Дим зірвався з цигарки немов скелелаз, потім швидко набрав висоту та закружляв по приміщенню. Він танцював поміж столиків, обережно обминав склянки, виделки, чуттєві чоловічі та ніжні доглянуті жіночі руки. Пробирався як та невидимка, прямо перед очима відвідувачів, і ті його навіть не помічали. Добравшись до сцени він розчинився у світлі ламп, та перетворився на ледь помітний міраж.
Горілка легко мов спринтер стометрівку, пробігла горлом. Він закусив овочевим салатом. Скоро мають принести м'ясо.
Ресторан наповнився шумом. Точніше він наповнився людьми, котрі занесли шум до його теплого нутра із собою. Шум був в її рухах, в їхніх посмішках, та запальничках, особливо в їхніх пальтах котрі висіли на вішаках, та шаруділи мов те листя, котрого вже не побачиш, воно було спалене як ті єритики.
Ресторан наповнився вщент людьми чи шумом.
Генріх затушив цигарку об дорогу попільничку. Він сидів спиною до стіни. Перед його поглядом розкинулося все приміщення. Він прийшов раніше коли нікого не було, а музиканти налаштовували свої інструменти. Замовив літру пива, потім горілки, а згодом вирішив зостатися перекусити. Тут готували дуже смачне м'ясо.
Генріх був вдягнений у чорну сорочку, поверх якої такого ж кольору піджак. Темного кольору були джинси і туфлі. Він любив чорне. Чорне як забальзамований спогад, не покине тебе.
Музика іноді губилася в шумові. Чудова музика.
Генріх налив ще горілки. Випив. Запалив. На сцені двоє мужиків грали джаз-рок. Добре грали, якщо не чудово. Їм вже за сорок. Є дружина, діти та інші проблеми. В молодості вони мріяли стати відомими музикантами, геніями своєї справи, вірили у те що мають талант, вони його дійсно мали. Генріх випив ще. Горілка закінчилася. Але їхні мрії не справдилися. Вони грають для різного сброду по ресторанам. Проте треба віддати належне. Грають вони так мов на вухо їм шепоче сам Будда, Аллах та Ієгова одночасно.
Того вусатого за саксофоном, який ще іноді здригає власним голосом внутрішні органи відвідувачів, Генріх знав давно. Навіть певний час товаришували. Хороший мужик. На гітарі грав доволі крупний мужик, поголений, його Генріх не знав. Обоє музикантів вдягнені доволі дешеві світ ера та джинси.
- Ось ваше замовлення, - над вухом проспівав мелодійний голос офіціантки. Вона нагувала маленьке янголятко котре заблукало між цих столиків, і ні може ніяк покинути цього пропащого міста.
- Дякую, Ренато, - відповів Генріх. Дівчина поставила перед ним велику тарілку зі смаженим м’ясом та картоплею.
- Смачного.
Рената віддалилася у бік інших столиків.
Генріх похитав головою, він забувся замовити ще алкоголю. Але то таке, поправимо. Красива офіціантка знову прошелестіла повз його.
Треба буде спитати коли її зміна закінчиться. Хоча. Навіщо, своїми замащеними руками бруднити щось дійсно чудове.
Цей ресторан користувався популярністю у певної частини міста. До нього майже ніколи не навідувалися колеги Генріха по діяльності, його навідували молоді та заслужені комерсанти, доволі забезпечена молодь, та місцеві депутати.
Називався він Куля в склянці.
Генріх розрізав м'ясо, настромив на виделку та із задоволенням закинув до рота. Соковите як молоденькі дівчата, воно рвало всі його смакові рецептори на шмаття. Він навіть на мить заплющив очі. Відкрив. Нічого не змінилося.
Ліворуч від нього за столиком сиділи молода компанія. Чоловік шестеро. Двоє дівчат та четверо хлопців. Хто казав що дівчаток народжується більше чим хлопчиків. По вигляду чоловічої частини можна зробити висновок, батьки їхні доволі не погано живуть. Дівчат напевно побачили на вулиці, дійсно вродливі мов дощ, та вирішили запросити випити, з надією - може пощастить розвести.
Білявий, у сірому костюмі, щось жваво розповідає, напевно він заводило в їхній компанії. Всі голосно сміються.
Навпроти Генріха вже не молода пара. Йому сорок, можливо трошки більше, їй середина тридцяти. Він вдягнений у чорний костюм, сіра краватка, біла сорочка, нервові рухи руками. Вона влита у червоне мов сонце на світанку плаття, пальці впевнено тримають цигарку з мундштуком. ЇЇ волосся хвилями спадає на оголенні плечі. Вони розмовляють.
Праворуч дуже голосна компанія. П’яні мужики, якісь нахабні бізнесмени, кричать на повну, біля них знічена Рената приймає замовлення, вони ржуть. Вона уходить від них, вся червона, минає столик Генріха.
Він притримує її за руку.
- Якщо ображають скажи мені, не соромся.
- Все нормально, - опускає додолу очі офіціантка.
- Точно?
- Так.
- тоді мені ще двісті грам.
П’яні бізнесмени уважно дивляться на нього. Русявий у дорогому костюмі щось прошепотів бородатому, напевно то їхній старший. Старший покивав головою. Потім вся компанія зробила вигляд що не помічає Генріха.
До них повернулася Рена із замовленням. Вони ввічливо його прийняли.
На столі Генріха виник графін з горілкою. Також на в проти нього виникла фарбована брюнетка в чорному як пістолет платті.
- Привіт, - посмішка, замордованого апостола, запах дишевих парфумів, втомлені очі, - Мене звати Еліонора.
- Привіт, - закинув до рота черговий шматок смачного м’яса.
- Чому такий молодчик сумує?
- А хто сказав що я сумую?
- Бачу сидиш самотній, бухаєш, поряд немає вродливої жінки. Треба виправляти.
- Можливо мене влаштовують такі обставини.
- Хм. Мізантроп?
- Звідки ти такі слова знаєш.
- Навчалася.
- На кого?
- На біологічному.
- Цікаво.
- Да так. Толку з того навчання. Я з третього курсу пішла, шукати себе,
- Як бачу знайшла.
- Підкалуєш?
- Звичайно.
- Ну гаразд, якщо передумаєш, я буду біля бару ,в сусідньому приміщені, чекаю.
Вона піднялася та рушила крізь столики, очима вишукуючи свого спасителя.
Геріх налив. Подивився на стопку. Кутиком рота посміхнувся. Випив.
Мужики вже припинили грати. Сцену готували для нового артиста.
Потім запала неочікувана тиша.
На сцену вийшла вона. Ні, не вийшла, випливла, її несло легке повітря та цигарковий дим. Її очі заковтували кожного хто сидів в ресторані. Ніхто не був проти.
Волосся кольору чистого паперу, плаття пурпурового кольору, з декольте, котре доказувало існування Диявола.
По заду неї розмістився оркестр. Він заграв.
Вона стояла непорушно.
Музиканти заграли. Дуже безтямно, здавалося, Генріх запросто може проковтнути цигарку, замість алкоголю, і цього навіть не помітить.
Вона вичікувала.
Набираючи оберти, ансамбль грав що аж клієнти перестали їсти, просто роззявивши роти. А коли вже терпіти стало не можливо, вона заспівала.
В середині грудної клітки, хтось почав пиляти ножівкою кістки. Так, що аж стружка падала на низ живота.
Генріх затулив очі.
Музика розбитих пляшок смутку та спів ночі здавалося вливався прямо в кров. І кров приймала її. Ганяла по всього організму.
Генріху здалося, нібито хтось з фотографував ці відчуття. Тобто будь якого моменту можна дістати цю фотокартку, і відчути те що відчуваєш прямо зараз. На тій світлині не буде зображено її, авторки приємного терору його внутрішнього світу, чи його з безумним виразом обличчя та стопкою в руці, там будуть тільки відчуття, які він переживає в даний момент, які приємно-боляче лоскочуть йому очі, серце та мозок із середини. Проте такої світлини ніхто не зробив на жаль чи на щастя.
Щось клацнуло, немов вимкнули тумблер.
Він розплющив очі.
Сцена була порожня. Могло здатися що примарилося. Він оглянув зал, обличчя відвідувачів.
Не примарилося.
Встав. Поклав біля тарілки гроші разом з доволі щедрими чайовими.
Накинув на себе чорне пальто.
Пішов до бару. Еліонора сиділа біля бар стійки, цмулила якийсь коктель і про щось говорила з барменом. Тепер вона йому не здавалася такою нікчемною та не потрібною як певний час тому.
- Передумав? – помітила його присутність.
- Пішли на вулицю.
Вони вийшли з ресторану. Холодний вітер швидко дав їм ляпаси та улетів кудись в даль.
Генріх дістав пачку цигарок. Пригостив, сам запалив. Біля них загальмувало таксі.
- Сідаємо, - сказав Генріх.
Вони сіли на задньому сидінні.
- Куди поїдемо?
- Як куди? До мене, - видихнув в нутро салону дим Генріх, і йому здалося, що дим співає як вона, та що голосом фільмує відчуття.
