Тварина принишкла, принюхуючись і розглядаючись навкруги. Не помітивши нічого, що могло становити для неї небезпеку, вона підійшла до струмка і почала жадібно пити воду.
Сергій спостерігав за нею із сховку і знав, що кращого моменту для пострілу не буде. Він витягнув із сагайдака стрілу, наклав на тятиву і прицілився. На мить затамував подих.
Лань різко підняла голову і прислухалась. Короткий посвист стріли і вона пронизала її бік. Тварина підстрибнула від болю та, рятуючись, кинулася в гущавину лісу, зникаючи під яскраво-зеленою ковдрою листя.
Мисливець виліз із засідки, обтріпався від листя і гілок, і побіг за пораненою твариною. Він знав, що та далеко не втече. Варто лише дочекатися, коли тварина знесилиться від втрати крові і впаде замертво. Опісля, її спокійно можна буде забрати із собою на стійбище.
Перескочив струмок і нирнув у хащі.
Він продирався крізь кущі і переплетіння гілок, орієнтуючись за краплями крові, які вели його слідом за ланню. Позаду залишилися тривалі години очікування на здобич, коли він нерухомо сидів в хащах, прислухався до лісового шепоту, минула азартна і неспокійна мить вицілювання, пройшла ейфорія від вдалого пострілу.
До слуху донісся тріск гілок. Він наздоганяв здобич. За кілька хвилин він побачив лежачу знесилену тварину, її боки важко піднімалися і опускалися. Побачивши мисливця, спробувала підвестися, але не змогла, і знову впала. Сергій витягнув ножа, підійшов до неї і одним рухом перервав страждання.
Такі вже прості закони природи, коли сильніший користує зі слабшого, щоб у будь-який спосіб продовжити своє власне існування. Просто в цьому світі треба виживати, а для роздумів та сумнівів немає часу.
А от страх був. Страхів було багато. Як проста людина, він боявся смерті, гніву богів, злих духів, але зараз, немов кріт, землю, гриз його зовсім незвичний, донедавна, страх.
Він – не молодий. Тридцять літ і зим, він живе на цій благодатній землі. І в душу вже інколи, спідтишка, закрадається страх, що він не зможе прогодувати свою сім’ю, що його рід не матиме продовження. Адже незважаючи на такий поважний вік та сивину у волоссі у нього дітей все немає й немає. А сила і витривалість вже далеко не ті, коли він був юним.
Мисливець закинув тушу на плечі і попрямував на північ, туди, де знаходилося його стійбище, у якому жило рідне плем’я.
У нього була вже четверта дружина. Це було дуже нехарактерно для його племені. Першу дружину він втратив під час лісової пожежі, коли загинуло чимало його співплемінників. Другу він покинув тому, що вона була безплідна, а він не міг відправитися в Ірій, перед обличчя світлоносного Дажбога, не залишивши спадкоємців. Третя дружина була вагітною, і Сергій не тямив себе від щастя, очікуючи на первістка. Та… жорстока реальність розбила всі його мрії і сподівання. Несподіваний напад дикого вепра залишив його без жінки і сподівань мати дітей.
З останньою дружиною він познайомився випадково – зустрів її на галявині у лісі, коли та збирала лісові ягоди і наспівувала чудову народну пісню про червону руту. Не довго думаючи, він вискочив перед нею, згріб в обійми, перекинув на плече і кинувся навтьоки, адже бачив дим від вогнищ її рідного племені.
Не все відразу в них владналося, не відразу вона привикла до нього, але згодом сімейне життя налагодилося і вони почали жити душа в душу. Вона виявилася гарною хазяйкою і люблячою дружиною. Хоч у стійбищі на неї дивилися все ще як на чужу, не свого роду, але вже інколи дозволяли їй оберігати вогонь.
Кілька місяців тому Сергій побачив, що у неї починає заокруглюватися живіт і Віка призналася, що в неї буде дитина. Він не тямив себе від щастя і тепер намагався берегти її, як зіницю ока.
Проте, згодом, між ними виникла якась напруга. Розпочалися численні сварки, які ледь не переростали у бійки. У її очах все частіше виринала туга і апатія, які не могли його не турбувати. Часті розмови начистоту не давали ніяких наслідків, вона все далі і далі віддалялася від нього. А він не міг збагнути причин цієї поведінки, через що ще більше ятрило його серце, страждала душа від її відчуження.
Він поговорив з волхвом. Той пояснив все діями Чорнобога і злих духів. Взявши з Сергія значну данину він провів ритуал очищення, після якого його дружині мало б полегшати.
Але нічого не змінилося.
Мисливець впевнено крокував на північ.
“Цікаво, - думав він. – Що там знаходиться на півдні? Невже справді казковий Ірій, про який нам постійно розповідає волхв? Невже наші душі справді несуть туди птахи, коли відлітають перед зимою на південь? Чи може там, як розповідав той божевільний старець, знаходиться величезна пустеля і величезні соляні поля на місці, де колись знаходилося море. Маячня! Він лише чув про два моря – Західне і Велике Північне море, яке знаходиться у восьми переходах від їхнього стійбища. Про ніякі південні моря він не чув“.
Він поклав мертву лань на землю і присів відпочити під дубом.
Взяв гілочку і почав викреслювати дивні знаки, які бачив на матеріалі, що його приніс із собою той причинний. Матеріал був дивний – тонкий і легкий, схожий на тканину, пожовклий, дуже легко мнувся і рвався. Він весь був покритий дивними закарлючками, які густо покривали його з усіх боків. Божевільний стверджував, що знайшов його серед дивних не то скель, не то печер, не то будівель, прямих і високих, які височіли над широко розкиданими грудами каміння у тій пустелі.
Сергію запам’яталися деякі з цих закарлючок і він тепер ретельно виводив їх на землі. Пам‘ятав, бо часто розглядав цю дивну тканину, і, особливо, приглядався до великих закарлючок, розміщених з одного краю. Вони викликали в нього якесь відчуття – впізнавання, чогось рідного і близького.
Пригадалися легенди, які біля вогнища розповідали старі люди. Про предків, які давним-давно зналися з богами, літали на колісницях, воювали за допомогою грому і блискавки. Та надто зачванилися вони, запишалися своєю силою і могутністю, перестали поклонятися богам, за що ті покарали їх лютою карою. Родючі землі перетворилися на пустелі, міста і села перетворилися на кладовища. Не вистачало їжі та води через що, між людьми, між сусідніми племенами, розпочалися тривалі кровопролитні війни. Лише нещодавно вони закінчилися і тепер панували мир і злагода.
Це не була земля його рідного племені. Вони прийшли сюди з півдня. Їх край знаходився десь там, на півдорозі до Ірію.
Він потягнувся, відчув, що трохи відпочив, закинув тушу на плечі і знову почимчикував далі.
Чим ближче ловець підходив до стійбища, тим більше в ньому зростало відчуття напруги. Він пришвидшив ходу, незважаючи на ношу, навіть перейшов на біг. Серце важко гупало у грудях, кров стукотіла у скронях. Всім своїм єством він відчував – щось трапилося з Вікою.
Між деревами появився димок, долинув людський шум і голоси людей.
Не тямлячи себе від хвилювання, він кинув лань на краю стійбища і помчав до свого намету. Сергій не бачив, як люди співплемінники відганяли собак від його здобичі, не помічав нічого і нікого навколо себе, не розбирав жодного звуку. В голові рівномірно із пульсом стукала одна думка:
“Лише б з Вікою нічого не сталося. Лише б з дитиною все було добре. Дажбоже, благаю тебе! Я не перенесу ще однієї втрати! Лише б все було добре з Вікою і дитиною. Благаю, Дажбоже!“
Біля намету стояв натовп. Сергій продерся крізь нього, відгорнув полог і зайшов у звичну напівтемряву.
Всередині були люди і всі вони розступилися, даючи йому дорогу.
На ложі лежала його заплакана дружина і тримала льняний згорток у руках.
Сергій підійшов до неї і обняв. Поглянув в її очі і побачив в них радість та сльози щастя.
Із згортка на нього уважно дивилося немовля волошковими очима матері.
- У тебе народився син! – вимучено прошепотіла вона
Він посміхнувся і радісне почуття запанувало в його душі. Він знав, що тепер у нього з Вікою все буде добре. Це було не передчуття. Сергій просто знав. Це знання йшло від їх сердець.
Він поцілував дружину і зрозумів, що попав в Ірій.
* * *
На пухкій лісові землі, серед трави і зеленого листя виднілися символи акуратно виведені мисливцем, з клаптика паперу принесеного з півдня. Вже ніхто їх не міг прочитати, не було людини, яка знала це письмо, але жив народ, який був носієм цього письма, жила його мова.
Закарлючками було виведено “Україна. Наслідки глибольного потепління примшують населення мігрувти на Північ“.
