Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2562
Творів: 46539
Рецензій: 90820

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Політична пропаганда

Ломехуза (передмова до повісті)

© Володимир Чернишенко, 19-01-2007
                                                        А за горою в гаю виднілася рідна стріха,
                                                        Стріха ховала тихо гверову сталь...
                                                                                                     (А.Середа)

Я.

Сталось так, що в місті мені довелося користуватись метром – прикрий факт, адже я, чесно кажучи, не дуже його люблю. Воно грюкає, з нього не видно неба, а ще, знаєте, в ньому темно! Та й це насправді не найгірше. З будь-якими неприємностями в принципі можна боротись, а ось із метром – фактично неможливо. Пробував слухати в метрі плеєр – глушить, та й все моє єство повставало проти цього. Адже так я вподібнювався до інших метрових плеєристів, чи як їх там. Можна було, звичайно носити на шиї табличку з написом: „я слухаю не те, що вони!”, але на таке я просто не зважився. Спробував у метро спати, але це теж не вдалося (маладой чєловек, уступіть місто вєтєрану вотєчєствєнной вайни!) А вєтєрану, між іншим, ледь за п’ятдесят...
Зрештою рішення прийшло саме по собі – я почав читати в метро. Героїчно, стоячи на одній нозі, зігнувшись втроє, поклавши книгу на спину якійсь тітоньці, я читав. Траплялось так, що мене по кілька разів виносило потоком людей із вагона і заносило назад тією ж хвилею, а я не відривався від книги. Найгірше бувало, коли люди запитували, що це я читаю, або просто заглядали в мою книгу. Я завжди при цьому спочатку дуже ніяковів. А потім стало цікаво спостерігати за реакцією таких сторонніх розпитувачів. Коли я читав, скажімо, „Лебедину зграю” Земляка мене вважали українським патріотом, а коли „Планету людей” Сента-Екзюпері – просто інтелігентною молодою людиною. Дивно, чому тоді не патріотом Франції? Зізнаюсь, ця обставина трохи мене смішила і я намагався показати форзац моєї книги якнайбільшій кількості людей. Одного разу якийсь дідок навіть узяв мене за лікоть і задушевним голосом почав розповідати, як йому приємно бачити, що людина мого віку читає Григора Тютюнника. При цьому звертався він до мене, як до хворої дитини чи якоїсь рідкісної тваринки. З його захопленого тону мені здалось, що він не проти був би набити з мене опудало і показувати знайомим. З тих пір я почав обгортати книги шпалерним папером – корисна звичка, правда ж?
Та сталось так, що після чергових відвідин офтальмолога читати у транспорті мені заборонили. Я думав, що з’їду з ґлузду. Зовсім не читати я звичайно не міг, а тому почав перечитувати всі підряд реклами на стінах вагонів. Так я й побачив дивну самоклейку, яка чомусь привернула мою увагу. На білому окрайці паперу була намальована вовча голова, а над нею півколом було написано: „ПУМ, стремись до висот і подай руку тим, хто прагне лету!” Слово стремись якийсь мудрагель-пурист перекреслив ручкою і від руки дописав зверху „прагни”. Чомусь здалося, що це зробив саме той мій знайомий дідок. От довбень, подумав я, це ж цитата із Донцова! Та швидко схаменувся, збагнувши, що окрім мене ніхто у цьому вагоні не те що не читав, а й не чув нічого про ідеолога українського націоналізму.
Під намальованою вовчою головою була написана адреса і телефон організації ПУМ. Адресу запам’ятав одразу ж, а от з телефоном довелось помучитись. Спробував виробити умовний сигнал, як радив колись ще у школі вчитель історії, коли я ніяк не міг запам’ятати дати Берестейської угоди. Сім на сім – сорок сім, десять! Я встиг завчити номер, доки збагнув, що сім на сім насправді буде сорок дев’ять...

Зворотній бік.

Не пам’ятаю, скільки днів минуло, доки я нарешті зібрався сходити в той ПУМ, що, як я довідався, означало „патріотична українська молодь”. Ще б пак, хто ще міг так точно цитувати Донцова без посилання на автора. Хай там як, але ця організація мене неабияк цікавила, хотілось познайомитись із цікавими, ні на кого не схожими людьми.
Офіс ПУМу знаходився на вулиці Скрипника. Це була характерна старокиївська вулиця, що підіймалась від траси на якийсь пагорб і петляла між будинками, аж доки не звужувалась, пропадаючи в кількох стежинах. Я пройшов її всю доки знайшов потрібний мені будинок, що мав рожевий колір і досить охайний вигляд. Майже усі приміщення в ньому займало товариство „Відродження”, а ПУМ тулилася на горішньому поверсі у найдальшій кімнаті.
Я штовхнув обдерті двері і опинився у невеликій кутовій кімнаті з двома вікнами. В одному кутку тулився вузенький диванчик, в іншому – стіл із монітором від комп’ютера. Посеред кімнати стояла табуретка з електроплиткою. На ній шкварчала підгоріла картопля, від чого у кімнаті було трохи димно.
Назустріч мені підвівся хлопчина, на кілька років старший за мене, але трохи нижчий на зріст і плечистіший. Був він чорнявий і трохи косоокий, мав на собі чорну футболку із написом „Дякувати Богові, що не москаль”.
– Здоров. – сказав він мені.
– Добрий день, – відповів я, трохи ніяковіючи від побаченого.
– Проходь, сідай. Картопельки будеш?
– Ні, дякую. Я не голодний.
– Ну й даремно. – сказав дивний хлопець і, підставивши до плитки іншу табуретку, сів і почав їсти просто зі сковорідки, як їдять іноді дуже голодні люди. – Та чого ти стоїш у дверях, проходь, сідай, – він вказав мені на диван, бо більше сісти було ніде. – Комп’ютер хлопці забрали підрихтувати.
– Угу. – сказав я і вмостився на краєчку дивана.
Так ми і сиділи хвилин п’ять у цілковитій мовчанці, яку лише іноді переривало плямкання і прицмокування господаря кімнати. Я обдивлявся стіни. Просто над дверима висіло два прапори: жовто-синій і червоно-чорний, над комп’ютером – портрет Шухевича, командарма УПА. На обох підвіконнях стосами до половини вікон хтось поскладав книжки, а за дверима лежав чималий стос газет „Ґроно”.
Нарешті хлопець таки підобідав і повернувся до мене, втираючи губи лівою долонею і одночасно подаючи мені праву:
– Мене звуть Михайло.
– Володимир. – відповів я.
– Дуже приємно, ти за чим прийшов?
– Я... Можна сказати випадково зазирнув, думав дізнатись, чим ви займаєтесь, може, запропонувати допомогу.
– Сюди випадково не приходять, – по-філософському зауважив Михайло – тут усі за покликанням.
– Що ж ви робите?
– О, багато чого. Займаємось агітпропом, організовуємо масові заходи, намагаємось впливати на політичне життя, хоча й неефективно. Зате лише вчора повернулися з Лисоні. Знаєш, що це?
– Здається, гора, де відбулася одна із битв Січових Стрільців...
– Ти ба! А казав, що випадково зайшов! – зрадів Михайло.
Він почав розповідати мені про Лисоню, про табори бойового вишколу де ніхто нікого майже не вишколював, а всі просто чудово розважались. Михайло виявився студентом-кібернетиком з четвертого курсу, коли дізнася, що я вчуся на біологічному дуже зрадів і сказав, що теж колись мріяв стати біологом – його дуже цікавили комахи. Попросив принести якусь книгу, якщо в мене є. Я сказав, що обов’язково.
– Але знаєш, всі наші збираються по п’ятницям о шостій. Приходь обов’язково – ми приймемо тебе до нашого гурту, звичайно, після іспитового терміну.
Я зніяковів:
– Вибач, але я ще не певний, що хочу вступати до вас у організацію, у мене невеличкі перестороги що до екстремістської діяльності...
– Ну ти даєш! Та хіба я схожий на екстреміста?
– Ти – ні, але я не знаю інших. Я читав Донцова з цікавості. Він теж не був екстремістом, але він вчив ненавидіти.
– Ненавидіти, кажеш?.. – Михайло замислився – гаразд, ми ще з тобою про це побалакаємо. Ти заходь до мене, коли не хочеш в ПУМ, я зараз майже завжди тут, відколи вигнали з гуртожитку...
Він раптом затнувся, ніби сказав щось зайве, і підозріло глянув на мене. Я вдав, що не помітив цього і невимушено сказав:
– Звичайно ж, я з радістю зайду ще, було дуже цікаво побалакати.
Я подав Михайлові руку, він на прощання дав мені одну з газет і провів до дверей.
– Е-е-е, Михайле?
– Так?
– А за що тебе вигнали з гуртожитку?
– За порушення дисципліни, звичайно. – просто відповів він.
Вже у тролейбусі я розгорнув газету і прочитав на першій шпальті одразу ж під заголовком: „Ненависть – лише зворотній бік нашої любові до Вітчизни...” Під статтею стояло ім’я автора – Михайло Іванов.

Кістка.

Вдруге я прийшов до Михайла аж за тиждень – ніяк нагоди не випадало, все навчання і навчання... Приніс йому книгу про мурашок, він їй зрадів, хоча пожалівся, що майже не має часу читати. На столі біля монітора (системний блок все ще ремонтувався) лежала товстенна книга з інтегралами і іншими жахами, які бідоласі доводилось вчити.
– Я прочитав ту статтю про ненависть. – почав я – До речі, її автор якийсь Михайло Іванов, то не ти часом?
Михайло кивнув, почервонівши. Я продовжував:
– Я не згоден з тобою. Любов, а тим паче до Вітчизни, не має зворотніх боків. Це безкомпромісна річ – або ти будуєш своє життя на любові, або на ненависті, третього нема. Любов не може виправдати ненависть, розумієш? Помилка нашої нації, те, що ми занадто часто більше речей ненавидимо, ніж любимо. Мені здається так. – незграбно закінчив я.
Михайло замислився і нахмурив лоба. Потім запропонував мені чаю, який чомусь був зеленого кольору і смакував, як зів’ялий шпинат, вмостився поруч мене на диван, так, щоб я не бачив його обличчя, і зненацька почав розповідати:
– Знаєш, я народився і прожив більшу частину життя в Маріуполі. Не дивуйся, нас тут багато, східняків. Українську мову вчив самотужки, у школі нам її почали більш-менш викладати аж у дев’ятому класі. Та й то, вчителька російської, яка перевіряючи диктанти зізнавалась, що й сама не дуже добре знає, як пишеться те чи інше слово. Про літературу взагалі мова не йде – хоча книжками були напхані всі полиці, але нікому й на думку не спадало котрусь із них читати. Більшість моїх друзів, а з ними і я, не надто переймались цією ситуацією, нас влаштовувала відсутність двох нікому з нас непотрібних предметів.
У мене бабуся по матері жила у власній хаті у селі під Маріуполем. Я її майже не знав, а потім у неї стався інсульт і мати вмовила батька забрати її до нас доживати віку – бабусі відмовила права рука і нога. Мені тоді було шістнадцять. Батько працював на комбінаті Ілліча, мама була прибиральницею у кількох фірмах, нам тоді жилося туго, батьків постійно не було вдома, а тому мені доводилось доглядати за старою. Я від того просто скаженів.
Вірогідно, через інсульт, бабуся стала трохи дивною – я часто бачив, як вона сидить на ліжку, обпершись об подушки, і співала тихо-тихо, пошепки. Я тоді не розбирав слів, але то було щось мелодійне і протяжне. Іноді вона марила, але загалом була при ясній свідомості. Одного разу стара покликала мене до себе. Попросила нахилитись до себе і пошепки, самими губами, попросила дістати зі своєї валізи пакунок перетягнутий червоною стрічкою. Валіза була єдиним без чого бабуся відмовлялась покидати рідну хату. Батько лаявся, на чому світ стоїть, коли пакував ту валізу, а вдома запхав її десь на антресолі, тож я добре полазив по верхотурі, доки таки її розшукав. В тому пакунку були листи з дивною зворотною адресою: „Ухт-Печорлаг ОГПУ”.
Бабуся змушувала мене їй читати так наполегливо, що я не міг відмовитись, хоча ті листи були написані олівцем на якомусь жовтому папері, та й важко було з незвички розбирати усі ці „ї” та „і”. Листи були від мого прадіда до моєї бабусі, його дочки, всі датовані першими повоєнними роками. Бабуся плакала, слухаючи їх. Мій прадід був інженером, після війни його звинуватили у співпраці з нацистами і судили, врятувала його від розстрілу лише професія – інженери були потрібні радянському уряду. Прадід не дожив кілька років до хрущовської відлиги – помер від туберкульозу десь у Сибіру.
Дивно, але після читання цих листів ми з бабусею потоваришували. Виявилось, що доглядати за нею зовсім не складно, вона й сама добре давала собі раду. Вона любила співати мені своїх пісень. А в мені прокидався інтерес до народу, частиною якого я ,попри все, усе таки був.
Через три місяці бабуся тихо померла. Батьки зітхнули з полегшенням, а я нишком плакав за нею. Зерна, що їх ненароком посіяла вона у моїй душі проросли. Я став українцем. Перетворення було дуже важким. Я взявся за шкільну бібліотеку. Перша книга, яку я прочитав українською була „Борислав сміється” – ми її проходили тоді за програмою і я був єдиним із класу, хто знав зміст книги.
В одинадцятому класі я вперше заговорив українською. Спочатку вдома з батьками, а потім у школі. Спочатку з мене сміялися, потім почали поглядати трохи скоса. Одного вечора, коли я поночі вертався із тренування (я граю у волейбол) мене перестріли якісь хлопці, повалили на землю і хвилин десять били ногами по чому прийдеться просто на шкільному подвір’ї, називаючи чомусь бандерою. Не пам’ятаю, як дістався додому. Мати знайшла мене у туалеті – я харкав кров’ю в унітаз. На щастя, нічого надто серйозного не було – зламали пару ребер і все.
Через місяць був випускний. Я отримав атестат – це був шок. Всі учителі поставили мені добрі оцінки, лише з української мови стояла трійка. Я втратив голову від обурення, адже увесь клас отримав п’ятірки! Пам’ятаю, як увірвався в учительську, знайшов вчительку укрмови, щось кричав... Яким я був ідіотом! Мене тоді виставили за двері, а вчителька на прощання сказала, що треба було менше випендрюватись.
Я приїхав вчитися до Києва, хотілося вирватися з дому. Потрапив сюди і дізнався ще багато всього. Зокрема, хто такий був той Бандера, чиїм ім’ям мене називали.
Ходімо, дещо тобі покажу. – Михайло зненацька підвівся і попрямував до дверей. На мене справила враження його розповідь, вона просто не могла бути правдою! Вона суперечила моїм життєвим принципам, моїм поглядам! Я підвівся і вийшов услід за Михайлом. Все товариство „Відродження” вже розійшлося, сонце сідало – була півсутінь. Ми пройшли трохи коридором і підійшли до одних із бічних дверей. Михайло засунув руку кудись за одвірок і вийняв ключа.
– Тут у „Відродженні” є чудовий музей. Зараз, щоправда, тут ремонт, але це й на краще.
Він відкрив двері і ми увійшли у просторе приміщення. Стіни і стеля були облуплені і у півсутіні я не міг сказати, якого вони кольору. Попід стінами стояли щось наче стенди завішані сірою тканиною, на підлозі було повно злущеної зі стін штукатурки. Михайло підійшов до одного зі стендів, відкинув тканину і взяв до рук якийсь плаский білий предмет. Коли він підняв його врівень з моїм обличчям, я жахнувся – то була грудинна кістка. Людська.
– Дивися уважно – бачиш у ній квадратний отвір? Це від штика. Це з Биківні привезено. Цю людину нахромили на штик радянські солдати енкаведисти у Вітчизняну війну.
– А може, це німці? – запитав я раптово захриплим голосом.
– Ні, не вийде. Бачиш, отвір прямокутний? Штики з квадратними гранями завдають особливого болю і на той час були тільки у радянських солдатів – всі інші армії, навіть німецька, їх заборонили, як негуманні. Але це ще не все – придивися, яка ця кістка маленька...
– О, Боже, дитина?!!
Михайло дивився на мене з пітьми, що якось раптово обсіла нас, палючим поглядом, зараз не було видно його косоокості – лише лють витікала із темних очей. Він узяв мою безвільну руку і вклав у долоню кістку. Я рвонув руку на себе, але Михайло міцно тримав її.
– Так, у тих ровах знаходять і брязкальця і дитячі іграшки. Там багато дитячих кісток. І вбивали людей і дітей радянські енкаведисти, аж до кінця п’ятдесятих...
Я тримав дитячу пробиту кістку в долоні, обхопивши її пальцями, а Михайло тримав мене за руку, не даючи моїм пальцям розтиснутись.
– Ну що, Володимире, ти не чуєш ненависті?..

Я (ненависть).

Я почувався жахливо. Не хотів вірити, не міг вірити тому, що розповів мені Михайло. Світ такий прекрасний і чистий і всі люди, що мене оточують, такі добрі і людяні, а виявляється це всього лиш ілюзія, тонке нашарування. Звичайно, я й раніше знав і про Биківню, і про ГУЛАГи, і про зрусифікованість наших міст. Але знати – це одне, а бачити людину, яка з усім цим стикалася, яка страждала від цього – зовсім інше.
Мені здавалося, що на своїй долоні я й досі бачу слід від тієї биківнянської кістки... Боже мій, невже таке було? Невже ті старі люди, що звуться зараз ветеранами радянської армії, могли ось так убивати? Жінок і дітей, вишиковувати їх уздовж неглибокого нашвидкуруч викопаного рову, здіймати рушниці і стріляти, майже впритул. Стріляти кожного у скроню не було часу, а тому жертви не помирали одразу, деякі були лише поранені і намагалися підвестись на ноги. Тоді добивати їх прямокутними штиками, закидуючи назад у рів. Під ранок засипати рови, знаючи, що в день над свіжими могилами збиратимуться сухоребрі собаки і гризтимуться за людське м’ясо, та ще потай приходитимуть люди, шукаючи тіла...
Вже другу ніч мені снилося, що то мене розстрілюють, пробивають штиками, закопують. За моє тіло гризуться собаки, а я натужно скидаю із себе землю, підіймаюся на ноги і кричу – голосно і страшно. І прокидаюсь.
Але час іде, треба жити, працювати, учитись. Треба щодня заходити в метро. Тепер мені нема коли там нудьгувати – я думаю, шукаю вихід і не знаходжу його.
– Молодой человек, уступите место дедушке.
– Не хочу.
– Ну что же вы, стыдитесь – это же ветеран Великой Отечественной, он за вас кровь проливал!
– Та до ср... мені ваша вєліка атєчєствєнная! – я зриваюся на крик – Енкаведисти хрєнови!
Я  підіймаю очі і дивлюся просто у старе зморшкувате обличчя старенького сивого дідуся, на коричневому піджаку якого пришпилена одна єдина медаль „За отвагу”. А у небесно синіх очах повільно проступають сльози. Увесь вагон обурено гуде, хтось шарпає мене за плече, але я всього того не чую, лише дивлюся просто в ті старечі очі і чомусь думаю, що такі самі були очі в мого прадіда, котрому на війні відірвало обидві ноги під Ясами в Румунії і він так і не повернувся додому.
Не пам’ятаю, як протиснувся між пасажирів і вискочив із вагону. То була станція Дніпро, я ліг грудьми на балюстраду і дивився на річку. Мене нудило, нестерпно хотілося вниз...

Зроби паузу.

Я підходив до будинку на вулиці Скрипника. Мені просто необхідно було побачити Михайла, я мав до нього так багато дуже важливих для мене запитань. Напланував сказати йому купу фраз, продумав, з яким виразом обличчя що запитуватиму. Та як тільки я увійшов, все одразу ж вивітрилося з голови. Я побачив Михайла, що сидів просто на підлозі і прикладав собі до скроні пляшку холодного „Спрайту”. Коли він прибрав руку, щоб привітатися зі мною, я побачив на його обличчі здоровенний червоний синяк, що тягнувся від лоба через вилицю аж до підборіддя.
– Хто це тебе так? – занепокоєно запитав я.
– Та, дрібниці. Не зважай – у „Відродженні” дуже ретельно вимили підлогу, то я підсковзнувся і вдарився щокою об одвірок.
– Але ж... – я спробував було заперечити, бо аж надто несхожий був жахливий Михайлів синяк на таку побутову травму, але той обірвав мене на слові:
– Та годі вже тобі! В мене сьогодні нема часу. – на цих словах він зиркнув за вікно.
Я прослідкував за його поглядом, надворі вечоріло, але сонце ще було височенько. Видно, те, що він там побачив, Михайла задовольнило, а тому він запропонував мені табуретку, а сам сів на диван і знову приклав до скроні пляшку. Я розповів йому про свою нещодавню пригоду.
– Я розумію твої почуття зараз. Тобі здається, що я пробудив у тобі ненависть, але це не так. Я посіяв зерна, що їх колись дала мені моя бабця – я дав тобі приналежність. Ти відчуваєш, як стаєш часткою єдиного народу, віками гнобленого, стріляного, каліченого, але живого? Якщо ні, то ще відчуєш. Правда ж, тобі боляче? Це добре, коли не вилікувана, а лиш пригоєна рана болить – значить, її прорве і вийде гній. Тому боли, не бійся болю, він цілющий.
Вони затирають наші рани глеєм, але рани болять любов’ю до рідного народу і ненавистю до його гнобителів. Можливо, знаєш у Олеся: „...і розкрию свою рану, в рані – рани світові”?
– Знаю, а як же з іншими словами цього вірша: „...і коли вуста твої не скривилися в прокльоні...”?
– Все вірно! – зрадів Михайло – Ми не проклинаємо, ми навіть не ненавидимо, як ти про нас думаєш. Ми пам’ятаємо! І в нашій пам’яті наша сила. Не пускай у серце ненависть, але завжди пам’ятай, що ти маєш на неї право, тоді ти матимеш найголовнішу з усіх можливих переваг. Живи, люби, сподівайся. Люби людей, чуєш?! Але пам’ять не страть, вона – наша потаємна зброя. Передавай її іншим, і нехай вона хвилею шириться Україною із вуст у вуста. Нехай українці палючим жаром передають її із рук у руки, нехай вона пропікає долоні, відкриває рани... Головне, пробудити народ, тоді ми здобудемо щастя.
Михайло вмовк, а тоді підвівся і підійшов до підвіконня, витяг зі стосу одну з книг – то була моя книга про мурашок. Я трохи здивувався, але Михайло вже знову говорив і я принишк, спрагло ловлячи кожне його слово.
– Я прочитав цю книгу. Чудова книга, дякую. Я знайшов тут дещо цікаве. Знаєш, є така страшна комаха, яка розорює мурашники – Ломехуза. Вона пробирається в мурашник і виділяє з черевця солодкий слиз. Мурашки від нього забувають про все на світі, збираються довкола того слизу і лижуть його. А тим часом Ломехуза поїдає одну за одною мурашині лялечки. І доки вона їсть мурашиних діточок, мурашки злизують з її черевця солодку отруту... Мені здається, до нашого мурашника теж вдерлася така Ломехуза. Вона нас нищить, а ми лижемо їй задницю. Україна загине, коли не побороти Ломехузу, а побороти її можна лише одним способом – дізнатися, що то за отруту вона дає нам. Коли ми дізнаємось про це – то врятуємось, а коли ні – загинемо, як ті мурашки, про яких тут пишеться.
– Але ж як про це дізнатися, як, Михайле? – запитав я, щоправда зовсім не сподіваючись на відповідь.
Ми якийсь час мовчали. Михайло віддав мені книгу і знову для чогось зиркнув у вікно.
– Ти, мабуть, вже йди. Я ще маю справи, та й тобі додому далеченько їхати, а вже он смеркає.
Михайло спустився зі мною сходами аж до парадного входу. Ми мовчки потиснули одне одному руки і я пішов. Та не встиг пройти і півдороги до зупинки, як від одного з каштанів відділилась якась постать і попрямувала просто на мене. То був невисокий стрижений молодик у синіх джинсах і білій тенісці з відкритим коміром. Він привітно мені посміхнувся і запитав:
– Скажи, брателло, ты же чисто случайно сюда заглянул сегодня, да?
Позад мене почувся тупіт ніг – я скосив очі, то біг до мене Михайло.
– А яке це має значення, ми з вами, здається, не знайомі.
– Да вообще-то никакого, просто на этой улице асфальт хреновый, еще оступишься, так и покалечиться недолго…
Стрижений розвернувся і поволеньки пішов у один із під’їздів. До мене підбіг засапаний Михайло. Ми довго дивились одне одному у вічі, потім він взяв мене за лікоть і так провів аж до зупинки. Я сів у маршрутку і коли озирнувся, побачив невисоку сутулу Михайлову постать на тлі реклами „зроби паузу”, він прощально махав рукою.

Зелене і червоне.

Сталося так, що я два дні не міг заїхати до Михайла. Починалася сесія і я змушений був з головою поринути у навчання. Але щось тягнуло мене туди, на вулицю Скрипника, я мав недобре передчуття. Тому після одного з екзаменів поїхав не додому, а просто до Михайла. Коли я підіймався сходами нагору, вже сутеніло. Я майже пробіг увесь коридор до Михайлової кімнати і шарпнув на себе двері. Михайла не було. Не було також і електроплитки. Натомість з’явився комп’ютер за яким сидів похмурий вусатий дядько.
– Я вас слухаю. – сказав він мені.
– Мені потрібно бачити Михайла. Іванова – додав я.
– Та ну? І нащо ж він тобі?
– Я його друг.
– Ага, я також. А тепер, друже, вимітайся-но звідси!
– Яке ви маєте право так зі мною балакати! Де Михайло? Ми домовлялися про зустріч!
Цей мій спалах розлютив дядька, він підвівся зі свого місця, взяв мене за барки і випхав за двері. Я зрозумів, що це безнадійно – дядько мені не вірив. Чи не сталося з Михайлом чогось поганого? Спогад про стриженого молодика пробрав мене морозом поза шкірою. Сам не свій від хвилювання я вийшов з будинку і тихо пішов вулицею. Спадала ніч, я був замислений і можливо тому не помітив дві постаті, що відділились від вечірніх дерев і попрямували за мною. Ще дві постаті вийшли із-за припаркованої вантажівки і перепинили мені дорогу. Я обернувся тікати, але мене вже оточили з усіх боків. В розпачі я набрав повітря, щоб закричати, але в цю мить один з молодиків ударив мені кулаком у груди і крик перетворився на здавлене хрипіння. Ноги підкосилися і я упав на асфальт. Хтось лупнув мене у обличчя важким черевиком, я відчув у роті щось солоне, потім відчув удар у живіт. Згорнувся калачиком і спробував прикрити руками голову. Але мене поставили на ноги, двоє нападників заламали мені руки, а один з них підступив майже впритул.
– Я же тебя предупреждал, что покалечишься, а ты, глупышка,чем слушал?..
Щось просвистіло в повітрі і мені по ребрах ударило щось схоже на гумову палицю. Потім ще і ще раз. А потім усе скінчилось.
Я десь з півгодини прочунював, а потім таки зміг підвестися на ноги, відчуваючи нестерпний біль у всьому тілі. Додому їхати я не мав сил, тому мені нічого іншого не лишалося, як тільки повернутися в ПУМ. Я з останніх сил грюкав у вхідні двері, доки мені не відчинили. Почувся приглушений зойк, хтось узяв мене під руки і потягнув нагору. У кімнаті окрім вусатого дядька тепер був ще хлопець приблизно мого віку з переляканими очима. Мене поклали на диван, дали під язик якусь таблетку і почали пошепки перемовлятись.
– А я ще його за двері виставив, подумав, що це підстава, щоб Михайла знайти...
– Та ви що, Семене Петровичу, це ж мабуть про нього Михайло просив потурбуватися...
– Та я вже й так зрозумів...
Я відчув, що зараз мене знудить. Хтось підставив миску і мене вивернуло чимось червоним.
У голові прояснилось. Я дивився на червону блювотину у ядуче-зеленій мисці і тоді, мабуть вперше у житті, по-справжньому усвідомив себе українцем...

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Цікаво і....

© Кока Черкаський, 30-01-2007

А далі що?

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© М.Гоголь, 22-01-2007
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.36148595809937 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …
Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …
Книжковий МЕДВІН 2019
Друзі! Вже скоро розпочнеться весняний книжковий Медвін, звертаємо вашу увагу на зміну розкладу, ярмарок …