Оповідання циклу, шо не увійшло до книги (за абеткою) Владислава Івченко та Юрія Камаєва "Стовп самодержавства або 12 справ Івана Карповича Підіпригори", яка вийде у світ 11 листопаду року Божого 2011.
Трапилася ця історія навесні 1908-го року, вже наприкінці Великого Посту. Я б ото і постився, бо ж в Бога вірую і до церкви ходжу, але ж самі посудіть – хіба пробігаєш цілий день на одній каші з олією, а то й без олії, коли строгий день? Не пробігаєш. А бігати доводилося багато. Ми тоді працювали по бундівцям, жидкам-соціалістам, а вони, окрім того що метушливі, як і вся їх нація, так ще і великі конспіратори, ніколи прямо не ходили, все намагалися кругами, сліди плутали. І як візьмуться бігати з самого ранку, так до ночі і бігають. А у філера робота така, щоб за ними бігати. Ну і бігав. Бувало прийду увечері додому, а ноги тремтять, як у жереб’яти малого, що тільки на світ білий народився і спинається вперше. Тільки очі закриєш, щоб поспати, а вже ранок - знову бігти треба, отримувати нове завдання. Це ще добре, коли поспати вдається, а то ж бувало доводилося і ночами нишпорити. У нас один філер, Петька Бескудніков, так той до того добігався, що в нього у голові помрачєніє сталося, відвезли бідолаху до божевільні.
Словом, важкувато було, тут вже не до посту. Біжу собі, то пиріжок куплю з гречкою та лівером, то млинців перехоплю з картоплею і грибами, то кусень ковбаси. Воно ж на ногах увесь час, так апетит просто таки вовчий. Якось веду я свого субчика, бундівця, коли обережно підходить до мене Абраша Гольдман, з жидів, але наш, агентом працює. Шепоче, що викликає мене Мельников. Терміново. Наче у їх благороді хоч колись по-іншому бувало.
Побіг я. Чи не побіг, а пішов, бо на вулицях не побіжиш, людно, то там натовп, то там. Всі балакають про сина акцизного чиновника Гусятинського. П’ять років хлопчику. Бавився у дворі, а потім зник вчора увечері. Сьогодні вже обід, а хлопця ще й досі не знайшли. Ось і пішли плітки різні . Бо, бач, скоро жидівська Пасха, а, кажуть, що для неї потрібна жидам кров християнська, дитяча бажано, щоб їхню мацу замісити. Тільки про це і кричать на вулицях, що жиди дитину викрали і треба їм помститися. Розпалилися люди до того, що і погроми недалеко. На Поділ послали сотню козаків, однак ті й самі на жидів злі, то не дуже захищати будуть. Все ж таки дитя невинне…
Сам я ото не знаю, чи правду на вулицях торочать. З одного боку, жиди все ж таки, нехристі, бозна, як там у них все, може і дійсно кров’ю дитячою причащаються. А з іншого боку, якби хотіла влада знайти, то генерал-губернатор би наказав і знайшли. Всі б жидівські хати обшукали і знайшли. Але немає нам наказу. А чого так, бозна. Я і не замислююся, бо кожному своє. Нехай начальство думає, а моя справа теляча - виконувати.
- Прибув, ваше благородь! – доповідаю.
Бачу, що штабс-капітан знервований якийсь, вуса крутить, чоло морщить, горілкою від нього тхне.
- Про дитину Гусятинського чув? – питає Мельников.
- Чув, як же не чути.
- І що думаєш?
- Нам думати по чину не можна. – відповідаю, як то нижнім чинам покладено.
- Правильно. Але за наказом і подумати можна. То що?
- Та бозна. Кажуть що жиди викрали. Хвилюються люди. Мабуть, увечері погроми будуть. Принаймні на Подолі жиди вже всі свої крамниці позачиняли. Чекають.
- А про нагороду чув?
- Ні. Яка нагорода?
- Найбагатші жиди міста зібрали десять тисяч рублів тому, хто знайде хлопчика і його викрадачів.
Ого, думаю. Десять тисяч. Оце б мені такі гроші, то я б зажив. Тобто розумію, що все мені не дадуть, але хоча б три тисячі! Купив би земельки, бо ж не молодий вже, можна б і про майбутнє подумати. Про хатку у садку вишневому садочку, про дружину чорноброву, та інші приємності. Солодкі мрії, тільки прокидатися від них гіркувато. Ну, не малий, плакати не буду.
- Десять тисяч – сума приємна. Мабуть, злякалися жиди.
- То не важливо, чи злякалися, чи ні. А ось те важливо, що у тебе, Ваню, нюх собачий. Візьмись-но за цю справу. – каже штабс-капітан.
- А Бунд як же?
- Та куди до дідька той Бунд подінеться! Вони все одно зараз принишкли, наче руді мишу, бо ж погроми ось-ось почнуться. Займися, Ванько, цією справою. Яка поміч від мене потрібна, то кажи – посприяю. А гроші потім поділимо.
- Слухаюся.
- Ти вже постарайся, Ванько. Дуже тебе прошу. – дивиться на мене Мельников, наче собака на господаря, коли кістку чекає. Рідко коли Мельников так на мене дивиться? Завжди орлом ширяє. Та на кожного орла своя чорна курка є. Ось і штабс-капітан закохався у актриску одну, яка з нього усі гроші витягнула. І тут би покинути її, хіба у закладі Розочки Шпільман мало чистеньких дівчат? Так ні, він же з паничів, а вони ж ще ті мрійники, навигадують бозна що, а потім страждають. У борги заліз, тепер вигадує, як би підзаробити, бо на жалування надії немає, замале воно для його примх. - Дуже прошу. – повторює Мельников.
- Слухаюсь. – узяв під козирок свого картуза і побіг. У кожного філера повинні бути свої люди, які щось корисне та розкажуть. Візники, рубачі з базару, вуличні торговці, повії. Всі про дитину Гусятинського балакають, але нічого путнього не знають, те саме перемелюють. Що зник, що, мабуть, жиди, щоб кров поцідити для паски своєї. Але щоб конкретніше щось, чи бачив хтось, сліди якісь, свідоцтва, так анічичирк. Тільки балакають. Тільки ж і слова можуть людину розпалити. Вже ближче до вечора на вокзалі натовп побив кількох жидів. Ледь поліція розігнала, а то б убили. Казали, що вночі погром ще той буде, люди готуються. Жиди теж, той же Бунд свої бойові дружини має. То буде жарко і без стрілянини не обійдеться.
Я про це думав, коли сидів в шинку одному на Дорогожичах. Замовив горілки чарку та борщику зі сметанкою підкріпитися. Випив чарочку, крекнув від задоволення і сьорбаю борщик, коли чую, як поруч мужик якийсь розповідає про дива. Що наче то у лісі за Святошинськими дачами вогні якісь бачив минулої ночі і шум якийсь дивний чув. Але ніхто і слухати його не хоче, всі про дитину Гусятинського балакають, про майбутній погром і жидів-кровопивців.
А я ото звернув увагу. Бо не у будь-який день вогні у небі літають. А коли в один день дві дивних речі трапляється, то перевірити треба, чи не пов’язані вони якось. Підсів я до дядька, нумо розпитувати. Він і каже, що вчора продав віз дров, випив добряче. А коли їхав додому, то заснув. Конячка стала посеред дороги, прямо у лісі за дачами. А потім понесла.
- Вона в мене спокійна, а то фиркає, наче вовка побачила! Я прокинувся, бачу, а над головою вогники! Летять кудись у ліс і сопе щось, наче бик, коли на телицю лізе! Потім гупнуло аж земля здригнулася! Отакої!
- Та звідки ти знаєш, що здригнулася, коли ти на возі був? – сумніваюся. – До того ж п’яний.
- Я то п’яний. А кінь то ні! Але і його захитало! А в мене кінь справний, не який-небудь там одр! – гарячкує дядько.
- Так а що то летіло? – розпитує я про своє.
- Не знаю. Темне щось, дебеле і з ліхтариками. Ото висить наді мною і аж як тисне! Мене такий страх пробрав, що я не озираючись пер до самого дому. Гілками з мене картуза збило, то навіть вертатися за ним не став! А картуз новий, на Різдво жінка подарувала! Досі його згадую. А чарочку мені наллєш? Жінка, холера, усі гроші забрала, коли дізналася, що картуз загубив. – бідкається мужик.
Пригостив його чаркою і замислився. Хоча що там думати, коли мужик – п’яниця і щось ввижалося йому. Колись он їх благородь три дні пили не висмикаючись з хористками, а потім їм слон почав ввижатися, та не просто слон, а такий, що генеральським голосом розмовляв та наказував покинути пити, інакше погрожував розчавити, лапищею своє величезною. А слон же, воно ж істота величенька, з ним не жартуй. То їх благородь ледь кіндратій не схопив, довелося водою холодною відливати, щоб до тями привести. Спиртоузи вони і не таке навіяти можуть.
Кажу оце собі і не вірю. Щось засіло у серці скабкою, не дає спокою, так і вимагає – перевір, перевір! Потім згадую, що на базарі один рубач казав, що наче бачив вчора у небі зірку. З села їхав, де купив трьох кабанчиків. Вже темно було, коли побачив її - велику і при землі йшла. Незвичайна вона якась, величезна, з ліхтариками. Рубач тепер казав, що то знак був, що жиди дитину вкрали. А оце зараз зметикував я, що рубач той теж біля Святошинських дач їхав!
А ось це вже цікаво. Вийшов я з шинку, зупинив візника і поїхав до лісу за тими дачами. На місці розплатився і пішов нишпорити. Оце аби хто побачив, то подумав, що напився Іван Підіпригора і вештається лісом ніби причинний. А я ніби хорт відчув, відчув слід! Ото нехай і кажуть, що філеру головне ноги, а я скажу, що філеру головне – чуйка! Без чуйки ніякі ноги не допоможуть. Бо ось клієнт твій забіг у будинок, а з нього два виходи. До чорного бігти чи біля парадного чекати? Відчути треба того, кого переслідуєш, тоді нікуди він не подінеться. Ось і тут я відчув, що узяв слід. Бігав, бігав, всю пику об гілля обдер, коли вибіг на галявину.
А посеред неї диво якесь. Наче залізне, виблискує на останніх променях сонця, стоїть на ніжках, як самовар, тільки ж велике таке одоробло, може, як з трамвай у довжину, приплюснуте, наче дзиґа, чи ото миска полив’яна одна на одну до гори ногами покладена. І ні вікон у ньому, ні дверей. Що ж це ще таке? Постояв я у кущах, потім вийшов, підійшов. Як є, диво, нічого подібного в житті не бачив. Присів, бачу, під махиною цією уся трава випалена. Ну точно, ніби самовар велетенський, тільки хто ж з нього чай п’є? Коли бачу, а у траві, поруч, кораблик лежить. Яким діти бавляться. Тут як вдарило мене! Бо ж дитина Гусятинського, коли йшла у двір гуляти, то мати йому кораблика дала. Ось так!
Ох як серце в мене закалатало! Ледь не вистрибнуло. Я до кораблика підскочив, схопив, роздивляюся його, коли у самоварі тому щось як заторохтить. Палка вилізла якась, а з неї промінь, тоненький такий, червоний, світити почав. Забігав по землі, а потім на мене перейшов. І так піднімається. Відчуття - наче гадюка по тобі повзе. Так і хотілося стрибнути у бік та тікати. Але ж знаю я, що людина – істота дурна, завжди їй хочеться не те, що треба. То не стрибав, а став і стою, наче кам’яний. Навіть дихати припинив. Ані руш. А промінь ото знай по мені бігає, наче вивчає. Потім на лобі зупинився. З хвилину ото там промінь стояв, відчував я його тепло. Мені вже паморочитися почало, без повітря. Коли чую, поруч шелестить щось. Мабуть і промінь почув, зліз з мене, у бік пішов. Дивлюся, а то їжак на галявину вибіг. Носом крутить, вивчає, чи немає чого поїсти. Тут на нього промінь. А їжак же істота нерозумна, не зауважив промінь, далі побіг. До самовару цього. І тут промінь, наче ото батіг, як вигнеться та вдарить! І їжак від удару, наче перестиглий огірок, розлетівся на друзки! Був їжак і немає їжака! Ось так!
Промінь ще понишпорив трохи, а потім згас. Я ще постояв, а потім хамелю-хамелю і геть від того самовару до лісу. Спитаєте, як здогадався, що небезпечний промінь і кам’яніти під ним треба? Та кажу ж – чуйка! Без чуйки філеру, як муляру без рук. Сказало серце стояти, я і стояв, тим тільки і врятувався.
Вибіг з лісу, почимчикував до міста. Коли наганяє мене візник. Місцевим виявився. Плигнув я до нього, їдемо. Питає мене про погром, чи буде.
- Тобі яка різниця?
- Та як же! Як буде, так я до міста поїду. Жиди - багаті, може щось і собі у них прихоплю.
- Кулю хіба що, думаєш жиди просто так віддадуть майно? Відбиватися будуть.
- Та все одно цікаво. – каже візник.
- Слухай, а ти ж тут часто їздиш, біля лісу?
- Та щодня.
- А чи вогнів у небі не бачив останнім часом?
- Вогнів не було, але вчора двох таких дивних пасажирів віз, що борони Боже.
- І чим дивні?
- Та всім! По-перше, іноземці, бо балакають наче по-нашому, але не так якось.
- Акцент інший?
- Що?
- Акцент. Та бог з ним, де тобі це знати. Що ще?
- Двоє їх, пики, такі наче сокирою вирубані. Носаті, щокаті. Кінь, як їх побачив, так аж на задні ноги присів. А в мене ж кінь сміливий. Так, Гнідко? Сміливий! І вовків бачив і ведмедя колись на ярмарку не злякався! А то якось іржати почав, тремтить весь, наче я не двох пасажирів беру, а тічку вовків. А потім ті двоє як сіли, ледь візок мій не розвалили, аж ресори на другий бік вигнулися. Отакі важкі виявилися! Наче залізні!
- Мо в них багаж який був?
- Багаж був. Ящик такий плетений, але зовсім легкий. Принаймні вони його легко піднімали. Я хотів допомогти, так не допустили. І все туди чимось пирскали, у ящик той, наче дікалоном якимось.
- І куди їхали?
- Та до Святошинських дач. Довіз їх, вони пішли попід лісом, а я додому. Тут я в селі живу, неподалік. А оце сьогодні зранку їхав, а вони до міста йшли. З тим самим ящиком. Підвіз їх. Платять вони добре.
- То, кажеш, що іноземці?
- Ага.
- А може жиди?
- Ні, точно не жиди. Мабуть німці - балакають якось різко. Залізом віддає. Оце їду до міста їх забирати. Домовилися, що о сьомій.
- Їх?
- Ага. І задаток дали, щоб точно приїхав. Їм ходить якось важко.
- Важко?
- Ну. Скриплять вони, як ото пружина стара.
Замислився я. Оці двоє іноземців з ящиком, вогні у небі, залізна бандура у лісі і кораблик дитячий. Наче і далеке все один від одного, але ж якось пов’язане! Чую, що так! Вже у Київ в’їхали, коли зрозумів я! Що ті двоє, вони ж дитину і вкрали! Запхали у ящик і відвезли у ліс до тієї бандури! Ну точно ж!
Я попросив візника їхати до околотку, зупинив раніше, щоб не видавати себе і попросив зачекати. А сам стрілою до Мельников.
- Пане штабс-капітане, може і буде діло! Тільки дайте мені двох агентів досвідчених! Зі зброєю!
Мельников тільки спитав, чи дійсно я слід узяв, але побачив очі мої палаючі і питати нічого не став. Дав двох агентів, Федьку Кравчукова та Митрофана Скоробагатька – не останніх хлопців у нашому околотку. Я візника того відпустив, а ми з агентами за ним. На нашому візнику, конторському. Він свою справу добре знав і вів непомітно. Ось той екіпаж зупинився на Контрактовій – чекає когось. А ми в сторонці. З годину сиділи, я вже хвилюватися почав чи не помилився. Коли бачу йдуть! Двоє, височенні, у чорних плащах аж до землі, у чорних же капелюхах, хитаються якось дивно, не по-людські, наче на ходулях, чи що, і ящика тягнуть. Люди перед ними розступаються, коні харапудяться. А вони ж і дійсно страхолюдні якісь!
Сіли до екіпажу, поїхали, а ми за ними. Поки до Святошинських дач добралися, сутеніти почало. Екіпаж зупинився, вийшли вони і пішли попід лісом. Я з агентами за ними, а нашому візнику наказав у місто повертатися за підмогою до штабс-капітана Мельникова. Щоб ще людей прислав не менше десятка. Бо чую, що знадобиться нам вона.
Йдемо ми за тими обережно. А я все не збагну, чому вони дивно так ходять, якось не по-людські. Чи на ноги хворі? Так що, у обох одразу? І що ж у них у ящику? Невже ще дитину вкрали? Там такий ящик, що і не одна поміститься.
Бозна, крадемося за ними. Під ноги дивимося, щоб гілка якась не хруснула. Агенти досвідчені, тихо йдуть, наче кінь по ріллі. Ось вже і дійшли до галявини тієї. Шепочу хлопцям, щоб червоного промінця стереглися.
Он підходять двоє із ящиком до тої залізної почвари, а з неї промінь червоний. Знайшов прибульців, посвітив. Щось дзенькнуло і одразу ожила та клуня, засвистіла ніби паровоз, парою все окуталося довкола. Тільки якась дивна ця пара – світиться, переливається перламутровим відливом. Потім вогні на тій залізяці кольорові загорілися, ніби святкова ілюмінація до іменин государевих. Косую оком – дивлюся зблідли хлопці, хрестяться дрібним хрестом, того і гляди – побіжать звідси світ за очі. І мені якось меркотно стало, та виду не подаю. Потім ця довбня залізна прожектори ввімкнула – шарять землею промені сліпочо-білого світла, ніби шукають чогось. Нас чи що? Тільки спробуй знайди, всі ж люди досвідчені, наче по наказу втиснулися у землю, лежимо ані при з вуст.
Коли чуємо, заскрипіла та залізяка ніби старі ворота. Я голову обережно підняв, дивлюся, а в том залізі двері відчинилися і драбина така вилізла дебела. Навіть не драбина, а сходи цілі. Ними ті двоє у чорних плащах пішли в середину. З ящиком. Потім сходи всередину заїхали і двері зачинилися. Далі світло згасло. Тиша, темрява. Лежимо.
- Ваню, що це було? – шепоче Митрофан.
- А бозна. – кажу. – Мабуть се германський цепелін, тільки залізний. Іч, куди гирод добрався. Аж до Києва.
- Германський! – дивуються ледь не хором колеги. - Шпигуни, чи що?
- Не знаю.
- Так треба їх затримати! – рветься Федька Кравчуков, он вже і револьвер в руці.
- Лежати! – шиплю йому і за руку хватаю. – Лежати!
- Чому? – дратується він.
- Дивися! – поясняю. – Беру в руку землі грудку і кидаю у бік самовару. Наче тиша, темрява, нікого і немає, а вмить червоний промінь запалюється і знаходить ту грудку, світить на неї. Я кидаю іншу грудку, промінь миттєво знаходить і її, здригається, ото наче батіг і грудка розлітається на порохню від удару.
Чую, як Федька охкає. І червоний промінь вже летить до нас. Лежимо на землі, наче мертві. Не дихаємо. Відчуваю, як промінь проходить мною, потім зникає. Але лежимо довго і тихо. Потім потроху починаємо дихати. Потім піднімаємо голови. Мовчимо. Федька ховає револьвер, Митрофан киває, що відходимо. Дуже обережно і гілка не трісне і листок не впаде, віддаляємося від того зловісного самовару.
Вже на відстані падаємо на землю і починаємо важко дихати, наче бігли кудись, висолопивши язики.
- Що це за промінь? – питає Федька.
- Не знаю, нічого не знаю, але дитина Гусятинського у тому самоварі.
- Звідки знаєш? – питає Скоробагатько.
- Вдень, коли я самовар знайшов у лісі, бачив біля нього іграшку дитячу, кораблик. Така у малого була, сам Гусятинський зробив. Про це в газетах писали.
- Навіщо німцям дитина якогось писаря з акцизного відомства? – дивується Скоробагатько.
- А може то і не німці! – сумніваюся я.
- А хто?
- А бозна хто.
Сидимо, мовчимо.
- Різне бачив, а такого – ні. – нарешті промовляє Митрофан. А він же досвідчений філер, двадцять років вже на службі.
- Нечиста сила може? – перелякано питає Федька. – Свят, свят, свят!
- Нечиста сила сіркою б тхнула. – авторитетно заявляє Митрофан.
Ще сидимо, приголомшені баченим. Коли чуємо голоси якісь. Підхоплюємося.
- Що це воно? – дивується Федька. Бо хтось вночі у лісі бігає.
- Оточуй! Брати живим! – чую я голос їх благороді. І аж по чолу себе гупаю! Бо ж послали ми за допомогою, а потім від хвилювань забули про це! А тепер їх благородь на самовар піде і загине від тих червоних променів!
- Стійте! Стійте! – заволав і побіг. Хлопці за мною. Та тільки пізно, штабс-капітан вже з десятком солдатів на галявину вискочили і до самовару кинулися. Їх благородь людина розумна, міг би подумати про небезпеку, он же, наче панцирник той самовар. Але дуже вже грошики отримати хотів. А жадібність вона хоч кому очі застить. То і кинулися, не подумавши куди. Тут той промінь з’явився і на солдат кинувся. Ото натрапить, здригається і розлітається солдат на друзки. За ним інший. Кількох розмолотили, інші гвинтівки покидали і тікати. Тільки їх благородь залишилися, бо їм честь не дозволяє тікати, вони вже від япошок на війні достатньо побігали. То ото Мельников від променів ховається і з револьвера по самовару стріляє. Той аж затремтів весь, пішов з нього дим, почав він злітати. Важке ж таке, здавалося б і з місця не рушить, а ото як попре знизу дим з вогнем і пішов він вгору.
- Іменем государя імператора, стій! – кричить їх благородь. Далі від променів стрибає і стріляти не забуває. А самовар все вище.
- Ваша благородь, тікайте! – кричу я, теж вже на галявину вискочив. Мельников на мене подивився, а тут з самовару, як випаде темне щось. Схоже на сітку рибальську. І оплутала їх благородь. А потім нагору потягла, до самовара.
- Рятуй їх благородь! – кричить Митрофан. Усі втрьох ми кинулися. Але Скоробагатько перечепився об тулуб солдата, що на землі валявся. То добігли лише я та Федька. А їх благородь у сітці вже високо борсається. Я стрибнув, ледь схопився руками за ту сітку. А Федька вже у мене на ногах повис. І ото як полетимо у гору, до самовару. Встиг я ще подивитися на нічний ліс, що під нами нісся. А потім затягнуло нас в середину і пирснуло якимось димом, що вмить мені запаморочилося і знепритомнів я.
Коли очуняв трохи, дивлюся, що знаходжуся бозна де. У ящику, чи що. Тільки не звичайному, а скляному. У панів в таких ящиках риб тримають. Не тих, що на їжу, а гарненьких, для очей які. Зветься такий ящик акваріумом, коштує багато грошей. І ось у такому акваріуму я, замість риби. Нехай я, але ж поруч і Федька! Що там Федька! Он і їх благородь! А ще голі ми! Ну ото наче в лазні! Навіть немає чим сором прикрити! Я аж злякався, що оце в такому не партикулярному вигляді перед начальством буду. Добре, що непритомні їх благородь, лежать, а то, не знаю, що і робити. Давай оглядатися, щоб хоч якусь ганчірку знайти та прикритися. А немає нічого! Порожній акваріум. Потім ще придивився, а воно з акваріуми видно якесь приміщення. Таке, що ніколи не бачив. Світло слабке, щось мигкотить.
- Де я? – шепочуть їх благородь. Прокинулися. – Ваню? – дивляться здивовано на мій голий вигляд.
- Розділи нас, ваша благородь! Вже вибачайте. – доповідаю. Мельников на себе подивився і аж зашарився. Не звик перед підлеглими голяка давати.
Скоро і Федька до тями прийшов. Згадали ми ті події у лісі. Так виходило, що ті двоє викрали нас і заперли до самовару. У акваріум. Бачимо, що у самоварі ще декілька їх. І всі заповнені. В одному діти малі. Аж шестеро. Скоріше за все, серед них і дитина Гусятинського. Принаймні, по віку підходить. А в інших так таке сидить, що і сказати важко. Якісь такі дивні істоти, потвори скоріше, хто слизьке, хто у панцирах, я такого ніколи не бачив. Огидні, жах прямо.
- Чуєш, Вань, а ми летимо. – кажуть їх благородь.
- Летимо?
- Підлога тремтить. Я от двічі на аероплані літав, то схоже було. – Мельников прислухається до ніг. А воно дійсно тремтить.
Так ми летіли бозна скільки, бо ж годинників не було, щоб час міряти. Нам час від час капали у акваріум щось таке огидне. Не одразу і зрозуміли, що його їсти треба. Це Федька все, перший скуштував. Кривився, бо ж несмачне, але їв, бо ж голодні. Потім і ми з їх благородію доєдналися. Важче було з тим, щоб до вітру ходити. У акваріумі посудина час від часу з’являлася. Але от виявилося, що Мельников, як людина культурна, не міг при інших. Ото і сяде вже, у самого аж очі вирячені, бо ж давно до вітру не ходив, а ми ж поруч і не може. Хоч його вже аж роздуло усього.
- Ваша благородь, ми відвернемося, очі закриємо, вуха затнемо, наче і немає нас. Насправді ж немає. Давайте вже. – турбуюся я про їх благородь.
- Ви то очі закриєте, а вони! – киває їх благородь у залу. А там же ті двоє, які нас викрали. Дивні, ще дивніші, аніж ті, що у акваріумах. Виявилося, що вони насправді з заліза. Не тільки з заліза, а ще з інших матеріалів. Ото наче ляльки величезні. Майже залізні люди. Можуть ходити, можуть на колесах їздити. Тільки голова у них не в голові. В грудях у цих ляльок акваріуми невеличкі і в них дебелі шматки слизу плавають. І ото так виходить, що слиз той всім і керує. – Як таке бути може, Ваню? – питає їх благородь. – Слиз же!
А я не знаю, що і відповісти. Дійсно, що слиз. Холодець якийсь. Його б хріном намацюлити та з’їсти під горілку, а воно ось так.
- І навіщо ми їм? – дивується їх благородь.
- Та хіба не зрозуміло? – дивуюся вже я, хоча при начальстві якщо і дивуватися, то тільки керівній мудрості і завбачливості або сміливості. – Мабуть, на ярмарок якийсь нас везуть чи до цирку.
- Якого цирку?
- Ну ось подивіться. Он інші акваріуми і там різні тварі сидять. Це як ото ловці, що тварин ловлять. Коли я служив у Туркестані, так якось ловили ми тигру для Бухарського еміра. Добре нам заплатив той емір, гладкий такий дядько, з бородою і шаблю завжди з собою носить. То оце і нас, разом з іншими так само спіймали. – я розповідаю, їх благородь дивляться на мене, наче хтось на нові ворота. Щось собі розумують.
- Що! – волають несподівано. – Мене, російського офіцера, на ярмарок! До цирку, наче тварину якусь! Не бувати такому! – кидаються до стінки акваріума цього і давай лупцювати кулаками. Та тільки ж стінка, хоч і скляна, а міцна, кулаки відлітають, наче від каменю. Побилися їх благородь і сіли. Летимо далі.
Бозна скільки часу пройшло, коли зчинився галас. Отой слиз у залізі, я їх Слимаками назвав, чомусь почав страшенно нервувати. Потім трясти нас почало, потім бити, як ото на кораблі у шторм. Я якось з Криму до Одеси ходив, то знаю, що це таке. Трясе нас, кидає, наче груші на вітрі, потім удар, задимилося все, Слимаки кричати припинили, завмерли у своїх залізних оболонках, наче неживі. Якийсь скрегіт почувся, то відкрилися двері і в середину цього самовару зайшли двоє. Ото, не знаю, як їх і описати. Такі страшні і незвичайні. Але ж у філера пам’ять мусить бути пречудова, щоб раз побачив і навіки запам’ятав. То досі перед очима стоять.
Значить по тілобудові схожі вони були на людей. Тобто на двох ногах стоять і дві руки мають. Тільки і ноги не такі і руки. Та й самі височенні, десь півтори сажня, виблискують, наче зі срібла зроблені. Так як же зроблені! Жодної клепки! Наче ото з срібла цілком і вилиті! Тільки ж срібло – метал важкий, а ці ходять легко, як хижаки на полюванні. Тільки не те мене вразило, що все їх тіло, наче у рицарських латах, як ото у музеях показують. А вразила їх голова. Бо така вона, що борони Боже! Ото як узяти рака, мавпу та черепаху, перемішати їх, а потім збільшити, ото буде голова тих чудовиськ!
- Матір Божа! – шепоче Федька, коли їх побачив. Їх благородь тільки очима кліпають, а я «Отче наш» читати почав, бо ж зрозумів, що смерть наша прийшла. У такому чудернацькому вигляді, але ж безсумнівна смерть.
Оті Срібні, як я їх назвав, підійшли до Слимаків. Ті в залізних оболонках схилилися і пищать з переляку. Один зі Срібних повиймав Слимаків з оболонок, кинув у мішок. Потім до акваріумів пішли. Перший відчинили. Там якісь істоти волохаті. Хотіли розбігтися, а у Срібних з рук шаблюки великі вилізли і порізали істот, наче капусту у діжку.
- От херня! – хрипко вилаялися їх благородь. А я ото подумав, що зараз десь вже страсний тиждень і ото мені страсті тепер будуть.
Срібні між тим далі йшли. Акваріум відкриють і дивляться. Якщо хтось бігти намагається – вбивають. Якщо ні, то зачиняють.
- Ваша благородь, ви спокійно, бігти не намагайтеся. – кажу Мельникову, а у самого голос тремтить. Та всі ми тремтимо, наче осикові листки на осінньому вітрі. Ви б тих Срібних побачили і самі б тремтіли, це вже неодмінно.
Підійшли вони до нас, відкрили акваріум, дивляться. А морди в них такі вже богопротивні, що якби не страшно, так блював би. Он Федька, бідолашний, знепритомнів, впав. От погляду їх важкого. А я тримаюся. Зуби зчепив, пальці хрестом зробив, подумки «Отченаш» читаю і дивлюся тим чудовиськам у пику. А воно ж таки страховисько, що і пикою не назвеш. Помийниця якась з іклами. Очі маленькі, наче у свині, каламутні якісь і жорстокі, як ото у п’яного візника. Вирячилося, дивиться, а біля пащі у нього щось таке рухається, наче ото попихачі, щоб їжу запихати. І смердить від цієї тварі, гірше, аніж від оселедця гнилого.
Витримали ми з їх благороддю погляд. Закрили Срібні акваріум і пішли від нас. Потім, мабуть, гас якийсь пустили, бо стало у голові паморочитися. Попадали ми, бо ноги нас не тримали, м’які зробилися, наче з пуху зроблені. Тут знову Срібні прийшли, витягли Федьку і з’їли. Ага, з’їли. Я оце так спокійно кажу, бо і тоді спокійно дивився. Наче ото уві сні. Що дістали Федьку, порізали шаблюками своїми, які десь у руках ховали, потім м’ясо його жерли, далі хребет вирізали разом з головою і почали тим струшувати, наче п’яниця пляшкою.
Далі за нас узялися. Ото якби і нас їли, то ми б спротиву не чинили, бо ж не те що пальцем, повікою сіпнути не могли. Наче паралізовані. Тільки дивилися. Срібні нас витягли, щось мугикали над нами, потім чимось кольнули і закрилися в мені очі. Наче заснув. Що далі було – не пам’ятаю. І скільки було теж.
А прокинувся від того, що падаю. Таке і раніше бувало. Особливо коли ото горілочки вип’єш з вечора, то наче птаха у небі ширяєш. Але ж людину бог не для польоту створив, то ото ширяєш, ширяєшь, а потім падати починаєш. Стрімко і страшно. Від того страху і прокидаєшся. Спітнілий у ліжку. Але тут навпаки вийшло. Я прокинувся, а падаю. Вітерець мене обдуває, аж дихати важко.
- Лайно! – несподівано кричить десь поруч їх благородь. Ну я і здивувався! Бо ото дуже вже нечасто їх благородь мені уві сни ввижався. Голі дівчата – то бувало, а їх благородь – ні. Мабуть, до неприємностей. – Ваню! – верещить, наче різаний.
Закрив я очі, потім знову відкрив. Сподівався, що прокинуся у власному ліжку з важкою головою. Тільки куди там! Відкриваю я очі. І бачу, що дійсно падаю, а їх благородь поруч. Летять. Ми летимо. Точніше, падаємо. Звідки не знаю, а куди, так на землю. Он вона наближається, наче швидкий потяг на Петербург.
- Ваню! – знову кричить їх благородь. – Що робити?
Наче я знаю? Тобто я філер з досвідом, різне бачив, у яких тільки бувальцях не бував, але, щоб ото з неба падати, так не падав.
- Ваню! – верещить Мельников.
- Ваша благородь! – кричу і я.
- Гинемо, Ваню?
- Гинемо!
Крутить їх благородь головою. А ми все летимо і летимо. Земля все ближче та ближче.
- Вибач мене, Ваню, за все! – волає їх благородь. Волати треба, бо у вухах лопотить, ледь чутно.
- І ви мене вибачте, ваша благородь! – кричу я.
- Ех, не хочеться помирати! Скільки справ не зроблених!
- Ой, зрадіють бунтовщики прокляті!
- Це ті Срібні все!
- Вони, потвори!
- Ех!
- Ох!
- Йоп! – як заволав їх благородь і кудись вгору полетів. Точніше не він вгору, а я вниз. Дивлюся, що за спиною у їх благороді наче крила виросли і його тримають. Відчуваю, що в мене за спиною наплічник якийсь. Та й взагалі я одягнений, а не голий, як було. Тільки хотів подивитися, що там у наплічнику, як і мене смикане. Наче хтось за комір схопив. Ремені у тіло вп’ялися і почало мене тягнути догори. Спочатку нічого не зрозумів, потім дивлюся, що вже не так швидко падаю, а над головою такі самі крила, як у їх благороді.
- Ваню! – ось і вони поруч літають.
- Ваша благородь!
- Врятувалися! – кричить Мельников.
- Давайте на землю станемо. – прошу я. Бо ж знаю, що не кажи «гоп!», поки не перескочиш.
- Живі будемо не помремо! – вже радіють дивовижному порятунку їх благородь. – Ваню!
Майже не падаємо, а потроху так спускаємося і земля на нас не біжить, а поволі так наближається, наче губернаторська жінка на святковому балі. Я то, звісно, на таких балах не бував, але чув від знайомих швейцарів у всіх деталях.
- Летимо, Ваню! – не може заспокоїтися їх благородь. Летить поруч, ще ближче, а потім крила його в мої врізаються. Лопотіння, переплітаються вони, наче бадилля огіркове. І вмить вже не летимо ми, а знову падаємо! – Ваню! – волає їх благородь і вже йому не весело. Я щось там у мотузках копирсаюся, хочу роз’єднати крила, тільки куди там! Падаємо! У Туркестані один солдат з нашого полку послизнувся у горах і впав у провалля. На мотлох розбився. Так то у прірву, а ми з неба падаємо! Дві плями тільки і залишиться! Ох, ваша благородь, ваша благородь!
Але ще із армії я привчений, що боротися треба до останнього. Як помреш, руки самі складуться, а до того – борися. Дивлюся я униз і бачу, що там ліси. Дерева зелені. І серед тих дерев щось там виблискує. Озеро!
- Вода, ваша благородь! – кричу. – Бо бачу, що ми прямісінько у те озеро падаємо.
- Вода? – не розуміє Мельников.
- Струнко! – волаю я йому і він, як справжній служака, хоч дивується, а витягується у фрунт. Я теж. В такому вигляді і врізаємося у воду. Ох і удар, наче тисяча двірників лопатами своїми по сраці пригостила. Розрізаю воду, на глибину йду, коли смикає мене щось. То, крила наші, до яких ми прив’язані, у воді гальмують і зупиняють нас. Глибоко ми, аж у вухах тисне, починаю випливати, але як там плисти, коли мотузки з крил сповили мене, наче немовля у люльці. Тут вже дихати треба, а як дихати, коли я під водою? Кручуся у мотузках, наче муха у окропі, вирватися не можу. Мабуть би, там і загинув, коли щось як різане мене. Дивлюся, а то їх благородь! Без мотузок і з ножакою у руці! Мене звільнив і штовхнув до поверхні. Давай ми гребти. Груди вже аж розриває, у голові паморочиться, але не можна рота відкривати.
Коли нарешті випірнули. Як давай повітря хапати, наче то амброзія яка. Амброзія, це такий райський харч, яким раніше героїв всяких годували. Я у лубках про нього читав, що смакота неймовірна, ну, наче майонез. А майонез, це сметана така хранцюзська, смачна, зараза, та ситна.
Ото плаваємо і дихаємо, дихаємо, дихаємо, наче перед смертю.
- Живі! Ваню! Живі! – кричить нарешті їх благородь. Аж у губи розцілував. Кричить, сміється, потім на мене дивиться. – Ваню, ти чого? – А я чого? Я то теж радів, коли дивлюся, що наче деревина якась до їх благороді зі спини підпливає. Ну, деревина і деревина, чорна якась, то й що? Але ж деревина та якось занадто швидко плаває. І на деревині тій два равлика сидять, які на очі схожі. На хижі такі очі. – Ваню, та що з тобою? – кричить Мельников. А я у нього ніж беру з руки. Деревина все ближче. – Ваню? – нічого не розуміє їх благородь. Я його відштовхую і бачу, як деревина вже поруч і пащу відкрила, таку величезну, що туди не те що людина, а і корова влізе. Ото у ту пащу я і пірнув різко. Аж по саму горлянку. Воно давай мене щелепами стискати, та тільки ж для цього розгін потрібен, щоб аж клацнули, а тут який розгін, коли я всю пащу зайняв, а ще ножем у горлянку б’ю. Ох забилася істота, ковтати хотіла, потім хоча б виплюнути, а я все його ножем зсередини кромсаю. Коли щелепи ослабли, виліз я з чудовиська і до поверхні поплив. Випірнув. – Ваню! – знову їх благородь кричить. – Ваню! Де чудовисько?
- Та, вбив я його, здається. – кажу я, коли відхекався трохи.
- Ваню, та це ж крокодил був! Принаймні схожий! Страшний звір, вони у Африці живуть і у воді їх перемогти неможливо! – розійшлися їх благородь, плавають навколо мене, кричать. – А ти зміг! Ти герой, Ваню! Самого крокодила вбив! Крокодила! То ж справжнє чудовисько!
- Ага, важка звіряка. – погоджуюся. – Попливли до берега. Не місце людині у воді.
Тільки ми плисти, а тут як почало з берегів у воду шубовстати. Таких самих чудовиськ до біса. Не десятки навіть, а сотні. І всі до нас пливуть. З берегів, а ми ото у озері, наче в оточенні.
- Ваню? – вже тихенько каже їх благородь.
- Молиться, ваша благородь. – кажу йому. Бо і з одним ще б важко було, а їх сотні. Розірвуть нас на шматки. Як ото колись хлопців наших у Туркестані натовп розірвав. І залишків не знайшли.
- Ваню, дай ніж. Сам собі край покладу, щоб від крокодила поганого смерть не приймати. – шепотить їх благородь і руками розводить у воді, щоб на поверхні триматися.
- Ні, ваша благородь, то гріх, себе вбивати. Моліться краще.
Ото борсаємося потроху у воді і дивимося як з усіх боків пливуть до нас ті чорні чудовиська. Тільки оченята стирчать та ніс з води. Швидко йдуть, наче есмінці які. Багато їх. Сотні. Все менше коло хижих очей, все ближче пащі ті.
- Погана смерть. – шепоче їх благородь.
- Яку Господь послав, за таку і подякуємо.
Чесно думав, що смерть прийшла, бо ж сотні чудовиськ кровожерливих і хижих. Ось вже до нас їм зовсім трохи залишилося, вишикувалися вони навколо цілим військом і дивляться. Наче чекають, хто ж перший кинеться на нас. Чогось вагаються, коли он розступаються чудовиська і пливе до нас потвора. Якщо інші розміром з сосну п’ятдесятирічну, то це одоробло, наче дуб трьохвіковийий. Не велике, а страшенно велике. Пащу тільки відкрив трохи, а туди вже ми з їх благороддю не схиляючись увійти можемо. Ще відкрив – туди ледь не екіпаж цілий з кіньми в’їхати може. А як зовсім відкрив, то аж сутеніти навколо почало. Ото всі поплічники того чудовиська завмерли, а воно хвостищем своїм вдарило і попливло на нас, щоб злизати, наче корова сіль.
- Ну, Ваню, бувай. – тихенько так каже їх благородь і голос у нього трохи затремтів.
Я і відповісти не встиг, бо як засвистить щось у повітрі. Аж вуха позакладало! А потім вибухне! І як полетять з того величезного чудовиська шматки у всі боки! Наче ото воно бомбу проковтнуло. І щось, наче, над нами промайнуло. І засвистіло по-дивному. Щось страшне, бо дрібніші чудовиська, замість того, щоб на нас кидатися, як почали тікати! Аж скипіло озеро від їх переляку, за хвилину куди тільки і ділися ті дровиняки зубаті, які ледь нас не з’їли! Тільки залишилися скривавлені шматки чудовиська, що потроху тонули у воді.
- Що це було, Ваню? – питає їх благородь.
- До берегу! – кричу йому я. І поплив. Бо, що не було, а шанс це нам на порятунок.
- Там же крокодили! – кричить мені їх благородь.
- Там земля! – відповів йому я і загріб, як міг.
За пару хвилин до берега допливли. Їх благородь мене випередили, бо вміли плавати якось інакше, а не так, як мужики у нас в селі. Вискочив Мельников на берег, там ті чудовиська. Але як побачили нас, так тікати почали, наче вівці від вовків. Хоча ж і на землі могли нас вполювати. Бо он завдовжки метрів у п’ять-шість, товсті, наче бочки, на довгих лапах, пащі такі, що перекусять хоч кого. Але тікали.
- Дивні якісь крокодили. – каже їх благородь. – У Африці інші. Від людей так не бігають. Навпаки, нападають!
- Вони не від нас бігають.
- А від кого?
- Ходімо!
Пішли від озера до лісу. Дивного якогось лісу, я такого не бачив, ані під Києвом, ані у Туркестані. Дерева височенні, оплетене все мотузками якимись, наче ото бур’ян берізка, тільки величезний. Рослини незнайомі, птахи теж. Спека, волога, що аж дихати важко. Одразу спітніли.
- І де це ми? – дивується їх благородь. Та хто ж знає?
- А де ви ніж узяли? – питаю і показую ніж, яким мене їх благородь врятував, а потім я його.
- У чоботі був. Ти у себе подивися. – каже їх благородь. Ага, я ж у чоботах! Плисти ще в них було незручно. Лізу дивитися і дійсно ніж. А в іншому чоботі револьвер. Тільки води ж набрався, набої, мабуть, мокрі стали.
- Звідки в нас зброя? – дивуюся, бо ж сиділи в акваріумі голі та босі.
- Та дав, мабуть, хтось. – анітрохи не журиться їх благородь.
- Для чого?
- Не знаю. Може, щоб не пропали у лісі. Бачиш он які тут чудовиська. – їх благородь і собі револьвер дістав, бавиться з ним, наче дитина.
Але мені така турбота підозріла. Турбуються для чогось. Йду, оглядаюся. Але ліс навколо, зеленою стіною. Так затуляє, що сонця не видно. Деремося скрізь хащі, роздивлюся я одяг наш. Який теж невідомо звідки узявся. Блакитний такий матеріал, міцний, мене он чудовисько зубами м’яло, лише у кільком місцях штани продірявило.
- Що, Ваню? – дивується їх благородь, бо я несподівано став, наче стовп кам’яний. – Що таке?
А я про сонце згадав, якого з хащ не видно. То ми йшли, було воно попереду, а зараз наче у потилицю пече. Трохи ж зовсім часу пройшло, як таке може бути? Невже ввижається? Я на найближче дерево стрибнув, почав дертися.
- Ваню, та що з тобою? – аж дратується трохи їх благородь і дивиться знизу, куди ото я поліз. Я і сам дивуюся, але не тому, що на дерево поліз, а тому, що бачу. Щипаю себе, аж боляче, але не прокидаюся. Бачу, що бачу. – Ванько, та що таке? – вже гнівається їх благородь.
- Лізьте сюди! – шепочу я.
- На дерево? Та я офіцер!
- Швидше! – шиплю я і Мельников таки дереться деревом. Залізає до мене, дивиться уважно.
- Ну, що?
- Оце що наді мною? – тицяю я пальцем у небо. Мельников дивиться, куди я вказую, мружиться. Потім на мене дивиться.
- Ваню, ти що, з дуба впав?
- Ні, от що то?
- Ваню, то сонце! Чи ти зовсім здурів від цих пригод! Чого ти посміхаєшся?
- Сонце? – питаю я загадково. А ото тоді що? – киваю їх благороді за спину.
- Що? – він дивиться на мене.
- У вас, за спиною, що?
Мельников недовірливо посміхається, але таки озирається.
- Йоп! – тільки і вигукує. Бо ж за Мельниковим сонце. Теж сонце, таке саме, як і над нами. Ну, нехай не таке, нехай трохи більше і не таке червоне, але вже друге сонце!
Вирячилися їх благородь і дивляться з одного сонця на інше. Отак і сидимо на дереві кілька хвилин, поки штабс-капітан до тями приходить.
- Ваню, два сонця!
- Так і я про що!
- Як це, Ваню?
- Не знаю. Це ж ви в університетах вчилися, книжки читали. Якось так.
- Ваню, два сонця! – веде своє Мельников, якого я ще ніколи і не бачив таким здивованим.
- Ага, два. – киваю.
- Такого не може бути!
- Але і нас два! Тверезі, не божевільні. Як же не може бути, коли бачимо? – питаю я. Власним очам вірю, вони мене ніколи не підводили. Якщо бачу, то так воно і є. Два сонця.
- В мене, звісно, по астрономії трійка була, але точно пам’ятаю, що сонце одне! – не дуже впевнено каже Мельников.
- Так точно, одне, з цим ніхто і сперечатися не буде! Як є одне!
- А тут два? – розводить руками їх благородь.
- Два. – киваю я і ми замислюємося.
Згадую я все, що відбувалося. З самого початку. Дитину Гусятинського, самовар той, що літав, отих Слимаків у залізних фігурах, потім дні в акваріумі, напад Срібних, як вони Федьку вбили, а потім ми падаємо, озеро, чудовиська, дивовижний порятунок і ось два сонця. Хай Бог милує, дива які!
Нічого я не розумію, стою на гілці дерева, очима кліпаю, коли чую, що крякнули їх благородь. Дивлюся на них, а вони очі вирячили, пальцем кудись мені за спину вказують. Аж побіліли. Я так обережно повертаюся, а сам револьвер нащупав і про ніж не забув. Думав, може чудовисько яке. Тільки гірше вийшло, бо ще одне сонце на небі, третє вже.
З пересердя аж сплюнув. Третє! Наче другого замало! Три сонця! Та що це за маячня така? Знущання, чи що?
- Ваня, третє? – питає Мельников. Я перерахував. Одне у нього за спиною, одне над нами, ще одне позаду мене. Три. Третє. – Як це, Ваню?
А що я скажу, коли і в самого аж голова болить від питань?
Коли стрілянина почулася. От чесне слово, звук тих пострілів видався мені кращим за передзвін лаврський! Їх благороді теж. Так зраділи, що аж обніматися кинулися!
- Постріли!
- Постріли!
- Гвинтівки!
- І револьвер!
- Браунінг!
- І кольт є!
- О, маузер!
- Оце так справа!
- Побігли!
Майже злетіли ми з дерева і побігли на постріли. Навіть не замислювалися, що це там за війна і чи не варто нам сховатися та перечекати. Ото після трьох сонць так більше вже нічого не боялися.
(Далі буде)
