Мені подобається бавитись з ними, купатися в чорнильній глибині нічного неба, підслуховувати їх думки і називати поіменно. Вам здається, що зорі не живі? Всесвіт не має мертвих речей. Навіть скельце з пляшки, що блискотить в поросі, чи гілочка інею на віконному склі – живі й чутливі.
Я звик існувати у двох станах почергово, як лід і пара. Це властиво хлопчику, який ходив до школи, тільки для сліпих і вчив шрифт Брайля. Від щоденних занять мої пальці ставали настільки чутливими, що я міг би порахувати ними піщинки, насипані гіркою на столі.
А навіщо мені Брайль, якщо я перечитав всі книги в бібліотеці батька? Ночами, коли мої батьки спали, сидів у кабінеті тата, на шкіряному дивані біля вікна, де мутне світло місяця падало на бліді сторінки. Я жадібно вдивлявся у ледь розпливчаті окреслення букв і поринав у світи, чужі світи, в той час відомі тільки мені, інколи вони дуже лякали, часом дарували щастя, та найчастіше всього вони видавалися мені темними й болючими, тоді я намагався зрозуміти дивну логіку існування людей, які не вміли літати.
Якби кожен з них зумів хоч раз глянути на землю з висоти пташиного лету, то б від їх болю й страждання не залишилося б і сліду. Вона б розчинилася, щезла б, як розмиті відображення болотяних вогнів у прозорливому дзеркалі води.
Ні, літак – це зовсім інше. Не справжнє. Літати – це значить стати яскраво сяючою краплиною в безкінечній веселці неба, розчинитися у його теплому блідо-фіолетовому полум’ї, а потім розтанути в собі. Згодом, пірнути в синє, голубе, зелене, жовте…. Поки не зосередиш у своєму тілі весь спектр веселки і не перетворишся в крихітний білий промінчик.
Знаю, що раніше це вміли робити всі. Так, і ви теж вміли, тільки розучилися. І я б не навчився ніколи, якби не вроджена сліпота, яка спеленала мене з перших хвилин мого життя, ніби міцний кокон. Гусениця може ціле літо повзати в траві й живитися листячком, навіть не думаючи про щось велике, що розриває своєю величиною вузенькі границі її безпечного світу. Але тільки в темноті й тиші кокона вона здатна визріти, вирізатись у метелика.
Я йду по кольоровому місту, з усмішкою вдивляюся, в такі різні, обличчя людей. Сумні, замріяні, розчаровані, такі різні й не подібні… Мені хочеться заспокоїти їх всіх, розповісти їм про щось прекрасне. Про зорі, про птахів, про небо – безмежну пустиню, наповнену блискучою синявою піску, по якому можна блукати годинами, не зупиняючись, серед клубочків фіолетово-бузкового диму дерев. А можна плисти, заплющивши очі, легко похитуючись на прохолодних ніжно-бірюзових хвилях, або – летіти. Легко махнувши руками, розбризкуючи навколо себе, подібні на мильні бульбашки хмаринки.
А ще я мрію запримітити у натовпі гарне личко, від якого вже не в силах відвести погляд.
Завертаю за ріг будинку і зупиняюся біля маленької кав’ярні, заглядаю всередину, крізь затуманене, вкрите тоненькою сіточкою пороху вікно. За столиком сидить сумна дівчинка-підліток, напевно моя ровесниця, і в самотині доїдає кусник вишневого пирога. Перед нею недопита філіжанка кави, а на маленькій тарілочці зім’ята серветочка, яка наскрізь промокла, напевно від сліз. Хто тебе так образив, друже? Підходжу зовсім близько і, користуючись своєю невидимістю, розглядаю її майже близько, лице в лице, око в око. Задерті “мишачі” хвостики, вогнисто-руді, й така ж вогняна навала веснянок по всьому обличчі. Очі яскраві, як волошки, відтінені соковитим золотим колосочком брівок. Я стою біля скляної вітрини й милуюся нею. Дуже гарна дівчинка! Ладен посперечатися, що вона про це не знає. Власне, по – справжньому гарні люди не усвідомлюють своєї краси. Шкода, що я не можу дочекатися, коли вона вийде з кафе, заговорити з нею. Хоча, чому ні? Можу. Звичайно, навколо повно людей, можливо, не гарно вийде, якщо хтось з них запримітить як я несподівано матеріалізуюся з повітря… та – була, не була! Слідкую за дівчинкою, як вона заштовхує в рот останню крихту пирога, кладе ложечку на тарілочку, встає і йде до виходу. Я враз тут, на місці, роблю звичайний глибокий вдих, ніби втягую в себе міцний запах міста, і – пірнаю в темінь. У моїй руці довга біла з рисочками паличка, якою я безпомічно вишукую парапет, як равлик, вивчаючи ріжками виниклу на моєму шляху перешкоду. І, прислухаючись до легкого стукоту каблучків зліва від себе, кидаю в порожнечу: “Привіт!” Звук кроків завмирає. Я знаю, що вона зупинилася і дивиться на мене, здогадуюсь, навіть, з яким виразом обличчя.
“Будь-ласка, допоможіть мені, я заблудився, не можу дістатися до дому , - і лукаво додаю. – Я сліпий”. Хоча останнє слово вже зайве, бо й так видно. Відчуваю її хвилинний переляк. Мовчання... Я внутрішньо усміхаюся, коли тонкі, ніжні пальчики довірливо лягають в мою долоню.
“Де ти живеш?” - чую теплий шепіт і вбираю в себе обережний доторк, вливаюся в нього, як в пухнастий туман. Віддаюсь його несподіваній, соромливій ласці. Як мало таких чуттєвих доторків отримуєте ви, зрячі. Інколи, мені, навіть шкода вас. Завжди напружені й шалено боїтесь, щоб, навіть, нехотячи, доторкнутися один до одного.
Я називаю адрес і між іншим своє ім’я – Ерік – і вона обережно веде мене, наче несе на втягнутій руці крихку фарфорову статуетку.
Я йду по гнучкій ниточці її співчуття, йду невпевнено, ледь ступаючи крок за кроком, ніби прошкую над прірвою по хвилястій стежинці. Мої самотні прогулянки-злети так розбестили мене, що я майже насліпо, розівчився ходити по місту.
Ми весело розмовляємо, як старі знайомі, вже не соромлячись наших усмішок і моєї сліпоти. Дівчинку звуть Каріна. Вона молодша від мене на рік. Із задоволенням пробую її ім’я на смак – воно гірчить, тане на язиці, як льодяник і я думаю, що теж міг би так вести її за руку, як це робить вона. Вести її у наскрізь мій, власний, невидимий для неї світ. Або ми могли б разом йти по маленькій кладці життя, і на її шляху кожен побачив би там щось своє.
Ось ми вже біля дому, я запрошую Каріну зайти і пропоную їй горнятко пахучого чаю. Вона хоче мені допомогти, але я рухом зупиняю її, я можу сам. На власній кухні почуваю себе, як риба у рідній водоймі. Тут все вздовж і поперек вирито моїми тунелями і я ковзаю по них легко. Предмети ніби самі плигають мені в руки: електричний чайник, коробка із заваркою, чашки й тарілочки. Мимоволі розпитую Каріну про школу, про друзів і про таке інше. Намагаюся вивідати, що її мучить, хто сьогодні довів її до сліз. Але відкрито поцікавитися тим не маю сміливості.
- Вони мене не люблять, - враз кидає вона, ніби випадково. - Відчувають, що я інша, не така, як вони. Розумієш?..
“А яка? “ - мені хочеться її запитати й заспокоїти: “Кожна людина – інша. Не подібна одна на одну”. Та я лише киваю головою, погоджуюся з нею.
- Так.
Чи ж мені не розуміти? Намагаюся не видати несподіваного припливу ніжності і смішного бажання обняти дівчинку за плечі, та я розливаю чай по горнятках і розповідаю. Про своє дитинство, про те, як, навіть, боявся вийти з дому, про карму, про школу для сліпих і про Брайля. Якщо я не такий, як усі, то хто ж тоді я?
- А ще, - несподівано виривається з мене майже проти моєї волі, - я вмію літати…
І злякано замовкаю, вслухаючись у здивовану тишу. Зараз Каріна, гарна дівчинка з яскраво-синіми оченятами, - розсміється, - дзвінко й боляче, як дають ляпас і скаже: “Ти ненормальний!” А потім встане й піде.
Але тут я чую звук відсуненого крісла і її схвильоване дихання, так близько-близько, майже біля мого вуха.
- Я теж, Ерік, - шепоче ніжно вона. – Ерік, я теж!...
