Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2574
Творів: 46739
Рецензій: 91125

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза стаття-розмисел

Політ над гніздом "Україна"

© Наталка Ліщинська, 01-12-2011
Молочні ріки, береги з товстого сальця... Ледь рожевенького, і щоб у роті тануло, як хмари в Божому раю... А молоко Дніпром  тече тепленьке, неначе щойно вицвіркане з-під корівки… Ці аромат і смак із дитинства – пити_не_напитися… Ум-м-м…

Розмріялася!..  Літаєш у хмаровинні. Час тобі спуститися ближче до грішної землі! Ачей уже ж не маля. Але крила не відщіпати – ще знадобляться, ой як стануть у нагоді, бо ж треба оглянути свою землю ген-ген, аж до видноколу.

І що ти там бачиш, жінко? Синів, майже вже дорослих соколів, які стають на крило – їм усе й збудувати, що намрієш…

А ще: тонкі лінії шляхів біжать від міста до міста, ними повзуть робітні мурахи вантажівок, жуки-автобуси, малі комашини легковиків. Повільно, підстрибуючи на ямах. Дороги – немічні артерії моєї країни, знищені склерозом держави...

А ти бачила й інше… Потужні судини автобанів справно постачають економіку ЄС киснем товарів, матеріалів. Цей обіг, круговерть, обмін не завмирає ніколи. Швидкість, оперативність - сотні кілометрів пролітаєш за лічені години. Плюс безпека, розвинута інфраструктура заїздів для подорожніх, бензозаправок, мотелів, кафе. Та й звичайні путівці вражають очі українця шовковою гладкістю, випещеними узбіччями,  розумною розміткою і… відсутністю даішників. Годі, треба повернутися з цього неліричного відступу, чи то пак - з їхнього шляху на свій.

Якщо Ви, читачу, думаєте,  що зараз усе це перетвориться на агітку про приєднання до ЄС, то… будьмо реалістами! Нас туди не кличуть, а в гості без запросин не пхаються… Ні. Не вір, не бійся, не проси! Руки-ноги є? Тоді, Україно, просто роби самотужки те, що треба. А тобі потрібні дороги! І не абиякі, а добрі.

А тут що таке?.. ДТП! Ой, лишенько… «Ауді» наздогнала «тойоту» і тепер обидва легковики – жалюгідне видовище... Добре, що всі живі! А чого ж це водій «ауді» з труднощами виборсується зі свого авто? Хитається, люто гне матюччя, нетвердою ходою прямує до водія «тойоти»… Ого-о-о… Ну й тхне ж від нього перегаром…

Задача:
Водій «ауді» втік з місця ДТП, не дочікуючись появи патруля ДАІ. На щастя, номер і марку автомобіля записали свідки аварії. На жаль, слідчий чотири місяці шукав винуватця, хоча його авто офіційно зареєстроване і знайти його можна «по комп’ютеру» за кілька хвилин. Звісно, експертизу на наявність алкоголю в крові вже не провели - пізно. До суду справа чимчикувала вісім місяців, врешті-решт суд визнав водія «ауді» винним, хоча навіть штрафу за ДТП не зміг призначити, оскільки термін за законом сплив… Але справу про відшкодування збитків потерпілому розглядав наступний суд… Питання: коли постраждалий отримав свої гроші?

А чи задача має розв’язок… Допоки судовий  виконавець кілька місяців мляво готувався виконати свої службові обов’язки, водій «ауді»  виявився безробітним (липова довідка – не проблема), безхатченком (квартиру переоформлено на родича), безкінним (авто продано).
Суд – остання інстанція для законослухняного громадянина, якого  спіткав серйозний клопіт. Так, будь-кого з нас можуть ограбувати, побити, скалічити злочинці. Але суд – то відновлення справедливості. А громадянин без надії на це рано чи пізно почне вирішувати свої проблеми незаконними методами. Гниє моя країна і навіть не з можновладця, ні...  Вона пліснявіє зі суду – швидкого, мов слимак, справедливого, наче виконання обіцянки дідьком. То до дідька такий суд! Ага, Ваше запитання, читачу, лоскоче мені вуха: «А що ж конкретного з отим судочинством робити?» Рецепт кортить почути… Гаразд. Ось інструкція. Візьміть кількох світових топ-управлінців (кризові менеджери – так їх зараз називають по-модному) на непристойно високу зарплатню і поставте перед ними завдання зміни українського судочинства на краще. В контракті напишіть ще таке (бажано дрібним шрифтом – вони уважно-уважно читають договори і ретельно дотримуються умов, якщо вже підпис під документом поставили): невиконання або незадовільне виконання угоди Виконавцем карається штрафом у розмірі всього рухомого і статичного майна Виконавця.

Знаю, що інгредієнти цього рецепту дорогі. Зате ефект буде. А за справедливість, як і за волю, не торгуються, платять будь-яку ціну. І жодна не є надто дорогою.

О… Щодо волі! Відколи моя країна хоче бути вільною від отієї надбудови - держави? Приватним підприємцям, вчителя… не варто, мабуть, перераховувати, скажімо так: звичайним людям скільки вже кортить проголосити незалежність від збирачів податків, пожежників і санстанцій, а головно – від політиків? Та вже зо двадцять років, певно. Але! Цей шлях хоч і видається єдино можливим й дуже спокусливим, проте веде в глухий кут. Країна без власної держави приречена нидіти у тяжкім рабстві. Тут ключове слово – «власної». Час уже робити її власною. Привласнити те, що тобі належить. Ні, це точно не заклик до революції. Боже збав! (Вбережи, Господи,  від справжньої революції й війни - іграшкової навіть - мою країну!) Це взагалі не заклик. То – мрія. Мрія про тихе, повільне, затяте еволюціонування: своє, оточуючих - усіх українців до стану людини культурної. Людини, котрій є за що себе поважати. Така ж не зможе стати політиком чи митником нинішнього розливу - фальсифікатом, отрутою для державного організму. А що ж, хіба вони - не з нас? Вони влаштувалися на певні посади, як кажуть – хлібні, але вони – кров від крові нашої. Ми станемо іншими, тоді й зникнуть оті «вони» - адже ми їх так називаємо, ніби ці «вони» - то щось зовнішнє, вороги, які нас окупували. А «вони» - то ми. Які ми, такі й «вони»…

Другий неліричний відступ.
Австрія. Грац. Чудове старовинне місто. Українські туристи шукають безкоштовний паркінг (то для австрійця кілька монет на годину – дрібничка, ми ж у «єврах» зарплатню не отримуємо). Начеб знайшли на тихій вуличці з чепурненькими будиночками. Виходимо з машини. Старенька пані з ціпком, яка неподалік гуляє з песиком, не лінується придибати до нас і намагається щось пояснити. З її слів, паркуватися тут не можна, бо нам загрожує чималий штраф, тож краще переїхати, мовляв, за сто п’ятдесят метрів звідси є місцина, де без побоювань полегшання гаманця залишають свої автівки водії-аборигени.

Чого коштує бажання допомогти незнайомцям? Скільки важить приязне ставлення до всіх людей навкруги, не важливо, іноземець чи свій? Яка, здавалося, цій фрау різниця, що здеруть з нас кілька сотень?

Не поодинокий випадок, схожих фотографій моя пам’ять утримує цілісінький стос. Клац! Світлина: німець, що прилаштовує власний ліхтар на дерево, коли ми поночі приїхали на кемпінг і в темряві незґрабно намагалися розкласти намета. Клац! Інше фото: угорець, з яким ми не могли порозумітися (він англійської не знав, а ми його рідною мовою не подужаємо пояснити, тільки назву вулиці й могли вимовити) – він просто сів до власної вантажівки і був за провідника, проїхавши зо сім кілометрів до потрібного нам місця.

А мій сусіда, співвітчизник, навіть голови не поверне у мій бік, коли із ним вітаюся… Ні, він добре чує. Ні, у нас не було чвар, сварок, непорозумінь. Він просто ніколи не посміхається, не притримає двері, коли полотно з хряскотом зачиняється перед моїм носом, бо руки зайняті торбами…  І чи настільки важко іншому сусідові не запалювати цигарку в ліфті (можна ж на двадцять секунд пізніше – надворі, щоб люди не ковтали гидкий дим, заходячи в кабінку після нього), або водієві маршрутки не вмикати так голосно «Владимирский централ»? З повагою сприймати приватний простір інших людей, берегти чужі вуха або легені, бути приязним до оточуючих. Дрібниці? Дрібниці… Дрібниці! Які визначають барви, звуки, запахи, настрої нашого щодення. Ой, мій читачу, даруйте… Затягнувся другий неліричний відступ, треба повертатися до польоту над гніздом «Україна».

«Все починається з малого».
Один із колишніх президентів любив називати нас «маленькими українцями», хоча зі зростом у більшості було краще, ніж у нього. А й, з іншого боку, якщо глянути на кожного, на одну сорокасемимільйонну часточку з висоти пташиного лету, то мала вона. Проте «все починається з малого». З усміхненого «Доброго дня!» до продавчині крамниці, до котрої заходиш щодня. Із допомоги просто так, бо хтось її зараз потребує. Із сумлінної праці на своєму місці. Із щоденного неголосного, та впертого й принципового, опору сірості, глупоті, агресії.  Суспільство humani cultus – людини культурної – не випромінює повсюдно-повсякчасно хамства, крайнього егоїзму, які нагорі, у владі, автоматично перетворюються на тотальну зневагу до людських і Божих законів.

Так, мій улюблений уже читачу, чую Ваші запитання: «А ти? Ти так можеш? Чи тільки повчати вмієш?» Важкі Ваші питання, але слушні… Відповім відверто, мов на сповіді. Я намагаюся. Ні, в мене не завжди виходить… Але ось уже шість років я намагаюся жити так, щоб себе поважати. Найважче було спочатку. Та затятості, на щастя, не позичати. І поволі справа рухається. Однаково, автоматизму – завжди бути думаючою, доброю людиною із почуттям власної гідності – мені досягнути поки що не вдалося. Бувають випадки, коли мені за себе соромно… Проте поступ є.

Знаю, мій уже рідний майже читачу, що ти схожий на мене. Ми ж усі – люди… Розумію, що тобі болить те, що й мені. Ми – подібні, хай і дуже різні (вік, стать, місце проживання, вподобання, звички, улюблені книжки чи музика – як багато відмінностей роблять нас цікавими одне для іншого!). Ми, може, й «малі українці», зате разом нас сорок сім мільйонів на цій землі… До речі, про землю… 

Третій неліричний відступ.
Моя земля - так склалося, нашої заслуги нема - найкраща в світі. І занедбана, бо на ній хазяйнують бур’яни: спориш, пирійка, будяки… Як таке стало можливим?! Та ж господарність – то глибока суть українця. Хто би не називав нас із потаємною заздрістю куркулями, а ми – люди землі. Не кочівники, не окупанти, а вирощувачі мальв, соняхів, жита, картоплі. Колись годували Європу червонобокими запашними яблуками… Пшеничною експортною рікою пишалися на всенький світ. Вірю: ось-ось повернеться до нас наша земля й те, що є нашою суттю – господарність - сповнить мрії про хліб і до хліба. А софістичним гаслом «Земля та батьківщина не продається!» нехай бавиться сумнозвісний представник - нібито еліти. Батьківщину – так, продавати не гідно. Але земля – товар, найдорогоцінніший наш скарб, котрий принесе нам не лише добробут, але й насолоду наших пращурів-орачів: вийти в поле напровесні й утішитися з того, що Бог подарував ще одну весну тобі й крапає живий дощ на смарагдові руна, які вкривають тобою оброблену ТВОЮ землю.

Епілог-молитва:
«Дай нам, Боже, здоров’я, сили і мудрості збудувати затишний дім для своєї родини – малу вітчизну та Україну – велику спільну Батьківщину. Подаруй, Господи, нам високі й досяжні мрії та освіти шлях до їх сповнення».

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 9

Рецензії на цей твір

Залишилася ще земля...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло, 21-11-2013

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Турчин Євгеній, 16-03-2013

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Lilija Lila, 16-12-2011

Макіавелі з вами не погодиться.

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Андрій Ворон, 13-12-2011

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Зоряна Львів, 11-12-2011

Что дєлать?

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Залєвський Петро, 04-12-2011

Де я як краще?

На цю рецензію користувачі залишили 6 відгуків
© Tamara Shevchenko, 04-12-2011

Світло на мою душу

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Любов Долик, 03-12-2011

Добрий розмисел

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Юрій Кирик, 03-12-2011

...полтавський соцький

На цю рецензію користувачі залишили 7 відгуків
© George, 02-12-2011

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Антон Ракута, 02-12-2011

Проблемно

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Марія Берберфіш, 01-12-2011

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Василь Тибель, 01-12-2011

Цікаво, бо викликає бажання дискутувати:)

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Галина Михайловська, 01-12-2011
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.82561206817627 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …
Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …
Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …