Основна загадка цієї книги для мене в тому, як вона сама знаходить собі людей, які нею опікуватимуться. Як, власне, сама знайшла колись мене. Варто мені було поговорити про Слокама з одним американським журналістом, як після наступних же його відвідин Бостона я вже тримав її англомовне видання в руках. Я жодним чином не просив її для мене привезти з-за океану, бо просто не уявляв, що книжку 1900 року видання досі можна просто купити в книгарні Барнс і Нобель. Але виявилося, що „Навколосвітню подорож вітрильником наодинці” ось вже сто років регулярно перевидають, і мій заморський друг зробив мені сюрприз.
Тоді ж проявилась і ще одна особливість цієї книжки. Вона здатна впливати на долю людей у якісь переломні моменти, здавалось би, повної безвиході, як в її автора і головного героя капітана Слокама. Варто було тому американському журналістові прочитати її в літаку, як його доля кардинально змінилася – він став головним редактором одного шанованого київського видання. Більш того, саме за його редакторства те англомовне київське видання стало шанованим, бо до цього воно нагадувало швидше факультетську стінгазету.
Журналіст той насправді був не зовсім американцем, а моїм колишнім однокласником, який емігрував до Бостона з батьками класі в сьомому. І дуже переймався тим, що ніяк не міг вийти на загальноамериканський рівень – дописував переважно до якихось місцевих газет. Навіть не стільки він, мабуть, переймався, скільки його дружина, яка в решті решт від нього під цим приводом пішла. І ось тоді він звільнився з того бостонського видання, купив квиток на літак і повернувся на історичну батьківщину, тобто до Києва, не маючи на руках жодної угоди з іншими виданнями, але небезпідставно сподіваючись дописувати до тих надсолідних американських видань про українські справи на гонорарній основі, раз вже він в Києві. Дійсно суто „слокамівський” вчинок. І варто йому було про земляка-Слокама таки почитати, як все в нього в плані кар’єри налагодилося. Додому він повернувся через декілька років вже в еполетах головного редактора, а не зі скромними личками репортера. Не знаю, як повелася при цьому його колишня, схиблена на отому «саксесс», але те вже не так важливо.
Потім я спостерігав цю особливість Слокамової книжки і щодо себе, коли несподівано виявилося, що моя професія – радист - закінчилася, і я, зовсім як старий капітан-вітрильник Слокам, опинився на березі без жодних думок щодо того, чим ще, окрім як ходити в море, я можу займатися в цьому світі. Виявилося, що раз вже я можу читати Слокама в оригіналі, я цілком можу займатися технічним перекладом з англійської. І це був мій перший береговий хліб.
Власне, перші мої спроби перекладати Слокама припадають ще на той час. Втім, я лише переконався, що двотомовий словник Гальперіна – занадто малий для цієї книжки і відклав спроби в шухляду. Все ж таки, це був текст, писаний мовою 19 століття, насичений морськими термінами, вікторіанськими реаліями й колоніальною географією вщерть. Що там казати, коли книга потрапила до рук одному „нетів спікеру”, якого я не міг запідозрити в поганій освіті, він знайшов невідоме йому слово на першій же сторінці книжки. Виявилося, що для більш-менш адекватного перекладу „Навколосвітньої подорожі...” потрібно принаймні винайти Інтернет і Вікіпедію. І добре, що не власноруч, а лише зачекати, поки з цим упораються Тім Бернерс Лі та Джиммі Вейлс.
Очікуючи на це, я встиг видати чотири власнописаних книжки про море і моряків, проте думка перекласти Слокама українською таки десь жевріла і не полишала мене. Я небезпідставно підозрював, що крім мене цього не ініціює ніхто, якщо вже за сто років ніхто з перекладачів на це не сподобився, хоча, скажімо, і Конрада, і Мелвілла хтось, щось та перекладав.
Далі мала б іти звична для наших культурних статей ламентація про катастрофічний стан українського художнього перекладу, і про щире нерозуміння того, куди подіваються усі випускники романо-германських факультетів, але текст Слокама якось навіває недовіру до плачів і привчає натомість думати, що ось в цій конкретній несприятливій ситуації можна зробити, і що для цього потрібне. Знаю я, куди ті випускники подіваються, коли перекласти роман коштує стільки ж, скільки десять раз перекласти свідоцтво про народження в нотаріальній конторі.
Тож коли постало питання, чи можливий в нас переклад на волонтерських засадах, який міг би вирішити питання браку перекладачів, коштів, смаку тощо, не дивно, що я перш за все згадав про Слокама і його книжку. Давно вже - суспільна власність, жодних проблем з авторськими правами, цікава, оригінальна, заскладна для однієї людини, якій ні з ким навіть порадитися, усі розділи однакові за обсягом, що зумовлено попередньою публікацією в часописі „Сенчурі Мегезін” – ідеальний варіант. Навіть старомодні „главки” – стислий виклад змісту розділу – були дуже доречні для задуму.
Отож варто було викласти її зміст на одному з літературних сайтів, на якому спілкувалися в тому числі й перекладачі, як справа пішла. Більш того, я сподівався на участь у проекті „Джошуа” двох-трьох перекладачів, несподівано зголосилося аж дев’ятеро. Можна було закріпити за собою певний розділ, орієнтуючися на главки, отримати від мене відсканований текст і дедлайн, і потихеньку перекладати у вільний від основної роботи час. Розділи оприлюднювалися не всі одразу, а послідовно. Обговорювалися, іноді навіть занадто емоційно, не тільки учасниками проекту а й сторонніми спостерігачами, що врешті, НМД, пішло на користь тексту.
Потім, коли в мене зламався сканер, хтось з перекладачів знайшов вивірений текст в американській інтернет-бібліотеці, і технологія значно спростилася. І хоча в дедлайни майже ніхто не вкладався, попри призи у вигляді паперових книжок Слокама, подарованих одним із заморських учасників спеціально для преміювання за вчасність, і замість сподіваних за графіком трьох місяців проект зайняв чи не п’ять, більшість з його учасників зараз згадує про той час з певною ностальгією. Коли ще буде нагода поспілкуватися з розумними людьми з приємного приводу?
За результатами нашої тяжкої праці було створене віртуальне „акціонерне товариство” в якому кожен перекладений розділ дорівнює одній „акції”. 22 розділи – 22 пая в можливих доходах, 22 голоси при вирішенні питань голосуванням і тому подібне. Тому хай вас не дивує номінальна ціна 22 гривні на електронну версію книжки – просто для зручності розрахунків.
Якщо розглянути персональний склад команди, виявиться, що дорікнути проекту аматорством не дуже то й виходить: принаймні п’ятеро учасників таки професійні перекладачі в різних галузях, двоє володіють англійською вільно і щодня її вдосконалюють, проживаючи за кордоном, а двоє – колишні моряки, при чому один вже геть несподівано – американського флоту. Гарний екіпаж для опрацювання саме такого тексту.
Далі почалися ще цікавіші речі. Хоча в нас начебто існувала домовленість про видання книжкою, в того обіцяного видавництва нічого зі Слокамом не вийшло. Криза, грошей катма, кому це може бути цікавим, як це продавати – звичні проблеми укрвидавців, яким не хочеться чогось робити. Інші видавці, яким я пропонував текст, теж не випромінювали ентузіазму. Текст дійсно був занадто строкатим, не зведеним докупи, місцями незрозумілий сучасному читачеві без приміток й однозначно потребував гарного редактора. Бо, скажімо, відпливав наш Слокам з Фейрхевена, а повертався в Фергейвен, бо ці розділи перекладали перекладачі з різними поглядами на транслітерацію назв. Редактора начебто і мало б надати видавництво. Але не судилося. Редактор цієї книжки, як і всі попередні учасники, знайшовся сам після кількох невдалих спроб і відмов інших знайомих редакторів: заскладний текст.
Редакторку зі знанням англійської, географії, історії та морської термінології, мабуть справді, можна було виписати в Київ тільки з Керчі. Як якийсь немислимий збіг можна було потрактувати, що та редакторка на канікулах була у Нью-Бедфорді, де починаються пригоди Слокама. Але зовсім вже неймовірним було те, що редакторка та виявилася українською і працювала у шанованому видавництві „Критика”. І це була ще одна неймовірна удача для проекту. Скажімо, список географічних назв у додатку, звірений за Великим географічним атласом, з’я вився в книжці саме на її пропозицію. Як і з півтори сотні приміток, в той час як оригінальний текст Слокама мав, здається, лише чотири. Це наштовхнуло на думку подати в електронній версії... Але нехай це залишається сюрпризом.
Після редактури з’явилося усвідомлення того, що кидати цей текст напризволяще на півдорозі вже не можна, потрібно шукати ілюстратора й готувати книжку до електронного друку. На щастя, подібний успішний досвід з моєю книжкою „Нариси бурси” вже був. Тож ілюстратор після кількох невдалих спроб теж знайшовся сам. Зараз його рішення стилізувати книжку під вікторіанські англійські видання, більше відомі нам за стилем оформлення радянських серій „Бібліотеки пригод”, здається єдино можливим і напрочуд виграшним і для паперового видання, і для електронного, втім на початку роботи це не видавалося таким очевидним. Я мав декілька нагод зненавидіти усіх дизайнерів світу, наприклад, коли довідався, що наш ілюстратор щойно почав опановувати техніку імітації гравюр та книжкової графіки на екрані монітора, і поки не опанує, принципово нічого не малюватиме. Судячи за результатом, опанувати таки вдалося.
Цікаво, що згадана на початку особливість книжки і тут проявилась в повній мірі. Коли ми домовлялися, дизайнер сидів без замовлень. Варто ж йому було почати малювати ілюстрації до Слокама, замовлення посипалися на нього, як з дірявого відра, що звичайно ж не пришвидшило роботу над власне книжкою. Втім, думаю що це врівноважувалося вимогами замовника малювати не якийсь абстрактний броненосець, а семе USS “Oregon” часів американо-іспанської війни 1898 року. Підозрюю, що якби дизайнер мешкав у Києві, ми б просто побилися за першої ж нагоди на якійсь книжковій презентації в книгарні „Є”. Втім Інтернет легко розрулив усі ці проблеми. До речі, це буде чи не перше видання Слокама без традиційних ілюстрацій Томаса Фогарті, який ілюстрував ще журнальний варіант книжки, але невдало для нас виявився ще й класиком американських коміксів, тож його ілюстрації в гарній якості були для нас задорогими і ризикували перевищити бюджет всієї книжки.
В процесі ілюстрацій виникла проблема точної карти рейсу Слокама, і тут таки знайшовся ще один фанат капітана, з Мічігана, який декілька років тому наніс марштрут „Спрея” на мапу Гул Планета і беззастережно дав згоду на використання своєї карти як в друкованому виданні так і в електронній книзі.
Оскільки я вже обмовився про друковане видання, вам вже мабуть зрозуміло, що видавець для „Навколосвітньої подорожі...” теж знайшовся. І теж сам собою. Я просто подумав, чи не зробити можливим також друк книжки на замовлення, і шукав видавців з відповідним обладнанням. Зрозуміло, що собівартість такої книжки була б захмарною, але спробувати було варто. І ось один з цих видавців запропонував не морочитися з прінт-он-деманд, а просто видати книжку нормальним накладом. Встигли надрукувати якраз до цьогорічного Форуму видавців. Видавець каже, що це чи не перша його книжка, яку працівники друкарні потай виносили з типографії.
На віртуальному зібранні перекладачів було проголосовано за те, щоб отримати весь гонорар за перекладені розділи примірниками книжок по видавничій ціні, і ось сьогодні „Нова пошта” мала доставити останні примірники до Коломиї. Залишились лише борги перед американцями й іншими чехами, бо „Нової пошти” в них поки немає.
І нагадую, що всі, хто ще не придбав це диво навігації, путівних нотаток, нових методів перекладацтва, ілюстрації та поліграфії, від четверга, 10.11.2011, до неділі, 13.11.2011, може зробити це на книжковій виставці "Медвін" в інституті фізкультури, перший зал, стенди видавництв "Задруга" (№142) та "Ніка-центр" (№169-170).
