Нічого, скоро до кожного з негідників дотягнеться рука правосуддя. І цей покидьок мені ще відповість. І ті перевертні у погонах, які присягали на вірність людям, і мені в тому числі, а також державі і Цісареві, теж відповідять. Відповідуть. Якось там.
Відповісти; відповідаєш, відповідають, відповідатимуть; відповід… Коротше, сягне їх караючий меч Феміди. В одній руці у неї меч, а в іншій – терези. Чомусь цим вона мені нагадує богиню не правосуддя, а торгівлі. Або на крайній випадок – «Мінздраву». Точно, вона аптекарка. Тільки даремно в неї зав’язані очі – вона ж не знатиме кого вражати. Ану як негідник в останній момент підставить під меч чесну людину замість себе, або накидає чого-небудь на чужу шальку терезів. Але чому на чужу? Дзвін монет, сонячні зайчики і вага чистого золота направить меч правосуддя у потрібному напрямку. Втім пов’язка може зіграти з богинею і злий жарт: негідник може насипати мідяків. На те він і негідник.
Але ж у нас не така система. Хоча і затесалися у дружні лави держслужбовців вороги Цісаря і людей. Та велика нинішня чистка вимете залізною мітлою весь непотріб із механізму покращення життя.
Це ж треба, захищати таких недоуків і падлюк, що перегородили весь тротуар своїми стелажами з порнографією. В тому числі і порнографією, наскільки я міг судити з етикеток на коробочках із цими «ді-ві-ді» дисками. А чесному пенсіонеру, старенькій людині, вже і пройти немає як. Вона зачіпається об цей триклятий стелаж, мало не падає, а кожен знає, як це може бути фатально у шістдесятисемирічному віці, а це волохате неголене чмо, вибачаюся за фразу, каже мені, ні, не каже, а кричить на всю вулицю:
– Їбаний хуй!
Звісно, я спинився і спробував його присоромити, адже він зовсім знахабнів: перегородив тротуар, ледь не скалічив людину, ще й лається на всю округу. А навколо були і діти. Це було у обідню годину пік, коли дороги забиті так само, як і тротуари і навпаки.
І ніхто з перехожих не підтримав мене, роблячи вигляд, що їх це аніскільки не стосується.
Втім, мої розмови не допомогли: лоточник не лише не піддався впливові здорового глузду, а ще й нецензурно «послав» мене дуже далеко. І це знову криком. На що я відповів, що викличу міліцію і його «лавочку» швидко прикриють. Він відповів: «Валяй» і пообіцяв засадити мене в «дурку».
Поки я знайшов таксофон, що працює від монет, пройшло хвилин двадцять і з мене стекли п’ятнадцять потів. Змарнувавши весь свій запас монет, я зміг дуже стисло але, сподіваюся, зрозуміло викласти черговому міліціонерові суть правопорушення, назвав адресу і тут зв'язок обірвався.
У мене чомусь з’явилося враження, що таксофон мене обікрав, адже за неповні дві хвилини розмови я викидав п’ять-сімдесят п’ять, тоді як на корпусі ненажерливої машини зазначалося, що одна хвилина розмови коштує п’ятдесят копійок і ще стільки ж треба для того, щоб таксофон взагалі ожив.
Я перевірив віконце для решти, але нічого там не знайшов. Тоді я рушив назад, до лоточника, сподіваючись встигнути до приїзду міліції. Але довелося ще з півгодини чекати біля цього гада, поки вона нарешті підійшла в особах двох сержантів: старшого і молодшого.
Сержанти поспитали чи є у лоточника який-небудь дозвіл на стояння тут і ведення торгівлі контрафактними дисками, нагадавши йому, що таких дозволів у нашій державі і в природі не існує, на що нахабний патлач порадив сержантам зателефонувати до начальника райвідділу, що вони і зробили.
За хвилину я стояв, наче обпльований, серед байдужого натовпу, що вже почав рідіти і дивився на клятого лоточника, що сміявся мені у вічі. А ці двоє представників закону злиняли і навіть вибачилися перед ним.
Після цього я зрозумів, що правду треба шукати у кабінетах відповідальних членів владної партії. Вони, партійні чиновники, відповідають безпосередньо перед Цісарем, а він – наш мужик. Такий не дасть образити пенсіонера. Та нажаль прийомні години вже встигли скінчитися поки я марнував час з тими двома сержантами-перевертнями і я вирішив іти зранку знову у міськвиконком чи хоч і у Держплан. Там швидко підкрутять гайки і вичистять як обох сержантів, так і корупціонера начальника райвідділу.
Не стану сильно докладно розповідати про свій похід до міськвиконкому, де мене тепло зустріли, попросили написати заяву, що я і зробив, про два місяці, які я провів ходячи повз лоточника, чекаючи поки його приберуть, але він так і не зник. Коли нічого не змінилося на шістдесят сьомий день моїх ходінь, я вирішив звернутися до Держплану. На жаль, якраз почалася війна з клятими сепаратистами, але я думаю так: у скрутний час ще важливіше ліквідовувати внутрішніх ворогів, які послаблюють державу зсередини, тож таки можна написати скаргу і на міліцію, і на виконком. А у Держплані розправу довго не готують, не тягнуть кота за яйця.
Тож цього ранку я зібрався на велике і праведне діло. Я допоможу покарати винних. Залишалося лише доїхати до Держплану.
2
Дорогою до зупинки я побачив аж два патрулі ППС, що укріпило мене у своїх планах. Адже якщо і міліція у воєнний час посилено патрулює вулиці столиці, що знаходиться дуже далеко від театру бойових дій, значить і Держплан з радістю візьметься за пошуки внутрішніх ворогів Цісаря і людей.
З цими оптимістичними думками я успішно проґавив тролейбус, який мені підходив, до того ж був зовсім безкоштовний. Шкода, тим більше, що вітер посилився і з неба почали падати великі, як сльози слона, краплини. За пару хвилин вони перетворилися на справжню зливу і я весь промок, біжучи до метро що є духу. Можна було почекати під козирком зупинки на ще один тролейбус, але я і так надто довго чекав на розплату. Не треба тільки думати, що у мене переважали особисті мотиви. Ні. Найбільше я хотів на старості побачити верховенство права, а не обмеження у правах пільгової категорії населення.
Тим часом мене ледь не винесло поривом вітру на проїжджу частину, заляпало з ніг до голови транспортом, що нісся калюжами, але байдуже – я і так весь був мокрий. Втім, я трохи заздрив, ба навіть не трохи, а нормально так заздрив цим автомобілістам, які женуть куди хочуть, в теплі і сухості, захищені від вітру, в той час, як весь світ потопає у багнюці.
Та ось нарешті і метро. Спускаючись донизу ескалатором, я наробив велику калюжу. Текло з мене просто потоком. Не інакше як застуджуся, думалось мені. Зі мною їхали такі ж мокрі люди, а біля входу все було забито пішоходами,які заховалися від дощу. Поруч якась дівчина зустріла знайому:
– О, привіт! Та ось хотіла пройтися до роботи пішки, а доведеться їхати на метро. А ти як?
Інша теж щось відповідала і поскаржилася на те, що скажений вітер видер у неї парасольку з рук і пожбурив на проїжджу частину, ледь не спричинивши аварію.
Зграйка молодих людей бігом спускалася ескалатором, штовхаючи інших громадян, що покірно чекали, поки металева стрічка спустить їх донизу. Негідники! Хтось міг впасти і скотитися з семидесятиметрової висоти. До того ж це бігання може призвести до поломки механізму ескалатора. Саме це я крикнув навздогін хуліганам, але їх таке не обходило. Вони на мене навіть уваги не звернули.
Спустившись нарешті на платформу, я почав чекати на поїзд. Тут, як завжди, було ще холодніше, ніж на вулиці і гуляли страшезні протяги. Я пройшов повз дівчину, що втратила парасольку, прямуючи до облицьованої гранітом колони, де можна було сховатися від протягу, але побачив там юрбу тих самих хуліганів, що бігали по ескалатору. Тепер вони стояли навколо чорної металевої урни і голосно розмовляли. Демонструючи на обличчі зневагу, я повернувся і рушив назад, ближче до ескалатора, де стояла молода пара з дитиною – хлопчиком років п’яти-шести. Чоловік доводив жінці, що Цісар не відіграє важливої ролі у державотворчому процесі. Жінка не була проти. Вона, здавалося, була заклопотана спостеріганням електронного годинника, що висів над виходом, більше, ніж безпекою дитини: хлопчик різко побіг кудись, небезпечно наблизившись до краю платформи, але його зупинила батьківська рука.
Я трохи завагався, чи не вступити зараз із цим падлючим дисидентським наклепником татусем у дискусію, а чи може просто описати його у Держплані як ворога людей, коли він вже переключився на війну, стверджуючи, що бізнесмен Рулетов, фактичний правитель держави, спровокував конфлікт з Автономією. Жінка відірвала погляд від годинника, що показував восьму п’ятдесят вісім ранку і промовила:
– Все це мене і хвилює зараз. Поки політики там бавляться, у нас дитина росте у небезпеці.
Я не витримав такого, адже Цісар і партія все робили для нас, а Автономія завжди точила на нас зуби.
– Ваша дитина в небезпеці, поки ви не роззули очі! – Крикнув я.
Голос ще на слові «роззули» зірвався на сопрано. Я відкашлявся і багатозначно поглянув спочатку на неї, потім на нього і знову на неї.
Жінка наче й не чула, проте чоловік чомусь все ж таки буркнув:
– Не слухай цього… Вистачає тут божевільних
Останні слова він майже прошепотів, але я почув. Втім, мені вже розхотілося починати скандал. Тим більше що…
Почувся далекий стогін і тунель почав підсвічуватися, як лампочка, що потроху розгоряється.
Точно за розкладом, подумав я, коли поїзд влетів до платформи. У цю секунду світ перевернувся і стало темно.
3
Наче при пробудженні зі сну до мене проривалися крізь шум і вату у вухах крики сотень людей. Переважно то були нечленороздільні вигуки, відверті крики болю і жаху. Якщо там і лунали слова чи фрази, то їх неможливо було розібрати.
Мене нудило. Нудило так страшно, що здавалося, якщо почну блювати, то виблюю усі кишки. Не знаю, скільки я пролежав, адже я міг тільки лежати у такому стані, хоча якраз визначити своє положення у просторі за допомогою вестибулярного апарату виявилося неможливо.
Навколо ворушилася тепла маса. Я лежав на м’якому і теплому. Воно було доволі неоднорідним, горбистим. Там, піді мною, тягнулися гірські хребти і зяяли порожнечі проваль. На мені теж щось лежало. Навколо стояв запах бетонного пилу і ще чогось, що нагадало мені про дитячий садок. Ні, не думайте, що це було те, про що ви подумали, це був не такий дитячий садок, що знайомий вам і вашим дітям. Насправді мене до школи виховувала лише вулиця. Батьки – на роботі, діти – на вулиці. Ми часто билися, але не дуже сильно. Ми – це я і мої однолітки. Ми завжди трималися разом. Не те щоб я відчував себе невід’ємною частиною своєї «банди», як нас називали завжди заклопотані або п’яні дорослі, але мені з тими хлопцями було спокійніше.
Якось до нас забрів хлопець з іншої вулиці і спробував потоваришувати. Його ударили лише раз, але цього вистачило: з носа в нього побігла густа темно-червона кров. І стояв нестерпний її запах. Концентрований запах невинної крові. Як на бійні.
Саме такий запах тут і був.
Темрява, пил що осідаючи на мокрі тіла, перетворювався на сіру кашу, запах крові, сечі, випорожнень.
Я зрозумів, що все це м’яке і хвилясте – тіла. Я зараз лежав на молодій парі з їхньою дитиною. На мені був ще хтось. І таким покривом була застелена вся платформа. Я цього, звісно, не бачив. Була абсолютна темрява. Просто дуже живо все це уявилося. Мабуть так воно і було, зважаючи на кількість пасажирів на платформі перед… цим.
Треба вилізти звідси. Треба піднятися нагору, думав я, силкуючись підвестися. Але ж ескалатор напевне зламано, пошкоджено, вимкнено, раз немає жодного світла. Доведеться лізти сотню метрів сходами.
Чекати поки за нами спустяться рятувальники я не міг. Мені було страшно. Здавалося, наче я у величезній братській могилі, хоч і стелі не можна було намацати, лунали крики, але все одно було схоже, що ми всі прикопані. Приречені. Вже мертві, хоч хтось, може, і досі дихав.
А що, думалося мені, як я тут лежатиму із мертвими і мене не знайдуть? Або не знайдуть вчасно, а у мене якась серйозна травма?
Про травму я не міг нічого сказати напевне бо тіло було наче не своє. Я вставав, намагаючись не спиратися на тіла, не відчуваючи ніг і спини. Мабуть мене по них і вдарило, чи я на них упав. Точно, ударило, бо це був вибух. Вибух! Це все кляті автономівці. Вбивають жінок і дітей.
І старих. Але я хоч і старий, проте так не здамся. Вилізу з цього пекла.
Стоп. Треба перевірити цю пару з дитиною, ану як вони живі, як і я. Але уявити, що мої пальці торкаються скривавленої дитячої голівки, холонучих ручок чи ще чого-небудь, я вирішив не робити цього, а по можливості обережно вилізти з купи тіл.
Ноги підвели мене. Я впав і поповз тілами убік, туди, де мав бути ескалатор. До нього було метрів вісім-десять. Але проповзши, як мені здалося дванадцять-п'ятнадцять метрів, я вперся у стіну. На хвилю мене пройняв страх: мене закрили, завалили, це велетенська труна! Потім я кілька разів глибоко вдихнув сморід тунелю і вирішив: стіна – це добре, якщо рухатись вздовж, то обов’язково дістанешся виходу. Але куди рухатись? Ліворуч має бути колія. Якщо я досяг стіни, то вихід має бути праворуч, орієнтовно п’ять метрів. Можливо менше. Я знайду його.
Так і сталося. Я надибав сходи дуже скоро. На той час вата з вух майже випарувалася і я чув крики чіткіше. Деякі з них вселяли жах, деякі – надію. Ті, хто вижив і шукали вихід, як оце я, і знаходили орієнтири, які допомогли б іншим теж знайти вихід, повідомляли про свої успіхи інших, які тепер знали потрібний напрямок і сповзались на цей голос. Я теж спробував прокричати, що я тут, я знайшов ескалатор, але нічого не вийшло: у сухому горлі лише пересипався бетонний пил. Далі я повз уже мовчки: хай інші кричать, а у мене немає ні голосу, ні зайвих сил.
Повзти нагору сходами виявилось мукою: ребра металевих пластин, що складали стрічку ескалатора, врізалися в руки і ноги, чутливість у яких так невчасно почала прокидатися. Я обдирав шкіру, але ліз і ліз нагору, де слабко світилося, наче привид останньої надії, тьмяне світло. Попереду повзли чи піднімалися, тримаючись за поручні десятки людей.
Я раніше ніколи не займався альпінізмом, але мені здається, що на цих клятих сходах я виклався по повній, як справжній альпініст: вузькі сходинки не давали змоги зупинитися і спочити, страшно було відпуститися, бо здавалося – хоч трошки послабиш зусилля – і впадеш до самого низу. Я рухався повільно, намагаючись постійно триматися обома руками за слизький і мокрий, а від того ще слизькіший метал. Про те, що це кров, я намагався не думати.
Хтось помер прямо на сходах. Я повз по темному тілу, навіть не розбереш – чоловік то чи жінка. Як же я ненавидів і проклинав цей труп: через нього я ледь не скотився назад у темінь і сморід. Вибач. Вибач і лежи там з миром.
Ні, не дочекаєтесь! Я не помру тут. Ще двоє перегородили мені шлях, наче не даючи мені пройти, говорячи: стій, все одно не пройдеш! Залишайся з нами. Ти старий і немічний. Ти помреш тут сьогодні.
Хріна лисого! Не помру, не помру! Навіть попри цей біль у спині і ногах, що ледь не доводить мене до сказу, я вилізу звідси. Від болю доводилося рухатись ще обережніше, а значить і повільніше. Принаймні я більше не церемонився з мертвими.
Зненацька я відчув такий біль, що світло, яке маячило попереду, одразу ж згасло і я опинився на тих двох трупах, скотившись на два десятки сходинок нижче. Вони, ці мертві люди, затримали мене від подальшого падіння. Попереду я побачив темну фігуру, що підіймалася на двох ногах, щоправда іноді спираючись і на руки. Спиралася вона як на поручні, так і на сходинки, коли ледь не падала. Видно цей покидьок обігнав мене, а обходячи, просто сперся об мій поперек, падлюка.
Я спробував відновити підйом. Не хотілося стати перепоною на шляху ще одного легко пораненого ходуна, чи ще гірше – утворити пробку для таких червоподібних плазунів, як я.
Але в очах знову потемнішало і я нарешті перестав відчувати цей скажений біль.
4
– Дай йому морфій і все. У нас он ціла черга важких.
– Якого біса? Ми доставимо його до лікарні, це все ж таки людина! І це наш обов’язок.
Голос один продовжував у тому ж незадоволеному тоні:
– Ти ще молода, але не роби херні. Він – труп. У нього втрата крові – літри три. Поглянь.
Біль пульсував у спині, але вже не так сильно. Очі розплющити я вже не міг. Пахло блювотинням, імовірніше за все – моїм власним, штани були мокрі. Крізь стулені повіки просочувалося денне світло. Було доволі холодно і я лежав на правому боці, упертий грудьми у щось схоже на дуже тверду подушку. Дунув вітерець.
Грюкнули дверцята мікроавтобуса. Цей звук завжди можна впізнати. Голос один промовив:
– Ось наш пацієнт! Хапай каталку!
Голос два закректав і я почув стукіт. Мабуть каталка. Зараз мене на неї покладуть і – у машину. Там я лежатиму на м’якому і поїду до лікарні, де і одужуватиму. Та мені уже стало краще! Біль точно зменшився.
Каталка повернулася у машину без мене. Точніше з кимось іншим. Голос один мовив, відчиняючи бічні дверцята і залазячи у салон:
– Ти бачила цей шпичак, що стирчить у нього зі спини? Що це? Я не про шпичак, а про поранення. Давай, скажи це сама, подумай логічно.
Голос два говорив ближче до мене, закриваючи задні дверцята швидкої:
– Пробита нирка, втрата крові, судячи з усього, близько двох із половиною літрів, внутрішня кровотеча, до лікарні не доживе.
– Він взагалі не транспортабельний. Бачиш?
Голос два сіла поряд з номером один.
– Ну що, нам час, а він уже фактично труп, – промовив голос один. – Тим більше він старий.
Десь недалеко заревіла сирена, потім друга. Вата у вухах знову з’явилася, але я чув приглушені людські голоси.
– Нічого, – промовив голос один, – ти навчишся цьому. Це складно. Але постарайся не брати це близько до серця.
Дверцята захряснулися і заревіла сирена. Швидка помчала геть.
Пересипко Орест Михайлович. Журналіст.
1
Дозвіл на роботу у зоні воєнних дій так і не вдалося отримувати. Журналісти і репортери штампували однотипні новини, що було викликано користуванням одним на всіх джерелом – генералом Печерським. Щоденно він влаштовував у регіональному центрі місті Орловську прес-конференції і повідомляв приблизно одне й те ж: автономівці прорвали фронт біля такого-то села і знищили у нападі шовінізму все населення, а одразу ж після цього наша доблесна державна армія контратакувала супостата і витіснила за межі регіону.
Такого покрою новини мало кому подобатимуться. Хоча я особисто знаю кілька десятків людей, котрі щоразу обурюватимуться і записуватимуть на жорсткі диски своєї пам’яті кожну жертву сепаратистів, попиваючи пиво перед телевізором.
Зате Інтернет видавав просто неймовірні подробиці боїв, розписував у деталях жахи, які відбувалися з людьми у селах, куди приходили злі автономівці а також плани їхніх і наших військових. Дехто навіть склав прогнози на результат війни, а дехто навіть приймав ставки.
Крім того проскочили чутки, що смертну кару буде скасовано особливим наказом Цісаря десь за тиждень.
– Цікаво, а навіщо чекати? – спитав Марко дивлячись блукаючим поглядом на екран. – Може щоб встигнути розстріляти найбільших душогубів, що зараз томляться у колоніях, тюрмах і у Держплані? Але ж вони, либонь, не останні такі в історії, то ж для чого взагалі скасовувати смертну кару?
Також деякі країни засудили надмірну агресію державних військ щодо Автономії, а деякі балканські і прибалтійські країни навіть висловили свої наміри підтримати ідею незалежності Автономії у разі її виникнення.
Все це ми дізналися у інтернет-кафе Орловська, чекаючи на автобус до столиці. Автовокзал тепер був місцем ажіотажу ще більшого, ніж на Сотбі, коли там виставили підшивку коміксів «Бетмена» за тридцять шостий рік. Всі хотіли кудись їхати, хоча масової втечі чи евакуації населення ми з Марком не спостерігали.
Все було аж надто незрозуміло. Наприклад, чому Автономія вирішила влаштовувати зачистки у прилеглих до кордону селах і чому державні війська не в змозі цьому запобігти, чому пресу і мас-медіа не допускають до зони безпосередніх воєнних дій і зачитують одноманітні повідомлення вже третю добу, чому, в кінці кінців, держармія вирушила на навчання у нестабільний регіон і взяла з собою не навчальні, а бойові боєприпаси.
У все це чудово вписувався напад на Татарськоліську військову частину. У Автономівців, як з’ясувалося, було навалом чудової сучасної вітчизняної і закордонної зброї, а ще чомусь знадобилася стара і визнана малоефективною ракетна установка «Точка-У». І саме нею було здійснено такий же неефективний перший удар по переважаючій державі. А після удару вони чомусь чекали ходу держармії. Вони ж не в шахи грали! Треба було діяти так, як діяв із сильнішим супротивником Гітлер: знищити одним блискавичним ударом авіацію, бронетехніку супротивника і деморалізувати цим піхоту, зробити кидок в глибину ворожого стану…
Втім, їм би це не дуже допомогло. Як і Гітлер, вони б загрузли у великій країні, у них би не вистачило ресурсів щоб просуватися і ефективно поборювати ворога. Ані людських ресурсів, ані заліза і нафти, ані грошей для солдатських зарплат, ані грошей на призовну кампанію: ніхто ж бо не хоче вступати в армію, в якій довго не живуть, божевільних іти проти такої махини, як держава, немає! А коли з фронту прибуває більше солдатських трун, ніж солдатів туди відбуває – що може бути гірше?
Отож ми сиділи у кафе, попивали каву і жували пухкенькі пундички, обговорюючи прочитані новини і посміюючись із інтернетівських придумщиків, коли на сторінку Марка у «Facebook» хтось скинув посилання, яке миттю переправило нас на «YouTube». Це було сьогоднішня прес-конференція, яка пройшла у столиці.
– Це Тимко, – сказав я під носа, коли побачив зображення нашого колеги, що піднімає руку щоб спитати про щось виступаючого.
Це справді був наш колега і друг Марка, що працював у сусідньому корпусі на телебаченні. Він щось запитав у виступаючого, той почав відповідати. У посадовця було незнайоме обличчя, але Тимко вже встиг підписати ролик. Виступаючим був новий старший слідчий Держплану, який тим не менш, устиг провести кілька блискавичних операцій з арешту високопосадовців – ворогів людей.
– Почекай, ні чорта не чутно, перемотай назад.
Марко перетягнув повзунок до лівого краю екрану і ми почали дивитися уривок спочатку.
Старший слідчий Держплану розповідав про підступних автономівців, що загрожували своїм екстремізмом всьому світові, про спливаючих кров’ю солдатів держармії, що героїчно кладуть свої життя за мир в усьому світі.
– Ті, яких ми бачили, – мовив Марко, – здохли не як герої, а як довбойоби.
Я мовчки слухав далі.
Держпланівець знову повернувся до віроломства Автономії, заговорив про якісь сьогоднішні події в столиці і майже усіх регіональних центрах. Я глянув на годинника, що показував десяту нуль три. Старший слідчий тим часом продовжував про необхідність бути штивними, про доблесть Держплану, який затримав чи ліквідував всіх підозрюваних, про Цісаря, що завжди готовий простягнути руку допомоги родинам постраждалих. Тут увімкнувся Тимко, повідомивши: «Нагадуємо, що у результаті терактів, що сталися сьогодні о дев’ятій годині ранку по всій країні, загинуло за попередніми даними близько двохсот чоловік, поранених вчетверо більше. І знову увімкнувся слідчий. Цього разу його підписали «Штернер Володимир, старший слідчий Держплану».
Тимко першим пробився з питаннями:
– Пане Штернер, у вашого відомства чи у контррозвідки були якісь дані, що б вказували на імовірність терактів по країні і на станції «Комінтернівська» зокрема?
– На жаль, даних не було жодних. Одразу ж скажу, що це було викликане надмірною завантаженістю органів влади з приводу конфлікту на кордоні. Ніхто не очікував удару в такому глибокому тилу.
– Але ж мали очікувати?
– Ми, як і контррозвідка, не послабляли контролю в країні, крім зони конфлікту; по країні наша служба працювала у звичному режимі, якщо Ви про це. Ще раз повторюю, жодного послаблення контролю чи нехтування безпекою в регіонах. Але більше уваги їм приділити ми не могли собі дозволити. Після терактів ми переключимось на регіони, а зону конфлікту залишимо військовим і розвідці.
– Добре, – не вгавав Тимко, – тоді у мене ще одне питання: чому так швидко було затримано підозрюваних, та ще й біля об’єктів терактів, якщо у вас не було по них жодних даних?
– Це називається оперативною роботою, для того й існує наша служба, – втрачаючи терпіння відповідав Штернер.
– Тоді поясніть, що на вулицях зранку у всіх регіональних центрах і в столиці зокрема робили посилені патрулі ППС і групи захоплення Держплану.
– Це були заходи безпеки, передбачені на випадок надзвичайних ситуацій. Наприклад бойових дій у межах держави. Наступний! – Гаркнув наприкінці старший слідчий.
Але Тимко не хотів поступатися місцем, тому продовжив вигукувати питання, поки його вже майже виносили із зали засідань Держплану співробітники цього ж департаменту. Всі ці питання і випровадження нахабного і настирливого репортера спричинили певну нестабільність у залі, тривалі обговорення, яких ми не додивилися до кінця, оскільки оператор Тимка вимкнув камеру.
Крім всього цього ми з’ясували, що у прикордонних селах живе велика кількість симпатиків Автономії, але саме у цих прикордонних селах вчинялися так звані етнічні чистки автономівців. Залишалося відкритим питання: чому автономівці убивали своїх прихильників?
Перед самим від’їздом ми дізналися, що у міністерстві відбулися ротації і генерала Печерського зняли з посади і викликали у столицю.
Штеренер Володимир Вільгельмович, старший слідчий Держплану
1
Це була перша прес-конференція у моєму житті, тому я шкодував, що її трохи зіпсувало дочасне видалення одного настирливого репортера. Я міг би розібратися з ним і сам, без допомоги грубої сили. Та я думаю, що і розібрався. Всі потрібні аргументи навів і все таке.
День справді був трохи дивним і від цього трохи важкуватим. З другої ночі групи захоплення стирчали по всій столиці у своїх мікроавтобусах поруч із автобусами ППС, а після шостої ранку вони вже патрулювали вулиці. Після восьмої держпланівці вже стяглися до центру, де кожен екіпаж отримував орієнтування на якогось чувака, потім розташовувався на заздалегідь обговорених позиціях по периметру, що охоплював дев’ять кварталів навколо станції метро «Комінтернівська». О дев’ятій нуль-нуль всі екіпажі отримали команду на захоплення. ППС-ників теж було спущено з ланцюга для створення некомфортної обстановки для підозрюваного.
Найпаскудніше за сьогодні сталося якраз підчас затримання: екіпаж Держплану втратив трьох бійців пораненими, ППС-ники, що мали зіграти роль заслінки, яка б затиснула підозрюваного і прикувала б його на місці, не витримали напору і полягли дружньо там, де і стояли. Трьох – знешкоджено. Але четвертий ППС-ник, а у патрулі сьогодні їх було якраз стільки, примудрився сховатися під в’їзну арку будинку, щойно почали стріляти, там він відсидівся допоки затримуваний не впав йому в обійми.
Розумієте масштаби трагедії? Якийсь смердючий «пепс», а не доблесний держпланівець, затримує найнебезпечнішого злочинця, з якими тільки мав справу Держплан за всі роки свого існування. На якого підняли «в ружжо» весь Держплан!
Ось так. А мені його показали лише ввечері, коли я заїхав на службу, збираючись нарешті поспати хоч в кабінеті, поки не згадав, що на стоянці на мене чекає службове авто і хата у модному дорогому приватному секторі, хата з двома поверхами, кондиціонером, що було дуже доречно, враховуючи спеку, яка встановилася після обіду, хату з плазмою на п’ятдесят два дюйми, з DVD програвачем, двома ванними кімнатами (на першому і на другому поверхах) і спальнею з великим двоспальним ліжком. Не вистачало лише того, кого можна було б туди завалити, хоча сил в мене вже майже не лишалось. Очі пекло і реакція помітно вповільнилася. З моменту мого призначення на посаду старшого слідчого я майже не спав і постійно був «на виїзді». Такого точно не бувало з Прокоповим, але це ж не він очолює Держплан у переломний момент становлення Держави! Він зараз із розбитою мордою і вибитими його ж орлами зубами, здертою із зап’ясть шкірою тощо сидить у загальній камері. Але даремно його туди кинули. Ніхто його не чіпатиме: коли у половини зеків повисмикувані яйця, а у іншої переламано руки чи ноги і у всіх здерто по п’ятнадцять-двадцять відсотків шкіри, їм не до того, щоб калічити себе ще більше спробою помсти. Б’юся об заклад, що цього клятого психа ще хтось і пожаліє.
Однак мені вже час додому. Нарешті я висплюся, що ясно з відсутності нових вказівок згори. Терориста підривника ми вже допитали, встановили його причетність до інших вибухів, що сколихнули сьогодні о дев’ятій ранку всю країну, а також з Автономією. Хоча можливо цей зв'язок був дещо надуманий. Терорист – на перший погляд бомжара, але під лахміттям виявився міцний чоловік років тридцяти, хоча не думайте, що його особу не встановлено, просто я ще не знайшов часу ознайомитися з його «Ділом», видно, що ветеран спецслужб, швидше за все нашої рідної контррозвідки, що я уточнюватиму завтра. Коротше, типовий ландскнехт. Або просто психопат убивця.
Втім, він найманець Автономії, так було вирішено підчас першого допиту із застосуванням форсованих методів дізнання, тож він все ж таки ландскнехт. Ну, і психопат заодно. Звісно психопат. Навіть мене, після стількох років роботи у Держплані, пробрало морозом, коли я побачив процес евакуації сотень людей з-під землі, з глибини сімдесяти з лишнім метрів, з повної темряви, пропахлої тротилом, пилом, мастилом, гарячим залізом і кров’ю, з темряви, заповненої теплими тілами, наче знайома мені розстрільна яма. Чорт, та з неї якщо вилізеш, то як ніби заново народжуєшся. З метро того ранку вибратися було наче отримати другий шанс.
А от і різниця.
З наших ям ніхто вже не вилізе.
2
Коли я вже зовсім зібрався вийти з приміщення, мене встиг перехопити той самий білявчик із служби безпеки Цісаря і повідомив про те, що я терміново і обов’язково маю їхати на ще одне затримання, прямий наказ самого Цісаря, не станете ж Ви сперечатися, що ж хотіли, зараз такий час, розбудовується держава. Тож довелося мені йти назад, через приміщення на паркінг, де розміщувалися автомобілі груп захоплення. Сьогодні тут не було жодного «Рафіка», одні новенькі іноземного виробництва мікроавтобуси з броньованими корпусами і склом. Один з цих гарнюнь вже заводився і був забитий бійцями у бронежилетах, масках і з автоматами.
Ми їхали вечірнім містом, з якого вже зникли посилені патрулі, ніби й не було ніякої загрози терактів з боку проклятих автономівців, коли я згадав, що мій ствол лежить у прокоповському, точніше у моєму новому сейфі. Наче прочитавши ці думки, білявий дістав з кишені і видав мені ТТ. Я глянув на номер: це був мій пістолет. Я відкрив було рота але білявчик підняв руку: «Жодних питань».
Ми все їхали і їхали, мабуть уже з півгодини, виїхали у передмістя, там, де вузькі, але добре освітлені вулиці і всі сидять за вікнами, де час від часу блимає синім телевізор. Потім чомусь автобус знову заїхав у якийсь спальний район і зупинився. Все це я відстежував, час від часу пробуджуючись від важкого дорожнього сну.
Ми стояли під шістнадцятиповерхівкою, що майже не світилася у цей не дуже пізній час. Білявчик потягнув ручку і двері поїхали вбік. Тут уже знаходилася «дев’ятка» зовнішнього спостереження, що нагадала мені часи становлення великого приватного капіталу у Державі. Спостерігачі засемафорили нам руками і група пішла на штурм. Я інстинктивно тримався поруч з білявчиком і він не заперечував. В чому тут мала бути моя роль? Ніхто мені не хотів відповісти, але до чогось мене таки підводили.
Всі під’їзди таких будинків схожі між собою як пальці на нозі: завжди обмальовані поштові скриньки перед входом, приліплені до закоптілої стелі обвуглені сірники, вишкрябані на стінах чиїсь любовні вподобання або думка про однокласника із сусіднього будинку. Обов’язково лампочки горять через поверх.
Але в цьому під’їзді і написи, і лампочки, і двері здавалися якимись знайомими. Хоча не може бути. Просто я перевтомився і дивлюся на стандартний під’їзд, дуже схожий на тисячі таких же під’їздів по всій країні. І навіть написи там всі стандартні. Ось другий поверх, п’ятий, дев’ятий. Група зупиняється, не увійшовши на майданчик. За дверима – коридор – праворуч три квартири, і ліворуч стільки ж. Хто ж живе у цьому будинку? Може, хтось з роботи? Чи шкільний друг? Та кого у цьому клятому місті я знаю?
Праворуч. Там у тіні згорбився миршавенький чоловічок. Передній з групи протягує його назад і по вервечці він потрапляє до нас з білявчиком.
– Він там. І давно вже. – каже миршавий, потім, глянувши мені в обличчя, чомусь трохи, ледь помітно, сахається. Я його обличчя не бачу: він стоїть навпроти світла і у мене перед очима лише силует. – Сьогодні теж казав, що це справа рук «покровителів», чи якось так він говорить. Ну, ці, як їх… теракти.
Миршавого відкинули назад.
– Добре, – каже білявчик, – Затримуватимеш ти. Зачитаєш йому звинувачення. Діло буде твоє. Вперед, від цього затримання залежить все. Твоя кар’єра точно.
Група рушає до відчинених миршавим залізних дверей до блоку. Ось і квартира. Праворуч. На цвяху біля мого вуха висять санки, сидіння яких складається з десятка різнокольорових дощечок: синя, червона, зелена, жовта, знову синя…
Щось таке до болю знайоме, наче слово, яке треба згадати, і воно крутиться на язиці. І чим більше ти намагаєшся його згадати, тим глибше у нетрі пам’яті це слово втікає.
І шпалери поклеєні. Такі амфори з виноградними стеблами. Це ж треба додуматися приклеїти шпалери фактично у під’їзді. Знову дежа-вю. Ніби я щойно це сказав, а зараз кажу ще раз. А може це просто від недосипання.
Білявчик торкається плеча командира загону і той робить якісь жести передньому. Ми стоїмо перед звичайними старими дерев’яними дверима, оббитими дерматином. Вони навіть не дерев’яні, просто з товстих збитих плит чогось на кшталт ДВП чи навіть фанери.
Передній боєць вставляє у замкову щілину ковбаску пластиду, дріт, що стирчить назовні, відходить від електродетонатора. Командир показує п’ятірню і кожні пів секунди прибирає по одному пальцю. Коли долоня цілковито перетворилась на кулак, замок влетів у квартиру, а двері трохи прочинилися. Коли я заходив всередину, то мені вже не треба було дивитися на номерок, я точно знав, що це квартира номер сто вісім. І номер будинку я теж уже знав.
3
Група пройшла на кухню, де було увімкнено світло, я – слідом за ними. Біля старого фанерного стола, на якому стояла лише чашка з чорною кавою всередині, витягнувшись стояв мій брат. Він був вдягнений у дешеві сині спортивні штани і футболку з емблемою «Nike». Вигляд у нього був найбуденніший, проте варто зазначити, що ніколи у такому вигляді його ніхто не бачив крім мене і членів нашої родини, більшість із яких на сьогоднішній день лежить у могилі. Але всі вони померли природною смертю, а брат мій…
Може він не такий уже і порушник, просто багато говорить, а працює він то там, то сям, не справляє жодного впливу на підростаюче покоління, тож це не така вже і проблема, відсидить пару років і на волю. Мені цим він більше біографію попсує, аніж собі.
Чорний пластмасовий приклад пройшов по дузі і врізався Остапові у живіт. Але перш ніж його зрубало і він упав на підлогу, йому вдалося встигнути глянути мені у вічі – він мене побачив на задньому ряді – і мені одразу ж спала на думку затерта фраза: «І ти, Брут!»; а може: «І ти, брат!».
У комп’ютері, який було вилучено у Остапа Шугая (він взяв собі дівоче прізвище матері) було виявлено його переписку із представником західної преси, де він розповідав цьому ублюдочному журналюзі, про злочини Цісаря, про владу великого злочинного капіталу у Державі, про те, яка страшна організація Держплан. Туди ж він скидав уривки свого роману «Країна секонд-хенду», з яких, як я підозрював, журналюга склепає свій власний роман, видасть його, заробить купу бабла, поки мій брат сидітиме у тюрязі, або ще гірше – лежатиме у дерново-підзолистому ґрунті Крутоярського лісу. Цими своїми думками я і поділився з Остапом під час першого допиту. Доказів проти нього навіть навскидку вистачало для розстрілу, але якщо вдасться виклопотати у прокурора якусь амністію…
Білявчик теж прийшов на допит, і коли я повів за здоровий глузд, за марність цього Остапового писання, за те, що краще відмовитися від своїх переконань і просити милості Цісаря, білявчик вивів мене з кабінету і повідомив:
– Шановний, ми тут не для того, щоб умовляти злочинців і всяких виродків перекуватися і стати вірними синами Держави, а для того, щоб їх знищувати!
– Але ж передбачена можливість… – почав було я про милість Цісаря, – проведення процедури…
– Яка в біса процедура, Штернер? Це – твоє головне «Діло». Якщо його завалиш – тобі теж дорога до Крутоярів. Це твоя перевірка на вірність Цісареві і ЛЮДЯМ!
Мабуть обличчя в мене було якесь дивне, бо я справді ледь не плакав. Адже це так жорстоко! І неетично, майнула ідіотські думка. Хіба я можу вести «Діло» власного брата!?
– Слухай, Штернер, ти ж бачив, що твій брат не теля безневинне? Ти служиш державним інтересам, а якщо ні – то ти стаєш злочинцем і зрадником. Хочеш цього?
Я мовчав. Ясно, що не хочу. Білявчик мене пожалів:
– Так я і думав. Правильно. А тепер ходімо на допит.
4
Роман Остапа не був життєписом, ані його, ані наших батьків нації. Проте він все одно не сподобався білявчику, тож його долучили до діла. До того ж цісарський СБ-шник знайшов документ, нібито наданий військовою розвідкою, в якому ішлося про співробітництво О. Шугая із Автономією. Так, обвинувачення були висунуті по багатьох статтях: пропаганда міжнаціонаціональної ворожнечі, антицісарська пропаганда, саботаж, підбивання до бунту, наклеп, зрада Батьківщини. Засідання «Четвірки» було призначене на сьогоднішній вечір, що у цій передсвітанковій імлі здавався надзвичайно віддаленим. Була четверта ранку.
Білявчик пішов, залишивши мене у камері допитів разом з Остапом і двома конвоїрами. Треба було поспати, очі горіли, думки кудись зникли, я просто сидів за столом, дивлячись у підлогу і ніяк не наважувався на жодну дію. Нарешті я скомандував конвою відвести арештанта у камеру і спробував прилягти на диванчику у себе в кабінеті. Це було те ж, що і лягти на розжарену сковороду: мене засмикало, я зіскочив і почав намотувати кола по кабінету, за годинниковою стрілкою, потім проти, знову за, знову проти. Я курив одну цигарку за одною, я навіть дістав з шухляди прокопівську пляшечку із якимось алкогольним напоєм, думаючи: це добре, що руки не дійшли здати її разом із документацією у діло Прокопова. Втім, бухло не принесло жодної втіхи: я лише закашлявся і почав думати крамольні думки, як от звідки взялась та бумаженція, де підтверджувався зв'язок Остапа з Автономією?, бо я його хоч і рідко бачив, але знав – не стане він працювати з іншими державами, тим більше, якщо знає, що від цього постраждають невинні люди; а як же ті його переписки із закордонним журналістом?; ну та чорт з ним, це ж не спричинить до жертв серед цивільних, нехай би переписувались; а роман їм чим не сподобався?, нічого політичного там не було, а якщо і було, то роман цей явно фантастичний, жодних паралелей із дійсністю. А може це помилка, чи перегин? Може я спробую ще зателефонувати прокуророві чи Рулетову і вони зрозуміють?
Ні вони не зрозуміють, думав я, падаючи на диван, від чого пружини піді мною жалісливо завищали, нічого вони не зроблять, тим більше, що діло на контролі у самого Цісаря, а значить і Рулетова. Хто б міг подумати, що колись таке станеться? Тоді може мені самому піти і випустити його, прорватися по можливості без бою до виходу і рвонути у бік… у бік чого ж рвонути? Може у бік Крутоярського лісу?
Ні, це вже у мене від перевтоми мозок плавиться. Нічого, може обійдеться. Але «Четвірка» не стане суперечити волі Цісаря, тож нічого не обійдеться. Гадство! Тепер залишається чекати засідання і виносити смертний вирок братові. Не догледів, от він і підставився. А може це я його підставив?
Розпач охопив мене і я незчувся як сон навалився на мене, він був важкий і не приніс полегшення, снилося мені щось страшне і безформенне, що пожирало мене живцем. Прокинувся я весь у поті і важко дихаючий. Вже сонце перевалило за полудень, тому я мав швидко збиратися на засідання. Чорт! І як же я оце ледь не проспав смертний вирок своєму братові!? У двері постукали.
Це був мій помічник В’ячеслав Віталійович:
– Володимире Вільгельмовичу, у нас сьогодні заповнилася тюрма, доведеться раніше графіку звільняти, до того ж голова служби безпеки Цісаря, такий білявий, вимагає негайного очищення тюрми. У нього вже є на руках документи з реорганізації Держплану з підписом Цісаря.
– Добре, готуйте автозаки. Погляньте на яке число зручніше поставити розстріл, – тільки й промимрив я. Слово «розстріл» нагадало мені, що на днях мого брата вже точно ніщо не врятує. Навіть якби я просив амністію і мені її дали, вона б не встигла врятувати Остапа, бо Цісар, цей клятий Цісар хоче терміново перетворити Держплан на якусь Службу Державної Безпеки, чи як її там!
5
У якийсь момент я кинувся до телефону, щоб просити Миколу Івановича якось вплинути на Рулетова, щоби той заступився за Остапа, але згадав, що це випробування на мені висить саме завдяки Рулетову і моєму бажанню вислужитися перед Цісарем (Рулетовим) і людьми у вирішальний час становлення держави. Часто я виходив із камери допитів, ловлячи на собі несхвальний погляд Білявчика, виходив на перекури, так що до вечірнього засідання «Четвірки» у мене добряче дерло у горлі. Втім, я завжди швидко повертався. Єдине, чим можна було докоряти мені за цей допит, це те, що він вівся виклично законно, тобто без застосування сили і психологічного тиску.
«Четвірка» переважно мовчки розглянула документи «Діла» і видала очікуване рішення:
– За статтями сто вісімдесят п’ять, – Микола Іванович постійно скошував очі у мій бік, зачитуючи вирок, погляд його був сповнений співчуття і готовності йти на жертви заради людей, ніби на стільці для приречених сидів його брат, – пункт «а», двісті двадцять сім, пунктами «б» і «в», статтею триста сім; надзвичайна комісія Держплану виносить Вам смертний вирок, який має бути здійснений шляхом розстрілу і виконаний у семиденний термін.
Коли Остапа вели у камеру, я ледь не побіг за ним, щоб заспокоїти і спитати, чи йому щось потрібно, але згадав про обов’язок, поглянув у його спокійне мужнє обличчя, обличчя людини, що йде правильним шляхом, і до смерті на цьому шляху була готова, адже знає, що це не даремна жертва, і рушив до кабінету. Мене перехопив Білявчик одразу ж після того, як Микола Іванович багатозначно кивнув мені у коридорі, СБ-шник відвів мене убік і промовив:
– Ти теж поїдеш до Крутоярського лісу. І цей – твій.
У мене з’явилося майже непереборне бажання дістати пістолет, що тепер валявся у шухляді столу, але сил у руках все одно не було – кудись раптово поділися і я лише опустив очі і насупився. Білявчик був розумним гадом – він бачив, що я зрозумів, тому одразу ж ретирувався кудись, а я пішов до кабінету і завалився на роздовбаний диван. Лежати виявилося неможливо: я був збуджений до краю, як на зло виспався і тепер почувався якось паскудно, ніби є щось погане у тому щоб спати до і після суду над твоїм братом. Тут я зрозумів, що не сон – погано, а сам процес зради родини, адже він єдиний член нашої родини, хто іще залишився живим. Іще. Тож я зараз дозволив убити єдине, що у мене залишилось. Але родини бувають різні. Я не хочу сказати, що мій брат святий чи диявол, але якщо Батьківщина страждає від нього, то я мушу з ним боротись так само, як і з усіма іншими ворогами.
Замість полегшення від такого пояснення самому собі сенсу розстрілу власного брата я відчув, що термін «Батьківщина» у моєму мозку чомусь замінюється на слово «Цісар», а потім на «Рулетов». Нехай я навіть зможу застрелити свого брата, але тоді я точно застрелюсь і сам. А може і прихоплю когось із держпланівських. Із наших. Чи не з наших? Може краще білявчика?
Тут я зрозумів, що досить себе дурити: я – лицемір – служив вірою і правдою, поки рука закону не торкнулася мене і я почав вихляти, плакати і таке інше. Не годжуся я для таких ігор. Може ні для чого я і не годжуся. Краще от взяти пістолета, вставити обойму… або навіщо обойму? Досить одного патрона.
Відтягуєш затвор, тиснучи на затворну затримку, вставляєш у віконце патрон і тиснеш на важіль затримки. Далі справа проста – просто поворухни пальцем – курок уже зведений.
А може я справді ні на що не здатен?
Я падаю на диван, впустивши дорогою до нього пістолет на підлогу, потім схоплююся, закриваю двері на замок і знову валюся на розбиті подушки. По щоках у мене біжать сльози. Я реву фактично уголос.
У двері стукають. Це мабуть капітан В’ячеслав Віталійович несе мені на підпис графік роботи розстрільної команди і очікувану витрату матеріальних ресурсів: патронів, дроту, солярки. Я не відповідаю, продовжуючи схлипувати. У двері ще раз делікатно стукають і йдуть.
За вікном вже темно. Я уявляю, що бачить зараз мій брат: камера без вікон, повно покалічених зеків, відчуваю сморід камери. Там пахне потом, кров’ю, гноєм, гімном і сечею. Там пахне приреченістю. Майже не пахне страхом. Весь страх із зеків вибили, або відрізали з деякими частинами тіла. Тільки холодний спокій залишився. І найхолодніший – мій брат. Мені б зараз його спокій.
Я плачу, намагаюся крізь сльози розгледіти підлогу – де там моя пушка – і не можу її знайти. Мацаю рукою, але ніяк не можу намацати. Нарешті я простягаю її так далеко, що вже звисаю з дивана і падаю. Все одно не можу знайти пістолет. Я обзиваю його всіма відомими мені лайливими словами, але у цій розмитій слізьми напівтемряві нічого не розгледіти.
Прокинувся я на світанку на дивані. Правою рукою я любовно притискав до серця пістолет ТТ.
6
Передсвітанковий ліс вітав нас своєю прохолодою. Ніщо не могло перешкодити цьому ранку потішити тебе барвами літа, ранкового неба і золота сонячного проміння, що пробивалося поки що десь за горизонтом, солодким повітрям, срібною павутинкою на гілочці…
Я мимоволі задихав із насолодою, намагаючись вдихнути якнайбільше свіжого ранкового повітря до того як зеки наповнять ліс своїм смородом, а пістолети розстрільної команди гуркотом і пороховими газами. Та ось відкрили перший автозак.
Я стріляв у парі із якимось лейтенантом, що мав лагідне, відкрите майже по-дитячому обличчя. Років йому було двадцять два-двадцять три. Але він вправно підносив ствол до потилиць зеків і, трохи задерши його вгору, так само вправно натискаючи на спусковий гачок, виносив мізки. Я не знав навіть, чи дати йому стріляти законну половину, чи розстріляти більше самому, вберігши таким чином його юну душу від дурненького єства, що жадало крові. Та врешті-решт він розстріляв стільки, скільки йому було призначено. Я намагався зайняти себе якимись простенькими думками, потім складнішими, типу будови галактики або психології розстрілюваних, але постійно випливала думка про зраду родини. Або держави. Або братовбивство. Тим більше надати думкам відстороненого характеру не давали постійні постріли. Хоча раніше мене під час розстрілів завжди затягувало у вир розмірених відсторонених думок. Цьому сприяє монотонність праці і розмірений режим, а також ті самі ритмічні постріли.
Але сьогодні у останньому автозаку знаходився мій брат і я не міг абстрагуватися. Чомусь сильно заболіло прострілене плече, наче якийсь відросток сумління.
Тоді ці падлюки вклали половину групи захоплення. Це були справді серйозні злочинці, не такі хлюпіки, як той викладач Діжнецький, а справжнісінькі бандити. Вони мали великий арсенал зброї, включаючи, увага!, гранатомет РПГ-7, і вони не збиралися здаватися. Вони були готові на все, щоб утекти із своїми пушками чи без, адже чудово знали, що їм світило. Один із цих виродків влучив мені у плече, але нам вдалося загнати їх у глухий кут у сусідньому від їхньої квартири-схованки дворі супермаркету. Поки ми дочекалися на лютневому морозі підкріплення, я вже і не відчував свою руку. Потім була тривала облога. Коли нарешті снайпер убив їхнього ватажка, вони почали здаватися. Їх було дванадцять на початку, а зараз залишилося сім. Тоді я підскочив, відштовхнувши бійця групи захоплення, що стовбичив біля поставлених на коліна злочинців з автоматом в руках і почав стріляти їх підряд у потилиці. Коли перший упав, у інших в очах був вираз корови, що зайшла у забійний коридор, але так як і худоба, вони не поворухнулися. Після другого, коли до мене вже бігли з одного боку командир міліцейського спецназу а з іншого командир нашої групи захоплення, вони посхоплювалися. Ближнього я вдарив руків’ям у потилицю, у наступного розрядив залишок обойми, коли він вже біг углиб двору.
Плече часто нило на погану погоду, особливо у такі лютневі дні, як тоді, але сьогодні було тепло і сонячно. Втім, боліло майже нестерпно.
Трохи полегшало лише наприкінці, коли вивели того бомжа, що його було визнано агентом Автономії і, що підірвав десять кілограмів тротилу у метро. Він щось говорив конвоїру, але коли наблизився до мене, мовив лише:
– Дурень тупий! І на тебе ця яма чекає. Нікчема.
Я усміхнувся нахабному зеку. Конвоїр нахилив його голову донизу. Я примостив ствол у ямку під потилицею і вистрілив. Великий оракул мішком упав трохи убік і з’їхав у яму. Я вже майже не вірив, що у наступному, останньому автозаку – Остап.
Аж ось і останні зеки. Ось пішли міністри, бізнесмени, що зараз більше схожі були на брудні і зашарпані мішки лайна, генерал Печерський, якого лише вчора відсторонили і зняли з посади, заодно і віддавши під суд за злочинні дії: бачте, вже тиждень держармія топчеться на кордоні, не здатна посунути крихітну Автономію; до того ж генерал допустив напад на свою частину, сидячи у той час на своїй дачі у передмісті столиці.
Був і Прокопов, але він випав на іншу пару виконавців. Від його нахабства і скаженості не залишилося і сліду, а залишився зламаний і покалічений чолов’яга, що понуро брів до розстрільної ями, час від часу отримуючи копняка під зад для підвищення швидкості пересування. Мені здалося трохи дивним, що його підсрачниками женуть ледь не вчорашні підлеглі.
Остапа, звісно, залишили наостанок. Спеціально для мене. Всім у Держплані віднедавна чомусь керував Білявчик, маючи особливий наказ Цісаря на будь яку ситуацію. Ось і перед тим як вивести мого брата, він показував якийсь документ конвою.
Остап йшов мало не гордо, що було можливо, оскільки йому не завдано було жодної фізичної травми окрім удару прикладом під час арешту, та й зараз його ніхто не підганяв, як інших вже розстріляних зеків.
Остапа вів особисто Білявчик, чийого імені і прізвища я підсвідомо умисно не запам’ятовував, надаючи перевагу називанню його подумки мною даним прізвиськом. Він поволі підвів Остапа і біля самої ями трохи нахилив йому голову. Потім, очевидно побоюючись, що його кітель забризкається, о, Боже, це ж мого брата мозок зараз розлетиться!, покликав жестом конвоїра, що тупо спостерігав за цим фінальним дійством.
Загарчав бульдозер, готуючись засипати довгу, метрів тридцять, яму. Все готове до завершення цієї бісової фінальної стадії у формуванні держави! Білявчик лише кивнув мені і відійшов на кілька кроків назад. Я підніс пістолет до потилиці засудженого. Хотілося, щоб він щось мені сказав наостанок, а самому нічого в голову не лізло, чим би до нього обмовитися. Тому я просто промовив ледь чутно:
– Вибач, брате.
І виконав вирок.
Не знаю скільки часу я простояв над ямою, споглядаючи мух, що повзали навколо отворів у головах розстріляних і навіть залазили всередину, але нарешті вдалося підвести очі і розвернутися.
Ну, і що змінилося? Де нова держава?
Але дещо таки змінилося: Білявчик стояв навпроти мене з папкою у руці, показуючи мені її обкладинку, а двоє конвоїрів цілилися мені у груди з автоматів. Позаду них вже пакувалася у автобуси розстрільна команда, не зважаючи на свого начальника, що небезпечно завис над прірвою. Білявчик нічого не говорив, просто тицяв мені папку у обличчя, дотримуючись все ж дистанції. На картонному листі було написано: «Діло № 5674677 Штернера Володимира Вільгельмовича; почато 16 березня 2001, завершено 12 травня 2012».
Виходить, що діло моє ведеться весь час мого перебування на службі у Держплані. Значить до цього все і йшло. А я думав, дурень, що вдасться змити неблагополучну родину із біографії братовою кров’ю!
– Вкладіть зброю до кобури, – скомандував один із хлопців-конвоїрів. – І руки, будь ласка, за голову. Хутчіш!
Я вчинив так, як він наказав, після чого пістолет він знову витягнув і поклав у свою кишеню.
– Документи і гаманець.
Наче мене грабують, подумав я, але уголос нічого не сказав.
Після цієї процедури Білявчик промовив тоном вихователя дитячого садочку, беручи папку з «Ділом» під пахву:
– Скінчились часи Держплану. Державі вже не потрібні кати. Потрібні маркетологи, економісти і… бариги. А замість тебе я стану дбати, щоб їхній роботі ніхто не перешкоджав. А ти як думав? – І вже до конвоїра, що тримав мене на мушці: – Виконуй вирок.
Ну слава Богу, думав я, дивлячись у обличчя хлопця-конвоїра, нічого я не зміг зробити сам, але звільнення прийшло до мене у вигляді цього нового доглядача – Білявчика. Я відчув невимовне полегшення, усвідомлюючи, що зараз потік думок обірветься і я отримаю спокій. Ніщо мене більше не гризтиме, я не розриватимусь між обов’язком і родиною, між Цісарем і сумлінням.
Хлопець підняв ствол до мого обличчя і трохи повагався, очевидно побоюючись стріляти прямо у мій відкритий погляд, але це тривало недовго.
Він виконав вирок.
Червень – липень 2012 р.
