Спілкувалась я вчора у Фейсбуку з одним паном, який висловив багато цікавих думок про літературу. Він математик, який підробляє перекладами з різних європейських мов, сам ніколи нічого не писав і оцінює літературу з точки зору читача, а не письменника-конкурента. Кому цікаво - ось ці думки:
Хочеш написати історію кохання, яка стане вічною? Створи героя, який ніколи не зрадить, створи героїню, яка ніколи не зрадить і створи для них тисячі перешкод - час, відстань, вік, соціальні стереотипи, страхи. А потім дозволь своїм героям усе це подолати. Сьогодні що роблять сучасні письменники? Створюють сексуально неперебірливого героя - ну це десь так, якби Ромео, замість того, щоб стояти під балконом Джульєтти, втішався у коморі з її покоївкою. Героїню, яка, варто цьому героєві махнути заклично рукою - біжить, а потім, коли він її прожине, йде до подружок жалітися. Ну це так, якби Джульєтта половину п'єси сиділа у колі подруг і вони схвально вигукували - всі мужики козли! А потім виявляється, що герой ВІЛ-інфікований, і йому нема де подітися, героїня підзалетіла від іншого - з помсти! - і їй нема де подітися. І вони в кінцевому результаті разом. Вона йому бреше, що дитина від нього, він їй бреше, що любить. І чому ця історія кохання вмирає через місяць після того, як видали мою книжку? - дивується письменник.
Невже ти не розумієш, що якщо твоя історія несе в собі вічні цінності, то нема значення у якому вона столітті написана, вона буде потрібною. Навіть якщо ми живемо у часи тотальної сексуальної неперебірливості, народ ридає, дивлячись "Титанік", "Віднесені вітром" та "Історію любові". Подивися, якого успіху досягла Люко Дашвар. Чи не єдина письменниця, яка досі вірить у вічні цінності. Вона однією книжкою "Мати все" поклала на лопатки усіх молодих і просунутих. Може художня цінність того, що вона пише, невелика, але історії - вічні.
У нашій літературі цінують не історію, а текст. Але шанси бути прочитаною має тільки історія. Текст напише навіть комп'ютер. Тому ми читаємо світових письменників, а наші жаліються на дурних читачів, які їх не цінують.
Цінність - це те, за що людина бореться. Головний герой має за щось боротися, бо якщо він на це не здатен і постійно мириться з усім, що йде саме до рук, і півкнижки скаржиться на гірку долю - який це вбіса герой? Це вуйко Вася із сусіднього під'їзду. Ну що то був би за "Титанік", якби художник перестав малювати, став менеджером з продажів і переспав з половиною жінок на кораблі, а його кохана вважала б, що вона "девушка дорогая" і розкручувала б усіх мужиків на бабло? Або уяви знову ж таки Ромео, який замість того, щоб боротися за Джульєтту подумав-подумав і вирішив - та ну, краще я буду з її покоївкою. Вона доступна, а насолоджуватися життям треба вже, а не потім. Ти скажеш - але ж вони погано закінчили. А я відповім - а хто сьогодні закінчив краще? Хто з тих, що насолоджуються життям вже?
Перш ніж сворювати героя, подумай - а ти сама хотіла б хлопця, який не може за тебе поборотися? Та ніколи, я впевнений. То навіщо читачам читати про слабохарактерних героїв, які не здатні до боротьби. Як це жорстоко не звучить, але і Колекціонер Фаулза, і Парфумер Зюськінда - це люди, які борються за свою абсолютну любов. І навіть коли ми їх ненавидимо, ми цих героїв поважаємо. Бо повагу викликає лише той, хто здатен боротися за свої цінності, за свою ідею.
