Матвій плющив носа об шибку вже чверть години. Поруч на підвіконні випаровувала ранкові флюїди кава. Вистигала сиротливо, але Матвій того не помічав. Світ для нього зійшовся клином, а вістря клину вперлося в постать, що ледь виднілася на такій відстані - спробуй, роздивись з восьмого поверху, ще й потойбіч широкої вулиці.
За асфальтовою смугою, ще не закоркованою автівками в цю ранню годину, лежала набережна - більярд газону, візерунки рабаток і клумб, пунктири лавок та ліхтарів.
А просто навпроти Матвієвого вікна, обпершись на гранітний парапет, трохи схилившись убік і вперед, обличчям до ріки стояла дівчина.
Власне, чого їй було б не стояти, замилувавшись срібнозеленим від не розталої ще поволоки ранком, брижами на поверхні ріки, довгим віттям верб, що аж лягало на воду? Матвій і сам підійшов до вікна, аби увібрати в очі тієї вранішньої краси.
Але тут ішлося не про милування. Навіть розмитий туманом, напівприкритий віттям, дівочий силует видавався болісним - підняте плече, схилена голова, безсило впала рука... Вітрець раз у раз смикав край спідниці, змушуючи ту танцювати навколо ніг дівчини, метляв довгим волоссям, закидаючи його дівчині на груди - вона, здавалося, того не помічала. У такій далечині заблукала думками, що не почула б, мабуть, якби хтось підійшов би... торкнувся руки... заговорив до неї.
Матвій із подивом зрозумів, що саме цього він прагне – заговорити до неї. Хоче, щоб обернулася, хоче почути її голос. Бачив тільки абрис – тонкі руки, гнучку шию, ніжну скроню й частину щоки. Але був упевнений, що очі в дівчини фіалкові.
Заговорити до неї... Але що б він міг сказати?
Зазвичай не мав із тим проблем - навіть навпаки. Грав словами, наче біцепсами - а біцепси мав нічогенькі. Дівчата розтавали, розм’якали як та жуйка. На жаль, ставали такими ж липучими, і треба було сторожитися, щоб не приклеїлися. Матвій і сьогодні саморуч зробив собі ранкову каву, бо вночі, о другій, викликав до свого холостяцького барлогу таксі для чергової любаски - завжди так робив. І не бачив жодної причини, чому б мав чинити інакше.
-... У мене вранці важлива нарада, золотко. Маю виспатися, щоб голова була свіжою... Ти себе недооцінюєш - де ж візьметься той сон поруч із тобою, солоденька?!... Ні, ні... Додому, додому... До свого ліжечка... Я зателефоную незабаром... Па-па!
Може, і дійсно зателефонує – він ще не знав. Зазвичай декілька перших зустрічей не були небезпечними. Він навчився розпізнавати ту межу, за якою дівчата, спочатку яскраві, мов обкладинка глянсового журналу, починали тоншати та прозорішати, стаючи цілковито безбарвними й безформними у своєму намаганні притиснутися до нього щільно-щільно, обгорнути його собою... Це вже було схоже не на жуйку... ні ... радше, на презерватив. Ви могли б закохатися в презерватив? От і Матвій не міг.
- А з їхнього боку все виглядає, мабуть, геть по-іншому, - думав він. - Мабуть, я здаюся їм такою собі акулою, тільки не небезпечною, а привабливою. До могутньої спини цієї акули так зручно причепитися малій рибці-прилипалі. Причепитися та й мандрувати безтурботно в сяючу далечінь...
Матвій нічого проти рибок-гарнюнь не мав, так само, як і проти зайців, тобто безквиткових пасажирів. Та виступати в ролі акули чи іншого транспортного засобу не збирався.
- Але ж і ця ранкова русалонька, мабуть, теж сльозами личко миє, бо розсталася з якимсь акулячим мачо... таким як я, - урезонював себе Матвій. Але виходило не дуже. Жодна з його колишніх знайомих не стала б через нього так перейматися. Подружкам змалювала б у подробицях який він гад. Йому б надзвонювала ще й ще - з доріканнями й сподіваннями. Нарешті завіялася б до нічного клубу, і там відшукала б абикого з співчуттям і розумінням. Стовбичити спозарання над рікою точно б не стала. Бо сенс? Тут акули не пропливають.
На мить Матвій жахнувся думки, що незнайома дівчина збирається вкоротити собі віку. Утопитися.
Присоромив себе за патетичність, проте бажання опинитися поруч із незнайомкою лише загострилося. Збігти сходами, обігнути ріг будинку, перебігти вулицю, а тоді притишити кроки, перевести дух і заговорити...
- Послухай, мала, - наче почув себе збоку Матвій, - бачу, у тебе на душі кішки шкребуть... Я не під’їжджаю... ясно, не час. Але раптом тобі полегшає, як із кимось перекинешся словом? Не хочеш про нього - не треба... давай про інше. Будь про що - он, хоч про цю річку... Знаєш, я колись думав, що от трохи підросту та й помандрую собі горіріч бережиною. Цікаво ж, звідки приходить до нас ця вода, хіба ні? А чому досі не помандрував, не знаю. Може, часу не знайшов. А, може, не знайшов з ким... Але ще не пізно. Занадто пізно не буває ніколи, мала, ось у чому фокус. Тримай вище носа!
Доки лунав цей внутрішній монолог, Матвій встромив ноги в кросівки, водночас намацуючи на вішалці щось накинути на надто сексуальну майку - не встиг переодягтися після нічного візиту. Наостанок підскочив до вікна, визирнути - раптом незнайомка збереться йти? Тільки б помітити в якому напрямку, а там він її дожене, не упустить! Уперше в житті Матвій відчував: цю дівчину він не повинен упустити.
... він встиг саме вчасно.
Галаслива зграйка тіток - окремі ноти їхнього зичного перегукування долітали до Матвія - поверталася до місця своєї попередньої дислокації. Вони закінчили обкопувати троянди на великій клумбі ліворуч від Матвієвого вікна - він бачив, як вони там копирсалися, тільки не звертав уваги - і тепер підійшли до парапету забрати свої речі. Одна по одній вони знімали з зіставлених докупи зайвих лопат та грабель свої куртки, хустки, торбинки.
Мить - і дівчини, створеною відстанню, туманом, повіванням вітру, і уявою Матвія, не стало.
Матвій відсахнувся від вікна, перекинувши ліктем горнятко. Кава вихлюпнулася йому на коліна, уже не кип’яток, а все гаряча. Та десь, всередині, за ребрами, пекло ще сильніше - розжареною вуглиною попеліло серце.
- Закохався... вперше... у купу мотлоху! - каркнув Матвій, намагаючись, щоб голос лунав глузливо. Стати собою. Таким, яким був ще півгодини тому.
- «...Коли б ви знали, з мотлоху якого вірш постає, без сорому й стида...» - рядки, колись, десь почуті - чому, чому його внутрішній голос завжди лізе з ним у суперечку?! Вірші, кохання, усіляка хріномоть. Он справжня ціна цьому - купа дрантя та іржавого знаряддя! Та й тієї вже не залишилося. Тітки пішли. І твоє, йолопе, несподіване кохання за ними.
Не знати скільки часу пролежав він на ліжку, тупо вдивляючись у білу-білу, а наразі чорну стелю, і лежав би ще, але дзвінок стурбованої секретарки змусив піднятися й так-сяк стулити себе докупи.
Попервах життя йшло як раніше, ба навіть ще бурхливіше. Міняв чорнявок на білявок, пухкеньких на тоненьких. Але важко знайти розвагу й розраду, коли маряться й маряться тендітні зіщулені плечі, зронені тужливо руки... і очі фіалкові, небачені.
І поїздка до моря з оцією... Аліною... чи як там її... - теж обернулася на провал. Зрозумівши, що кожне неоковирне слово, а навіть кожний довершений рух гламурної модельки допікає його до живих печінок уже тим, що та дівчина ніколи б так не сказала й так не зробила, Матвій здався. Залишив ту Ангеліну... чи як там її... у п’ятизірковому готелі допивати за двох оплачене наперед шампанське, виклав на столик авіаквиток та суму, достатню для компенсації уколів самолюбства, і почвалав додому. Звичайнісіньким потягом, не Хюндаєм. А куди поспішати? Хто й що чекає на нього вдома?
...Він упізнав її одразу, як тільки ввійшов до купе, і сів навпроти. Невисока, у джинсах і футболці. Коротко стрижене волосся трикутником на щоці. Вона не підводила очей від книжки, а він не зводив очей з неї. Сидів з обличчям, зім’ятим вихором почуттів.
Вона зітхнула, опустила книжку на коліна, подивилася на нього очима - зеленими, зеленими:
- Я бачу, у вас щось сталося? Розкажіть, може, вам полегшає. Або давайте поговоримо про щось інше... Будь про що, хоча б про ці хмари за вікном - вони наче гори, правда ж? Коли я була малою, сонце сідало в кінці нашої вулиці, і хмари вставали горами. Я думала - колись піду й буду йти, доки не дійду до тих гір. А чому не пішла, не знаю.
- Ще не пізно, - промовив Матвій захриплим голосом.
Ніколи не буває занадто пізно, ось у чому фокус! Тепер він це знав напевне.
