З вулиці доносилося завзяте цвірінькання горобців, що, вочевидь, чогось там із собою не поділили. Настуня слухала й намагалася не ворушитись, вбирала тепло Орестової руки, що обіймала її за шию. Не розплющуючи очей, знала – він не спить. Не було в неї ані думок, ані почуттів, які хотілося б виразити словами, а лише відчуття щастя. Розум і тіло злились в блаженстві, і його не хотілося бодай необережним рухом порушити, чи псувати розмовами. Орест трішечки посунувся, - вона відчула, як повернулась його рука, - піднявся і посміхаючись поглянув їй в обличчя. Цього вона не бачила, але достеменно знала, що все відбувається саме так! Посміхнулась у відповідь і його уста ніжно заволоділи її устами. Боже, які це були уста – солодкі, мов осінні груші, руки повернулись до її тіла й знову розбудили в неї бажання. На цей раз він був сама ніжність – пестив, леліяв, викохував і її душа почала святкувати прорив до повної свободи, яка тільки й можлива між коханцями...
Як після такої ночі було їй йти у редакцію? Та й невідступна думка повсякчас свердлила мозок – іще декілька днів і він поїде. Казкове свято душі і тіла закінчиться. Можливо, що й назавжди, адже такі експедиції, не укривав цього, тривають роками... Невже усе найкраще в її житті закінчиться так по-дурному? Перспектива майбутнього пробігала перед очима мов сірі мішкулянції, німі та потворні кадри з нездалого фільму назву якого вона забула, чи й не пам’ятала ніколи.
Мала гадку згаяти день відписуючи на листи, та правлячи свою учорашню статтю, на більше, відчувала, її довбешка нині не здатна – не варить, хоча й кипить... Зазвичай її плани рідко здійснюються. Викликав шеф і вже з порога.
- Телефонував академік Гладій - професор інституту палеонтології. В них там якесь епохальне відкриття.
- Нічого не скажеш, цікаве завдання – скептично підсміхнулась Настуня, - знову знайшли скам’янілості якогось гігантського марабу, довгоногого крокодила чи найстародавнішої креветки?
- Ні, Настуню, як я зрозумів, вони там придумали щось набагато крутіше навіть нинішнього клонування.
- Оживляють якогось кроманьйонця? На жаль, шеф, як звикло, не помічав її уїдливості – був надто розумний, аби збагнути прості й очевидні речі.
- Замість вигострювати тут свого язичка – їдь і привези справжню бомбу. Шеф крутнув стілець в бік компа, то ж Насті не залишалося іншого, як чимшвидше винестись з кабінету. Як же, привезу я вам бомбу, та таку яка б розворушила увесь цей мурашник, - зловтішалась дорогою. Хіба міг зрозуміти її семирозумний шеф, що це завдання зовсім не пасувало Настуні з її вродженою недовірою до чуда?
На вході в інститут Настю зустрів молодий асистент професора з дивним іменем Гіза, видко мадяр, дівчина не оминула підпустити і йому шпильку.
- Шеф казав, що у вас заговорив якийсь там пітекантроп? На що Гіза цілком серйозно.
- Хіба ж не цікаво володіти мистецтвом видобування часу із мертвих?
- Я надто мало знаю про це, аби відповісти вам ствердно.
- Постараюсь, як тільки зможу, розширити ваші пізнання. До того ж мушу вам сказати, що наш інститут вже давно займається не лише дослідженням викопних решток, скажімо наша лабораторія, назва, звичайно умовна, від початку свого існування займається наукою про людину.
- Доста прецезійно, як на мене. Видко, вибрали якийсь невластивий вам філософський напрямок, - не облишала свого скепсису Настя.
- Зовсім ні, - дуже серйозно, якби й не помічаючи грайливого настрою кореспондентки відповів Гіза, - ви десь як я розумію домислюєте «духовні» або ж «моральні науки», та це минулий вік, уже й думати про таке забули. Ми взялись розробляти специфічну галузь - царину думки, духу, культури - методи, притаманні природничим наукам.
Я продемонструю вам найновіші наші досягнення. Це не 3-D не 4 і навіть не 5D. Це набагато вище! Але перш ніж показати вам родзинку, за ради якої вас і запросили, пропоную пройти в оцю кабінку. Настусин скептицизм, звісно, не звітрів, але журналістська цікавість все ж перемогла й вона пройшла у щось, що дуже нагадувало їй ліфт й розмірами, й тим, як за нею зачинились ствірки дверей. В якусь мить їй здалось, що вона навіть відчуває, що «ліфт» рушив, вмить вона потрапила у інший світ. Нічого навіть схожого на екрани тут не було – звичайна кабінка, та вона враз опинилась у воді й не просто у воді а в морі, де й берега не видко – суцільна лазурова гладінь. Довкола ж неї альбатроси. Настуня навіть плавати як слід не вміла, та тут відчула, що цілком впевнено тримається на воді, головне розуміє мову тих крилатих красенів-риболовів, підкорюючись їхньому закликові, й собі підіймається на крило і от вона вже разом з іншими у вільному парінні не надто високо над водою своїм вигостреним зором враз розгледівши на глибині рибину, не замислюючись, з п’ятиметрової висоти пірнає у воду, аж доки рибина не опиняється у її дзьобі... Не замислюючись ковтнула її, й знову побіля самої води її підняв повітряний потік і вона знову спланувала у небо. Так продовжувалось декілька разів. Наситившись присіла на воді, як це зазвичай робить альбатрос. З цікавістю спостерігала складні шлюбні танці, під час яких ці дивовижні птахи кланялись і терлись один об одного дзьобами. Опісля самці з широко розставленими крилами йшли назустріч своїм обраним підіймаючи дзьоби до неба й здіймаючи гучний крик.
В їх підтримку Настя теж високо підняла дзьоба і з її горла вирвався точно такий же призивний кличний і радісний крик.
Раптом позаду ствірки дверей відчинились і вона почула.
- Виходьте! Оглянувшись побачила усміхнене обличчя молодого вченого. Мусив її підтримати, бо м’язи не слухали наказів голови і нервово сіпались мов у танку святого Віта. Проминуло декілька довгих хвилин, перш ніж журналістка повністю оговталась, і зуміла втямити мовлене Гізою, адже впродовж усього часу, що знаходилась у камері відчуття її власного світу, і свого «я» змінились. Вона перестала бути мешканкою землі. Це було більше, ніж ступати по чужій планеті. Вона відчувала воду, як землю. Вода була місцем її проживання. Вона все ще була пожилицею моря. У неї все було інше – зір, слух, нюх, відчуття.
- Вітаю вас з поверненням! – білозубо посміхався Гіза - перша фраза яку Настя, врешті, почула. Камера з якої ви тільки-но вийшли – дитяча іграшка. Ми використали її лише аби наглядно продемонструвати вам про що йдеться. Скептицизм Насті геть звітрів. Їй дуже хотілось повернутись назад у кабінку, та вона послушне пішла за молодиком...
Наступна кімната чимось нагадувала анатомічний музей. У скляних шафах фрагменти кістяків людських тіл. Відчинив одну із них, поклав руку на старезний, досить таки знищений череп. Ось наш найновіший набуток. Твердять - череп самого Сальєрі. Уявіть, як цікаво відновити внутрішній світ великого музики. Не буквально повернути втрачене буття, а створити духовний відбиток, зліпок людського розуму і почуттів, потрапити у його внутрішній світ. Навіть не його думки, а це, з чого вони зроджувались - його прагнення, емоції, усе чим він жив. Словом, жива історія особистості буде нам повністю відкрита.
- Кажете про це в майбутньому часі, отже, наразі, це для вас недосяжне?
- На жаль, зараз можемо проводити цей експеримент лише із живими істотами.
Наталя на мить замислилась. Гіза це зауважив, бо одразу запитав.
- Щось особисте? Хочете і це випробувати на собі? Підняла верхню губу мало не до носа, від чого стала схожою на рибину, що Гіза не стримав посмішки. Настуня ж мислила про речі невеселі - як же їй у цьому бурхливому світі зберегти своє почуття до коханої людини, не маючи жодної підтримки? Усе піде в рінь! Згадала Флобера, який мріяв написати роман про ніщо. Роман без будь-якої зовнішньої фабули, який би тримався сам собою, внутрішньою силою стилю, як земля тримається без усякої опори. Навіть у великого Флобера це залишилось тільки мрією...
- І для того, аби поспілкуватись з тією «живою сутністю» обов’язково потрібен оцей агрегат? – Наcтя кивнула на кабіну, до якої її тягло наче магнітом. У неї іще не визріла думка, радше були це якісь спорадичні візії.
- Зовсім ні. Кабінка де ви пробували пожити життям птаха одна із перших наших розробок. Нині дублікат чужого інтелекту, почуттів, словом, усю неповторність людини можна умістити в контейнер лиш трохи більший за ваш мобільний телефон, - посміхався у свої чорні вусики Гіза, спостерігаючи, як щез із її гарненького личка скепсис, натомість вималювалась щира зацікавленість, якої вона вже навіть не укривала.
- І я на будь-якій відстані зможу відчувати його почуття, думки, - сама не помітила, що висловила свою думку уголос.
- Категорія простору, віддалі не береться в рахубу. Хіба ви переміститесь за межі нашої галактики. Та й тоді, гадаю, зможете бути на зв’язку з вашим респондентом. Звісно, не можу цього гарантувати, бо ми не проводили таких дослідів і не маємо тому підтвердження.
- То якщо мій респондент казна на скільки поїде в експедицію, а я матиму такий ось контейнер, то буду позбавлена єдино тактильного контакту? Повсякчас емоційно відчуватиму його присутність? «Тактильний контакт» - знову потішив Гізу.
- А іще й будете у великому виграші бо ж відчуватимете усі його думки й бажання, навіть спонтанні.
- Знатиму навіть коли подумки зраджуватиме мені...- зронилась бестіянська думка, хоча, звісно – найменше вона думала про тотальний контроль над коханим. Любила його, бачила у ньому, єдиному, зміст усього свого життя. Фактично з допомогою такого от пристрою - розлуки не буде. Нині шкодувала кожну навіть хвилину проведену без свого милого. Їм так важко було розставатись на всенький день, а вночі, коли засинала, він приходив до неї уві сні...
- Що потрібно, аби виготовити ваш ... Гіза знову мило посміхнувся, - не намагайтесь згадати – назву. Наш пристрій її іще не отримав, - з усього було видно - він щиро симпатизує молоденькій кореспондентці, - необхідна особиста присутність у нашій лабораторії вашого... на хвильку зам’явся, - респондента, ну й звичайно ж дозвіл мого шефа, він до речі, вас уже зачекався...
