1.
Її звали Марі Мадлен. Де б вона не опинилася, з того вироблялося Марімадлен: лише так її усі кликали. Тістечкове назвисько боліло дівчинці, воно її бісило, але то була доля. Доля була ще й з дошкульними варіаціями. Усі спогади про дитинство в неї накладалися на тло набридливої словесної перестрілки: Мурмурадлен! Мармурадлен! Марінадлен!
Але найчастіше вона чула — Мармеладлен. “Мармеладлен-з-желатини-зроблена-цукром-посипана!” На це Марі ще дошкільнятою навчилася спокійно відповідати – розказувати з чого тоді зроблені й чим посипані ці обзиваки. І ті з них, котрі її фекальнознавчу відповідь чули вперше, втрачали мову на досить тривалу хвилю, по якій не придумували нічого оригінальнішого, як відповідати збочено-ускладненими нюансами тої ж теми.
Усе одно перемога вже була на боці Марі. Жалюгідні потуги її супротивників, очевидно, згасали від надто вбивчої поразки. Лише по такій відповіді Марі мала рідкісне для неї відчуття якоїсь свободи. На жаль, воно було дуже нетривке. Найбільше, кількахвилинне.
Бо невдовзі діти, оговтавшись, радісним хором викрикували усім навколо, що Мармеладлен зроблена якраз із тих речовин, які Марі сама їм і підказала. Хлопчатка й дівчатка, розквітлі у безсовісному й безжальному натхненні, поспішали наввипередки. Вони хотіли першими донести свою веселу новину до неохоплених нею знайомців. Стомлені зауваження Марі, що повторювати некрасиво, вже нічого не важили. Дітей несло. І Марі іноді здавалося, що вона бачить того, хто їх у цей час несе.
Від інших образ дівчина плакати собі не дозволяла. Сльози її часто запікалися на серці, не добігаючи очей. Але ось тут відчуття близької присутності того, жахливо усміхненого, пробивало у ній джерело судомно-ковткових ридань.
У такому випадку дехто з дітей прохоплювались визначенням “плакса”, одночасно вчинаючи ретираду. Решта ж перевтілювалася із Савлів у Павли: вони обступали Марі, заспокоювали її, аби не плакала, деякі подруги обіймали, витирали сльози, навіть щось там дарували. Дівчина все приймала, легко поводила плечима на знак вдячності й незнищеної дружності, але продовжувала плакати так само сильно. І так само безслівно.
Тихо ридала і п’ять хвилин, і десять, і більше. Іноді підводила до всіх змокрено-зрожевіле подрижуване обличчя. Оченята при цьому мала зіжмурені, сльозки утворювалися в їхніх кутках якось несподівано. Наче то були сльози не з цих очей. І діти, скучивши, поступово відходили від Марі. Якось відчували, що вона так гірко плаче не тому, що вони її обізвали. А від чогось іншого, хоча, може, і з ними пов’язаного.
Згодом ті історії забулися. Але в декого лишилася зацікавленість у Марі — ніби дружній, але й трішки окремішній. Не зовсім відкритій, але й зовсім не усамітненій дівчині. Дитині з незрозумілими причинами зрозумілих сліз.
2.
Років за вісім Джон придбав старовинне плаття в антикварному магазині. Плаття призначалося для світської пані середнього статку і було дещо заважким. Натомість барви його були такими легкими: бежеві, руді, сріблясті візерунки; вони від часу не поблякли, а випрозорилися. Тепер плаття нагадувало ті повітряні пелени, в яких Ботічеллі зображував своїх струнких дівчат.
Плаття пахло сухою лавандою, шкірою фоліантів, а також невинністю і стражданням: воно було куплене у крамниці старожитностей. Це був той випадок, коли купівля непотрібної речі стала провісницьким знаком. Згодом за плаття заплатить жахливими стражданнями ціла родина. Щонайменше, троє людей. Хотів би я торкнутися цього плаття, але не знаю, де воно тепер, зотліло, мабуть. Хоча побачити його може кожен.
Старовинне плаття Джон купив для Марі Мадлен. А може, він спочатку придбав плаття, а потім знайшов під нього живу дівчину. Принаймні саме Марі від пізньої осені до ранньої весни щодня вдягала ошатне плаття з лавандо-шкіряним запахом і в ньому вкладалася до ванни.
Дівчина з миловидним обличком селянки й забавним маленьким носиком привідкривала уста, приплющувала очі, осклянювала погляд і кілька годин нерухомо лежала у застиглій воді. Художник Джон малював Офелію. Протоку, в якій закінчила життя потопельниця, ці темні лісові плавні, сповнені водоростей у воді й дерев над водою, він уже намалював на пленері. Ще влітку. Тепер справа була за принесенням жертв, яких вимагає мистецтво. І він поклав на цей вівтар, чи то в купель, Марі.
Подеколи під час малювання йому чулося мерзенне хихотіння десь за стіною. Часом ввижалося, що притамоване порскання лине мало не з-під ванни. Митець знав, що це галюцінації, звичайний наслідок повсякчасного вдихання фарб, вологості приміщення і зосередженої праці. Проте коли він озирався, то помічав, що й Марі це чує. За дрижанням її рук і неквапно народжуваною непомітною сльозкою в куткові очей він розумів, що Марі не лише чує, а й щось бачить. Попри осклянілість незрячого погляду вона, вочевидь, тихо і звично вражалася якомусь страховищу.
Тоді Джон стрясав головою й усім тілом, ніби виходив з моря у нічну берегову прохолоду, відкидав увесь зайвий містицизм і ще відданіше поринав у роботу.
Він малював повільно.
3.
Поки Марі Мадлен позувала у ванні, вона згадувала свою єдину подругу дитинства — Ніку. З нею маленька Марі придумувала нескінченні історії. У них перепліталося і все те, що говорили їхні вчителі й батьки, і все те, про що розповідав панотець на зібраннях у церкві. Марі починала історію, Ніка продовжувала, потім знов Марі говорила. Аж поки не починала тихо плакати. А за нею й Ніка.
Дивні були ті історії.
Вороги захопили одне славетне місто. Це місто да-а-авно вже мало бути зруйнованим. І ось його нарешті доруйнували, а мешканців попродавали десь на Схід. Разом з іншими полоненими в тому місті захопили дівчинку, і відвезли її у Землю Скакунів. Дівчину продали в рабство одному купцеві, поганому язичникові.
Дівчина однак трималася віри у Христа, в якій народилася. Ставши панною, вона ретельно плекала себе у чистоті. І водночас віддано служила своєму панові. Вона виконувала усі доручені їй справи, які не суперечили її стриманому життю. А що суперечило, до того ніхто її не міг примусити. Її господар намагався переконати юнку жити вільно, за нечестивими звичаями. Але неможливо було її схилити до того. Вона готова була радше вмерти. І пан залишав її у спокої, бо вона служила віддано і сумлінно. І зрештою, господар почав поважати свою рабиню більше за багатьох друзів.
Дівчині було вже за двадцять років. Аж її пан надумав переїхати на інші землі. Господар взяв із собою віддану служницю і рушив у плавання.
Він причалив до Острова Великого Завойовника, повз який пропливав. Коли купець став до берега, то побачив поганське свято, де приносили офіри бісам. Купець вийшов, купив жирного бика, і приніс його у поганську жертву. Всі почали їсти й пиячити. Лише дівчина лишилася на кораблі і плакала над вчинками цих людей.
Одного воїна з того збіговиська купець відправив на свій корабель. А той там побачив дівчину, що плакала і зітхала. Нечестивий воїн розпитався, взнав, що вона християнка. І потім пішов, і таємно доповів жерцеві. Жрець примусив купця розповісти про дівчину. А коли той розказав, тоді жрець сказав йому:
— Маєш примусити її взяти участь у жертві нашим богам. Або ж візьми її вартість грошима і віддай цю мерзотницю мені.
Купець відповів:
— Неможливо примусити її до цього, вона радше помре, аніж зречеться своєї віри. І продати її тобі не можу. Якщо б ти й давав мені за неї весь свій маєток, і тоді б це не зрівнялося з її службою.
Тоді жрець сильно споїв вином купця; і врешті той міцно заснув. Нечестиві воїни забрали дівчину з корабля і привели до начальника свого. І сказав їй жрець:
— Дівчисько, принеси жертву богам. Тоді я дам за тебе твоєму господареві викуп і відпущу тебе на свободу.
Дівчина не відповідала. Жрець звелів її бити важкими батогами по обличчю. Потім звелів видрати у неї все її кучеряве волосся. А потім звелів роздягти її донага і бити жорстоко батогами по всьому тілу. Потім мучитель звелів відрізати їй дівочі груди.
Вона мужньо перенесла усі ці люті муки заради любові до Христа.
Тоді мучитель звелів навспіх спорудити хреста й розіп’яти на ньому мученицю.
Коли вона висіла на хресті й була вже близькою до смерті, прокинувся її господар. Він побачив її розіп’яте, розтолочене тіло. Велика скорбота сповнила серце його! Але допомагати вже було запізно: дівчина зітхнула востаннє, й померла.
Тут-таки усі побачили, як з уст її вилетіла біла голубка і полетіла до неба.
І тут-таки її мучителі й господар її побачили військо ангелів, котрі плакали, але насувалися невідворотно. Тоді сповнив усіх великий страх, усі побігли на кораблі й утекли звідти. А коли припливли настрашені язичники до своєї столиці, то невдовзі те велике місто взяли їхні вороги, і всіх мешканців повбивали.
Християни ж зняли з хреста тіло дівчини. Знайшли й відрізані груди її, кинуті неподалік, взяли їх і приставили до тіла на своє місце. А там, куди були кинуті її відрізані груди, заструменіло джерело з цілющою водою. Багато хворих, які пили ту воду або вмивалися нею, одужували.
Здійснилося й ще диво: той камінь, якого торкнулися груди дівчини, щороку в день її пам’яті вкривався краплями — нібито молочними і разом з тим кривавими. Крапали краплі молочно-криваві цілий той день – говорила крізь сльози Марі. Вони давали зцілення прочанам – казала світлява маленька Ніка.
4.
Під час останнього сеансу, коли втоплениця на полотні була вже цілком готова, до майстерні завітав ще один художник. Він мав прекрасні новини, чи то подарунки — обручки для себе й Марі. А ще він приніс для нареченої її улюблені квіти: білі лілії. І білі фіранки, що прикривали двері з вулиці, напнулися від першого весняного вітру.
Тоді Марі рвучко встала і пройшла крізь шум стікаючої з неї води, як через гірський водопад. Вона сіла до ніг нареченого, створюючи навколо нього ціле озерце води. У темній кімнаті вода здавалася кров’ю. За хвилю Марі зважила на руці своє мокре довге волосся, а потім… А потім вона задумливо і неквапно витерла волоссям лаковані пантофлі художника. Вона стерла з них непомітні глиняні цяточки й пил. Вона заглянцувала їх одним порухом, одним помахом, одним жестом; зробила з дешевої обновки денді — взуття королів і лицарів.
Тоді стало схоже, ніби художник вступив у кров.
Він поморщився. Що вже казати про Джона — того зовсім пересмикнуло. Обидва невдоволено встромили погляд у калюжки, що розтікалися дощатою підлогою. І довго на них дивилися так запекло, ніби мали їх одним поглядом висушити.
Набридливе мерзенне хихотіння в кімнаті тепер почулося Джонові так виразно, що він не мав жодного бажання зводити очі над підлогою.
Тої ж ночі йому наснився сон, який він пам’ятатиме усе своє життя.
Посеред його спальної кімнати раптом з’явилося двійко чорних кошенят. Вони були страшенно брудні, замурзані, в якихось реп’яхах і листі. Він відразу поніс їх до майстерні, аби помити у ванні. На хвилю повернувшись до спальні, зауважив, що з’явилися інші брудні киці. Їх він також поніс і поклав у ванну. Ще раз зайшовши до своєї кімнати, побачив, що вже з усіх кутів на нього дивляться облізлі чорні кошенята.
Знизавши плечима, лишив цих нових напризволяще і повернувся до майстерні. Там, дістаючи перших киць одне за одним з ванни, зрозумів, що вони вже втонули і не дихають. У розпачі почав їх масажувати, робити щось як штучне дихання. Та марно. Кошенята були холодні й неживі.
Стомлений, з останніх сил, повернувся у повну кошенят спальню. І раптом зрозумів, що ті киці потрапляють до кімнати через комин, через відкриті дверцята кахляної печі. Він підійшов і зачинив чорні чавунні дверцята. У ту саму хвилю Джон прокинувся на своєму ліжкові. Перший його швидкий погляд був скерований на піч.
Її дверцята були прочинені нарозстіж.
5.
Ніка, як і Марі Мадлен, народилася у рік комети. Через вісімнадцять років Ніка лягла посеред битого тракту перед якоюсь панською каретою. Принаймні так стверджував візник-лихач, що розчавив її тою четвіркою великоднім вечором.
Чи Ніку вбили коні й карета? Чи Ніку вбила дорога? Чи Ніку вбило місто з його шляхетськими заміськими резиденціями? Шкода говорити. Вона йшла по узбіччю, по якому не заведено було ходити надвечір: шлях був понад лісом. По тій дорозі верталися у місто на фіакрах, на фірах, на конях, але в жодному разі не пішо.
Коні на повному скаку передавили Ніку передніми, а потім задніми копитами. Її босоніжки злетіли з ніг і відлетіли далеко геть. Вмираючи, вона говорила, що бачить ліхтар.
Марі Мадлен все життя знала, що смерть Ніки – то знак для неї. Але вона не могла розгадати цю смерть. Марі знала, що Ніка вирішила завдання, яке вони обидві відчували за собою у дитинстві — але яке не змогли ані назвати, ані змалювати.
Тепер, коли Марі думала про Ніку, їй іноді здавалося, що вона вже намацує те завдання. Але суть утікала й витікала з куточків її очей так несподівано, ніби то були сльози не з цих очей.
6.
За півроку позування Марі Мадлен отримала сухоти. Вона згасала ще дев’ять років. Часто її ранок починався кровотечею з носа, а зрідка і з горла. Початок звичайного жіночого нездужання відзначався в неї таким непереносним болем, що вона почала вживати опій. Приймала його також під час головних болів, що почали її переслідувати. Вона боролася з думками про самогубство таким чином: пригадувала всі ті історії, що придумувала їх ще дівчиною разом з покійною Нікою. Це допомагало, але ненадовго.
Її здоров’я і врода покращилися були під час вагітності. Проте донька народилася мертвою. Змучена Марі мала відчуття, що їй не двадцять сім, а щонайменше, років п’ятдесят.
Одної ночі у відсутності чоловіка вона учергове прокинулася від шаленого болю і прийняла опій. Аби не будити служниць, сама підклала дровенят до охололої печі та піднесла сірник. Тяги майже не було. Вона зазирнула поглядом туди, у чорне провалля комина.
Замість вугільно-сажової твані Марі побачила вмикання ліхтаря. Яскравий сліпучий спалах. І раптом її охопила розгадка того завдання, від якого страждали вона і Ніка. Блаженна розгадка — було останнє, що усвідомила Марі. Вона впала як зламана. Намагалася зачепитись за стіни печі. Але пальці не затримувалися на полірованій поверхні, вони судомно з’їжджали по кахлям, поступово уповільнюючись і заклякаючи.
7.
Коли її тіло знайшли, перед піччю лежав розкритий папір. Можливо, Марі Мадлен, збиралася спалити його тої ночі.
Це був її дитячий малюнок – дівчина, розіп’ята на хресті.
І підпис: Marie Mahdalеne.
