Невисокий чоловік на сцені, стоячи спиною до залу, здавалося б, чаклував над неймовірним плетивом кабелів і дротів, що пов’язували собою синтезатор, мікрофон, нагромадження акустичних систем з обох боків сцени та комп’ютер, що стояв на низенькому столику праворуч.
Я вже майже півгодини спостерігав за ним. Світло було вимкнуте, а натомість на балконі та у ложах блимали незлічені вогники свічок. Їх слабке, мерехтливе світло відбивалося від зачохлених рядів крісел, і від того увесь напівтемний зал був схожий на величезну живу істоту, яка, немов би, спала і тільки й чекала, щоби її хто збудив.
Висока сцена, на відміну від залу, була добре освітлена софітами, так як і задня завіса блідо-рожевого кольору. У центрі завіси, виблискуючи у світлі прожекторів, якимось чином трималася дивна монограма із переплетеними між собою літерами «К», «О» і «Т», що нагадувала собою музичний ключ.
Намагаючись рухатися безшумно, я підійшов до першого ряду, відкинув чохол із найближчого крісла і сів. Чоловік на сцені нарешті закінчив з’єднувати між собою апаратуру, увімкнув комп’ютер, узяв декілька акордів на синтезаторі, а потім, зненацька, повернувся обличчям до залу й поглянув кудись угору, на балкон та бельетаж. Мене він спочатку не помітив , і я, не криючись, оглядав його виснажене сумне обличчя та фрак, на фоні якого вирізнялися біла сорочка і чорний метелик краватки, а тим часом його шукаючий погляд спустився донизу і натрапив на мене.
- Добрий вечір , - він, здавалося б, зовсім не здивувався, - Чи можу я дізнатися хто ви і що ви тут робите?
- Те саме я би хотів запитати у вас ,- відповів я ,- Особисто мені необхідно чергувати тут протягом усієї ночі, і тому я вирішив подивитися на вас. Я працюю сторожем і мене, звичайно ж, попередили, про те, що залу на одну ніч орендувала людина, котра, мабуть, добре заплатила, оскільки ніхто не знає навіть її імені.
- Дивно звучить і підозріло виглядає ,- посміхнувся мій співрозмовник ,- але усе дійсно так і є. З вашого дозволу, я дещо розповім вам, щоби бути менш підозрілим. Ви й не уявляєте, як важко тримати усе це в собі.
Я слухав, не перебиваючи. Він продовжував:
- Почну з того, що відтоді, як отримав вищу музичну освіту, я цікавився питаннями вічної музики, а для цього досліджував музичні твори, які б не втрачали краси та чарівності протягом довгого часу, були б загальновизнаними й широковідомими. Шукав їх і не знаходив. Несподівано, у сховищі однієї з музичних бібліотек я випадково натрапив на пожовтілий листок обгорілого нотного паперу, що тільки Богу відомим чином не викинули у сміття.
Імені композитора не було, і на шматку намальованого від руки нотного стану збереглися тільки розмір твору і знаки тональності. Над заголовком «Концерт» знаходився епіграф: «Присвячується Концерту - духу музики», і була намальована монограма, у вигляді переплетених між собою літер «К», «О», «Т», що нагадувала собою музичний ключ. Під заголовком від руки були дописані декілька рядків на латині: «Опівночі ця мелодія розбудить Концерт. Знайди його і він покаже тобі вічну музику.»
Багато років я намагався відновити мелодію, що була записана на сьому папері до того, як його майже спалили. Складав мотиви десятками, аж доки, одної ночі, ся мелодія не наснилася мені у вигляді нотного стану із записаним на ньому ланцюжком нот, і я був глибоко вражений її красою, гармонічністю, простотою побудови по основним акордам ладу. Шукав також і будь-які згадки про Концерт, проте, на жаль, знайшов тільки одну: «…дух музики завжди там, де музика, проте щоби розбудити його, вона повинна бути вартою…» Звідси випливало, що Концерт повинен перебувати у приміщеннях, де постійно виконувалася музика, де акустика була би найкращою, а кожен звук ставав би повнішим, чистішим, живим.
Відтоді моє життя мало собі за мету сьогоднішню ніч. Я знайшов цей зал, орендував його, встановив апаратуру ,- чоловік на сцені знов сумно посміхнувся, повертаючись зі спогадів у сьогодення, і поглянув на годинника ,- Мабуть, лише ви станете сьогодні моїм єдиним слухачем. Пора. Починаємо.
Він підійшов до комп’ютера, і з акустичних систем з’явився звук, що створював враження присутності у залі симфонічного оркестру. Музиканти настроювали скрипки, контрабаси, духові інструменти. У різноголосся впліталися також майже нечутні оплески глядачів, що немов підбадьорювали музикантів.
Зрештою вони стихли, змовкли й оркестранти. І полилася музика.
Спочатку ще була просто мелодія. Чиста, прониклива і по-дитячому проста. Поступово до неї впліталися, органічно поєднуючись, партії ударних, смичкових і духових інструментів. Вона ускладнювалася, переливалася, немов кришталево чиста джерельна вода, дзвеніла, бриніла, текла й капала. Багата виразність і безмежна віртуозність, пориви почуттів і смутність настрою, ритми і пасажі, наповнені свіжістю й блиском, замислено зливалися між собою, доповнюючи одне одного. Слухаючи цю музику, мозок відкидав усі думки, цілком поринав у неї і плив за течією, а вона ставала все швидшою та бурхливішою, і ось уже ти пливеш по широкій повноводій річці, наповненій прекрасними звуками, що складають собою гармонію, а значить і світ. Казино Паріматч - це провідний онлайн-ресурс для гри в азартні ігри на території України. У цьому казино гравці зможуть знайти великий вибір ігор від провідних розробників програмного забезпечення.
Несподівано сама мелодія зникла, залишивши по собі лише смичковий супровід і акорди гармонії на синтезаторі, а натомість з’явився голос чоловіка на сцені:
- Концерт …- він стояв, промовляючи у мікрофон ,- Приходь. Ти чуєш музику? Це твоя музика, Концерт. Прокидайся…
На останньому слові софіти, що освітлювали з обох боків сцену, одночасно погасли, і зал поринув у темряву, що ледве розсіювалася блимаючими світлячками безлічі свічок.
Зненацька, десь на підсвідомому рівні, я відчув потилицею невеликий протяг. Він виник десь позаду, на балконі, у ложах, і це вже був не протяг, а слабкий вітерець, що поступово посилювався. З-під крісел, із напівтемряви лож та балкону, він прямував до сцени, розгойдував люстру, грався дверима, гасив блимаючі вогники свічок, зоставляючи за собою хвостики диму. У дзюркотіння мелодії почало вплітатися тихе свистіння, що створювалося сим вітром, коли той пролітав порожніми проходами і проміжками між рядами крісел. Зала вже повністю занурилася у темряву, і тільки дивом залишалася горіти свічка, що стояла на столику біля комп’ютера.
Несподівано вітер стих і разом із останнім його подихом згасла й вона. Одразу ж у загальну гармонію ніжними, кришталево чистими звуками вплелася арфа, немов повідомляючи про прихід чогось нематеріального, про його присутність у залі. Немов би самі собою увімкнулися декілька прожекторів, і вже різнокольорові: зелені, сині, червоні круги світла хаотично забігали по сцені, а потім раптом зупинилися, освітивши прекрасним різнобарв’ям фігуру на завісі.
Знову почувся голос людини на сцені:
- Ти прокинувся, Концерт. Ти прийшов сюди, пробуджений цією музикою…
І те, що знаходилося в цьому залі, здавалося б, відповідало йому звуками арфи, котра неймовірними варіаціями на тему основної мелодії виводила своє прекрасне соло. Це був радісний голосок дитини, маленької і водночас могутньої істоти, що довго спала, а тепер прокинулася і раділа свободі й незалежності, відчувала красу та гармонію світу. І не знаю напевне, чи ця мелодія була авторським замислом, чи це дійсно був Його голос, котрий, як я вже потім дізнався, якимось чином трансформувався у мерехтіння слів на екрані комп’ютера.
- Я тут. У цьому залі. Навіщо ти розбудив мене?
Чоловік дивився на екран і говорив у мікрофон:
- Ти можеш відкрити мені секрет вічної музики?
На моніторі продовжували з’являтися слова:
- Ти знайшов мене і збудив. Ніякого секрету не існує. Вже. Прощавай.
- Але, Концерт, ти нічого не сказав!
Чоловік розчаровано сів на підлогу просто посеред сцени, опустив голову на груди і завмер.
А соло арфи знову змінила основна мелодія, котра ускладнювалася, переливалася й текла, заповнюючи усі темні куточки, примушуючи навіть тіні оживати й літати по залу. Увесь оркестр, якого насправді не було, здавався, немов би, єдиним організмом, одним величезним і багатофункціональним музикальним інструментом, що створював цю музику: виразну й віртуозну, сумну і прекрасну водночас. Несподівано мелодія знову стихла, залишивши по собі лише тиху, сумну мінорну гармонію і голос людини на сцені:
- Здається я зрозумів, Концерт. Дякую тобі…
І тоді навіть гармонія зникла, а замість неї прозвучав останній загадковий передзвін арфи, який опустився униз і піднявся високо вгору, де й стих, немов голос чогось, що зовсім недавно було в цьому залі, сказав своє останнє: «Прощавай…» Уся зала наповнилася оплесками, що одразу ж різко обірвалися, коли синтезатор, немов величезний смолоскип, спалахнув синюватим полум’ям, і одразу ж згас.
Це все. Ні пожежникам, ні міліції, ні швидкій допомозі, коли вони таки прибули, роботи вже не знайшлося.
Мені ніхто не повірив. Синтезатор згорів від короткого замикання, текст на екрані міг бути надрукований ким завгодно. Людина, що сиділа посеред сцени зі щасливою посмішкою на губах померла майже від нічого. У неї просто зупинилося серце.
Нічого не сталося і можливо все, що відбувалося, мені тільки здалося?
Не знаю.
Проте знаю, що вже майже два роки у цьому залі не проходять концерти, з тієї простої причини, що будь-який інструмент знаходячись тут абсолютно перестає звучати і тримати лад. Дехто вважає, що це відбувається через підвищену вологість. Проте, мені здається, що Концерт назавжди покинув цю домівку. І ця зала вже півроку, як стоїть замкнена, щоби ніколи не відчинитися.
І ще. Буваючи на концертах, я завжди намагаюся сісти якнайдалі від сцени. Там, у майже цілковитій темряві я нерідко відчуваю поряд із собою присутність чогось великого, живого й нематеріального. За маленькими протягами, за непомітними рухами тіней я впізнаю Його і подумки промовляю: «Добрий вечір, Концерт!»
