Ви ходили у Білі світи? Як? Ви не знаєте де Білі світи? Дивно. Ну тоді я спробую вам пояснити.
Вперше про існування Білих світів ми почули в дитинстві від нашої бабусі. Ми були непоганими онуками, але як і всі діти не завжди слухняними. Саме тому наша бабуся деколи казала: «Все! Піду від вас у Білі світи!» Для інформації додам, що у Білі світи саме ходять, а не літають чи їздять. Але далі погроз у бабусі діло не доходило. Вона не мала часу, так як нас на подвір’ї було п’ятеро, ми ходили в дитсадок і до школи, і доки батьки були на роботі нашим вихованням займалися бабка і дідя. Ось дідя ніколи не погрожував, що піде у Білі світи, у нього мабуть як у чоловіка нервова система була сильніша.
І ось настав той час, коли ми вирішили все таки піти і пошукати - де ж ті Білі світи. Почали збиратися. Достеменно знали, що потрібно взяти із собою їсти. У бабки на кухні завжди було багато смачного. Обов’язково потрібно було взяти із собою покривала, щоб зробити халабуду. Якщо не знайоме вам і це слово поясню, що "халабуда" це на зразок палатки, схованки, а раптом дощ…
Обов’язково потрiбно взяти із собою ляльок, щоб під час відпочинку погратися. І ось, зiбравши із собою все, на нашу думку, необхідне, ми повідомили бабусі з дідьом, що йдемо у Білі світи. На наше здивування вони відреагували спокійно. Дідусь посміхнувся, а бабка продовжувала поратися на кухні. Їх реакція була нам незрозуміла, але шляху назад не було.
Коли ми вийшли за подвір’я було багато версій в яку сторону йти. Вибрали сторону «направо». Направо була довга стежка і алея з дерев. Ось ми й вирушили.
Цю процесію побачила сусідка:
- Дівчата! А де це ви йдете?
- У Білі світи! – поважно, не зупиняючись, відповіли ми.
Перша зупинка була біля гіркої черешні. Поївши ягід, і по черзі повиснувши вниз головою на одній із її гілляк, ми пішли далі. На заваді нам став здоровенний індик, який поважно вигулював своє сімейство. Звичайно ми налякались. Сам він, синіючи, направився на нас. Для тих хто не знає пояснюю, що у індика є борідка, і коли він бачить небезпеку, вона у нього синіє. Але нам потрібно було йти і в нас не було іншого вибору, як жбурнути в нього камінцем. Обурений iндик подався назад. Подолавши цю перешкоду ми рушили далі.
- Гей! А де це ви йдете? – це були сусідські хлопці.
- Ми йдемо у Білі світи! – таємничо відповіли ми.
- А можна з вами?
- Ну, не знаємо, - ніби невдоволено відповіли ми по черзі, - то йдіть, як хочете!
Йти прийшлось не довго.
- Дивіться які яблука! – крикнув хтось із хлопців.
Ми підійшли до яблуні. Розстелили покривала, розклали їжу. Із знанням справи спочатку нагодували ляльок і повкладали їх спати. Потім самі почали їсти. Як було смачно! Коли ляльки повисипались ми почали гратись. Їли яблука, які понаносили хлопці, аж почало бурчати в животах. Я не можу сказати, як довго ми були у Білих світах, але почувши бабчине: « Дівки! Йдіть додому! Я понасипала їсти!» схопилися і зморені та щасливі пішли одна за одною додому.
Ми давно стали дорослими. Порозліталися птахами по всіх світах. Але кращих ніж Білі – не має.
І тільки тепер стало зрозумілим, чому бабка з дідьом не сполошилися, коли почули про звістку, що ми зібралися у Білі світи. Просто вони достеменно знали, що Білі світи це не далеко, це біля дому, це там де дитинство…
