Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2435
Творів: 43510
Рецензій: 84777

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Спогад

Про щастя

© Ant.on, 21-05-2012
    Якось на сторінках Інтернету потрапив мені на очі вірш. Навіть не вірш, а так, миттєва світлина буття, спогад про минуле і майбутнє водночас. Подумалось, що ті рядки написані зрілою людиною з чималим життєвим досвідом. Та, як з’ясувалось, автор того вірша Аля Кудряшова, якій на той час виповнилось ледве 19 років. На інтернет-сторінках вона знана під ніком Izubr.
Кажуть: музика то мова спілкування з Богом. Як на мене – поезія також, якщо вона, звичайно, поезія. Не вважаю себе поціновувачем поезії, але в тих римованих рядках мене щось таки добряче зачепило за живе, витягло на світ Божий напівзабуті спогади далекого дитинства і, не менш далекої, юності.
Щоби текст не розпадався на фрагменти, я переклав вірша українською (переклад суто технічний).

*****

Мама на дачі, ключ на столі, сніданок робити не треба. Скоро канікули, вісім літ, у серпні буде дев'ять.
Дев’ять в серпні, сім на часах, небо легке і плоске, сонце залишило по собі вицвілі пасма в волоссі.
Сонний уривок в долоні стиснути, і пропустити крізь пальці. З десятого поверху Вітька мене, знову кличе купатись.
Треба спішити з всіх ніг і очей - раптом втечуть, залишать. Вітька закінчив четвертий клас – тобто майже старий вже.
Шорти з футболкою - все вбрання, яблуко на полудень. Вітька научить мене пірнати, він обіцяв, не забуде.
Дорога до річки - знайома вщент, випалена і звична. Ноги запилені до колін схожі на рукавички.
Нині спекотна така пора - листя немов ганчірки. Може пізніше зачнемо гру, я попрошу, щоби в жмурки.
Вітька - він добрий, один в одне хлопчик із Жюля Верна. Я попрошу, щоб мені водити, дозволять мені, напевно.
Вечір почнеться, має стемніти. День до закінчення тижня. Я повертаюся до стіни. Сто, ...,дев'яносто вісім…

*****

Про що ці рядки, запитую я себе? Вони про щастя, сам собі і відповідаю. Так, так – про звичайне щастя. Щастя, не пов’язане з якимось матеріальним благом, бо то є облудлива химера.

Коли ж то я був найбільш щасливим, силюся пригадати? Більше всього того щастя було в дитинстві. Достатку не було, а щастя було. Воно проступало скрізь: у сонячному, вицвілому від літньої спеки, небі, в запахах свіжоскошеної трави і житнього, тільки із печі, хліба, холодному, вологому носі дворняжки Жульки, котрий, від надлишку почуттів, пнеться, раз-пораз, нахабно цілуватись.

А ще пригадалась неширока річка, котра прудко витікає з-під шлюзу невеликого водосховища. Далі вона кількома рукавами, між облизаними водою і часом, гранітними валунами, несе свої води ген, аж до Південного Бугу.

На одному з тих каменів – я, десятилітній, з коротким, із рівного річного пагінця ліщини, вудилищем, до якого прив’язаний шматок дорогоцінної жилки. Тою жилкою ми, сільські хлопчаки, розживались, в обмін на старе ганчір’я і залізяччя у проїжджого лахмітника. До жилки прив’язаний справжній кований гачок з борідкою і саморобний поплавок, виструганий власноруч із сухої кори вікової верби.

В швидких водах Ікви (так звали ту річку) завше водились зелено-смугасті окуні з чевоногарячими плавцями. Найбільші з них ловились на хвостик річкової малявки, котру ми, босонога ватага хлопчаків, ловили в сумерековому нутрі шлюзу, в вищерблених приямках його бетонного поду.

Окуні були швидкими і проворними, потрібна була неабияка вправність, щоби не дати спритнику чкурнути під камінь, бо тоді треба було роздягатись і лізти в холодну воду, задля порятунку єдиного гачка.

В дитинстві щастя зовсім поруч: досить тільки вранці, зі сну, розплющити очі і, одразу, з головою, ти поринаєш в нескінченний, повний пригод і несподіванок, світ, котрий так радісно відкривати разом із друзями. Той світ не збагнути дорослому і те є найбільшою загадкою буття, бо ж кожному колись довелось бути дитиною. Та, видається, та путь у доросле життя є дорогою з одностороннім рухом. Тільки в поодинокі миттєвості прозріння, або уві сні, випадає рідкісна нагода доторкнутись до того кипучого буяння радості і щастя, котрі є самим єством маленької людини.
І знову плин часу, безмовний і невпинний…

*****

Мама на дачі. Велосипед. Завтра здавати іспит. Сонце, лагідним оком своїм, мого конспекта пестить.
Ніч на чатах, світанок стрічати, чекати приходу літа. У серпні я буду уже студент, нині – ніхто ще поки.
Хліб зачерствілий, сир з ножа, сніданок зі сну неласий. З десятого поверху Вітька уже - він на третьому курсі.
Знає розумних професорів, пише програми у фірмі. Худий, іронічний, брів смола - прямо герой із фільму.
Пише цидулки моїй сестрі, дарує квіти з получки, тільки от плаваю швидше я і вірші складаю влучні.
Просто сестричка в доску своя, такою я бути не вмію. Ми забираємось на балкон і запускаємо змія.
Сьогодні вони відїжджають у ніч, я проводжу на поїзд. Річка гарцює, у ніг шелестить , нині вона по пояс.
Сімдесят вісім, сімдесят сім… Рукою сльозу утираю. Нехай ховаються, ну їх усіх, більше я їх не шукаю.

Мама на дачі. Гуде в голові. Соннеє бездіяння. Кішка калачиком біля грудей, сонце на покривалі.
Чашки, долоні, светриків ряд, кави, молю, зваріте. Хто-небудь бачив учора мене? Краще не говоріте.
То нехай буде великий секрет зовсім малої утрати, кожен хмільним, невагомим був, зігрітим диханням брата.
Горло охрипле від довгих розмов, попіл летів з балконів, один перед одним – віч на віч, живі й непокоренні.
Завтра ми скинемось по рублю, сніданок прийде в оселю, Господи, як же я вас люблю, а на долонях веселка.
Вулиця в сонячних кружевах, Вітька, помий тарілки. Можна валятися і оживати. Можна піти на річку.
Я вас піймаю і підкорю, стригтися змушу, голиться. Носом у вищерблену кору. Тридцять чотири, тридцять…
*****
Сонце, небо, липнева спека, канікули після першого курсу, я на копиці сіна посеред двору, у яблуневій тіні. Поруч мене дрімає Діна, гарна чорно-ряба кішка. Кілька років тому, кошеням-підлітком, сам підліток, упіймав її на околиці села, коли проїжджав стороною на велосипеді. Довго ганявся по картопляному полю за виводком однакових кошенят-близнюків на чолі з мамою-кішкою. Врешті-решт упіймав таки одне і той дикун влаштував справжній спротив, подряпавши мені до крові обидві руки. Два дні поспіль кошеня тужило, забившись під диван, не звертаючи найменшої уваги на мисочку з молоком, та згодом змирилось з долею і, врешті-решт, визнало мене за свого.

Лежу горілиць, в одній руці книжка, інша глибоко у сіні. Мимоволі рухаю занімілими пальцями руки – Діна зацікавлено скошує свої зеленаві очі в напрямку джерела шуму. Уже навмисне шкрябочу вказівним пальцем ще і ще. Діна немов струна - мабуть думає, що то миша, потішаюсь. Раптом вона блискавично, по плече, засовує свою лапу у сіно і усіма своїми гострими пазурами впивається в мого пальця, як те вона робила, коли за шкірку витягувала із нірки крота, коли той, забувши про обережність, вивершував на городі свою фінальну гірку.

Воно ще було близько, те щастя. Потрібно було, лишень, зробити невелике зусилля, щоб дотягтись до нього рукою. Але вже і просинатися стає дедалі важче і думки по тому вже не такі радісні і світлі – я дорослий!

*****

Мама на фотці. Ключі в замку. Вісім годин до літа. Сонце на стінах, на рюкзаку, в стоптаних сандалетах.
Сонними лапами через сквер, і нікуди вже не діться. Вітька в Америці. Я в Москві. Річка в далекім дитинстві.
Яблуко з'їлось, потяг промчав, він на шляху у Ніццу, я починаю лічити від ста, ну а життя - з одиниці.
Боремось, плачемо з ним в унісон, от уже й фініш скоро. "Двадцять один", - шепочу крізь сон. Час насміхається -"Сорок".
Сорок - і перша уже сивина, сорок один – не спиться. Двадцять один - я живу сама, двадцять: очі-бійниці.
Ноги в подряпинах, біс у ребрі, скачуть думки вприсядку. Хто-небудь жде мене там - у дворі, хто-небудь - на десятім.
Десять - позаду четвертий клас, сніданок робити не треба. З усіх поспішати ніг і очей, потрібно - у серпні вже дев'ять.
Вісім - на шиї ключі тягати, в сонячнім танути гімні...

Три. Два. Один. Я шукати іду. Господи, допоможи мені.

*****

- Промайнуло життя, як батогом цвьохнуло – буденно мовив мій дід, коли ми сиділи з ним на перелазі біля хати. Я курив, він же просто відпочивав в перерві між роботою. В свої 85, дід приїхав на велосипеді за 5 км. із сусіднього села, щоб допомогти мені полагодити штахетник. Завзято пірнав під латами, а коли я йому запропонував вгомонитися – відповів:
- Е-е-е, синку, як зупинюсь - вважай і помирати прийшов час. Дід помер за рік у віці 86 років. Пішов з життя, як і жив - тихо і спокійно. Просто одного разу, вранці, взяв і не прокинувся.

А зараз і я про те саме. Пролетіли роки і вороття немає. Щастя з року на рік маліло все і маліло, як отой відомий шматок шкіри і, з часом, зменшилось до майже непристойного розміру. Нещодавно запитав маму, чи була вона коли-небудь щасливою. Вона трохи помовчала, а потім стиха відповіла: - Я вже не пам’ятаю…

Зараз те щастя я примічаю в своїх малих внуках. Воно вирує в них, щедро проливається через вінця і в ньому я віднаходжу частку і свого далекого, з роками забутого, щастя.

Одне я знаю достеменне: Творець всього сущого, котрий так доладно пронизав найтоншими зв’язками Світобудову, таки знав що робив, коли по образу Своєму і подобі, виліпив своє останнє творіння.

Ми всі родом з дитинства, із щасливого дитинства, і колись ми у ньому обов’язково зустрінемось знову. Але то має бути вже зовсім інша розповідь.
Господи, допоможи нам…    

                     Виділене курсивом перекладено з:      http://izubr.livejournal.com/218085.html

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 6

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© Максим Т, 12-04-2016

я віднаходжу частку і свого далекого, з роками забутого, щастя...

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Михайло, 04-01-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Анізія, 16-11-2013

Тепло!!!

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Любов Долик, 09-08-2012

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Мар'яна Тарнавська, 04-08-2012

Текст дуже сподобався,

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 22-05-2012
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.36671495437622 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Книжки Ксенії Заставської: Жінка, що відкриває історію
У прозі Ксенії Заставської форма, що нагадує так званий «дамський роман», стає ключем до історичних …
Огляд “Жуйки” Марії Козиренко: Музика врятує світ
Якщо ви гадаєте, що антиутопія сучасної літератури за сюжетами переважно схожа між собою як шоколадні …
Огляд прози літ. угруповання “Свідки слова”: Шевченкові малята
На обкладинці антології зображений Тарас Григорович у плащі. Сидить за столом, на якому чашка кави, …
Огляд автобіографії засновника італійського фашизму Беніто Муссоліні
Перша половина ХХ століття було щедра на диктаторів та диктатури. Більшість з них, як от Ленін, Сталін, …