Місто стало тихим, немов посеред зимової ночі. Тоді, коли занадто холодно навіть для бродячих собак, а заметіль та хурделиця відгуляли свої шумні дійства ще за дня. У Львові взимку часто таке буває. У такі ночі, кажуть, можна ходити містом і зустрічати лиш тишу, але жодної живої душі. Проте сьогодні – двадцяте липня...
- Ну що, пане Юзю? Не привезли?
До кав’ярні ввійшов високий чоловік у темному засніженому плащі, підійшов до барної стійки, поклавши на неї капелюха. Навколо капелюха миттєво утворилися калюжі з талого снігу, котрі вмілим швидким рухом повитирав офіціант.
- Ну шо я можу вам сказати, аби ви ся лишили довольні, поважний пане Стефане? Та не завезли ше. Йой, і не завезуть вже, мабуть, хоч я й надіюсь. Олюня там чекає звістки, - старий чоловік у білому фартуху, званий паном Юзьом, поставив перед відвідувачем стакан з водою. Той покрутив стакан, підніс до рота, але нічого не відпивши, поставив на місце.
- А які новини є? З Тернополя? З Франека? З Варшави мо’?
- Ніц, пане, ніц. Тиша, як би ото увесь, скажу вам, Львів до вакуумного простору увіпхали, еге.
- Вакуумний простір… Скажете таке, пане Юзю.
Пан Стефан випив трішки води і поглянув на стелю. Електроенергія є. Це добре. Дуже добре. Поки є електроенергія, нічого боятися…
Надворі був день двадцятого липня 2043 року. Два місяці вже пройшло з того часу, як почалася війна. Це було відомо усім. А от що далі – знали, мабуть, лиш ті, кому на голову падали атомні бомби. Ну і ті, хто їх скидав.
***
Увечері стало дещо легше. Трохи піднялася температура, снігопад утихомирився і навіть інколи з-за густих бурих хмар виглядало світле сонечко. Пан Стефан прогулювався Львовом, дивився навкруги і дивувався. Виявляється, у цього міста ще більше граней, аніж можна було подумати. Навіть відрізане від решти планети, завалене снігом і в усвідомленні щохвилинної небезпеки падіння на місто кількох атомних бомб – воно живе. Продовжує жити. Матері гуляють з дітьми, використовуючи снігові замети, як дивовижні лабіринти під древніми замками. Молода панянка вийшла з мольбертом на балкон і пише Оперний театр у його новому білосніжному вбранні. Хлопчина причепився до пана Стефана, вимагаючи усміхнутись. А коли пан Стефан все ж усміхнувся, хлопчина вручив йому цукерку й побіг далі. Це місто вміє жити не дивлячись ні на що.
***
Пан Стефан ввійшов до кав’ярні, сів на своє звичне місце і мовчки допив стакан води, залишений тут ним зранку. Так, води та їжі в місті багато, але що з того?
- Пане Юзю, а чи правду оце кажуть люде, шо Америка закидала москалів бомбами лиш для того, шоби не дати китайцям перейти Урал? Адже шо тим китайцям? Вони якшо вже й попід Уралом побудували Нью-Шенгженг, то чому б і за Уралом не змогли?
- І ви оце вважаєте, пане Стефцю, шо у Америці так вже аж бояться китайців, котрі на іншому континенті та й ше за океаном?
- А чого ж ні? Візьми повоюй з їхніми шістьма мільярдами. Та вони прийдуть і голими руками всю «йуес армі» задушать. Зекономлять патрони. Чи ж я не правду кажу, ге? – пан Стефан усміхнувся і налив собі ще води.
- Ну не знаю. Думаю, в причинах цієї війни обов’язково має бути чиясь глупота і трохи самовпевненості, - поправив шевелюру пан Юзьо.
- Ге, ну глупота – то є в москалів національна ідея, шановний пане Юзю, - засміявся Стефан.
У цей момент двері кав’ярні знову відчинились і всередині з’явився молодий хлопець. Він зняв шапку, обтрусив її від снігу і сів поряд за барну стійку.
- Пане Юзю, пане Стефцю, вітаю вас. Чудово виглядаєте.
- Привіт, Генику, як ся маєш? – поставив перед хлопцем Юзьо стакан води. Детальные обзоры на лицензионные онлайн казино с щедрыми бонусами.
- Добре ся маю, гарно співаю, - розплився в усмішці Геник, - Слухайте, якого жарта шойно чув! Отож, зустрічаються двоє приятелів. Привіт, привіт, як ся маєш, таке усяке. Ну один й каже: «А ти знаєш, шо в 19-му столітті у Львові запустили перший трамвай?» Тамтей відповіда: «Так. Ну й шо?» Ну а перший: «Шо, шо? До сих пір трамваї у Львові самі запущені!»
Геник вибухнув шаленим реготом, який змогли вгамувати лиш вода і вигляд чарівного жіночого обличчя. Власниця обличчя вийшла з задньої кімнати й зупинилася біля пана Юзя.
- Ну шо, Ольцю, як? – з нетерпінням повернувся до неї власник кав’ярні.
- Скажу вам лише одне, пане Юзю. Не буде. Хіба як самі зачнемо виготовляти. – сумно резюмувала Оля.
- А на маєш, хворий пес мені в печінку! Як же так! – пан Юзьо гримнув кулаком по стійці, розлютившись.
- Та якось будемо, пане Юзю. Може, з ячменю зваримо, га? – спробував втішити його Стефан.
- З ячменю?! З ячменю?!!! Йоооой… - Юзьо взяв себе в руки й заспокоївся, - Поважний у широких кругах пане Стефане, ви, звичайно, письменник і мало знаєте про каварні, але чи ж можна таке казати? Ну яка це кава з ячменю? Ну шо ж це за кава?
- А мо’ ше якось привезуть? Та ж не назавжди та війна!
- То вже я вас перепрошую. Львів без кави – як ви без капелюха. Здається, й гарно навіть, але по макітрі дує. Отак то, пане Стефцю.
- Ну шо ж тут поробиш. Будемо без кави.
- Генику… Ну так, будемо без кави. В мене буде приступ серця, панове. Буде приступ серця.
- Я думаю, зваримо-таки з ячменю, пане Юзю.
- Ой, з ячменю… Олю, дай ми яких капель! З ячменю…
