Був холодний ясний квітневий день, годинник пробив вісімнадцяту. Впершись підборіддям в груди, щоб врятуватися від злого вітру, Віталій Коваль квапливо шмигнув за скляні двері житлового будинку, але все-таки впустив за собою вихор зернистого пилу.
За його спиною далеко вгорі залишився величезний бігборд з написом «Клептостан – обличчям до Європи». Символічно, що цей бік бігборду був зорієнтований на захід. З протилежного ж його, східного, боку красувалося «Клептостан – обличчям до Азії». Однак, таке протиріччя уже нікого не дивувало і давно перестало бути приводом для жартів. Неподалік, від дволикого бігборду красувався інший «Клептостанці – щасливого вам 2084 року». Те що це привітання не зняли до квітня теж не дивувало. Більше того, всі знали, що воно висітиме весь рік і тільки у грудні на ньому змінять «4» на «5». Режим економії ніхто не скасовував. Значно нижче поміж ними висів, мініатюрний на фоні вищих колег бігборд з гаслом: «Клептостанські мільярдери найчесніші у світі».
У вестибюлі пахло вареною капустою і старими килимками. Все таки, капуста в раціоні клептостанців займає вважливе місце, подумки відзначив Віталій. Напроти входу на стіні висів величезний плакат. На плакаті було величезне, більше метра завширшки зображення мужчини. Віталій попрямував до сходів. До ліфту не варто було й підходити. Він навіть у кращі часи рідко працював, а тепер в денний час електрику взагалі відключали. Діяв режим економії - готувалися до чергового Тижня покращення життя. Віталію належало здолати сім маршів; йому йшов сороковий рік, над щиколоткою у нього була варикозна виразка: він піднімався повільно і кілька разів зупинявся перепочити. На кожному майданчику зі стіни дивилось все те ж обличчя. Портрет було виконано так, що, де б ти не зупинився, очі тебе не відпускали. «Ми дбаємо про тебе» – запевнював напис.
У квартирі соковитий голос щось говорив про виробництво та експорт чавуну, цитував цифри. Голос долинав із вмонтованої у стіну довгастої металевої пластини, схожої на каламутне дзеркало. Віталій повернув ручку, голос ослаб, але мова як і раніше звучала виразно. Гучність цього пристрою цей пригасити було можна, повністю ж вимкнути - неможливо. Віталій відійшов до вікна; невисокий, миршавий чоловік, він
здавався ще більш нікчемним в синьому форменому костюмі. Волосся у нього були зовсім світле, а шкіра на обличчі лущилася від кепського мила, тупих лез і холоду щойно минулої зими.
Вдалині між дахами ковзнув гвинтокрил, завис на мить, як
трупна муха, і по кривій понісся геть. Це поліцейський патруль заглядав людям у вікна. Але патрулі в рахунок не йшли. І без них весь простір довкола, як ззовні так і, мабуть, всередині кімнати був заповнений як безсоромно виставленими напоказ, так і добре замаскованими камерами, які передавали зображення в Свободо Боронне Управління.
За спиною Віталія голос все ще базікав про виплавку
чавуну і перевиконання дев'ятого трирічного плану. Пристрій працював
на прийом і на передачу. Він ловив кожне слово, якщо його вимовляли не
надто тихим шепотом. Мало того: доки Віталій залишався в полі
зору каламутної пластини, його було не тільки чути, але й видно. Звичайно,
ніхто не знав, спостерігають за ним в дану хвилину чи ні. Чи часто і за яким розкладом підключається до твого кабелю Свободо Боронне Управління, про це можна було тільки здогадуватися. Не виключено, що стежили за кожним - і
цілодобово. У всякому разі, підключитися могли коли завгодно.
Доводилося жити - і ти жив, за звичкою, яка перетворилася на
інстинкт, - з усвідомленням того, що кожне твоє слово підслуховують і
кожен твій рух, поки не погасло світло, спостерігають. Подейкували, що коли світло гасло, то камери починали знімати в інфрачервоному діапазоні.
Інстинктивно, Віталій тримався до пластини спиною. Так безпечніше: хоча він знав це - спина теж видає. За кілометр від його вікна нагромаджувалося над замурзаним містом білий будинок Міністерства демократії - місце його служби. Ось він, з невимовною огидою подумав Віталій, ось він, Київ, головне місто країни. Він звернувся до дитинства - спробував пригадати, чи завжди був таким Київ, чи завжди тяглися вдалину ці вервечки застарілих будинків двадцятого століття, підперті колодами, з
залатаним картоном вікнами, клаптиковою дахами, п'яними стінками
палісадників? Але - безрезультатно, згадати він не міг: нічого не залишилося від дитинства, крім уривчастих яскравих сцен, позбавлених фону і найчастіше незрозумілих.
Міністерство демократії разюче відрізнялося від усього, що лежало навколо. Ця велетенська пірамідальна будівля, сяяла білим бетоном, здіймалася, уступ за уступом, на трьохсотметрову висоту. Зі свого вікна Віталій міг прочитати на білому фасаді написані елегантним шрифтом гасла:
ДЕМОКРАТІЯ ЦЕ ДИКТАТУРА
НЕЗАЛЕЖНІСТЬ ЦЕ СОЮЗ
СВОБОДА ЦЕ КОНТРОЛЬ
Він взяв з полиці пляшку безбарвної рідини з простою білою етикеткою: «Горілка Клептостанська». Віталій налив майже повну чашку, зібрався з духом і проковтнув, як ліки.
Обличчя в нього відразу почервоніло, а з очей потекли сльози. Але незабаром печія в шлунку вщухла, а світ став виглядати веселіше.
Сьогодні був вдалий день. Він поцупив в антикварному магазинчику і приніс додому книгу. Навіть порожня, вона компрометувала власника. Книга була на диво красивою. Гладкий кремовий папір трохи пожовк від старості - такого паперу не випускали вже років сорок, а то й більше. Віталій підозрював, що книга ще давніша.
Він відчув бажання почати вести щоденник, сів за стіл, дістав із шухляди ручку, якою заповнював квитанції за світло, газ та воду. Відкрив книжку на першій сторінці і написав: «4 квітня 2084», після чого відкинувся на спинку крісла в задумався. Врешті, по кількох хвилинах, піднявся, закрив книжку і поніс на кухню.
Старий папір горів неохоче.
