Ялинка – це таке місце де живе Час і його дочка – Сучасність, і Плинність, мати Сучасності. А головне – там живе маленька Мить. Вони всі оточують мене і є такими ж живими, як будь-хто з нас. Я живу в реальному світі, але є ще щось інакше (Ялинка). Ялинка – це чи то стан душі, чи то вигадка для втечі від реальності, чи то частина передмістя.
Окрім Ялинки я ще маю Мрію. Я її кохаю. Ось і вся фабула тексту.
Тим, кому сподобались попередні мої твори на ГАКу, краще не читати, бо це щось геть інше...
Вже скоро вечір, а вони все йдуть. Люди, куди вам? – Нам? Додому, туди де тепло і хороше, де гарячі чайники і холодні вранішні борщі. Іди з нами. – Ні, я не можу, я чекаю на Мрію. – Ну й дурень. Хіба тобі не достатньо нас? Сміються.
І люди знов повзуть повз мене, час від часу торсаючи мене своїми сумками через плече, вибачаючись або огризаючись, мовляв, дивись де стоїш. Тисячі людей. І у кожного своє обличчя. А ще своя доля і свій замкнений світ. А разом вони – натовп.
Агов, світлофоре! Ти не зустрічав сьогодні Мрію? Але той, як на зло, мовчить і навіть відвертається від мене. Падлюка – показую йому кулака і ненавмисно зачіпаю якусь профуру. Вибачаюсь, а її вже й слід прохолов. Навіть не спинилася вилаяти. Образливо.
Під ногами калюжі. Взуття мокре і я чую, як воно чвакає. Зараз стемніє і я її нізащо не впізнаю. Раптом здогадуюсь – а якщо вона вийшла не через центральний вхід, а через ворота хімічного факультету! І тепер я вже стою і чекаю для того, щоб не побачити її. Хіба ж можу я сподіватись на більше?
Взагалі, що я тут роблю? Вбиваю час? От буде весело, коли Час запитає, де я цілий день був, а я відповім, що намагався його вбити.
Господи! Скільки ж облич, я не бачив стільки за все життя! І всі вони чужі. І жодного такого потрібного, такого дорогого, того самого...
Ось так минали дні, шелестіло молоде листя на деревах, а сонце щодень забиралося все вище й вище. Тепер сад Часового будинку став звичайнісіньким собі вишневим садком, бо всюди (де вони лиш були) квітували вишні. Відкривалися вікна і кімнати заповнював аромат вишневого квіту – запах весни. Десь пройшла перша гроза, натрусивши пелюсток на молоду траву, а тепер знов гріло сонце. І що найдивовижніше, виявляється, так було щороку. Боже, невже справді колись існувала не бутафорська, а саме така весна? Все на світі було, лиш тебе не було – шепочуть мені вишневі брості. Злегка торкаюсь квіточки і ловлю на долоню жовту, найпершу цьогоріч бджолу.
Як би я міг радіти, коли б не несповненість мрії. Коли б не сни, в яких я так часто бачив сірі мигдалевидні очі незнайомої мені дівчини. І ті очі болем пекли моє єство. Бо хто в них задивиться, й сонця не хоче...
Мені боліла весна. Що я ще маю сказати? Я часто приходив туди, де бачив Мрію вперше. Відчував її присутність, часом бачив зелений листочок, якому вона посміхалась. Іноді мені здавалось, що ось там за рогом я неодмінно її побачу; тоді я стрімголов біг туди, щоб захекано з’ясувати, що нікого насправді там нема. Тоді я так само швидко біг на свій пост, задихаючись важким міським повітрям, а тоді стояв і картав себе тим, що доки я бігав, Мрія могла вже тричі вийти з Університету і піти собі десь. Час казав, що я потихеньку сходжу нанівець, але ніхто більше цього не зауважував. Либонь тому, що люди значно швидше готові повірити у весняний авітаміноз, ніж у чужі мрії. Так каже Час, а він мені ніколи не бреше.
В той день я не хотів до Ялинки. Мушу сказати, що це вже саме по собі дивно, але що ж я вдію, коли Сучасність саме в Ялинці вирішила влаштувати свою вечірку, на яку я мав нещастя бути запрошеним. Я звичайно нізащо туди не пішов би, але Час сказав, що це нечемно, а Мить – що сумуватиме без мене. Ось так і сталось, що я потрапив туди, де, чесно кажучи, найменше хотів би бути.
Вечірка була нуднющою, але всі гості чомусь вважали за потрібне робити вигляд, що просто в захваті від Сучасності та її вигадок. Грала гучна музика і дехто з гостей навіть намагався під неї танцювати. Мить грала в шахи з Сивою Давниною – вірогідно, програвала.
Мене публіка сприйняла загалом прихильно, лише Простір вдавав, що не знає про моє існування. Та це мене аж ніяк не обходило. Сьогодні Сучасність не могла приділяти мені стільки уваги, як минулої вечірки, адже вона була тут головною і на ній усе трималося. Та все ж вона кілька разів неоднозначно вишкірилась в мій бік, аж мороз йшов поза шкірою. Коли Час запропонував вийти на терасу подихати свіжим повітрям, я з радістю погодився.
Сюди майже не було чути гамір вечірки і музику, зоріло небо і, хоч повітря було трохи холодне, дихалося легко й невимушено. Ми з Часом посідали в плетені крісельця і мовчали.
– Ну, що розкажеш? – почав розмову Час. – Як пройшов сьогоднішній день?
Жалюгідна спроба почати розмову, як на такого талановитого співрозмовника, подумалось мені. Щоправда, моя відповідь була не менш жалюгідною.
– Безглуздо. Цілий день вбивав час. – я посміхнувся.
– По-перше, мій юний друже, навіть якби ти дуже захотів, то й то не зміг би вбивати час. Ти його всього лиш гаєш... А по-друге, гаяння часу з певною метою є цілком нормальним, як на мене, явищем; бо в такому разі „гаяння” стає процесом, якщо хочеш – роботою, якою ти заповнюєш певний часовий проміжок. Як тобі така думка?
Час вмів, коли хотів, забити баки, але що-що, а вести суперечки „ні про що” я вмію. Тому й вирішив підтримати Часову надто складну для мене думку, трохи, щоправда, її доповнивши, таким чином долучившись до неї на рівних з Часом правах.
– Тоді, можливо, слід розділяти гаяння і вбивання часу, як різні речі?
– Звичайно. Ось дивись: якщо тобі лишається півгодини до автобусу і ти пропускаєш електричку в метро, бо все рівно встигаєш – це є вбивством. А якщо ти пропускаєш все на світі, заради того, щоб стояти під Університетом, маючи ефемерну надію когось зустріти – це вже зовсім інша річ...
Час вичікувально глянув на мене спідлоба, а я, здається, почервонів.
– Ні, Часе. Мої чекання не мають сенсу. Бо я ніколи не зможу знайти Мрію і я усвідомлюю це. Безглуздість, просто безглуздість. – я похилив голову, щоб Час ненароком не побачив моїх очей, але спинитися вже не міг – мусив вилити Часові хоч часточку свого болю. – З тих пір, як я побачив її, Вона стала метою всього мого життя. Коли я заплющую очі – бачу її образ, коли я прокидаюсь, перше, про що я згадую – Мрія. Але її нема! І ця шалена нерівновага між моєю мрією і реальністю мене вбиває. Як же багато я віддав би, щоб хоча б побачити Мріїне вікно, відчути, що Вона десь поруч! – я замовк.
– Оце і все? – спитав Час. – Тоді ходім!
– Куди?
– До Мріїї, під вікна! Ти робитимеш вигляд, що знову гаєш час, а я тебе прикрию. – в єстві Часа клекотів сміх, але я на те не зважав. Невже це так просто?!
– Ви знаєте, де Вона живе?
У відповідь Час лише скрушно похитав головою – і бувають же такі люди!
І ми пішли пустими вулицями. Час – трохи попереду, я за ним. Йшов і не бачив дороги. Я не міг повірити, що бачитиму Мрію, а якщо не Мрію, то принаймні плити тротуару, де Вона ходить щодня, її вікно! Чи ж існує в світі більше щастя? Мабуть, ні. А зорі моргали мені з неба крізь фіалковий міський дим. Я знов і знов дивувався – яке порожнє, виявляється, це місто! Але пусті вулички скоро скінчились і ми вийшли на шосе, де, не зважаючи на пізню годину, було повно авт. Їх рев долітав до мене, наче крізь пухову подушку. Ми трохи пройшли вздовж шосе, а тоді повернули на тиху вуличку, яка впиралася просто в синій сосновий ліс. Я зауважив, що зорі сховалися і почав накрапати дрібний дощик.
Ми стояли перед високим жовтим будинком. В ньому саме догорали останні вікна. Ще мить – і лишилось лише одне: високо-високо, на одинадцятому поверсі, маленький світлий квадратик її вікна. А це було саме її вікно, я це чув усім серцем. Хмари все темнішали і скоро будинок з жовтого став сірим, а потім і зовсім розтанув, злившись із нічним небом. Лише високо-високо, здавалось, із самого неба виривалось квадратиком Мріїне вікно.
– Часе, ви можете зупинитися?
– Ні, я маю йти.
– Тоді йдіть, а я на вас тут зачекаю, добре? – я благально звів очі на Часа, адже мені було так необхідно якнайдовше побути тут і милуватися цим таким хорошим маленьким квадратиком її вікна. І Час пішов, а я лишився сам.
І ось я стою, лишившись поза часом, і вдивляюсь, високо задерши голову, в нічне небо, де її вікно. Я відчуваю присутність Мрії. Я щасливий. Крапельки дощу збігають моїм лицем і зникають на губах. Займається світанок, крізь мене повзуть перші люди. Вони не бачать мене, бо я далеко позаду часу, я і моє її вікно, яке дивовижним чином вихоплюється вже зі світлого неба...
На плече мені лягла чиясь рука.
– Часе! – запитую я, не обертаючись.
– Так.
– Чому її вікно не гасне?
– Їй здалося, що ти поруч, біля її вікна. І їй схотілось, щоб я зупинився. Для неї. Чи ж міг я відмовити? – так просто...
– Невже це правда?! – очі мені застилає радість, що наповнює мене і кличе полетіти десь високо-високо і припасти крилами до скла, за яким я їй наснився, бачити її очі... Час стенув плечима, мовляв, а ти ще сумніваєшся! Я відчув. Що зараз він скаже, що пора йти, але ж так хочеться лишитись!
– Часе! – я придумав щось неймовірне. – Адже колись тут, на місці цього будинку, був ліс?
Час кивнув, не розуміючи, куди я хилю, і трохи скривився:
– Але ж, любий друже, ти пам’ятаєш, що я казав тобі про мандрівки в часі – це неможливо.
– Ні, ви не зрозуміли! Я лишуся на місці, а ви – повернетесь трохи назад, адже це цілком реально, правда?
Я благально дивився на Часа. А він аж рота відкрив з подиву. Так, це було можливо! Я зрозумів це з часового обличчя. Він посміхнувся і раптом зник. А будинок почав танути. Ось вже від нього лишився лише бетонний кістяк, а цегла сповзла, наче шкіра якоїсь рептилії і, облущившись, впала вниз. Асфальт почав тріскатись і його уламки змітали хвилі гарячого повітря, а із землі, що оголилась під ним, потяглися до неба дерева; вивершуючи колонами, вони вибухали вгорі навсібіч зеленим верховіттям, утворюючи склепіння. Від землі відділилося колись торішнє листя і острівці молодої трави розтікались від мене навсібіч широкими жовто-зеленими смугами. Повітря стало таке чисте, що важко було дихати, а може то просто мені перехопило подих від захоплення.
Між дерев на галявині стояла Мрія, по коліна втонувши у заростях папороті, кутаючись у стареньку ковдру, яку накинула собі на плечі. Мені на мить здалося, що то саме вона, а не місяць, що так непомітно виповз на небо, освітлює все довкруг.
Позад мене хруснула суха гілка – то з’явився Час.
– Спасибі, Часе. – сказав я. – Спасибі і... йди геть! Я так багато всього маю Їй сказати!
– Ти хочеш, щоб я лишив вас тут самих? – спитав Час.
– Так! – десь підсвідомо я розумів, що так не буває. Адже якщо повернеться назад Час – повернемось і ми. І казка зникне. Але з останніх сил хотілось вірити, що ось зараз я підійду, візьму Її за руку і зазирну в очі, а Мрія посміхнеться мені так, як вміють лише мрії. А потім ми, взявшись за руки, підемо кудись світ за очі, байдуже куди, головне, щоб разом.
– Надовго? – невблаганний Часе, як можна руйнувати таку мить?
– Назавжди! – все в мені співало і слова так давно приготовані для неї рвалися мені на губи задиханим шепотом. – На все життя...
– Ти дійсно цього хочеш?
– Понад усе! – як він може питати таке? Тепер, коли моя мрія так близько. Я мріяв про цю мить все життя, навіть не знаючи про неї (про неї – тобто про мрію, бо вона – мрія!)
– А вона? – запитав Час.
– Вона? – я відчув, що земля йде мені з під ніг.
– Вона хоче лишитися тут з тобою назавжди?
Ніколи ще я не замислювався, чого ж насправді може хотіти вона. Ніколи не запитував себе, а чи потрібен я їй так, як вона мені. Але ж Вона чекала на мене, хотіла, щоб я їй наснився, просила час зупинитись, щоб довше бути зі мною – кричало щось в мені. Так, але лишатись тут зі мною на все життя, це ж зовсім інше – сказав всередині мене жахливо дорослий голос. Чи не скаже вона потім, що я її занапастив? Я злякався. Злякався так, як ніколи раніше.
Мої плечі опустились, а очі згасли. Час вичікувально і з видимою цікавістю спостерігав за тим, що відбувається в мені, а потім його обличчя згасло і ніби закам’яніло. Я почув свій власний хрипкий голос:
– Ви праві, Часе. Хай все лишається, як є. Так буде краще...
Я бачив, як вмирали дерева, земля вкривалась потрісканим асфальтом і виростав із землі будинок, що закривав від мене Мрію, підіймаючи все вище й вище, до рівню вікна на одинадцятому поверсі...
– Ходімо! – сказав мені Час.
Я плівся за Часом, втупивши погляд у його широку спину, а в очах знову стояли вже вкотре непрохані сльози.
Так буде краще – пульсувало у скронях. Так буде краще – відлунювали Часові кроки. Для кого? – думав я.
Коли ми якось несподівано швидко опинились у Часовому будинку, гості вже майже розійшлися, а з нашим поверненням потяглися до дверей і ті, що залишились. Простір коротко кивнув Часу і вийшов, навіть на мене не глянувши. Сучасність млосно підморгнула на прощання і я відчув у роті гидкий присмак.
Маленька Мить, на мій подив, не повисла на прощання в мене на шиї, а лише якось по особливому тріпнула голівкою і вийшла із зали.
– Що з нею? – спитав я Часа.
– З Миттю? Вона вважає, що ти нею знехтував...
– Коли?!
– Сьогодні. – Час не став більше нічого пояснювати, лише невизначено махнув рукою. – Тобі вже мабуть пора йти.
Я вийшов надвір – там цвіли вишні. Намагаючись не дивитися їм в очі, пройшов до хвіртки і лише там оглянувся. Вишні про щось шепотіли і простягали в мій бік гілля. Стало ще гіркіше.
Не пам’ятаю, як я дійшов додому; ліг у ліжко, але не міг заснути: я знехтував миттю – повисло в моїй свідомості.
Я...
Знехтував...
Миттю...
А далі була ніч і важкий передранішній сон. Темрява.
