і вмостив цигарку в куток рота.
– Не кури тут, – мовив Антон, – бо мама проти.
Вакх ніяк не відреагував на прохання, а вийняв сірники і прикурив.
– Розумієш, все це із особистого досвіду. Ось ти маєш такий самий вік і прожив стільки ж подій, але не поспішай з висновками. Річ у тім, що деякі речі обходили тебе стороною, точніше ти їх пропускав крізь себе не аналізуючи, а я все запам’ятав і не забув жодної образи, жодної несправедливості. Тож із висоти свого досвіду скажу, що ти можеш довіряти лише собі і тому чуваку, що в дзеркалі.
Вакх покрутив горілого сірника і заховав його назад у коробочку. А потім додав:
– Ну і мені, звісно. Бо ми з тобою однакові.
До лікарні довелося діставатися об’їздами, оскільки треба було купити медичну книжку. Тож до місця призначення Антон із Вакхом дісталися вже близько до обіду. У реєстратурі повідомили, що консервний завод – приватне підприємство, тож і медкомісію потрібно проходити не тут, а в іншій лікарні. Звісно, що її послуги для «приватників» – платні.
Дочвалавши до потрібної лікарні, бо останні гроші він витратив на булочку, яку вони з Вакхом по-братськи розділили, і пляшечку води, оскільки спека була немилосердна, вони простояли у черзі на реєстрацію профоглядів ще з годину чи півтори і дізналися, що окрім того, що реєстрація вже закінчилася, ще й треба довідку від попередньої лікарні про відсутність Антона на так званому обліку «Д». звісно, що нікуди вже вони не пішли, а почвалали прямісінько додому до Антона і вгатили по пляшці пива.
Наступний тиждень пройшов аж занадто бурхливо: Антон з Вакхом простирчали у своїй районній лікарні безліч часу; спочатку отримали довідку, а до цього моменту прийом на реєстрацію профоглядів вже закінчився, наступного дня Антон проходив безкоштовне стажування на заводі, на якому наполягали у відділі кадрів, і переконався, що Вакх мав рацію щодо співвідношення різних видів робіт: більшу частину дня він був вантажником і пакувальником, і лише іноді і потрошку – технологом, а третього дня вони простирчали майже до обіду у поліклініці, розглядаючи дошку оголошень на стіні з прайсом на різні види аналізів та інших медичних послуг і таки зареєструвалися, попередньо збігавши до заступника головного лікаря, яка пів ранку десь линдала, незважаючи на те, що під її кабінетом зібралося близько сотні людей, на підпис, який би означав, що вона не проти і дозволяє пройти Антонові медогляд у цій лікарні. Якраз перед Антоном проскочив якийсь парубок з не дуже обтяженим інтелектом обличчям. Антон делікатно взяв його за корпус і промовив тремтячим голосом, слабіючи від хвилювання:
– Почекайте…
Парубок промовив впівоберта:
– Щас мая очірідь. Я тут уже давно стаю.
Вакх лише похитав головою, слухаючи Антона дорогою від кабінету до реєстратури:
– Треба було цьому уйобку просто поміж очей жахнути.
Принижений, Антон завжди боявся конфліктів і боявся бути витісненим з черги. З ним таке часто траплялося раніше у чергах в дитячій поліклініці чи в ощадбанку, коли мама посилала його сплатити за комунальні послуги, тоді нахаби просто відштовхували його від дверей кабінету чи віконечка каси, а ті люди, що були за ними, робили вигляд, що ніколи й не бачили хлопчика і гнали його геть – у кінець черги.
Вакх чекав на нього в усіх коридорах на шляху до медкомісії, а в один кабінет все ж зайшов. Але я заскакую наперед. Спочатку Антон дізнався, що крім платних послуг санепідстанції йому доведеться заплатити ще й за аналогічні аналізи у лікарні, без результатів яких йому не можна було проходити місцевих лікарів. Антон мучився, для чого йому робити по два однакових аналізи, тим більше, що вони платні і він прив’язаний до іншої лікарні. Але спитати так у реєстраторки він не наважився, тому за всіх, як завжди, відповідав Вакх:
– Та тому, що вони всі підари кончені! Вони тебе виїбуть і висушать! А тобі просто треба срана пушка. Взяв її, націлив у їбало падлюці і питаєш, що тобі треба. Тоді у них і язики розв’язуються, і слух прорізається, і чемність з’являється…Тільки де ж тобі її взяти? Система так спеціально і побудована, щоб творити беззаконня у кожному кабінеті. Щоб збивати бабло тобто.
Антон не заперечував Вакхової правоти.
До того ж у падлючому намірі кожного кабінетного щура нагріти і принизити клієнта Антон переконався у відділі кадрів. Там засідали дві жіночки. Начальницю звали Людмила Василівна, друга – секретарка залишилася невідомою. І коли Антон запитав цю Людмилу Василівну про свій оклад, та почала буквально репетувати:
– Да какая тібє разніца!? Будіш палучять тищу сімсот чістимі! Дє ти іщьо найдьош такую зарплату!? У тібя же ні опита, ні… нічіво нєт. Радуйся, што палучяєш зарплату і стаж тібє начісляіца! А то пріходят тут всякіє: пальци – вєєрам і сразу в начяльнікі хатят!
Антон просто перетворився на соляний стовп:
– Та не хочу я в начальники… просто хочу дізнатися свій оклад…
Він просто лепетав. Тим часом до кабінету увійшла начальник ділянки, куди Антон влаштовувався, огрядна жінка, що перегородила весь простір кімнатки, витіснивши Антона під стінку, почала підтримувати Людмилу Василівну, зачувши тему «діалогу» ще на вході в прохідну заводу.
На виході з прохідної на нього чекав Вакх:
– Я все чув. Стояв під дверима. Ти що, не міг цю курву попустити? Ти ж нічого такого в неї не спитав. А краще б навіть послав цю кінчену роботу під три чорти.
У «ЛОР»-кабінет (до речі, хто знає, що це за ЛОР такий, напишіть; що воно за ЛОР і звідки воно взялося? Абревіатура це чи ім’я? Чому пишуть і кажуть «отоларинголог», а скорочення від «ларингооторинолог»?) Вакх уже просто увійшов. Антон чесно стояв у черзі більше години з ще двома людьми перед собою і все зростаючим хвостом – за ним. Весь цей час до кабінету заходили без черги різні люди. Спроби Антонових попередників з’ясувати, що відбувається закінчувались виставленням з кабінету. Один хлопець за Антоном не витримав і ввійшов туди, здійнявши скандал, але його змогли випхати в груди з криком: «прійом ідьот всіво десять мінут!» Що це мало б пояснити людям в черзі для Антона лишилося загадкою. Він точно не зрозумів цієї логіки. Через хвилин п'ятнадцять розпочався нарешті прийом черговиків.
Коли Антон увійшов, то побачив бабцю-лікарку і медсестру за сусіднім столиком, приставленим до першого з бабцею. Бабця мала величезного рефлектора на лобі. Хоча розмір його і був стандартним, він різко контрастував з дрібною старушенцією. Лікарка на привітання Антона мовила:
– Ета ти там арал? Наглості хватаїт! Што у тібя?
Антон тремтячи від образи і не відповідаючи (виправдовуються винні), простягнув огидній крикливій старій швайці направлення і талончик. Бабка ожила:
– Ти відєл, што тут написана?! Трінаццать сорак. А січяс дєвять!
Вона кинула талончик медсестрі і та заходилася тицяти його прямо Антонові у обличчя.
– Не тицяйте мені! – ледь підвищив голос Антон, але його вже не було чутно. Бабця волала:
– Забірай всьо! Арал там, а їщьо хочіт, шоб я їму патпісала! Наглий какой! І їщьо ні воврімя пріходіт!
Вона кинула всі Антонові папірці на підлогу.
Тут і увійшов Вакх. У руці у нього був великий чорний пістолет. Він посунув Антона і сів перед бабцею.
– Какова хєра! Ану вишлі, блять, всє с кабінєта!
Дуло вперлося у рефлектор. Бабця почала щось кричати на Вакха. Крики її обірвалися лише тоді, коли Вакх швидко відвів пістолет у бік медсестри і, простреливши їй голову, швидко повернув його у попереднє положення.
– Тепер поговоримо, – мовив Вакх. – Ти, тупа курва, навіть якби я здихав від якої-небудь вушної чи назальної інфекції, то ніколи б тобі цього не сказав, бо ти – найгірший в світі лікар і жахлива людина. Ти приймала тут своїх знайомих, а нормальні люди чекали. Ти, суко, їх вигнала. Ти накричала на мого друга, нібито сплутавши його з іншим. А ти зніми цю хуйню і поглянь на нього краще!
Від його крику забряжчало скло. Бабця трохи посмикувалася, мабуть ще не знаючи, чи серйозна загроза і як слід поводитися. Вагомий аргумент на користь серйозності лежав на підлозі з іншого боку столу, розкинувши кінцівки.
– А щодо часу, – продовжив Вакх вже тихіше, – то справді, мій друг не додивився, але він уже прийшов і не чекати ж йому ще майже п’ять годин, тим більше, що ти знову напустиш сюди своїх знайомих! І якщо він проходитиме таким чином по одному, з дозволу сказати лікарю в день, то залишиться без цієї сраної санітарної книжки до кінця життя і вже йому час буде виходити на пенсію.
Рефлектор розлетівся на друзки і стіна за бабцею стала темно-червоною. Голова звісилася на всохлі груди і тіло поволі з’їхало під стіл.
Антон глибоко вдихнув і побачив бабцине обличчя, що було наполовину закритим круглим дзеркалом рефлектора. Вона з ненавистю дивилася на нього. Чим – невідомо: вільне від медичного приладу око було заплющене, а крізь лінзу рефлектора, підозрював Антон, вона ні чорта не бачила. Втім, цифри вона роздивилася, згадав він.
Антон нахилився і зібрав свої папірці. Виходячи, він кинув через плече:
– Ну ви тут всі ви і виродки!
Захряснувши двері і дивлячись в усміхнене обличчя Вакха, він зрозумів, що двічі промовив слово «ви» у фразі. А придивившись до Вакхової усмішки, побачив у очах заляпану кров’ю і мізками старої лікарки стіну.
– Ну як, сподобалось?
Вакх аж сяяв. Від його вигляду холонуло серце.
– Тільки пушку би тобі дістати. А ці виродки, – він повів рукою навкруг себе, – навіть не скажуть тій лярві, що вона не мала рації, коли звинувачувала в чомусь тебе, хоча все чули. Я ж теж тут стояв. Я чув. А ви?
Черга не відповіла. Хтось зайшов. Це був той самий хлопець, через якого на Антона накричали і принизили. Та він вже не міг тут залишатися і швидким кроком рушив до виходу.
– Ну що, ми витратили вже більше двохсот гривень на аналізи номер один, аналізи номер два і проїзди. Плюс в усіх кабінетах з тебе здеруть ще від трьох до десяти гривень. То скільки ти ще це терпітимеш? Може у міліцію зателефонуєш чи до пана Вілкула? А, ти все ж просто терпітимеш! Бо якщо підеш по міліціях і Вілкулах, то тебе обсеруть ще більше. Ти диви – ксерокс вони у лікарні поставили! Треба, як приходиш – одразу ж іти ксерити заяву: «прошу допустити мене до проходження…»
При цьому цитуванні Вакх смішно змінив голос, ставши схожим на педика.
– Як ти це зробив?
– Ну, я ж і ти дуже пов’язані. Чи ти не знав? Але у мене багато можливостей для допомоги тобі обрати правильний шлях. А у тебе – єдина можливість змінити несправедливе ставлення до себе. Так, у мене немає можливості все зробити за тебе, але я підштовхну тебе до правильного вчинку. Тепер твій хід. І це краще за самогубство, про яке ти зараз думаєш. І не бреши, що не думаєш, я ж знаю.
– То ти мій уявний друг? – Антон був здивований. Він помічав за Вакхом дивні появи і зникнення, обізнаність у думках Антона, дивне бажання бути поруч, коли того хотілося Антонові, бажання допомогти. Залишалися ще питання засобів до існування Вакха, але тепер стало зрозуміло: він ніде не живе і нічого не їсть. Він – витвір уяви.
– Ні, я – не друг і не уявний. Я – частина самого тебе. Я – це ти. Але інший ти. Справжній. Виховання і ті дебільні добрі книжечки, які ти читав у дитинстві притупили і загнали у глибоку діру твою силу і мужність, твою рішучість тощо. Залишилося чмо. Ти помічав, що світ неправильний. Це все тому, що навіть ті, хто декларує так звані загальнолюдські цінності – не сповідує їх. Він їх попирає. Навіть дітки безмозкі і ті – читають цю всю лабуду про честь, чесність, повагу до інших і не вірять в цю хуйню. На публіку вони скажуть, що треба бути чесним, поважати інших, ставитися до них так, як ти хочеш щоб ставилися до тебе, сіяти добро і воно повернеться тобі, але в житті сповідують зовсім інші принципи. Ті, які допомагають вижити: топи, втоптуй в гімно, дури, кради, а то тебе втоплять, обкрадуть і надурять. Але я врятую тебе. Ти вилізеш з цього гімна.
3
– То як же ти мене витягнеш такими методами? Ти мене лише уб’єш.
Антон простягнувся на весь диван і потягував пиво. Всі домашні були на роботах і вони з Вакхом залишилися самі. Він ліг так спеціально, щоб не дати своєму злому демону присісти. Тим більше, якщо це лише Антонова уява, то їй і сидіти нічого.
Вакх не звертав уваги на цей жест, він лише ходив колами по кімнаті і курив. Нарешті він повідомив:
– Це все одно краще для тебе, ніж жити по вуха в лайні. Коли не можна змінити весь світ – зміни його частину на територію мертвих тіл і відійди сам. Може хоч трохи краще стане, адже в якійсь мірі ти позбавиш Землю від покидьків.
– Ну добре, добре. Це я розумію. Ти ж сам казав, що ти – лише частина мене і твої думки – це насправді – мої думки.
– Ні. Твої думки – це мої думки, а мої – твої. Але без жодних «насправді». Ми рівноправні володарі цього тіла.
– Але ж ти сам казав, що не можеш допомогти мені дією! Ти не владний над тілом. До того ж спочатку був я, а вже потім з’явився ти.
– Не хочу тебе розчаровувати, але ми народилися разом, просто раніше у тебе не було потреби у моїй візуалізації. Я був просто внутрішнім голосом. Але до справи.
Вакх сів на диван, не зважаючи на простягнуті ноги Антона і відпив трохи пива з нової пляшки. Антон навіть не збагнув, як це йому вдалося, але факт залишався фактом: ноги його не проходили крізь Вакха, наче крізь сраного привида з кіно, а той гармонійно вписався ніби й на п’яді вільного місця, в той же час – сперся на спинку дивану. Дива та й годі! Але що ще чекати власної від уяви?
– Отримати дозвіл на мисливську зброю ти в принципі можеш, але при цьому переживеш ще більше стресів, пов’язаних із нахабством, чиновницьким свавіллям, хабарами тощо. Тим більше, що це довго. Тож нам такий варіант не підходить. Значить треба десь швидко дістати хоч яку-небудь пукавку.
– І де ж ти її дістанеш?
– Не я, а ти. У мене ще недостатньо сил для подібних дій, але я тобі допомагатиму, чим зможу. Нам допомагатиму.
Вони ішли темною вулицею, вздовж якої чомусь не світилося жодного ліхтаря. Антон вголос проклинав винуватців, ще більше укріплюючись у їхніх з Вакхом намірах. Він ще трохи був злий на свого номера два (він все одно вважав себе головним у цьому тілі, а Вакх, хоча й знав про все, нічого не казав з цього приводу), але діяли вони доволі дружньо і рішуче.
Нарешті крізь темряву вони побачили навпроти єдиної освітленої ділянки вулиці – навпроти зупинки громадського транспорту – двох патрульних. Важко було зрозуміти, чи є в них пушки, бо за кийком можна було і не сунутись. Лише пушка – вагомий аргумент. Вона не знає перешкод у вигляді посад і фізичної сили опонента, їй начхати на все, вона просто виконує свою роботу, а тобі варто лише на гачок тиснути.
Один з патрульних зупинився і закурив. Інший ішов уперед, туди, де у тіні заховалися Антон із Вакхом. Патрульні були при вогнепальній зброї.
– Значить так, – шепотів Вакх, – не зроби з переляку дурницю. Поки що все йде чудово. Краще не буває. Після того, як ти отримаєш пістолета, не шмаляй з ходу куди попало. Береш, перевіряєш запобіжник, тобто просто тиснеш його вниз, пересмикуєш замок, цілишся: шукаєш на світлому тлі мішень і мушку. Звів їх докупи і – бах!
Другий патрульний майже наздогнав першого, коли той був навпроти Антона.
– Чекай! – Вакх застеріг Антона ще й жестом і пояснив: – Задній надто близько. Нехай пройдуть. Знімемо його.
План з ліхтариком відпав сам собою. Спочатку вони збиралися осліпити патрульних ліхтариком, а потім вже робити своє діло. Але тепер міліціонери і так не бачили хлопців.
Антон якнайтихіше підбіг ззаду до ближнього патрульного і, коли той почав повертатися на звук, всадив йому з розгону маленький ножик, куплений сьогодні зранку на автовокзалі, у шию. Далі він бив у живіт, у поперек, різав руки і то дуже швидко. Патрульний верескнув і почав робити спробу заломити руку з ножем. У цей час перший міліціонер вже підбіг і намагався вдарити ногою нападника, але той закрився другим патрульним і той отримав гарного стусана у сонячне сплетіння. перший відскочив і почав діставати пістолет. Номер два став податливим і Антон видобув зброю майже одночасно з іншим міліціонером.
Постріл був точним, незважаючи на тьмяне освітлення і темне тло за міліціонером: він повалив патрульного на землю одразу. Ще один постріл – і нещасний порізаний і паралізований з судомно відкритим ротом другий патрульний теж помер.
Скільки не шукав Антон запасних обойм, все одно не знайшов. В розпорядженні було всього чотирнадцять патронів.
– Блін, якби почалася перестрілка, то у нас би взагалі нічого б не залишилось.
Вакх покрутив у руках другий ПМ і кинув його на груди першому убитому міліціонерові. Далі він мовив:
– Тепер треба з’ясувати, кого ми хочемо ще вбити. Може інститутських, скажеш ти. Далеко, відповім я. Можна в принципі, але мені щось так припекло всадити все ж тій старій швайці кулю в голову, що просто сил немає.
Антон нічого не казав, він просто тупо дивився то на пістолет, то на трупи.
– Добре, погнали звідси. У мене є ідея: замочимо якихось депутатів.
– Як ти їх упізнаєш, або як ти знатимеш, що вони заслуговують на смерть?
– Всі вони заслуговують. Тільки сів до крісла – уже заслуговуєш. От ми не були б такими виродками, а були б справедливими правителями. Може лише дещо деспотичними. Але твоя правда. Тоді треба було би їхати до Києва. Одразу верхівку цієї банди і завалили б. З чотирнадцятьма патронами…
– Я знаю. У нас мало місця щоби розвернутися.
Антон перевів подих і почав говорити. Слова давалися йому важко, але він відчував внутрішню потребу сказати це бодай комусь. Якщо Вакх підтримає цю ідею, то так тому й бути. Ні – то й ні. Але Вакх підтримає, це ж їхня спільна ідея.
– Якщо не можемо вбити гадів нагорі, то треба вбивати поганих чи дурних людей тут, внизу ієрархічної драбини. Вони кончені і вирощують кінчених дітей. Ти подивися на цих дітей! Їх не можна допускати до розмноження, вони ж уже виродки, а вони почнуть плодити собі подібних з десяти років. Цілі покоління виродків: одне за одним, одне за одним… Ходять з цими своїми телефонами, як зомбі, крутять всіляку аморальну, з дозволу сказати, музику, матюкаються привселюдно, чого я собі досі не дозволяю, смітять, вбивають…
– Добре, я зрозумів. Але у тебе ще є проблема. Це як знайти саме найгірших представників людства і де. Не захоплювати ж дитячий садок! Не поспішай. У нас повно часу.
– А чому ми не могли б так от і вбивати їх? – Антонові з очей полилися сльози а голос зривався, – Чому ми не могли їх так нескінченно довго, а значить і багато різати по ночах? А тепер нас розшукують. А тепер ми наробимо шуму з цими пушками!
– Та тому, що не можна це робити тихо. Ніхто нічого не зрозуміє. А якщо це зробити відкрито: ану, давай мої права, падлюко! От тоді… А ще краще зняти все на відео і викласти у Інтернет під назвою: «Як важливо бути ввічливим», або: «Хабарників – геть!». Ну щось у цьому роді. Ніяк інакше з ними боротися неможливо. Хоча я думаю, що і після нас не з’явиться таких месників, як от ми з тобою. Ти ж бачив цей епізод у лікарні: ніхто навіть не ворухнув своїм поганим язиком, щоб відновити справедливість, коли тебе виставили, ще й образили.
– Добре. Тоді що ми робимо?
4
Роликові ковзани зі скрипом продирались крізь гравій, буксуючи на кожному сантиметрі шляху. Хлопчик років восьми ніс стару облуплену табуретку на звалище, закинувши її на плече. В один чудовий момент він таки полетів сторчголов, табуретка впала поряд.
– Піздєц! – сказав хлопчик.
– Ну що, застрелимо його першим? Дивися, він же взагалі дебіл! На роликах гребе! – кинув Антон Вакху, проходячи повз.
– Може, і треба було б. Ніхто ж не знає, що із цього малого матюкальника виросте.
– Тоді куди ми йдемо?
– Побачимо. Тільки будь уважнішим і знайдеш чесну ціль.
Антон гмикнув. Вакх продовжував:
– Будь уважним, бо успіхи осліпляють.
А подумавши, додав:
– Безпросвітність теж.
– Що ти маєш на увазі? – спитав Антон.
– Що або ми могли б ще трохи потерпіти і звикнути до такого стану речей, до принижень і несправедливості, або уже осліпли і не бачимо, що творимо. Про це можна довго говорити, але це нічого нам не дасть – дороги назад уже немає.
Вони пройшли повз смітник і виринули на автобусну зупинку. Власне автобусів вона уже давно не бачила, якщо не зважати на ті, переважно, розвалюхи, що розвозять шахтарів на роботу. Зате зупинилася прекрасна маршрутка, з висотою дверцят для пасажирів близько метра. Це був великий громіздкий катафалк, перероблений з якогось старого смердючого вантажного мікроавтобуса з криво прикрученими по салону сидіннями і брудною на них оббивкою. Антон заскочив у салон, ледь не розбивши собі голову об край низьких дверей, пропустивши дамочку, що виходила. Як на диво, були вільні місця. Антон спробував сісти, але не лише цього, а й просто всунути ногу між сидіннями у нього без зусиль і больових відчуттів не вийшло. До всього цього сидіння ще й розвалювалося. Сидіти доводилося обережно. Водій шарпав маршрутку як хотів. Антон ледь не випав у салон на зламаній сидушці незважаючи на густоту сидінь. З динаміка над головою жіночий голос заливався: «На бальшом ваздушнам шарє мандарінавава цвєта…». Тут він і побачив підмигування Вакха, що сидів з іншого боку проходу. Голос продовжував: «Ми с табой вазьмьом мішкоф с піском пабольше, сбросім іх на пляжи южних бєрєгоф!». Чудово, подумав Антон, ненавиджу пляжників.
Він підійшов до водія і промовив:
– На «Ставках».
Водій перепитав:
– Гдє? На чьом?
Антон показав пальцем уперед, у бік напису «зуп. «Ставки»» на зупинці.
– Шо ти мнє тикаєш? Ти па чєлавєчєскі сказать можеш?
– Водити навчись! – Якнайголосніше сказав Антон і витягнув ПМ з чорної сумочки, що висіла через плече. – І читати, виблядок!
Водій не встиг ніяк зреагувати: голова його гойднулася і впала набік. Маршрутка смикнулася з боку в бік. Вуха ніби задули монтажною піною. Антон перехопив кермо і скинув носком кросівки ногу водія з педалі. Поки маршрутка поволі зупинялася біля зупинки, Антон тримав на мушці оглушений і переляканий салон. Ніхто не робив нічого дурного.
– Добре, – сказав Вакх, коли авто зупинилося, – тепер валимо звідси.
– Зачекай.
Антон зірвав ручник і став у більш-менш випрямлену позу.
– Шановні пасажири! Зараз ви стали свідками покарання цього чоловіка за те, що він ставився до нас, як до худоби,адже у цій труні на колесах можна возити лише її. Він може дозволити собі розмовляти з вами таким тоном, як оце зі мною щойно. Ви ж усі чули?
– Облиш, вони не зрозуміють. Тим більше їм зараз ні про що, крім власної шкури не думається.
Вакх буквально витягав Антона з авто. Дивно, враховуючи те, що він був лише плодом уяви хворого хлопця.
– Нас не оцінять. Як і Брейвіка. Це називається у них нацизмом чи фашизмом, чи ще якось. Коротше цього ніхто не захоче розуміти. А я вважаю, що це просто суб’єктивна думка. От той же Брейвік, він просто мав суб’єктивну думку, що емігранти псують його рідну країну, плюндрують природу, намагаються витіснити норвезьку культуру, а замість неї впровадити свою, або навіть просто безкультурщину. Те ж саме можна сказати і про Гітлера, про Лі Гарві Оствальда, про Муссоліні і Сталіна, Маркса і Юнга, Ніцше й інших. Але прикол от в чому: ти можеш мати свою власну суб’єктивну думку, поки вона не суперечить загальній думці, тобто поки вона не суперечить встановленій кимось допустимій дозволеній думці. А може Оствальд вважав, що робить добро? А може він його і зробив? Ми ж не знаємо, що могло б статися, якби не убивство Кеннеді. А Сталін? Може правильно, що пролетарії мають безроздільно владарювати над усім світом? Хоча це я вже жартую. Тим більше, що пролетарій не лише не здатен до менеджменту, а й не дуже то й допускався до нього у совку. Ну що ж, – Вакх перевів подих, – досить тріщати, нам час йти на нову мокруху. Пофілософствували і досить.
– Ну, і які у нас далі плани?
– Є два варіанти: поїхати замочити всіх в інституті або взяти штурмом завод.
Антон покривився:
– А на все разом нас не вистачить?
– Ні.
Довелося напружити мізки. Нарешті Антон видав:
– Є ще третій варіант.
– Ну не лікарня ж? – з надією в голосі спитав Вакх.
Антон мотнув головою, рухаючись уздовж дороги в бік КРЕСу.
– Мене так часто вмочали обличчям у лайно, що я маю відповісти хоч раз. Не можу більше.
– Хоча, знаєш, – він зробив страждальницьке обличчя, – на все у мене справді не вистачить сил, до того ж я втратив надію, що хтось мене зрозуміє і зробить правильні висновки. Тому уб’ємо всіх, кого зможемо прямо дорогою до райвиконкому чи то райвідділу. А там побачимо.
Ззаду почулася сирена швидкої. Люди, що йшли назустріч, не виявляли жодних антисоціальних настроїв. Вони з цікавістю вдивлялися у далечінь за спиною юнака, що йшов, розмовляючи чи то по телефону, чи то сам з собою. Натомість з боку КРЕСу виринула патрульна «Нива-Шевроле». Антон перебіг дорогу, ледь не потрапивши під колеса вантажівки, рушив у двори і далі – у бік тої самої лікарні, де проходив медогляд. «Шевроле» поїхала далі.
– А може даремно ми все це затіяли?
Вакх аж перечепився:
– Ти що, здурів зараз про таке питати?
– Справді, даремно. Однією ложкою, – Антон вийняв пістолета і показав його Вакхові, – море лайна не вичерпаєш. Хоча мені не зрозуміло, чому я тоді такий народився? Такий інший, якого не влаштовує існуючий стан речей аж до…до ручки. За що мені це?
Вакх розсердився:
– Припини ці нюні, ганчірко! Давай діяти!
Вони помовчали. Далі Вакх вже спокійно додав:
– У кінцевому рахунку кожен отримує те, на що заслуговує. Не більше і не менше.
– Що? – здивуванню Антона не було меж. – То якого дідька ти мене у це втягнув?!
Вакх не зважав:
– Хто не проривається, а чекає від людей поваги, дотримання прав, благородства чи розуміння – залишається аутсайдером. Хто йде по трупах, вилазить на саму гору. У кого вистачило сміливості і нахабності порушити всі правила, до речі доволі ефемерні, задля власного добробуту, той і отримує те, через що і розпочав гру – свій добробут. Всі інші у такому випадку не повинні його цікавити.
– А на що заслуговую я?
Вакх посміхнувся:
– На смерть.
Антон мовчки стишував ходу, поки не зупинився.
– Чому так? Адже я завжди це знав.
– Ти заслуговуєш на смерть як визволення.
Антон підняв пістолет, що його досі ніс у руці, не помічаючи стривожених поглядів нечастих перехожих, приставив його до скроні і помацав великим пальцем курок: зведений.
– Не зараз, ідіот!
Вакх висмикнув пістолета і всунув його назад до сумочки, тривожно озираючись навсібіч.
– Ти повинен піти, захряснувши двері. Показати їм «кузькіну мать»!
5
Він ішов через зарості бур’яну, продирався крізь схожі на мотузки гілочки верби, перечіпався через сміття, накидане вздовж берегу Кресівського водосховища,поки не підійшов до якоїсь закинутої будівлі. Тут він почув ззаду хрускіт і голоси. Хтось явно поспішав.
– Мусори, – мовив Вакх, – Чорт, ну і вчасно ж! А майже дійшли!
Це справді була міліція. Хтось зателефонував 102 і повідомив, що бачив озброєного хлопця біля шостої лікарні, що йшов у бік КРЕСу. Частина патруля пішла дворами, а інша – через зарості. Помітивши, Антона, що нісся на всіх парах до руїни попереду, почали кричати, але той нічого не слухав, та й не чув – у вухах свистів вітер.
Він зайняв позицію на другому поверсі і почав стріляти по міліціонерах, що вже кільцем з восьми-десяти чоловік оточували будівлю. Спочатку він тяжко поранив чи вбив двох і легко поранив одного з них, поки вони здогадалися знайти собі укриття. Антон не підпустив їх до будівлі на якихось десять метрів і мав пильнувати, щоб ніхто не проскочив, бо тоді йому капець – швидше за все – уб’ють, але якщо ні, то сідати у тюрягу… він би краще вмер у розквіті років, ніж потрапив би у ще гірший світ, ніж той, з якого він збирався тікати з шумом і пафосом. На жаль пафосу, мабуть, уже не вийде. Залишилось тільки вбити якомога більше служителів режиму і більш-менш гідно померти.
– І все одно, це не ті, не ті, кого ми повинні вбивати! – шепотів Антон, прицілюючись у міліціонера, що погано сховався: голова і плече маячили перед Антоном і спонукали до дії. Він натиснув на гачок і міліціонер, зойкнувши, упав. У цей момент хтось із правоохоронців метнувся до пролому у стіні, в якому уже виднілися сходи на другий поверх.
Антон тепер мав стежити і за тилами. А міліція з рипінням і тріском викликала підтримку по рації.
Спроба ще одного співробітника проскочити крізь пролом у стіні завершилася для нього пораненням у стегно, десь у районі голівки стегнової кістки і він залишився лежати на середині дороги і несамовито горлати. Старший промовив:
– Ніхто, блять, ні рипаєцца, ждьом паддєржкі.
На цю фразу з вікна другого поверху почувся голос:
– Гей ви там, придурки!
– Каво ета он там гєєм назвал? Сука!
Голос продовжив:
– Ви знаєте, що ви – служителі зла? Ні, мабуть, не знаєте. Але я вам це кажу і можете мені вірити. Моє ім’я Вакх! Ви, дебіли не знаєте, що воно означає, але скоро дізнаєтесь.
У цей момент на другому поверсі почувся шурхіт штукатурки і глухі вигуки. З вікна випав міліціонер в обіймах у хлопця.
Командир загону прицілився у чагарі, куди звалилася парочка. Звідти почулося клацання і полетіли снопи полум’я. командир встиг вистрілити, але отримав кулю і впав з простреленою головою. Всі міліціонери обстрілювали кущі, не зважаючи на те, що десь там їхній колега.
Коли у всіх скінчилися набої, з’ясувалося, що не у всіх є запасні магазини. Поки одні перезаряджалися, а інші пішли на допомогу пораненому в стегно, який все ще волав, лежачи у траві, з куща випала постать і важко звелася на ноги. Це був юнак, якого вони намагалися вбити, і дуже наблизилися до цього: у боці в нього зяяла діра, з неї лилася кров. Схоже було, що мала б бути ушкодженою печінка.
Юнак підняв пістолет і перший, хто закінчив перезарядку, миттю прицілився. Пістолет хлопця продовжив свою траєкторію і ткнувся у підборіддя. Він усміхнувся. Пролунав постріл. На нього зреагували чутливі пальці на інших спускових гачках.
За мить Антонове чи то Вакхове тіло перетворилося на скривавлену безформенну купку на траві.
