- Давайте, я запарю кави, а ви тим часом добре тут розглянетесь. Вирішив залишити дівчину саму, дуже вже нагадувала йому кішку, яку впускають у дім – з такою настороженою обережністю оглядала усе довкруги.
В Агнеси склалося враження, що вона потрапила в казку. Мов заворожена ходила по кімнатах, обережно торкаючись старих гобеленів, дубових панелей, якими був оббитий коридор, в такому вона залюбки й сама поселилась би, такий він просторий і гарний. Старовинні меблі – мрія антиквара, плюшеві портьєри на велетенських вікнах. Їй уже видавалось, що усе її минуле життя залишилось десь далеко-далеко... Скрадливо обмацувала все руками мов школярка, яку впустили походити по пустинному музею. Коли б Жадан спостерігав за нею, міг би подумати, що погано вихована, та не зважаючи на «правильні думки», не могла здолати спокуси до усього тут доторкнутись. Жадан із запареною кавою вже й справді застиг у прочілі сусідньої кімнати – пізно його помітила. Він пригасив посмішку. Точніше вона мов вітерець ковзнула по його обличчі, залишивши слід лише в очах.
- Загляньте іще сюди, вам буде цікаво, тут зможете готуватись до занять, - мовив прочиняючи двері.
Агнеса зайшла в бібліотеку, один лиш погляд на яку примусив її серце закалатати радісно й швидко – велике приміщення з недосяжною арочною стелею, здається, були там навіть якісь фрески. У старих шафах, декорованих багатою різьбою, зберігались, судячи з обкладинок, старезні книги, можливо, фоліанти. Стіни аж до верху у стелажах на яких суцільні ряди книг. Вочевидь, їхній господар дуже освічена людина.
Каву Жадан розлив у вишуканої форми горнятка із чорної гаварецької кераміки, була смачнюча й запашна, та очі Агнеси уже прикипіли до старовинного каміну, не бутафорії, яку нині за для шику ліплять у кожному котеджі, тай у багатоповерхівках теж, а справжнього, функціонального. Ото б розпалити! – гайнула думка. Не зводячи із неї погляду, господар підвівся. Кілька швидких рухів, Агнеса захопилась їхньою виваженістю й незвичайною пластикою, і вже за мить почувся заспокійливий тріск великих полін.
- Або я надто голосно думаю, або він насправді може читати мої думки... – із захопленням та навіть з якимось ляком подумала дівчина.
- Бажаєте цукру? – запитав господар. Швидкий, але уважний погляд Жадана виражав турботу, можливо навіть більшу, аніж йому того б хотілося. Агнеса енергійно закивала. Мало чого їй хотілось у цю мить... Знову чіткі, впевнені, а головне виважені рухи, викликали у дівчини замилування. Прикипіла поглядом до сильних і в той же час делікатних рук і... заплющила очі... жагуче запраглось відчуту на собі їхній дотик.
Смакували каву у цілковитій мовчанці. За неї теж була вдячна Жадану – могла трохи заспокоїтись. Навіть звістка про зачислення в універ не викликала у неї стільки емоцій, як ці оглядини. Це було щось на кшталт того, коли несподівано отримуєш спадок, чи знаходиш скарб. Так собі мислила, розглядаючи Жадана. Ніколи в житті, від жодного чоловіка не чула повіву такої спокійної й упевненої сили, як від свого майбутнього господаря. Незвичний він, це точно! Є обличчя, по яких погляд ковзає не затримуючись, або обривається в безодню людської порожнечі. А є незвичні, як у цього чоловіка, вони приковують до себе, змушують дивуватися, – не могла вгамувати захоплення дівчина. Художник не знайде в його обличчі жодної класичної риси, але відвести очі неможливо. «Видний чоловік!» Ніхто у житті так раптово не справив на Агнесу такого сильного враження. Які в нього мужні, і в той же час тонкі риси обличчя! Яка пречудова дитяча посмішка! Та ні – зовсім не дитяча! Чому, коли хочуть похвалити посмішку, називають її дитячою? Дурниці! Посмішка у Жадана доросла, чоловіча й добра. Це доброта сильної людини, яка сприймає оточуючих, як слабкі й безпомічні створіння, які потребують її опіки. А який особливий у нього погляд! Можливо, надто пильний і вивчаючий, але ж таким він і повинен бути, коли оцінюєш людину з якою плануєш спільне життя.
Стоп машини! Я загралась... Яке спільне життя? Я усього лише МАЙБУТНІЙ квартиро піднаймач. Ця твереза думки в екзальтованому черепку Агнеси кульовою блискавкою пронеслась лишень раз й розчинилась у непроглядному мороці сірої речовини. Важко було відривати задок від зручного крісла, в серці з’явилась тривога, схожа на ту, коли прокидаєшся від прекрасного сну, тут же робиш зусилля, примушуючи себе вдруге заснути, аж дрижиш від страху, що не повернешся у свій солодкий сон...
Того ж вечора залізши в Інтернет, Агнеса прочитала: «Жадан – очікуваний, бажаний, довго жданий. Власник цього імені серйозний і потаємний. Багатий внутрішній світ думок, фантазій, почуттів не відкриє будь для кого. Надзвичайно перебірливий і вередливий у виборі супутниці життя. Але покохавши один раз, стане вірним чоловіком, охоронцем, захисником. Сім’я для нього все, заради неї готовий на будь-які жертви й вчинки. Людина з цим іменем сильна духом і її не зламають, а тільки загартують буревії долі. Енергійний і працьовитий – він вірить, що йому під силу все». Дівчині аж дух захопило! Жодного сумніву – все до йоти про її нового знайомого.
По дорозі до свого тимчасового пристанища, Аліну похитувало, як після циганського весілля - пару кілометрів шляху довелось долати добру годину. Так не можна! Мушу зробити бодай якийсь аналіз цьому ґвалтовному насланню чи наводженню на мою бідну голівоньку. Мої душевні страждання - на що вони більше схожі – на втому чи сп’яніння? Амплітуда «похитувань» була досить значною, вона навіть зійшла на проїжджу частину. До тями привів лише пронизливий скрип гальм автомобіля і триповерховий матюк водія, що аж вискочив з автівки. Хто й зна, як намірявся покарати, порушницю, якій постійно бракувало тротуару, та зустрівшись з затуманеними від щастя очима дівчини, лише легенько підштовхнув її в бік тротуару.
На квартирі, яку з дівчатами винайняли на час іспитів, вона й зовсім розомліла. Не було сил навіть роздягтись. Звернулась на дивані калачиком. Поза ембріона дозволяла трохи менше відчувати впадини і горби леговища, яке давно відслужило свій вік. Притисла до живота подушку, як це часто робила в дитинстві, і тихенько постогнувала. Не від фізичного болю – дитяча звичка - коли хвилювалась, чи відчувала який інший дискомфорт, вдихала повітря й забувала його видихнути, тоді процес видиху супроводжувався протяжним стогоном...
Якщо всього за дві зустрічі зросло таке незбориме бажання бодай бачити цю людину, бути з нею поряд, ловити кожне його слово, чого очікувати через тиждень, місяць? Про любовну знемогу в «жіночих» романах читала, давненько, щоправда. Тоді усе це не заторкнуло її свідомості. Кров, яка стигне, чи навпаки закипає в жилах – образ, літературний прийом – мислила собі. Коли ж сама відчула, що знемогла, відчула фізичну нудоту, збагнула, що усе це реальність, яка нині засягла її саму.
Звісно готуючись до вступу на медицину десь там читала, що глибокі психічні страждання можуть викликати вегетативні реакції - блювоту чи бігунку, та мало в це вірила. Та й звучить воно якось недоладно ідіотично: «мене пронесло від великої любові». Чи: «прилив любові викликав блювоту»... Тепер повірила. Ледь встигла добігти до туалету, де порожній її шлунок почав спазмуючи викручуватись.
Ледь доплелась до дивану й знесилена плюхнулась, уже не вишукуючи собі зручного місця. Коли трохи відпустило постаралась розібратись в сум’ятті своїх почуттів. Звідки така нетерплячка? Чому не вдається вгамувати навали почуттів? Чому мрію лише про одне – опинитись в обіймах Жадана? Іще не скуштувала того, та знала - солодко буде, аж до щему!
Живіт трохи відпустив, натомість відчула, що щось відбувається з її обличчям - воно поболювало від напруги. Заглянула в дзеркало – звичайно ж, розтягнула посмішку, що обидві щелепи висвітилися. Такої дурнуватої - від вуха до вуха посмішки у себе ще й не запримічала. М’язи втомились розтягувати рот від вуха до вуха. Стягнула уста у звичне місце, вболіваючи за морщинки, та не проминуло й хвилини, коли вони знову розповзлись на боки.
***
Власта прочитала оголошення про оренду кімнат з недовірою.
- Студенткам, зазвичай не пропонують таких умов, - кинула Сюзі, з якою подружилась іще складаючи вступні екзамени, й з якою нині разом розшукували квартиру.
- Почекай хвилинку, - мовила, й попрямувала у скляні двері секретаріату.
- Бува не знаєте, хто такий Жадан Турчиненко? Він завісив оголошення про здачу кімнати?
- Чому ж не знаю? – з виглядом Дельфійського оракула і поставою Нефертіті мовила найстарша за віком, та все ще молодша секретар ректора, - пластичний хірург, викладав колись у нашому університеті, у приватній клініці працював. Добрий фахівець. Та вже років із десять, не знати за які гріхи позбавили небораку лікарського диплому. Де тепер обертається, того не знаю.
- Видати, сутужно у фацета з грішми, - зробила висновок Агнеса, тепер вже відважно набираючи вказаний телефон. Власту аж переклинило – із перешого дня їхнього знайомства між ними проходила невидима боротьба за лідерство. Звикла верховодити у школі, у молодіжних тусовках в рідному Житомирі. Знала – не слід упускати ініціативу. Ніде і ні в чому. Сюзанна ж дівчина з Черлян, невеличкого військового містечка біля Львова, мала такі ж амбіції, як і новоявлена подруга. Змаг, невидимий оку непосвяченого, тривав безупинно... Навіть така дрібниця, те, що першою набрала номер телефону Агнеса – зачепив Власту за живе»: «Хоча б не додзвонилась!»...
Жадан почувши дівочий голос на мить завагався – адже свою «золоту рибку» уже спіймав. Та голос був вібруючий, мелодійний, низького тембру... Хоча дівчина й попередила, що хоче замешкати разом з приятелькою, Жадан все ж не втримався й домовився про зустріч. Подумав – нічого поганого з того не буде. Однією більше, однією менше – жодної різниці. Дуже вже хотілось побачити власницю такого голосочка. Квартира така велика – не завадять, та й донька не буде лаха дерти зі старого, що завів собі молоду любаску. Троє квартиранток виглядає цілком пристойно, не те, що одна...
