Осінь приходила в наше селище завжди сподівана і довгожданна. Ходила коло ставка, заплітала воді волосся жовтогарячими кісниками, барвила дерева надто яскравими яблуками, надто блискучими грушами. Мила, мила осінь. Така ж провінційна і простувата, як і жінки, що щиро їй раділи. Бо вже не так липнутиме до ніг осоружна синтетична спідниця, не так смердітиме на кухні відро зі сміттям, не збиратиметься так швидко брудна білизна. А головне – можна буде якось вересневого вечора взяти під руку свого благовірного і неквапливо пройтися з ним вулицями – од світлофорів аж до білої споруди райкому. Легко дихатиметься, легко йтиметься, а якщо пощастить – можна буде ще й крадькома послухати як у лікарняному садку грає на акордеоні дід Півень.
Так майже щовечора – лікарняні вікна світяться, з сусідніх дворів пахне смаженою рибою і побріхують собаки, а Півень сидить на фарбованому в зелене табуреті, твердо впершися головою у стовбур сливи, і грає. Так було майже щовечора, але звикнути до цього мені було чомусь неможливо, бо ця картинка здавалося якоюсь нереальною: темнота, жодного ліхтаря, один тільки дід світиться, та ще його музика світиться, і голова його летить кудись рідким сивим волоссям – крізь лікарняні сливи, крізь стіни і кородори дитячого відділення, хтозна й куди. На дідові синій робочий халат, і навіть у цій темряві видно, як з кишені стирчить білий олівець. Чому він ходить сюди щовечора, чому він носить на спині важкий чорний акордеон, а в руці – недолугий табурет? Кого він шукає у тривожній осінній темряві по вікнах? Хіба не так само гралося б йому вдома, під ганком? А головне, а найголовніше – чому жінки, втомлені провінційні тітоньки, проходячи повз ту сливу, поважливо стишують ходу і часом крадькома змахують сльози?
Півень спочатку працював у нашій школі. Учителем музики, потім – трудового навчання, насамкінець – лаборантом у кабінеті фізики. Я, на жаль, уже майже не застав його уроків музики. Але пам’ятаю, що то були не зовсім уроки. Півень зроду не вимагав, щоб ми в нотних зошитах малювали скрипічні ключі, або вчили напам’ять слова пісень. Він просто заходив до класу, сідав на стілець і говорив „Ось послухайте, діти..”. А тоді спритно прослизав плечем під шлейку акордеона і починав грати. „Амурські хвилі” або мелодію з кінофільму „Циган”, або „На сопках Маньчжурії”. Це важко пояснити і в це важко повірити, але багато хто з моїх однокласників плакав. Валявся на столі нікому не потрібний журнал, у якому ніколи не було його оцінок, падав навскоси сніп сонячного світла на його обличчя, старі сандалі на ногах уже дуже „просили їсти”, а рукави піджака часом були відверто драні.
Проте, як у кожного Півня, була в нього своя курка. Лайлива, нечупарна, і товста, мов карахонька, бабета – однакова що поклади, що постав. Я завжди говорю, що в людей можуть бути тільки обличчя, а в неї таки була достеменна мордяка – бурякового кольору, з глибоко посадженими очицями, картоплиною носа і слинявими губами. Гусак – свині не товариш, а Півень, виходить, може бути не лише товаришем, а й подругом на все життя. Навіть у тому ранньому віці я розумів і бачив, як він з нею мучиться. Лідка Півниха працювала посудомийницею в дитячому садку, а вдома вони тримали з десяток свиней.
І кожного дня з вікон своєї кімнати на четвертому поверсі я бачив як бідолашний дід тягне з дитсадка на возику четверо відер помиїв. А слідом совдає Лідка ще з двома, і мені добре видно, що патли в неї вже тиждень немиті. Кажуть, що шлюби благословляються на небесах, а мені, дивлячись на них, думалося, що таку очману можна було хіба судом йому присудити, і ніяк інакше.
Усі бачили й чули як Лідка його лаяла і навіть била, рвала його книжки і викидала на дорогу, часто услід за ними проганяла й його самого. Дощ періщить, вітер уже холодний, осінній, а дід Півень іде кудись, бгаючись у пальто, потупивши голову. А жінки, що вийшли до сміттєвоза і собі кутаються в вовняні кофти, осудливо хитають головами та стискають губи. Коли я питав у матері, де ж спатиме сьогодні Півень, вона відповідала, що Лідка пересердиться і впустить його в хату. Я вірив матері, бо вона теж працювала в дитячому садку і була знайома з Лідкою.
Мені теж якось довелося познайомитись з нею особисто. І досі мороз по шкірі, як згадаю. Ми з сусідським Славком перекидали камінці через їхню хату, гралися. І мій камінець замість перелетіти через покрівлю, черкнув по шиферині, та так, що невеличкий краєчок відломився і впав під вікна веранди. Ми з Славком чимдуж утекли додому. А через якісь півгодини Півниха вже стояла на порозі нашої квартири разом з дільничним міліціонером. Мати виправдовувалась, зойкала і охкала, навіть декілька разів для показухи потягла мене ганчіркою по спині – не допомогло. Я теж уже мало не плакав і весь час твердив „Пробачте мені, пробачте мені, пробачте…” Лідка спершу мовчала, оглушливо смерділа часником, злісно блискала свинячими очицями то на мене, то на матір, ніби приміряючись кого б із нас зжерти прямо зараз, а кого затягти в своє лігво і лишити на вечерю. А потім таки сказала, точніше рохкнула, бо голос на диво пасував до її зовнішності:
- На хуя мені твоє пробачення?
Після чого взяла півлітру й троячку із рук моєї матері і покотилася по сходах униз. Мати схилилася до одвірка, обняла мене за шию, і видихнула їй услід:
- Оце так жіночка. З такою шоб жить – треба шоб у трудовій год за десять щитали.
Але Господь мабуть і справді якоюсь мірою справедливий, бо таки послав Півневі на схилі літ якусь любов. Та медсестра з дитячого відділення поряд з ним здавалася дівчинкою, хоч і мала вже добряче під сорок. Тонка, як стеблинка, суха, з волоссям невизначеного кольору, про яке звично кажуть „русяве”, вона стояла коло нього в одному з темних куточків лікарняного саду, тримаючи руку в кишені білого халата, ту саму руку, на якій була обручка. Півень сидів на своєму табуреті, щось читав їй з розшарпаної книжки, або грав на акордеоні, швидко і спритно прослизнувши під чорну шлею. Іноді він клав руку їй на пояс, але ніколи не мацав, бо ніколи його очі не були хтивими і масними. Часом він просто пильно дивився їй в обличчя.Я тоді був ще занадто малий і не вмів читати по очах, я лазив у той садок по яблука, але зараз, коли я згадую про ті їхні побачення, про ті нікому непотрібні вірші і музику, про ті дурні старечі ніжності під облетілими яблунями, мені чомусь здається, що йогоочі горіли не стільки любов’ю, стільки – розпачем. Господь і справді якоюсь мірою справедливий. Але чи справді добром з його боку було показувати старому, але ще чулому серцем чоловікові, що він не з тією прожив своє життя, що справжня, любляча і ніжна – ось вона, є, зовсім поряд. Так поряд, що можна навіть покласти руку їй на пояс, але дотягнутися – не можна. І хтозна, насправді хтозна, чи любила його та медсестриця, чи їй просто лестила його увага, його впертість і ніжність, з якою він лишав на обшарпаному ганку дитячого відділлення червоні, аж чорні, жоржини.
Невдовзі про ті зустрічі, власне зустрічі невинні настільки ж, як і безнадійні, довідалася Лідка. Я знову виносив сміття, коли Півень вмивав обличчя з роз’юшеним носом біля колонки. Сидів навпочіпки в своїх драних сандалях і спортивних штанях, водив долонями по щоках, ховаючи сльози. То гатив себе кулаками по колінах, то хапався за голову і стиха стогнав. Чи картав себе за віщось, чи чогось не міг собі пробачити.
Уже наступного дня я дізнався – чого саме… Вчинивши розправу над ним, Лідка пішла додому до його „коханки”. Влаштувала там лемент. І, мов на біду, чоловік тієї медсестри виявився хворобливо ревнивим. Під час сімейної сцени він нібито штурхнув її, не добираючи куди. Вона нібито впала і вдарилася головою об важкий металевий камін, що стояв на підлозі. Чоловіка посадили за ненавмисне вбивство, дітей відправили до притулку. Так закінчилася їхня любовна історія.
Жінки з навколишніх будинків перестали з Лідкою вітатися і розмовляти взагалі. Місяців зо три, вони, хитаючи головами і кривлячи вуста, переповідали одна одній її слова: „А хто мені поможе, хто свинім привезе, як він піде геть з дому?” Як у дешевому сценарії до поганого кіно, в їхніх душах високе почуття перемагало нібито дріб’язкові і нібито дуже низькі побутові потреби, як то свині, помиї, чоловік… Хоча я дуже сумніваюся, що вони на Лідчиному місці не вчинили б так само, не захистили б од високої любові своїх свиней, свої запрані подушки, свої відра для сміття. Збоку воно завжди легше все бачити правильно і красиво.
Лідка померла тієї ж зими, від цукрового діабету, хоча я завжди думав, що вона має померти від ожиріння серця. Я сидів у сусідської Алінки в гостях, ми гралися в якісь там шашки. Задзвонив телефон і Алінчина мама, тьотя Вєра, взяла слухавку і швидко заговорила якійсь подрузі:
- Не січас. Не січас. Подзвони пожже! Тут таке кіно! Півниха вмерла надворі ще дньом, і досі там лежить! Лампочка горить у веранді, а вона лежить мертва! Всьо, пока, я пішла дивиться в вікно!
Півень ні того вечора, ні наступного ранку, коли по тіло вже приїхала швидка, не дав занести Лідку до хати. Не пішов прощатися з нею до лікарні. І ніхто туди не пішов. Ну мабуть що ніхто. Бо як підсумувала згодом всю цю історію та ж балакуча тьотя Вєра: „Собаці собача й смерть”.
Сам Півень з тих пір став ще прозорішим, ще облетілішим, ніж був до цього. Почав пити. Його спершу відсторонили від учителювання, потім і взагалі від роботи в школі. Взяли його сторожем у дитсадок, той самий, де працювала Лідка. Гуляючи там увечері з хлопцями, я завжди питав у нього одне й те саме:
- Шо, діду, гойдалки сторожуєте?
На що він посміхався ніби трохи знічено, а ніби аж винувато, і хитав головою, чи то погоджуючись, чи то заперечуючи – не зрозуміти. Хитав головою і понуро плентався у свою комірчину. З кишені замість олівця стирчала недопита чвертка. Я нашорошував слух і вперто, майже фанатично чекав, що ось-ось із тієї комірки поллються звуки „Амурських хвиль”. Та Півень ніколи й ніде не грав, тільки в лікарняному садку, і тільки восени, коли вечори прохолодні, коли смола на стовбурах слив уже майже чорна і тверда. Коли жінки, тримаючи під руку своїх благовірних, стиха ступали за стовбурами, не зважуючись потривожити цього старого, цього дурного, цього недолугого й нещасливого музиканта –
чи то від природної делікатності, а чи від переповнюючого почуття бодай якоїсь причетності до красивої любовної історії зі смертю в кінці.
Мені в моєму віці такі почуття були невідомі, і я сміливо бродив навколо Півня як сновида, збирав у темряві яблука, замазував руки шкуринками горіхів, слухав його пустку і печаль, і ні разу, боже мій, жоднісінького разу не спало мені на думку спитати в Півня його ім’я.
І от тепер, і от зараз, коли Півневі вже мабуть затишно лежиться десь зовсім недалечко від лікарняних слив і горіхів, мені все ж здається, що йому там не так уже й затишно. Бо як же жити людині все життя без любові і навіть без імені? І як же їй без нього вмерти…
…Слива скрипить під вагою його голови. Волосся облітає, облітає разом з листям, разом з музикою, у яку з якогось дива рясно натрусилися обтяті голівки червоних, аж чорних жоржин. А ззаду черкається крилами якась тінь, суха і русява, як нетля. А мені те байдуже, я ж тут яблука збираю, я ще малий, я ще дуже-дуже малий і безпосередній. Тому я підходжу до діда, зацікавлено торкаю пальцем одну з чорних гашеток акордеона, і запросто питаю:
- А як вас звати, діду?
Мелодія вривається, лікарняний сад обіймає важка осіння тишина.
