Вони появилися ще й тут!
Давида усього почало трясти від злості. Це був єдиний магазинчик, куди вони ще не встигли проникнути, і на тобі..! Всередині підняла ґвалт паніка. З кожною секундою її лозунги про втечу ставали все гучнішими і гучнішими.
- Вам зле? – якась жіночка непевно дивилася на хлопця.
«Ще й як!» - хотілося відповісти йому, але він стримав цей порив. Не тут, не зараз. Він дасть волю почуттям вдома, коли ніхто не бачитиме його горя й страху. А зараз треба пересилувати себе, наступити на горло паніці, відігнати її в далекі закутки свідомості.
- Та ні, все нормально.
Заспокоєна жінка обернулася і знову почала вивчати цінники на вітрині. Втім, вони, певно, не вельми тішили, адже цифри ставали щораз більшими. Клята криза й не думала покидати країну, а лише ширше розпрямляла свої плечі.
Давид також зайнявся покупками, намагався не оглядатися, хоча потилицею відчував їхні погляди, які буравчиками свердлили його наскрізь, намагаючись заглянути всередину. Вивчити, а тоді… Про це він намагався не думати.
Продиктувавши продавщиці перелік необхідних продуктів, розплатився. Позадкував від прилавку, намагаючись не оглядатися. І якого чорта їх сюди приперли! Без них тут було так затишно. Майже як вдома. Тепер доведеться шукати інше місце для покупок, але чи знайдеться воно у світі, в якому вони проникли ледь не у кожну шпарину.
Давид забарився на виході. Довелося поправляти одяг, який незручно сидів на ньому. Хоч він і сам намагався робити покупки, але одіж ніколи не купував, бо там їх було найбільше. Хоча Іван й купив шмотки за розміром, але не все підійшло. Треба ж міряти, коли купуєш штани чи светр. Розміри не завжди відповідають написаному на бірках. От і тепер одежа тиснула. Не дивно, що на нього подеколи оглядалися. Дивак, який ходить в одязі, наче з молодшого брата. Або старшого…
- Пропустіть, будь-ласка.
Він позадкував вбік, пропускаючи носіїв, які тарганили щось в магазин. А за секунду він побачив, що саме.
Це було велике дзеркало. Більше від нього самого. Давид побачив себе, а позаду ще кілька дзеркал встановлених нещодавно.
Виглядав він не найкраще. Бліде лице, волосся як завжди скуйовджене, адже причесати їх без власного відображення не так вже й легко, одяг і справді занадто обтиснув усе тіло.
Але найголовніше – очі. Він знав, що у його очах – переляк, але у дзеркального Давида була лише хитра посмішка.
Хлопець не витримав напруги, що зростала відколи зайшов у магазин. Зі всього духу він розмахнувся і бевхнув кульком з продуктами у своє відображення.
Дзеркало з дзвінким тріском розбилося на друзки і осколки дрібним дощем посипалися під ноги.
* * *
- І скільки це буде тривати? – Іван сидів навпроти і жував кусок піци.
Щойно вони припленталися з райвідділу міліції. Друг вкотре виручив Давида з біди. Зовсім випадково, зайшов до свого знайомого – старлея Дзвінчука і побачив за решіткою спантеличену похнюплену мармизу Дева Ларика. Після короткої бесіди, він уже знав усю історію про невдалі закупи та розбите дзеркало. З представником правопорядку вдалося домовитися швидко. Як-не-як вони були добре знайомі.
І ось вони у Давида вдома.
- Завжди, - впевнено відповів той.
Іван зітхнув. Він добре знав про ці дивацькі страхи друга. Той боявся дзеркал. Спектрофобія. Хоча, давно, коли вони були геть дрібними, її не було. Вона почалася у підлітковому віці, після загадкової пропажі матері Давида. Відтоді, в ньому наче щось перемкнулося і включився страх, який охопив усе єство.
Батько поїхав у Росію на заробітки. Там й залишився. Знайшов собі нову сім’ю і жив тепер у Краснодарі. Давид зостався сам. Наодинці зі своїми страхами. З тих пір Іван й зауважив, що ніде немає дзеркал. Так він дізнався про цю фобію, але спершу не надав їй великого значення. Страхи є у кожного з нас, а інколи вони бувають ще й не такими химерними. Але з часом спектрофобія почала набувати все більшого масштабу. Давид став затвірником, рідко виходив з квартири. Боявся свого відображення більше, ніж, певно, власної смерті.
В університет так і не пішов. В армію не забрали. Кому ж потрібен вояка, котрий боїться власного відображення. Антинарцисизм якийсь виходив. Хоча спершу хотіли відправити до лав Збройних Сил, відкупитися хлопцю було нічим. На його щастя у медкомісії виявилися тверезомислячі люди, які списали хлопця.
Правда роботу він знайшов доволі швидко. Зі самого малку Дев полюбляв читати та писати, а саме надійшла пора, коли появилася потреба у копірайтерах. Він став одним з них. Багато не заробляв, але на життя вистачало.
А спектрофобія й надалі залишалася вірною супутницею життя. Іванові довелося час від часу підміняти друга в тих місцях, де були дзеркала. Ходив за покупками, особливо одягом, адже їх там було чи не найбільше. Траплялися й інші випадки, де була потрібна його поміч.
- Невже так важко усвідомити, що це ламає тобі життя! – вже вкотре почав він традиційну бесіду.
- Я знаю, але цей страх не я сам вигадав.
- А хто ж тоді? Дев, твоя боязнь дзеркал – це старі, припалі пилом забобони. Я розумію такий страх у неандертальців чи навіть людей середньовіччя, але в тебе! Можливо це вибрики твого розуму чи підсвідомості! Тобі варто навідатися до хорошого психоаналітика, котрий навів би у довбешці лад. Вибив тобі ці дурниці з голови.
- Це не дурниці, - відповів Давид і кинув погляд у куток. Там височів цілий стос книг та роздруківок статей з Інтернету, які так чи інакше торкалися теми дзеркал.
- Ех… - вкотре зітхнув Іван. – Все не вгомонишся. А сьогодні що трапилося? Не міг втерпіти?
- Там встановили дзеркала. Але це ще нічого. От коли внесли велике люстро і я побачив його…
- Тобто себе, своє відображення…
- Тобі не зрозуміти! – запалав гнівом Давид.
- Тихо-тихо…
Проте Іван знав, що той швидко заспокоїться. Подібні розмови стали для них настільки звичними, як ранкове чищення зубів. І гнів одного чи іншого були швидкоплинними, як біг гірського струмка.
«Це моє життя», - заспівав Бон Джові. Іванові телефонували з роботи. Вирішення чергового авралу конче потребувало його присутності в офісі.
- Здзвонимось, - мовив він, дожовуючи свій шматок піци. – З тебе ще пиво, за визволення з-за грат.
Вийшов з квартири і помчав на фірму. Там справи були геть кепські, довелося сидіти до самої півночі.
Вкладаючись спати, Іван почувався геть розбитим. Зміряв температуру. Градусник показав ледь більше тридцяти семи за Цельсієм. Запальна. Може сон вилікує. Останнє, що встиг побачити, це своє відображення у дзеркалі, яке заглядало крізь двері у спальню. А далі його поглинув океан млосного сну.
* * *
Вхідний дзвінок розбудив тишу квартири.
Давид глянув у «вічко». По той бік дверей стояв Іван з пакунком в руках. Посміхнувся. У нього сьогодні день народження і колега про це не забув. Прийшов привітати.
Відчинив двері. Отримав традиційний словесний букет вітань та подарунок.
- Дев, відкриєш його, коли надійде час. Я скажу, - попередив іменника Іван.
У вітальні чекав накритий стіл.
- Уявляєш, я знайшов магазинчик, де їх майже нема! Є два маленьких у закутку, але їх майже не видно. А ще є обхідні шляхи..!
- Давай про це поговоримо дещо пізніше, - запропонував Іван.
Незабаром ще підійшли знайомі. Всі з подарунками і щирими словами іменнику.
Застілля вдалося на славу. Нічого не забракло. Навіть спиртного, за яким доводиться бігати двічі, тричі, а то й дедалі частіше. Коли вже було далеко за північ, гості почали розходитися. Насамкінець у квартирі залишилися Давид та Іван, який допоміг йому прибратися. Обоє перебазувалися на кухню, де добивали останню пляшку коньяку та курили у квартирку.
І знову в бесіді була почата тема дзеркал та спектрофобії. Давид міг про це спокійно поговорити лише з Іваном. З іншими – зась!
- Знаєш, я тобі починаю вірити, - несподівано сказав той. – Я теж починаю боятися дзеркал. – Давид роззявив від здивування рота, а друг продовжив. – Після останнього візиту до тебе я дещо прихворів. Заснув і мені почали снитися жахи. Марилось, що дзеркала хочуть викрасти мою душу. Я втікав від них, але не міг знайти місця, де б їх не було. Здавалося, що цьому не буде кінця краю. Я прокинувся. Глянув на дзеркало, й, здалося, що в ньому зовсім не я, а хтось інший, чужий. Я їх тепер теж боюся, але не так панічно, як ти. Може спектрофобія теж якось передається?
Давид не міг повірити. Той, хто роками намагався довести йому, що ці жахіття – плід уяви, тепер й сам потерпає від них.
Іван мовчав, чекаючи відповіді друга.
- Я тобі розповім, те що знаю.
Спектрофобією я захворів не відразу. Та ти й сам це добре пам’ятаєш. Манія розвинулася у мене після пропажі матері.
Правду кажу – ми про них нічого не знаємо. За винятком процесу виготовлення. Що стосується відомостей про задзеркалля, то ми взагалі далекі від дійсності, від правди. Так, є деякі факти, ціла купа забобон, але вони не дають нам цілісної картини. Те, про що говориться у передачах на кшталт «Паралельного світу», «Таємничих знаків» та інших – то все нісенітниця.
Існують два різних світи. Наш, і той, що ми бачимо у дзеркалі. І вони не тотожні, я тобі навіть скажу більше – вони не протилежні, як тобі може здатися, вони просто різні.
Ті істоти, що живуть там, називають себе подобами. Хоча вони зовні схожі на нас, а їх світ, деякою мірою є копією нашого, своєрідною проекцією. Ти можеш дивитися в дзеркало і бачити не себе, а лише зовншіній відбиток. Внутрішня суть того, хто по той бік дзеркала, зовсім інша. Її неможливо осягнути чи зрозуміти. Легше зрозуміти психологію жуків чи тарганів, ніж цих подоб.
Знаєш, яка їхня головна мета? Проникнути у наш світ. Захопити його. Не дивись на мене як на божевільного! Я тобі правду кажу! – перехилив келишок коньяку і прикурив нову цигарку. Іван виглядав геть спантеличено. Давид вирішив добити його останнім аргументом. – Про це я довідався від матері. А точніше, від не зовсім матері.
Іван випив й собі, але мовчав, чекаючи, продовження оповіді друга.
- Подоби можуть переселятися у наші тіла зі задзеркалля. Вони дуже про це мріють. Їх стає тут все більше і більше, й це триває з давніх пір. Певно перша подоба проникла сюди, тоді, коли людина вже усвідомила, що бачить своє відображення у воді, десь у первісні часи. А масово це почалося десь з тринадцятого століття, коли подоби налагодили виробництво дзеркал на венеційському острові Мурано. Це справжнє вторгнення.
Найлегше їм проникнути у наш світ, поселитися у тіло, тоді коли людина хвора або при смерті. Тоді окови, які з’єднують душу та її фізичну оболонку дуже тонкі. Подоба може вибратися з дзеркала, розірвати тонку нитку між ними та поселитися у будь-якій людині. Таких істот вже є чимало на Землі, але щоразу стає більше. І вони жорстоко борються з тими хто знає правду, чи намагається їм перешкодити.
Моя мати до певного моменту власне й була моєю матір’ю. А потім… Всіх подробиць я не знаю, знаю лише, що вона перерізала у ванній вени. Чи то життя остогиділо, чи була якась інакша причина, але факт – залишається фактом. У ванній, як завжди, висіло дзеркало. От і поселилася в її тіло подоба. Якийсь час вона пожила з нами, але й батько, і я помітили, що вона, тобто мати дуже змінилася. Я пам’ятаю, що батько казав, що це її змінив невдалий суїцид.
Одного дня вона зібралася від нас і пішла геть. Відтоді я ніколи не бачив матір. Батько з того всього чкурнув у Росію й там залишився. Але на прощання вона дещо розповіла мені про той світ і про їх мету. Подоби заглядають сюди, коли ми милуємося собою в дзеркалах, і заздрять нам. І дуже хочуть сюди, - він зітхнув. – Навіть не відаю, чому вона це все розповіла, чи щоб я помучився, живучи з цим знанням, чи щоб попередити. Не знаю.
Іван вийшов у вітальню й повернувся з подарунком.
- Можеш відкрити, - посміхнувся він.
Зашурхотів блискучий обгортковий папір.
- Ти знаєш, - продовжував Давид. – Я навіть знайшов однодумців в інтернеті. Вони теж знають правду і гуртуються. Ми хочемо дати відсіч подобам. Декого ти навіть знаєш.
- Це дуже добре.
Залишилася сама коробка. Строкатий папір клаптями розлетівся підлогою. Якісь незнайомі нотки в голосі Івана насторожили Давида. Він глянув на хлопця. Той посміхнувся.
- Чому забарився? Глянь на мій подарунок!
«Хвилюється», - посміхнувся Давид, відкрив коробку і побачив на дні своє відображення. Воно щось мовило, а в голові зашелестів єхидний голос:
- Ми прийшли за тобою. Ні ти, ні тобі подібні не перешкодите нашій справі.
Різкий біль розірвав свідомість. Кухня перевернулася догори дригом. Іван стояв над ним із табуреткою в руках. Це було останнє побачене Давидом перед зануренням у морок.
