Романівка бачила багато смертей, але тільки смерть Сергія Семеновича змусила усіх задуматися над тим, що життя не йде, а пробігає шаленим темпом, і ніхто не знає, якої миті його історія напише свій «The End».
Семенович був взірцевим сім’янином, гарним господарем, шанованим односельчанином. А ще людиною, яка з року в рік відкладала свою мрію на потім. «На потім», яке так і не настало.
- Я не можу не писати, - винувато посміхаючись, говорив він дружині, а потім ховав товстого потертого зошита до шухляди.
- А хто ж тобі не дає? – сплескувала вона в долоні. – Буде вільна хвилинка, пиши.
«Вільні хвилинки» безжально крала робота. А час, що лишався – господарство.
Усі в селі знали, що Семенович пише роман. І пишалися ним, як місцевою знаменитістю.
- Як там робота над твоїм твором? – час від часу діставали його запитаннями. – Пишеться?
- Пишеться, - неохоче відповідав він. – От якби більше часу…
- Підеш у відпустку, писатимеш.
Відпустка завжди припадала на літо. А літо кликало на город, вимагаючи вправних робочих рук. Семенович знову ховав роман до шухляди. Не міг же він, господар, гратися у письменника, доки його дружина гарує на полі.
Все мало бути як у людей. Робота, стаж, пенсія, господарство. «А писання? Це просто так, захоплення, - переконував він себе. – Ніхто не знає, що з цього вийде. Не можна ж кидати усе заради примхи».
Підростали діти, вільний час йшов на їхнє виховання. Кожного разу, відкладаючи мрію на потім, він ніби укладав угоду зі своїм сумлінням, яке вперто волало: «Дій!» Семенович все рідше заглядав до шухляди, от тільки в думках старенький зошит з недописаним романом був завжди з ним.
Бачачи, що Семенович не має спокою, його дружина говорила:
- От поставимо дітей на ноги, займешся своєю писаниною.
Діти виросли, але турбот не поменшало. Щоб дати їм вищу освіту, довелося підробляти. Тепер часу не вистачало навіть на сон.
- Нічого, от вийдеш на пенсію, тоді займайся, чим хочеш. Я не заважатиму, - заспокоювала його жінка.
Сумно посміхаючись, Семенович кивав.
Минали роки, одні турботи змінювались іншими, але одного разу цей день все ж настав. Вийшовши на пенсію, Семенович відклав на потім «усе другорядне» і за кілька тижнів дописав таки свій роман. Займаючись його редагуванням, чоловік будував грандіозні плани. «Ось поїду до столиці, обійду всі видавництва. Можливо, десь знадоблюся».
Зараз він не міг говорити ні про що інше, окрім своєї книги. Його оптимізму варто було повчитися. Односельчани раділи разом з ним, бо, чесно кажучи, ще ніколи не бачили Семеновича таким щасливим.
А одного із вечорів, за тиждень до запланованої поїздки, Семенович просто заснув над своїм рукописом, і вже не прокинувся.
В останню дорогу Сергія Семеновича проводжали погожого літнього дня. Крім дружини, дітей і онуків, проститися з почесним громадянином зібралося практично все село. На відшліфованому до блиску небі пливли прозорі, ледь помітні хмаринки. Десь далеко, за лісом, довго кувала зозуля, пророкуючи комусь тривале, але не обов’язково щасливе життя. Примхливий, ненадійний птах.
Із кладовища люди поверталися мовчки. Ще ніколи час не здавався таким мінливим, а життя – швидкоплинним.
А потім сталося диво. Семенович не встиг змінити свою, але йому вдалося змінити кілька інших доль. Через три дні Степан покинув свою дружину-гарпію, Миколин син Петро заявив, що боїться крові і не збирається, як батько, ставати ветеринаром. Артем, звільнившись з посади тракториста, дістав свої давно закинуті малюнки, забуті фарби і подався підкорювати неприступну столицю. Від’їжджаючи, він прихопив із собою рукопис Семеновича, пообіцявши його вдові прилаштувати роман в одне із видавництв.
Провівши Артема довгим поглядом, дід Іван підійшов до телефону і набрав номер сина, з яким не розмовляв останні п'ятнадцять років.
- Привіт! Вибач, я був не правий. І я мушу це сказати зараз, доки не стало надто пізно.
