Літо у Новому Орлеані видалося напрочуд дощовим. Зате щойно прийшла осінь і наповнювала сонячним промінням спустошені неочікуваною літньою погодою душі пересічних мешканців міста. Джоні сидів у своїй квартирі, курив і слухав по радіо рок-н-рол. Коли розпочався випуск новин, Джоні викинув недопалок у попільничку, вимкнув радіо та потягнувся до гітари. Дзвінко залунали акорди. Це була найкраща в місті гітара, вона дісталася Джонові в подарунок від дядечка Чака - відомого колись на весь світ музиканта. Мати завжди повторювала: „Колись, Джоні, ти станеш таким ж відомим, як твій дядечко”. За це він її і ненавидів. Особливо тепер, коли пророцтво почало здійснюватись. Джоні же міг позбутися ненависного почуття зобов'язаності за те, чого завжди хотів досягти сам, що, зрештою, і зробив. Ще він почував вину перед собою колишнім, хто задовільнявся лише мріями про вогні великого міста. Про рок-н-рол, секс, наркотики - про те життя, яким він живе зараз. Але нездоланні почуття вини і зобов'язаності не дозволяють насолодитися сповна омріяним життям. Та ненавидів Джоні матір, лише коли думав про неї. А зараз його думки були геть про інше.
Джон думав про Беті. Вони познайомилися минулого місяця, в один з тих дощових вечорів, які так любить Джоні, і, як виявилося, Беті також. Після чергового виступу Джоні вийшов на веранду перекурити. Гамір клубу плавно перетворився у шум дощу. „Маєш цигарку? — Джон не помітив, як вона підійшла - Привіт, я Бет… а ти Джоні, я знаю”. Джоні бачив десь її раніше, де саме і коли він так ніколи і не згадав, але був радий, що в той вечір вона підійшла до нього. Вони довго сиділи у клубі, пили пиво і розмовляли. Говорила переважно Беті, а Джон не слухав, дивився на неї і час-від-часу кивав головою. Наступного дня Джоні зустрів Бет з якимось стилягою. Беті радісно представила Джонові свого хлопця Ніка. Вони втрьох бродили по місту. Після випитого вина Джон запропонував влаштувати конкурс - хто краще цілується. На його здивування і задоволення, виправдовуватися, що це був жарт не довелося. Беті довго цілувалася з Джоном на очах у Ніка, а потім Джон не менш довго спостерігав, як цілується Нік з Беті. Стосунки Джона з особами протилежної статі завжди вирізнялися дивацтвами, але це було Щось. „Оце справжнє життя - думав Джоні - мир і любов”. Беті сказала, що визначила переможця, але для того, щоб її не звинуватили в необ'єктивності, хлопцям необхідно самим поцілуватися. Хлопці солідарно відмовилися від пропозиції і змирилися з тим, що ім'я переможця залишиться таємницею.
Джоні затягнувся димом. Ось уже тиждень він не бачився з Беті. Останній, раз він зустрів її в обіймах якогось здорованя. Бет, як завжди радісно, познайомила хлопців, а здоровань натякнув Джонові забиратися геть, що той і зробив. Джон вирішив забути Беті, хоча знав - нічого з цього не вийде. Вона була така… маленька, ніжна… Джоні не знаходив слова, щоб її описати. Він і не міг знайти. Дивна річ - любов. А, може, і не любов це, взагалі...
Черговий недопалок доповнив вміст попільнички. Джоні потягнувся за цигаркою. Але не встиг прикурити, як пролунав дзвоник. „Це Бет, - подумав Джон - це має бути Бет!”. Він зірвався з місця і попрямував до дверей. На порозі стояв усміхнений Чарлі.
Поки Чарлі роззувався у передпокої, Джоні на кухні порався з чайником.
— Беті не знає де я живу - повідомив Джон Чарльзу.
— Шлюха, твоя Беті - відповів Чарлі після деякої паузи - і що ти в ній знайшов?
Джону не хотілося розповідати заготовану на подібний випадок власну теорію про те, що шлюхи - кращі представниці жіночої статі, тому що вони роблять те, що хочуть, а якщо й ні, то хоча б дозволяють робити те нам. Він знав, що не змінить Чарльзових поглядів, бо справа не в поглядах, і не в теорії. Для Джона слово „шлюха” не означало нічого. Він одразу замінював його словами „мир і любов”.
— Я люблю її - поставив перед фактом Джоні Чарльза.
Чарльзу на це нічого було відповісти, тому він нічого і не відповів, лише витягнув із сумки дві пляшки пива, Джоні став розігрівати плов.
За годину обидва вийшли з дому - Чарлі з його постійною усмішкою та Джоні з гітарою за спиною. Репетиції вони проводили в тому ж клубі, де ввечері виступали. У такий час тут переважно було безлюдно. За столиком, самотньо попиваючи пиво, чекав Гарі. Він уже розчохлив свою гітару і припер її в кутку сцени, де стояло стареньке піаніно. Посеред сцени невтомно вправлявся за барабанами Старкі. Над клубом великими буквами красувалася вивіска: „Сьогодні ввечері: Джоні Бі Ґуд".
Коли хлопці вже закінчували виступ з темної вулиці до клубу забігли Бет з Ніком. Беті весело замахала рукою Джонові. Джоні посміхнувся і кивнув, завершуючи соло на гітарі.
— Привіт! - сказала Бет коли хлопці злізли зі сцени - Всі знайомтеся - це Пол. Він також музикант.
Джоні розгублено подивився на хлопця. Він дійсно був не Ніком, хоча здалеку видавався саме ним.
— Хороше соло - похвалив Пол.
— Давайте, вип'ємо пива, - усміхнувся Джон - я пригощаю.
Від такої пропозиції ніхто не відмовився і всі сіли за столик. Джоні замовив всім пива.
— Пол цього літа подорожував по країні і щойно повернувся - почала розмову Беті.
Пол розповідав приголомшливі пригоди, що трапилися по дорозі. Гарі згадав історію своєї подорожі до Істленду. Джоні вирішив будь-що наступного літа, або навіть весною, вирушити у мандри.
—Ходімо з нами, Джоні - запропонувала Бет, коли компанія стала розходитися. І Джоні не міг відмовити їй. Він попрямував разом з Бет та Полом вверх по дорозі до моста.
— У мене є дещо на сьогоднішній вечір - сказав Пол, коли вони вже сиділи на мосту, звісивши донизу ноги. Він витягнув з кишені портсигар, а з нього - товстеньку папіросу з марихуаною.
За їхніми спинами час-від-часу розсікали темряву автомобільні фари. Внизу під ногами текла ріка Місісіпі.
Наступного дня Джоні прийшов на репетицію бадьорий як ніколи. Він просто випромінював енергію. До вечора ця енергія влилася у три нові пісні, такі ж бадьорі та веселі.
Перед виступом, годині о сьомій, Джоні вийшов на вулицю, де на нього чекав Пол. Вони перемовилися кількома словами і Джоні відрахував Полу пару сіро-зелених купюр. Потім щось йому нагадав і вернувся на сцену.
Поки Джоні розмовляв з Полом, до клубу зайшов солідний мужчина у чорному костюмі. Він зняв капелюха, зацікавлено роздивився приміщення і сів за столик. До нього відразу ж підійшов офіціант.
Концерт вдався на славу. Особливе захоплення викликали нові пісні Джона, який викладався повністю. Гітара тремтіла в його руках від напруження. Хлопці також намагалися не відставати. На них чекала винагорода — думав Джоні. Він не помилявся.
Під бурхливі оплески Джоні зіскочив зі сцени і поманив за собою свою команду.
— А де Бет? - спитав Джон у Пола на вулиці.
— Не знаю, - відповів Пол, — я її сьогодні не бачив. То як, ходімо?!
Хлопці попрямували до парку. На одній з лавочок завзято цілувалася пара. Джоні уважніше придивився до дівчини - на якусь мить йому здалося, що це Бет. Ні, це не вона. Шкода. Хлопці пішли далі, вглиб парку. Тут Пол роздав кожному по білій пілюлі.
На наступну репетицію Чарлі не з'явився. Навідавшись до нього, хлопці застали Чарльза у жалюгідному стані. Двері Чарльзової квартири були незачиненими, а сам він, блідий, лежав на ліжку у вчорашньому одязі та черевиках, приречено дивлячись у стелю. Почувши шум, Чарлі перевів погляд на хлопців, на очах його заблищали сльози. На запитання „що трапилося?” Чарлі знизав плечима.
Так само знизав плечима і лікар: „Надзвичайно сильно виражена депресія без видимої на те причини. Особливий випадок”.
Чарлі не міг виступати, але хлопцям не можна було відпочивати особливо тепер. Адже зранку до Джона завітав солідний мужчина у чорному костюмі та капелюсі. Він запропонував Джонові контракт зі студією звукозапису.
На допомогу прийшов Пол. Джоні запропонував йому пограти з ними поки видужає Чарльз. Пол досить вправно виконував партії на піаніно, у разі потреби допомагав третьою гітарою і, взагалі, непогано вписувався у колектив, навіть, складав тексти пісень. Тиждень відсутності Чарльза видався для команди надзвичайно плідним. Бувало, їхні виступи продовжувалися до ранку. А після кількох годин сну або прийнятих стимулюючих засобів починалися знову.
Звичайно, коли Чарлі видужав, Пол віддав йому належне місце за стареньким піаніно. Але тиждень без практики та цей же тиждень шліфування майстерності його товаришами залишив Чарльза далеко позаду. Він ніяк не міг наздогнати втраченого. Крім того, Чарлі тепер виснажувався набагато швидше, аніж інші учасники гурту. Полу доводилося все частіше замінювати Чарльза. Але ніхто не припускав думки про те, щоб Чарлі покинув команду. Ніхто крім...
— Керівництво студії вважає, що для запису платівки двох піаністів забагато - зробив прозорий натяк Джонові Дейв - так звали солідного мужчину в чорному костюмі. Пол ненароком почув, як Джон просив Дейва дати Чарльзу останній шанс.
На презентації нової пісні Чарлі показав клас. Навіть Джоні не сподівався такого повороту. Чарлі бездоганно виконав свою партію, і так розпалився, що після того, як пісня мала б скінчитися, продовжував розгортати мотив до завершення імпровізації в кращих джазових традиціях. Джон помітив, як Пол підморгнув Чарльзові, коли той задоволено озирнувся.
— Я поговорю з керівництвом - пообіцяв Дейв.
Автомобіль мчав крізь весняну зливу вперед по шосе, розсікаючи темряву. На задньому сидінні дрімав Джон. Нарешті здійснилась його мрія - він вирушив у мандри.
За вікном падав сніг, Джоні сидів на дивані, курив і слухав рок-н-рол. Він не знав, про що писати далі.
Джоні хотів написати книжку, але зараз подумав, що це буде лише оповідання. Джон недолюблював час, в якому він живе, тому вигадав героя з майбутнього, з країни, де, напередодні третьої світової війни, закони втратили силу. То була його перша літературна спроба і він назвав свого героя Джоном. Герой Джон якраз вирушив у мандрівку по країні, а писака Джон не знав, про що писати далі. Чекати, поки сам вирушить у подорож і набереться вражень? Надто довго.
Джон встав і підійшов до вікна. Був звичайний зимовий вечір. Перший сніг уже вкрив землю і продовжував сипати під ліхтар. Давно не відчував Джоні цієї краси. Раптом, як завжди у такі моменти, він згадав маму. І всі відчуття зникли. Джон не міг нічого змінити. Він закричав.
Потім відійшов від вікна, сів за стіл і продовжував писати.
— Подивися, що героїн зробив з твоїм другом Чарльзом. Ти теж хочеш цього? Пожалій хоч мене, свою маму!
— Чарлі помер не від наркотиків, він помер з любові до музики.
— Сину! Ця вся нечисть не від Бога: ці наркотики, ці розпусні дівиці, ця музика - це від Люципера. Вони згубили твого дядечка!
Джоні прокинувся. Він лежав на задньому сидінні автомобіля. Злива не вщухала. По радіо лунав гіт старого Чака.
— Боб! Звертай на південь! - крикнув Джон.
— Що трапилося?
— Я так не можу. Я маю щось зробити, Не знаю що саме. Що-небудь! Це недалеко - миль тридцять.
— Джоні, це ти!? - мама звичайно зраділа.
— Я не надовго. Ми з друзями подорожуємо... їхали поблизу, вирішив завітати. Ми незабаром поїдемо далі.
— Як же? Ми так довго не бачилися, а ти вже їдеш! Не годиться. Роздягайся, розказуй, як твої справи?
— Усе добре, а ти тут як?
— Та так, помалу. Ти присядь, і друзів своїх поклич. Вечері наготую. Заночуєте.
— У мене справді мало часу. Вибач, я сам не знаю, навіщо приїхав.
— Добре! Добре, що завітав! Ну що ж, якщо маєш важливіші справи, тоді з Богом.
Джон поцілував маму і пішов до дверей. Ледь відкривши їх, зрозумів: нічого не змінилося. Він у безвиході. Закривши двері, Джон вернувся до матері.
— Мамо, я тебе люблю - з цими словами Джоні витягнув револьвер і приставив його матері до чола. Він на мить завагався, дивлячись у розгублені мамині очі.
— Сину, проси у Бога помочі - були останні її слова. Вона не чула пострілу.
А хлопці в машині здивувалися - ніби й блискавки не було. Вони бачили, як відкрилися двері, а звідти вийшов Джоні, сам собі щось шепчучи.
— Проси в Бога помочі - шептав він. - Боже, поможи мені. Поможи мені, Боже! - закричав Джон, - Ну, що ти тепер зробиш? Сраний Боже! Допоможи мені!
Джон прокинувся. Він лежав на дивані. На столі чекав незакінчений рукопис.
— Невже цього не було? Ні, цього не могло не бути, що ти зробив!? Ні! Я не вірю! Я не вірю в тебе! - Джон приклав револьвер до скроні. Він не почув пострілу.
Він прокинувся. Джоні не усвідомлював, де знаходиться. Він і не намагався усвідомити...
