Велика зелена жаба – національна хвороба розуму
(майже вигадана історія з життя земноводних)
«ЖАБА ЗЕЛЕНА належить до родини Справжні жаби. Довжина її тіла, не беручи до уваги кінцівок, досягає 6-8 см. Колір шкіри зелений із з чорними плямами і з трьома поздовжніми жовтими смугами». (Біологія)
Мені в житті пощастило, бо я виростала та виховувалася в добрій родині, де якось не прийнято було заздрити іншим. Через ліпшу хату, кращий врожай, високу посаду, виграну пралку в лотерею, доньку, що вдало вийшла заміж і так далі…
- Петре, Петре! А ти чув? Сусіда Ганька під Львовом таку хату побудувала! О, аж на два поверхи. Ну, скажи, звідки в тої задрипанки на то статки? Точно не працею тєжкою зароблені. От я зранку до ночі страшно гарую і шо? Доробивсі тіко до собачої будку, - і щось таке бридке та огидне в очах дядька Василя, що живе через три хати.
- То добре, жи побудувала, - то вже мій дідусь говорить. – Їй треба. У неї діти, скоро внуки будуть. Он Юрко, син старший тільки-но оженився, буде мати куди жінку привести, бо стара хата-мазанка вже майже розвалилася.
- Та шо добре – то добре, - нехотячи підтакує дядько Василь. – Але, той. Ти мене, певне, не чуєш? Гроші, гроші, де вона на ту хату взяла та-а-а-а-кі гроші?
- Як де взяла? – дідусь хитро посміхається. - Заробила. Ти ж знаєш, Василю, як Ганна все життя тяжко працювала. Й Брат Іван на заробітках в Росії, от сестрі й допомагає – чим може і як може. Слава Богу – дружно живуть. Та й діти у неї роботящі. Самі ж ту хату поставили своїми руками. Я сам пару разів підсобляв на будові, тому Василю не тре дурне патякати, добре?
Василь незадоволено махає рукою і йде далі, несучи свою новину селом на чужі язики, які його підтримають.
- Бідний, - говорить дідусь вголос. – Простіше все життя просидіти на печі ніц не роблячи, попиваючи горілку, бідкаючись на лиху долю і заздрячи іншим, аніж довести собі, що ти нічим не гірший. Памятай, дитино, найнебезпечніший звір в наших краях, то не вовк чи дикий кабан, то гидка зелена жаба.
Дідусь мені підморгую, помітивши, що я стою збоку й уважно слухаю. Посміхаюся. Задумуюся. Чому так? Згадую тітку Ганю, про яку щойно говорили. Привітну, завжди заклопотану, забігану жваву роботящу жіночку, яка все життя тяжко працювала і нарешті доробилася. Її мрія здійснилася – то її гордість, її здобуток: роботящі діти, яких сама піднімала без чоловіка, виховувала і які зробили мамі такий подарунок.
Люди-люди!
Чомусь мені тоді в дитинстві все здавалося не таким вже й важливим – ота нікчемна матеріальна блаж через яку люди просто з розуму інколи сходили і були готові одне одного зрадити, продати, втопити в помиях чи виваляти в грязюці. Я завжди знала, якщо захочу щось отримати – я зможу його мати, але все залежить тільки від мене, від моєї праці, вміння, знань. Тепер розумію: я думала так не тому, що народилася особливою, зовсім ні – то просто в дитинстві мені говорилися правильні слова, вкладені в дитячу голову мудрими виховниками.
Господь чи доля, хто зна, довго берегли мене від бридких зелених жаб від яких застеріг дідусь. Можливо тому, що я вміла вибирати собі справжніх друзів й працювала з нормальними звичайними людьми. Так, заздрісники траплялися у моєму житті та зустрічі ці були короткі і недовготривалі. Я навіть щиро співчувала тим нещасним, що вони не могли стриматися й по-чорному заздрили ближньому:
- Ти бачила? Та корова Анька так схудла. Точно на таблетках сидить.
- Ти знаєш, а те село таке гонорове стала після того, як їй чоловік тачку купив?
- Ти чула, Ірка вже зав. кафедрою. Точно з кимось переспала. Вона ж тупа, як калоша…
Ох, люди-люди!
Але я тепер розумію, що співчувала не тим, бо бути на місці людини, якій заздрять доволі паскудно.
Трапилося так, що мені в тридцять п’ять років довелося розпочинати життя майже з початку. Я залишилася один на один з купою проблем, основному матеріальних. Двійко неповнолітніх дітей на моєму утриманні. Купу років я не працювала, бо мій менший син довго хворів і я змушена була вибирати – він чи кар’єра. Звісно, я й не мислила цього робити, син – то є син. Тому починалося мені нелегко – втрачені навички, зв’язки, знайомства. Але я завжди згадувала слова мого мудрого дідуся: «Коли дуже захочеш – матимеш». Так, я працювала багато й наполегливо, робила те, що вміла найліпше. Не хочу довго розповідати про те, як вижила. Але, оскільки, я теперечки пишу про це, отже – зуміла.
Зараз у мене є робота, яка мені насправді до душі, мої діти мають і хліб, і до хліба. Я маю можливість заплатити за ті заняття, які їм подобаються – плавання, теніс. Можу оплатити їхнє навчання, відпочинок, розумні розваги. І нарешті, дякуючи господу за те, що нагородив мене вмінням писати – я трішки письменник. Останнє зіграло зі мною злий жарт. Людина, яка, коли мені було найважче, наче щиро співчувала, раптом стала так само щиро чи навіть ще щиріше ненавидіти мене. Не знаю, коли це почалося. Напевне давно. Можливо я і не звертала б на це жодної уваги, якби воно не перетворилося на хронічне загострення. Це не було лишень звичайне обговорювання мене ( перемивання кісток, типу – з ким вона спить, чому такі короткі спідниці носить і за які такі гроші купує свій одяг). Починалося все, звісно, з цього. Я ж не зважала. Але згодом перейшло в інший формат. Людина почала вигадувати про мене різні огидні історії, яких ніколи не траплялося і смакувати ними. Це розповідалося тим хто хотів слухати і тим, хто не дуже прагнув чути… Спочатку мене це обурювало – я ж не зробила тій особі нічого лихого. Чому вона так зі мною? Врешті до мене прийшло розуміння: вона – не винна. Це банальна заздрість, найсправжнісінька зелена потворна жаба, яка калічить людську душу, бо особі колись не вдалося чи через лінощі, чи через недолугість самореалізуватися.
Після перегляду фільму «Той, що пройшов крізь вогонь» я довго не могла зрозуміти, що мене найдужче вразило в ньому. Це не тільки пафосна гордість за те, що ми, українці, можемо, якщо захочемо, чи те, що ми зуміємо, якщо нам навіть не дозволятимуть. Або ще те, що ми насправді маємо чим пишатися, а не просто ридма ридати на руїнах. Крім цього це було щось дуже трепетно-особистісне, ледь вловиме. І я врешті зрозуміла. Згадалися слова пісні:
У сусіда хата біла,
У сусіда жінка мила,
А у мене ні хатинки,
Нема щастя, нема жінки.
І якщо того всього нема, то можна або здобути – заробити власною працею, або вкрасти, підступно, по-зрадницьки. Як то собі вимислив чекіст Степан Шуліка. Бо найбільший наш ворог – то не наші сусіди-воріженьки поляки чи росіяни, то ми самі. Ота зелена бридка паскуда всередині багатьох, яка губить не тільки розум, а й душу.
А що я робитиму у своїй непростій життєвій ситуації? Мені не вперше все починати спочатку. Я – виживу. Звісно, я можу стати в позу, зачати війну проти своїх же, яку обов’язково виграю. Однак, це не вартує моїх зусиль. Бо на болоті бридким зеленим жабам важко щось доводити. Легше просто піти з болота. Хоча у підручнику з Біології написано, що: «Для людини отруйні виділення українських зелених жаб безпечні». Але там написано й наступне: «З наближенням вечора жаби збираються в зграї і в сутінках, розмістившись зручніше де-небудь на березі між стеблами рослин, починають свій концерт. Зір, слух і нюх у жаб добре розвинені. Зелену жабу можна назвати дуже хижою твариною: вона живиться тільки тваринами, спійманий нею самою. Найчастіше це молоді жаби, навіть свого власного виду, комахи, павуки і равлики».
