Марія Кіндратівна Безкишкіна, маленька натоптувата жіночка завкафедрою поралася в своїй сумочці, вочевидь шукаючи покладений туди ще вранці оладок, густо намазаний маслом і повидлом, коли це двері скрипнули. Марія Кіндратівна смикнулася від несподіванки і обернулася. На порозі стояв декан факультету.
"Декан зобіду - на зміну погоди", - подумала науковець.
- Заходьте, Потапе Яковичу, заходьте, дорогий! - проспівала вона, витерла об спинку стільця уже масні од оладка пальці і простягла їх деканові для привітання, - Чим завдячую такому високому гостю?
„Знову стара сука млинці з маслом і повидлом їсть - і не схопить же її гастродуоденіт який, чи хоча б панкреатит?, - поспівчував про себе Потап Якович, пом’явся ще трохи, застромив руку в кишеню і мовив:
- Як справи з докторською, Маріє Кіндратівно?
"Оце тобі. Дожилася, уже всяке хамло може отак заходити до мене на кафедру і питати про дисертацію, мене - світило міжнародного масштабу!", - подумала професор Безкишкіна і голосно гикнула.
- Дисертацію виконую відповідно до індивідуального плану роботи , - видихнула вона з гідністю справжньої європейської професорки і дещо поблажливо додала: А чому Ви запитуєте? Щось сталося?
- Та ні. Хоча так. Сталося. На ваше місце вже мостять свої сраки старші викладачі Горпина Ігорівна Молька та Крепдешина Адольфівна Білуха. Тому я б на вашому місці прискорився. Прискорився, Маріє Кіндратівно, прискорився…
"На Гальці своїй будеш прискорюватись. Якщо вийде, - резюмувала Марія Кіндратівна, а між тим її тренований тривалими науковими пошуками мозок уже вистукував азбукою Морзе нову резолюцію: "от суууу-киииии". Нововіднайдене формулювання потребувало негайного виходу - Марія Кіндратівна осмикнула випадково заправлену в панталони спідницю, зайняла позу оратора, скрушно закотила очі і прорекла:
- Я завжди знала, що чесним і порядним дослідникам, які самовіддано працюють на ниві вітчизняного нутрієзнавства, повсякчас підсиджують крісло якісь сракаті фарисейки від науки! Передайте їм, шо не діждуться. Щойно моя нутрія ощениться - я їм покажу, хто така Марія Кіндратівна Безкишкіна!
- Яка ваша нутрія? Чому саме якась певна нутрія? Про що ви говорите, Маріє Кіндратівно? Може б вам у відпустку піти на якийсь час? – занепокоєно поцікавився декан.
- Так, саме певна нутрія! Саме так! Я берегла від сторонніх очей це епохальне відкриття, берегла, як дитя. Але нині відкрию завісу над цією таємницею: моїй дослідницькій групі вдалося вивести особливу породу нутрії - норкову. Це прорив у хутрознавстві! Манна небесна для усіх стражденних жінок, що, як я, все життя ходять у облізлій нутрії - тепер у Конституції буде вписане право кожної жінки на норкову шубу - вписане золотими літерами!
„Знову щось придумала божевільне. Та хай. Потерпимо”, - подумав Потап Якович, а вголос мовив:
- А я ж до Вас не для цього прийшов, Маріє Кіндратівно.
- А для чого ж? – запитала завідувачка, машинально застромивши руку в сумку і мацаючи оладок, який був уже безнадійно холодний.
- Справа в тім, шановна моя, що до нас їде провідний фахівець у галузі нутрієзнавства – Таміла-Сесіль Оверкіївна Шкандибка. Для світила такого рівня необхідно влаштувати достойний прийом і достойну програму. Ви ж не забули, сподіваюся, що це саме вона запровадила зовсім нову класифікацію нутрій – за погодніми умовами, помноженими на вагу випорожнень кожної особини?
Забула? Як таке можна забути? Перед очима Марії Кіндратівни, наче живе, промайнуло обличчя Тамари-Сесілі... Марія Кіндратівна добре пам’ятала ту руду профурсетку, ту безстижу французьку байстрючку. Це ж вона, саме вона вкрала у Марії Кіндратіївни перший зразок норкової нутрії (слава богу, що невдалий) та два розділи дисертації!
- І коли приїжджає наша гостя? - солодко посміхаючися, запитала науковець у декана.
- Ви, шановна, Маріє Кіндратівно, здається, втрачаєте наукову кваліфікацію, - подивився на професора декан з підозрою, - Я вам поставив це запитання не для того, щоб ви щось тут уточнювали й перепитували. Я чекаю од вас ідей і плану дій!!!!
Декан гепнув кулаком по столу. Зі стіни впав транспарант „Живи і квітни, нутріє Радянської України!”
- Не забувайтеся, Потапе Яковичу, - погордливим басом протягла професорка і додала погрозливо: - Ви досі мій аспірант.
Витримавши належну вченому зі світовим ім"ям паузу, вона тренованим хуком добила декана:
- А план заходів уже третій день лежить у Вашої секретарки, у папці "Для підпису".
- Ну ладно, - примирливо мовив Потап Якович, - розходилась, як сітро. Ех, Маша, і зажили б ми з тобою після війни, га? Шо ти про це думаєш?
Коли Потап Якович називав її отим "Маша", називав так заклично-ніжно, як ото мугикає до самки в охоті голодний до любові і ласки нутрак, у Марії Кіндратівни закінчувалися аргументи і їй хотілося весни і фіалок, і щоб фата і сукня з норкової нутрії, і лімузин з кільцями на капоті... Але щоразу вона згадувала, що на тій руці, що підтоптуватий декан сховав до кишені, на його осоружному солодкому і причинному пальці сидить обручка, і що все те - і весна, і фіалки, і фата з платтям і бляцьким лімузином - давно вже і безповоротньо віддано його крисомордій Гальці. А до неї ... його Маші, його музи й повітрулі - він приходив хіба лише задля поспішнішного злягання у тісній каптьорці її лабораторії, ну та ще іноді грошей позичити.
