В атмосфері жіночого лікарняного відділення стара почувалася незручно. Мовчки тулилася до металевого бильця, скромно, аж сором’язливо вслухалась у жіночі балачки. Їй здавалося, що «по-женському» можуть хворіти лише молоді. А тут, на-а тобі – в такому віці оце мусить ганьбитися… У кожної пацієнтки були свої власні, але й чимось схожі проблеми. Та як би не переймалися ними жінки, все ж мовчки лікуватися було нудно. Без доброго настрою ніякий серйозний діагноз не здолаєш. Отож і згадували веселі анекдоти або зачіпали безкінечну «задушевно-генітальну» тематику «бабських» розмов…Стара, бувало, скалилася разом з усіма, або раптом затихала на півсміхові, згадавши про свій поважний вік.
Її теж любили слухати. Жінка згадувала свого покійного чоловіка і називала його не інакше, як “Сам”! Це звучало і загадково, і з великою пошаною - одночасно. Як насправді звали того поважного “Сама”, так ніхто й не почув…
Стара по-доброму заздрила майбутнім молодим бабусям. Ті щодня поспішали на одвідини вагітних дочок і невісток. Міркувала про себе: що ж воно таке – рідна кров?.. Ось у неї теж є дівчинка – своя… чужа…онучка! Дванадцятилітня дівчинка часто прибігала до улюбленої бабусі. Часом з’являлась не одна, а зі своєю мамою, симпатичною стрункою жінкою. У розмові з товаришками бабуся її невісткою не називала, говорила про неї тільки «Валя». Стара жінка давно заплуталася в стосунках, укладених між членами її родини. Одне лиш вона знала напевне: що “Сам” у її житті точно був – законний і єдиний. І що син Вітя в неї є – теж один, і найрідніший.
А про інших… не втерпіла, розповіла молоденьким сусідкам отаке.
… Вітю вони з “Самом” виховували, немов за віршем Маяковського “Что такое хорошо и что такое плохо?“ Брехати, чи слабких ображати – “Сам” ніколи так не чинив, і синові не дозволяв. А ось літній людині місцем у трамваї поступитися, чи коростяву кішку додому притягти – будь ласка, то були вчинки, гідні їхньої сім’ї.
…Ну, про кішку – то так, вигадка. Не трапилась добросердечному Віті на його шляху ніяка бідолашна кішка. Натомість, із нетрів холодного дощового вечора, парубок вицупив зіщулену, худу - аж синю! – дівчину. Коли він завів її за руку до квартири, Вікторова мама помітила цю нещасну миттю пізніше. А спочатку на охайний гумовий килимок ляпнули грязюкою патичкуваті ніжки («Курячі…», - подумки бовкнула мати). Вони тримали на собі – немов казкову хатинку баби Яги – величезний опущений живіт! Побачивши таке, мимоволі хочеться викликати «швидку»!..
- Мамо – сказав Вітя, - це Валя. Їй іти нікуди, її батьки вигнали. Можна, вона у нас поживе?..
Мама, яка вчила сина любити весь світ (включаючи й обдертих кішок), вирішила, що вагітна дівчина за жалюгідну тварину ніяк не гірша. Не пригріти зараз Валю – означало порушити власні педагогічні принципи. Того ж висновку дійшов і “Сам”... Єдиний синок у них знайшовся, коли обом перебігло вже за сорок. Отож, батьки продовжували виховувати його, вже двадцятирічного: ніяк не могли награтися пізньою дитиною.
Ніхто й не сумнівався, що Віктор до “живота” не має ніякого відношення. Просто тій найді, після важких життєвих випробувань, одного вечора таки підфартило: мокрою парковою алеєю, повз скособочену лавку, поспішав додому хороший хлопець. У тому парку майбутня юна мама «зігрівала» свій самотній «трон» задубілими від холоду сідницями, при цьому безпомічно прикриваючи руками «хатинку на курячих ніжках»…
Добрий і вихований юнак, на жаль, переступив межу, за якою допомога іншим може нашкодити тобі самому. Самопожертва – то ще один «пунктик» сімейної виховної програми. Та якби благородний вчинок Віктора був тільки одноразовою допомогою… А от що робити, коли твоя безкорисливість розтяглася на роки, а ті, хто ніби тобі й зобов’язані - не те що вдячності не відчувають, а вже просто про тебе забули? А “лицар”, що нап’ялив на себе самопожертву, мов його древній “колега” – неповоротку металеву кольчугу… Цей «лицар» проживає життя – немов і не своє…
Менш, як за місяць, Валя народила. У домі запахло грудним молоком і якоюсь театральною радістю: тепер батьки Віктора гралися у “дідуся й бабусю”… Ой, правильно казала одна багатодітна матуся: добре, коли все в житті відбувається вчасно, та ще й в розумній кількості.
А Вітя спершу й не втямив, до якого капкана сам себе заштовхав.
Слухняно возив передачі в пологовий будинок (сусідки по палаті виглядали з вікна, аби побачити «папашу»). Потім, після виписки, забирав додому “сім’ю” (ну, не пояснювати ж таксистові, що вони тобі ніхто?..).
І пішли неспокійні ночі, коли – проблеми “з животиком” і таке інше… Валя стала схожа на сонну, дійну, ребристу корову. У новій, несподіваній, добрій сім’ї вона, як і шанована в Індії тварина, теж була “священною”: всі щиро опікувалися нею. Втомлена, але щаслива, юна матуся за такого чуйного ставлення геть забула, що вона тут – всього лиш… безоплатна квартирантка! Та хіба ж звинуватиш сімнадцятирічну істоту в забудькуватості, коли стільки вже пережито: спочатку зрада коханого, а потім те ж саме – від батьків… А “прийомна” сім’я дала примарну їй надію, що все в житті стало на свої місця: ось тобі - новий “жених”, а ось твої… майже свекри.
І коли… чи то сусід, чи то “батько” носиться з твоїм власним дитям по нічній квартирі, в рідкісні хвилини затишшя хіба станеш допитуватися – він тобі хто?.. В життєвому ланцюжку загубилася важлива ланка, яку, через новизну подій, що відбулися, вже ніхто й не шукав. Дівчинка росте, її треба реєструвати. А в дитини ж має бути батько?.. Дружно, і якось уже звично, домашні зиркнули в бік хорошого Віті. Натяк був прозорий, отож «татусь» мовчки дістав свій паспорт…
В одному хлопець показав тверде “я”: не побажав офіційно одружуватися, хоч старим і тут не терпілося приміряти ролі весільних батьків. Щоправда, ніхто й не образився: Валя й без того раділа, а мама х татом пояснили все тяжінням сина до новомодних “громадянських” шлюбів.
…Так і жили – тихо, мирно, без особливих емоцій і пригод… Ось уже й донечці дванадцять років, а тато все таємно озирається навсібіч: де ж воно, щастя?.. Вже й Валя з «обдертої кішки» перетворилася… ну, хай не на «розкішну левицю», та все одно – не впізнати… А бач, як не було спочатку кохання, так воно й не з’явилося, не виповзло – ні з шпаринки співчуття, ні з тріщинки жалю…
Осмілілий через безнадію Віктор наважився на душпастирські бесіди з матір’ю. Та як не розпинайся на тему: “хто винен?” - відповідь до гори дригом зависає в повітрі… Немає сенсу шукати крайніх, адже Віктор на світанку цієї історії був далеко не підлітком… А запитання: «Що робити, як бути далі?»… Не зважаючи на свою, майже недосвідченість (бо, окрім “Сама”, її ніхто ніколи не торкався), стара мати розуміла, що далі так жити не можна – безпристрасно, беземоційно… От коли б у нього рідна дитина народилася!.. “Не виходить”, - без коментарів, наче ножем, син розітнув навпіл подальшу розмову. «Може, тому й “не виходить” - бо не любиш?..» Матері в цьому світі завжди жилося легко: всі важливі питання “Сам” вирішував… сам! Але синову проблему жінка без вагань залишила на дні свого серця. Не варто чоловікові знати про це. Він, важко хворий, зовсім скоро покине її на цім світі, то ж треба відпустити його з легким серцем. Нехай буде впевнений, що життя їхньої сім’ї повністю вдалося!.. На відміну від сина, мати знала, що це за почуття - Любов…
Старенька закінчила розповідати про наболіле. А сусідки по палаті раптом побачили в ній Жінку: виходить, вона теж кохала (чи кохає?). Диви, як тонко розуміє синові негаразди… Ніхто з дівчат на пораду не наважився, хоч бабуся й чекала: їй здавалося, що молоді люди на цьому розуміються краще. Одна сусідка таки бовкнула: «Погуляв би ваш син із ким-небудь…Може, легше б йому стало…». Запечалена жінка не встигла ще обдумати почуте, як одна багатодітна мати, що нині лежить на черговому збереженні, підвела оптимістичну риску:
- … А яка ж онучечка у вас гарнісінька! Ні, не дарма були такі жертви, зовсім не дарма… Син ваш, тітко, велику справу в житті зробив – дитині батька подарував. І дідуся з бабусею! Та ще й матір заодно. Бо якби не цей благородний вчинок, може, й кинула б дівка своє дитя в роддомі… Хорошу людину ви виховали, від нього ж у світі яка радість! Ото якби він ще Валю свою більше пестив, та дружиною нарешті відчув… А ну, вчителько, давай, скажи нам щось розумне!.
Усміхнена вагітна філологиня натужно виважилася на ліктях, і нагадала сусідкам слова одного мудрого французького льотчика: «Ми в боргу перед тими, кого приручили».
