Від перекладача: У ці сніжні морозні дні мені захотілося поділитися з вами хоча б першими сторінками моєї улюбленої книжки. Якщо, прочитавши ці рядки, якийсь вразливий читач винесе на балкон чи на подвір’я бодай жменьку окрушок чи зернинок, значить, моя праця не пішла марно...
Серце долини
Найджел Хінтон (Переклад з англійської)
Розділ 1
На третьому тижні січня прийшли справжні морози. Досі тинівка перебувала свою першу зиму досить легко. Затяжна золота осінь протрималася майже до кінця листопада. Трапилося кілька цупких озимків, і комах поменшало; проте сонячні погожі дні дозволяли відшукати скільки завгодно насіння. Грудень видався незвичайно лагідним, помірно вологим, і деякі кузьки прокинулися знову. Тож мала тинівка харчувалася добре, і новий рік розпочала вгодованою та дужою. А тоді почав задувати східний вітер, і температура впала нижче нуля.
Перші три дні вона більшою частиною просиділа в найщільнішій плутанині гілок свого тернового куща, зберігаючи сили. На четвертий день перед світанням замовк вітер, що до того вив безперестанку, і почав падати сніг. Муки голоду й раптове недобре передчуття змусили тинівку залишити свою схованку й вилетіти в пошуках поживи.
У сірому вранішньому світлі лапаті сніжинки скоро вибілили землю та змінили абриси речей навколо. Тинівка стала мандрувати зовнішніми гілками берези, сподіваючись натрапити на крилатки, доки ті не вкрило снігом. Сніг сповнював її жахом. Безперервний розмитий рух спантеличував її настільки, що вона раз у раз спурхувала з гілки й кидалася навтьоки без жодної причини. А поле зору так звузилося, що одного разу вона не встигла вчасно злетіти, коли повз неї промайнула в снігових завіях велика розпливчаста тінь. Це був лише кролик, але це сполохало її ще більше, і вона подовгу переховувалася всередині корчів, сторожко дивлячись звідти на білий безлад. Вона прагнула повернутися до безпечної схованки свого тернового куща, але будь-що мусила вгамувати голод, що гриз її нутрощі.
Вона знову випурхнула на відкритий простір, сповнений небезпек, і стрілою полетіла понад схилом, спускаючись до невеличкого струмка. Зазвичай у м’якому ґрунті край води було доволі дощових черв’яків, а ще тут часто можна було натрапити на насіння, принесене хвилями. Проте сьогодні черв’яки опинилися замурованими в замерзлій на камінь купинястій землі, а єдиною ознакою того, що струмок продовжував свій біг, було мерехтіння бульбашок під дюймовою товщею криги.
Тинівка перепурхувала з куща на кущ, тримаючись уздовж берега, доки не вклякла на місці, зачувши сигнал застороги - несамовите «чек-чек-чек». З папороті кулею вилетіла вільшанка й стала, випинаючи червоні груди. Вільшанка задерла голову, видала ще одне пронизливе застереження, а тоді агресивно пострибала до тинівки. Та схилила голівку на знак покірності й повернула назад, струмком угору, аби забратися із чужої території.
Вона летіла, намагаючись осягнути ті жахливі зміни, яких зазнав її світ. Нічого не залишилося таким, як раніш - повітря рясніло примарними фігурами, що падали долу. Птаха вже розуміла, що примари ці не загрожують їй безпосередньо, але вони робили навколишній світ ще більш небезпечним. Вони приховували ворогів, що в цю мить підповзали до неї, чи готувалися ринутися на неї з неба - і вона могла помітити їх аж надто пізно.
На східному краю лісу зарості папороті на верхівці пагорба вже вкрилися товстим шаром снігу й перетворилися на мініатюрні білі пагорки та долини. Проте під сніговою глазур’ю біля самої землі ще виднілося лапате буре листя, і тинівка попрямувала до цієї знайомої прикмети свого світу. Вона залетіла під листя, наче під дах, тоді сплигнула на похиле стебло папороті. Снігова ковдра нагнула папороть та ожину донизу, і в сплетінні підліску було темніше, ніж звичайно. Але тут, принаймні, земля ще була вільною від снігу.
Тинівка чекала, не рухаючись, вдивляючись у морок між рослинами. Велика істота не змогла б заховатися в такій щільній плутанині стебел. Пташинка рушила вглиб темряви, перестрибуючи з гілки на гілку, зупиняючись після кожного стрибка, і прислуховуючись, чи не з’явилася небезпека. Нарешті, у самій серцевині чагарнику вона відважилася сплигнути на землю. Тут мороз попрацював не так сильно, і вона взялася довбати дзьобом листяну підстілку. Верхній шар змерзся грудками, які їй важко було перегортати, але вона не відступала й примудрилася розкрити маленький клаптик. Тут, у товщі спресованого перепрілого листя, вона нарешті відшукала їжу - кілька зернинок та лялечок.
Протягом кількох наступних годин тинівка працювала, перегортаючи листяну підстілку в пошуках крихітних шматочків їжі. У міру того як почуття голоду зменшувалося, загострювалися інші її почуття. Коли її шлунок майже наповнився, кожний порух листя змушував її стрімко рятуватися на гілці. Бажання залишити це темне незнайоме місце зростало, так само як і прагнення опинитися під захистом свого тернового куща. І коли під вагою снігу, що все прибував, гілля раптово просіло нижче, вона зірвалася з підстилки, на якій годувалася, і полетіла геть.
Сніг падав ще рясніше, і тинівка летіла майже наосліп уздовж узлісся, доки не дісталася свого тернового куща. Її схованка була просто в його серцевині, поруч із головним стовбуром. Тут довгі травинки схилилися й обгорнулися навколо найнижчої гілки, утворивши вузенький тунель, достатній, щоб вмістити її невеличке тільце. Стрибаючи похилою галузкою, тинівка забралася всередину своєї затишної та безпечної домівки. Прикрита від бурі, зігріта зсередини їжею, вона вмостилася зручніше й розслабилася. Розпушуючи пір’я, аби утворити шар теплого повітря навколо себе, вона відчувала дотики трави, що за минулі місяці набула форми її тільця.
Снігопад припинився десь біля дев’ятої вечора. У цупкому накривалі із хмар з’явилися розриви, а опівночі останнє розшматоване жмуття розійшлося, аби відкрити місяць уповні, що сліпуче сяяв із крижаної чорної безодні. Сніг тріщав, тверднучи на сильному морозі.
Пролунав пронизливий крик сипухи, що сиділа у верховітті високої берези. Тинівка прокинулася від цього довгого моторошного крику й присунулася ближче до стовбура. Сипуха пильно вдивлялася згори в темряву, чатуючи на найменший порух. Вона недвижно просиділа на місці не менше п’яти хвилин. Тоді зненацька, наче роздратована відсутністю будь-якого руху, вона знову закричала, нахилила голову й зробила нею кілька різких рухів уперед і назад, клацаючи дзьобом. Гучне клацання луною покотилося в темряві, наче стукіт кісток, і зрештою сполохало польового горобця, що знайшов собі прихисток у кущі падуба. Він затріпотів крильцями й перепурхнув з гілки на гілку. Легке скрипіння шорстких листочків падуба спало сипусі на увагу. Вона загрозливо підвела голову. Повіки її були прижмурені й очі здавалися заплющеними, але, дивлячись крізь вузькі щілини, сипуха вичікувала на зрадливий знак. Не дочекавшись, вона нахилилася вперед, і спланерувала на верхівку куща падуба. Там вона вчепилася пазурами в гілку, витяглася на весь зріст і почала шалено бити крилами. Кущ розкачувався й тремтів, і, нарешті, охоплений панікою горобчик зірвався в темряву. Ошелешений, він сів на сніг і, звівши голівку, встиг краєчком ока востаннє побачити місяць у небі; а тоді світло затьмарили крила сипухи, що впала на нього згори.
Гострі кігті сипухи розтрощили череп горобчика, і за мить його обм’якле тільце зникло в ночі. Тинівка чула все, що відбулося, і минуло не менше години, доки її розшарпані нерви заспокоїлися і вона знову заснула.
Ніч буда довга й жахлива. З кожною годиною температура падала, і опівночі мороз сягнув шістнадцяти градусів. Нижче за течією струмка вільшанка, яка вдень атакувала тинівку, похитнулася на гілці, а тоді повалилася вперед, мертва. На березі підкоришник замерз на смерть серед листя плюща, у якому він ночував. По всій долині гинули птахи.
Тинівка сиділа, настовбурчившись, з піднятим пір’ям і крилами, підігнутими вперед, до грудей. Вона добре наїлася вдень, і це надавало їй сили й тепла, щоб перебути цю ніч. На своєму короткому віку вона завжди була самотньою та незалежною істотою, навіть агресивною до інших птахів, якщо вони надто наближалися до неї. Але тепер біль і жах, які вона перетерплювала, народжували в ній нове бажання - бажання підтримки. Вона відчувала потребу в теплі іншого тіла. І ця потреба, ще невиразна, росла й росла.
Тільки-но розвиднилося, тинівка виплигнула на задерев’янілих ніжках зі своєї схованки та стала на кінчику гілки. Повітря було таким холодним, що вона мала дивитися на світ примруженими очима. Вона зробила кілька кволих змахів крильцями, ледве не втративши рівновагу, випросталася, тоді знялася в повітря й полетіла до лісу. Від цього короткого перельоту в неї запаморочилося в голові, і, сівши на сніг, вона змушена була зробити кілька невпевнених стрибків, аби не впасти. Тіло її змерзло, вона повинна була рухатися, аби позбутися задубілості; але для того, щоб рухатися, їй потрібна була їжа.
Вона змусила себе декілька разів перепурхнути з дерева на дерево, зупиняючись через кожні кілька ярдів, аби зібратися із силами для нового перельоту. Урешті-решт вона залишила позаду лісову темряву й всілася на верхівці невеличкого куща терносливу.
Ліворуч від себе тинівка могла бачити місцевість, порослу папороттю та ожиною, де вона годувалася минулого дня. Цієї ночі тут мишкувала лисиця. Вона обтрусила сніг з листя й він укрив землю; тепер насіння було замуровано під замерзлою кіркою. Тинівка перелетіла папороті й сіла на сніг з іншого боку заростей. Звідси горбкувате пасовище круто спускалося в долину.
Біля підошви пагорба, між живоплотами, пролягала стежина. Далі, за вузьким клаптиком пасовиська, бігла невеличка річка. Саме вона за багато сторіч утворила цю долину. Берегом річки тяглася смуга дерев, а за нею малювалася невеличка купка розкиданих будинків - Брук Котедж, Літл Ешден та Фордж Фарм. З-за огорожі навколо Брук Котедж долинав віддалений щебет безлічі птахів. З димаря на даху будинку підіймались клубки диму, розходилися синім серпанком у холодному нерухомому повітрі долини.
Ця місцевість була поза кордонами території тинівки. До цієї миті її життя було суворо обмежене інстинктом триматися поблизу свого міста ночівлі; але наразі нею керували два сильніші бажання: вона потребувала їжі та, майже так само сильно як їжі, - товариства.
Страх утримував її на місці ще довго. А тоді в боковій стіні будинку відчинилися сині двері. У дверях з’явилася жінка, і пташиний гомін ущух. Крізь двері вибіг невеличкий чорно-білий песик і почав несамовито гасати садом, дзявкаючи та наскакуючи на невидимих ворогів. Жінка заходилася навколо високої дерев’яної споруди посеред саду. За кілька хвилин вона попрямувала назад до дверей і покликала за собою собаку. Той припинив своє нестямне полювання й забіг до будинку.
Двері зачинилися. Після короткої паузи птахи почали злітатися до дерев’яної споруди. Щебетання залунало знову, ще більш пронизливе, ще більш збуджене. Пташині голоси казали лише про одне: про їжу.
Жорсткі правила минулого життя продовжували стримувати тинівку. А тоді заклик, що лунав з долини, пересилив її страх, надав сили її крильцям. Вона залишила свою територію та полетіла назустріч незвіданому.
