Люблю книгарні. Люблю цю атмосферу тиші, спокою і порядку. Ти заходиш в книгарню і потрапляєш в інший світ. Бачиш людей, котрі повільно прогулюються повз стелажі з книгами. Бачиш і таких, котрі напружено вишукують щось конкретне. Але і ті, й інші виглядають не так, як назовні, зовсім не так. Якщо на вулиці вони б розмовляли по телефону, розглядали газету, читали рекламний буклет, робили серйозне лице, балакали з другом, думали про своє або про чуже, то в книгарні вони не такі. Вони намагаються виглядати вихованими та інтелігентними. Принаймні намагаються, навіть, якщо вони такими не є.
Ось. Нова книга твого улюбленого автора, котра саме потрапила до поля зору. Радість, щастя, ейфорія, пришвидшення обмінних процесів в організмі. Вперед, по неї! Поглянути, роздивитись, прочитати кілька рядків, відчути усі ті незабутні перші відчуття, котрі частково зводять з розуму непідготований мозок…
Вийшовши з царства тиші та спокою, я втрапив у царство гамору та біганини. Абсолютно інший світ на відстані п’яти метрів. Проте подітися було нікуди. Доведеться пробиратись цими кам’яними джунглями. Подорож крізь гамір виявилась не такою вже й довгою. Я дійшов до університету, на якому знаходилася тролейбусна зупинка. А тролейбуси були тими засобами пересування, котрі кожного дня по два рази бачили моє лице, слухали мій голос і відчували мій дотик. Ну от я й стояв, очікуючи. Тільки не вдалося мені це. Аж зовсім не вдалося.
- Ееемм… Вібачьте… Ааааа… Траллібас девійат? – чоловік, який підійшов до мене, був в окулярах, у простенькій сірій курточці, виглядав досить інтелігентно та приємно. Я зрозумів, що це іноземець. У Львові завжди багато іноземців. А по вимові я упізнав у ньому англійця.
- I believe, you need to go to the airport? – перейшов я на англійську. З нею в мене ніколи не було проблем.
- Oh, you speak English! Great, great! – зрадів чоловік, - Yes, the airport.
- Well, the bus №9 would suit you. I’m waiting for it too. But 10 also suits me.
- Oh, that’s wonderful. Thank you. Finally someone, who speaks English! – чоловік посміхнувся і відійшов до своїх клунків, щось видивляючись навколо себе.
Тим часом з’явився десятий тролейбус, я запакувався досередини, прокомпостував квиток і натягнув на вуха навушники. Чіно Морено врізався у мою свідомість своїм геніально-прекрасним голосом і, як завжди, ледь не змусив мене розплакатися. Глянувши на небо, я помітив, що воно затягується чорними хмарами, а вже за кілька секунд полилася небесна вода. Великі товсті краплі розбивалися до тонкої обшивки тролейбуса, створюючи дивну містичну какофонію, що пробивалася навіть крізь скрім Чіно. Крапельки бігли по склу, граючись у свою власну гру, обганяючи одна одну, сміючись і викрикуючи. Здавалося, вони цілком самодостатні, їм нічого не потрібно, крім цього скла, на котрому відбуваються їхні швидкісні гонки. Одна з краплинок, обігнавши іншу, крикнула «Утютю!» і розігналася ще більше. Та, котру обігнали, вирішила не здаватися й з криком «Ніхто не обганяє Няку!» пішла у швидкісне вертикальне піке навздогін. Вже у самому низу вони майже одночасно розбилися об низ скла, прийшовши на фініш одночасно. Ще лиш кілька секунд було чутно їх веселий сміх…
