Мати не змогла вирвати пояс, i у розпалi вдарила мене ножем по головi. Спазми болi охопили усе тiло. Я вiдпустив пасок, схопився руками за рану i вiдчув, як кров заливає мої долоні, стiкає по обличчю. Перед тим, як втратити свiдомiсть, я побачив усмiхнене лице незнайомця.
Опинився я в лiкарнi. Там зашили рану на черепi, але не на душi. Ще до зустрiчi з матiр’ю я тiшив себе марною надiєю, що це все вiдбувалося увi снi. Але з її приходом така хитка надiя зникла. Доки в палатi були лiкарi, вона вдавала люблячу маму, та як тiльки вони вийшли, перетворилася у страшну вiдьму. Вiд кожного слова вiяло ненавистю i злом. Кожен звук, як мечем рiзав дитячу душу. Її тихий, трохи хриплий голос назавжди вкарбувався в дитячу душу.
- Слухай, ти, недоноску, якщо хтось щось дiзнається про ту подiю, я знайду тебе i в пеклi. А тодi живого рiзатиму на шматочки. Не дай боже твiй смердючий батько знатиме хоч крихту. А зараз ти дасиш менi слово, що виконаєш мiй наказ. Iнакше не вийдеш звiдси живим.
Вона знала що сказати, вона знала, що давши слово, я дотримаю його. А я знав, що вона виконає свою погрозу. Довелося пообiцяти.
Як це не дивно, зовнiшньо я був спокiйним. Пiзнiше, коли та, що була моєю матiр’ю вийшла, я, не в силах стримати безсилу лють, заплакав...
З лiкарнi вийшла iнша дитина. Хто де бачив дитину, яка майже не смiялася i не плакала? Я був такою дитиною.
З того часу я посилено вивчав рукопашний. Татко списував усе на тих хлопцiв, якi нiбито набили мене. Довгий час я не мiг читати книги - думки знову i знову поверталися до матерi. Згодом до мене дійшло, що важка фiзична праця допомагає забутись. Завдяки цьому, перших два роки пiсля того випадку пролетiли як у снi.
Прокинувся я в кiнцi четвертого класу. Якось я зайшов до кабiнету i побачив, як моя мати б’є Славка. Зi мною щось трапилось - я як машина налетiв на неї. Бiйка не припинялась, доки вона не зникла. Виявилося, що Славка били однокласники, а та, що була моєю матiр’ю - лише уява. Тодi я зрозумів, що хлопець, над яким знущались однокласники, потребує пiдтримки. На другий день я посадив його разом iз собою за парту i сказав, що бiльш Славка нiхто не зачепить, iнакше скоштує моїх кулакiв. Так почалося наше зближення.
Я допомагав йому повiрити у власнi сили, а вiн допомагав менi вийти з депресiї. Досить швидке ми стали добрими друзями. А пiсля чергової бiйки з однокласниками, я познайомив його зi своїм татком. I ми почали разом вивчати рукопашний бiй.
Завдяки Славку менi вдалося повернути колишню безтурботнiсть. Я навiть час вiд часу посмiхався. Життя поверталося в нормальне русло. Усе було б гаразд, якби не погiршилися стосунки мiж батьками - вони стали прохолоднiше ставитися один до одного. Що тодi сталося - для мене залишилося таємницею по цей день. Татко явно щось знав чи пiдозрював. Усе частiше вiн щось обдумував, уладнував якiсь справи.
А влiтку ми поїхали на море. Там нiби все владналось. Я бачив, як їм добре разом i був щасливим. Червень ми провели у своєму будинку бiля Ялти, а на липень i серпень приїхали додому. Усе було чудово. Татко не вiдходив вiд матерi, а вона вiд нього. Вони веселились i менi було весело з ними. 3давалось, нiби повернулись старi добрi часи. Але то лише здавалося. Якби я знав що буде далi! Я б нiзащо не повiвся так безпечно. Як легко можна було обманути мене, провести навколо пальця. Цього я нiколи не зможу собi вибачити...
Минули канiкули, почалось навчання. Я пiшов до шостого. Пройшло рiвно два тижнi i саме чотирнадцятого це трапилось. Того ранку мати була як завжди весела i щаслива, проводжаючи нас. Але на якусь мить її остання посмiшка до батька видалась злою. В пiдсвiдомостi виникла смутна пiдозра, але була вiдразу ж заглушена. Коли я повернувся зi школи, задзвонив телефон. Удома нiкого не було. Довелось пiдняти трубку. Якийсь монотонний голос кiлька разiв перепитав, чи туди попав i лише тодi представився. Потiм таким же беземоцiйним голосом повiдомив, що мiй батько попав у автокатастрофу i зараз знаходиться у мiському морзi.
Вiд почутого онiмiло тiло. Я втратив здатнiсть рухатись, думати i говорити. Так i простояв, доки не прийшла мати. Вона запитала що трапилось. Я вiдповiв. «Це поганий жарт» - була її вiдповiдь.
- Я не жартую.
Мати погана акторка у критичних ситуацiях. Спроба вдавати жах була освистана глядачами - я їй не повiрив.
- Зрозумiло...
Моя дорога лежала до мiського моргу. У душi жеврiла надiя на те, що це помилка. Помилка, помилка!
Будь-яка надiя зникла, коли менi показали тiло. Це був вiн...
Я скаженно хотiв плакати, але сльози не йшли. Лице закам’янiло, воно не було здатне на прояви емоцiй. Та власне, i проявляти не було що. В душi була пустота, як до сотворення свiту.
Цього разу дорога вела мене в нiкуди, в нiщо. Я кiлька днiв блукав вулицями рiдного мiста, доки голодного i брудного мене не знайшла мiлiцiя. А далi я жив як зомбi - автоматично їв, спав, учився. З матiр’ю старався не стикатися, її присутнiсть нагадувала про татка. Я не мiг спiлкуватися з тим, кого пiдозрював у вбивствi самої близької людини. Пiдозрював. Ага!.. Я знав, що це зробила вона. Але не мiг цього довести. А мати не давала жодної зачiпки, i її поведiнка була бездоганною.
Через мiсяця три Славко змусив мене повернутись до тренувань. Зомбi ставав людиною. I тут на мене чекало велике вiдкриття - моя мати була вагiтною. Я думав, що це дитина її коханця i захлинався вiд гнiву, але мовчав.
Прийшла весна. Незабаром мала народитися дитина. Це трапилося вранцi 21 березня. На свiт з”явилася дiвчина. Малесенька дiвчинка. Дiвчинка, яку було названо Оленкою i яку я ненавидiв не менше за її матiр. Мене бiсили їхнi крики. Я виходив iз себе i тiкав з дому. Я був на межі божевiлля i не помiчав деяких фактiв. А факти були дуже i дуже вагомi. Лише згодом, через мiсяць, до мене почали доходити деякi фрази матерi, адресованi Оленцi. Їх змiст виразно говорив, що дiвчинка - дочка мого батька. Мати органiчно не переварювала нас обох. і ми жили в холодному тiлi. Щодо мене, то я не потребував догляду, а от сестра... Їй необхiднi були тепло та ласка. Вона, як немовля, вимагала цього, але не отримувала. Мати часто залишала її без догляду. Складалося таке враження, нiби у неї повнiстю вiдсутнє почуття материнства.
Так не могло довго продовжуватись. і ось одного разу, коли мати в черговий раз кудись зникла, а Оленка заходилась вiд плачу у своїй кiмнатi, я не витримав i став нянькою. Першим дiлом забрав сестричку до себе в кiмнату. Там вона залишилась i пiсля приходу матерi. Та повелась так, нiби Оленки не iснувало. Це остаточно переконало мене, що вона моя рiдна сестра. Зрозумiв я також i те, що надалi доведеться самому доглядати за Оленкою. Що ж, нехай так i буде - вирiшив я.
Важко доводилось менi у тi днi: навчання, тренування, турботи з сестричкою. Як я був вдячний татковi за те, що навчив мене розслаблюватися. Завдяки цьому менi вистачало чотирьох-п’яти годин сну. А весь свiй вiльний час я присвячував Оленцi.
Грошi доводилось красти так, щоб мати не бачила, iнакше можна було отримати втик.
У школi нiхто не знав нi моїх проблем з матiр’ю, нi того, що у мене є сестра. Навiщо їм про це знати? А я намагався якомога менше говорити про себе i нiде не з’являтися, крiм школи та спортзалу. Мене вважали за дивака, не звертали увагу, а дехто навiть сторонився. I лише Славко був справжнiм другом. Та навiть з ним я не обговорював домашнi справи.
Коли в Оленки почали рiзатися зубки, я втратив спокiй. Дiвчинка цiлими днями нила. Я злякався чи не захворiла вона. До лiкаря звертатися було страшно - раптом випитає, що робиться вдома. А щоб звернутися до матерi, у мене навiть не виникала така думка. I ось, якось я увiмкнув радiо. Там передавали концерт. Через кiлька хвилин менi здалося, що чогось не вистачає. Виявилось, що Оленка перестала плакати - вона слухала музику! Це було просто чудово. Того ж дня, вкравшн кредитну картку, я купив музичного центра та плеєра i, в додачу, купу касет i дискiв. Мої справи пiшли на краще. Музика допомагала нам вижити. А як я радiв, коли Оленка почала говорити! Моє щастя було безмежним. Уперше за довгий час я став посмiхатися.
Минуло три роки з дня народження сестрички. Ми якраз вiдмiчали цю подiю в нашiй кiмнатi, коли туди, вперше за кiлька рокiв, увiрвалася п’яна мати. Вона ледве стояла.
- Що, святкуєте? Ти, бовдуре, напевно думаєш, що забравши її, насолив менi? Е нi-i-i, дзуськи! Ти насолив сам собi. Ви, двоє виродкiв, ваше мiсце не тут, а на вулицi. Геть з мого будинку! Я сказала геть! Менi осточортiли вашi радостi, коли я сама не можу радуватисьI Ви, саме ви зробили мене нещасною. Це через вас я не можу нормально жити. Забирайтась звiдси!
Менi набридла ця балаканина i я виключив її, а тодi занiс у iншу кiмнату i поклав на лiжко. Моє повернення Оленка зустрiла запитанням:
- А цого та тьотя крицала?
- Того, що вона погана i зла. Але не бiйся, доки я з тобою, вона тобi нiчого не зробить. Давай ось краще зробимо так: ти загасиш три свiчечки на тортi, а я дам тобi подарунок вiд зайчика.
Менi не хотiлося казати цiй безтурботнiй дiвчинцi, що «та тьотя’’ є нашою мамою. Правда, 0ленка не знала термiну «мама».
З того часу я став намагатися частiше водити Оленку на прогулянки. Не те, що я боявся залишатися удома з матiр’ю, хоча i не без цього; просто було ясно, що дiвчинцi потрiбне свiже повiтря, простiр i однолiтки. Спiлкування зi мною - то одне, з такими як вона - iнше.
Вневдовзi я став своєю людиною в парку, де збиралися молодi мами зi своєю малечею. Менi приносило радiсть те, що Оленка могла донесхочу набiгатись i награтись разом з iншими дiтьми. Правда, вона час вiд часу прибiгала, плачучи тому, що iншi дiти казали, нiби у неї немає мами, а у них є. I завжди, пiд кiнець, вона просила:
- Бозедалцику, купи менi маму!
Я намагався нiчого не обiцяти, а в черговий раз учив, що в таких випадках треба казати про старшого i сильного брата, якого в них немає.
Але в цiлому, ми поверталися рум’янi та щасливi. Оленка навiть засинала на ходу. Тодi я брав її на руки i нiс решту дороги.
Та такi iдиілiчнi днi мали закiнчитись. Я вiдчував це. Надто щасливi ми були. А в моєму життi не бувало такого, щоб добре i на довго.
Iнтуїцiя не пiдвела мене. Одного чудового вечора до парку зайшла моя однокласниця. I саме одна з тих, якi починали проявляти до мене пiдвищену зацiкавленiсть. Посмiшка зiйшла з моїх губ.
- Що ти тут робиш, Божедаре?
Вiдповiдь була готова давно.
- Пiдробляю.
- Як?
- Воджу гуляти дiвчинку, оскiльки її мати не має змоги робити це сама.
- Дивно, хлопець - така робота. Тим бiльше, навiщо тобi грошi, ти ж багатий.
- Тут справа не грошах, а в самому процесi заробiтку.
- і давно ти тут так заробляєш?
- Не дуже.
На другий день про це знали усi дiвчата школи. I з того часу почали зграями, пiд будь-яким приводом, з’являтися в парку. Це ставало небезпечним. В будь-який час вони могли дiзнатися, що Оленка моя сестра..
Та проблема з прогулянками зникла сама. Якось повертаючись зi школи, я побачив, як з нашого двору виїхала на машинi мати з диким виразом обличчя. Моє серце стиснулося i я з усiх нiг кинувся додому. Навiть найгiршi мої страхи були перевершенi - Оленка лежала без пам’ятi пiд сходинками, що вели на другий поверх. На її обличчi почали з’являтися синці. Я кинувся до неї. Серце б’ється. Жива! Лiкаря!
Мозок працював швидко i чисто. Всi емоцiї зникли. Я поклав сестричку на диван i став чекати. А що було ще робити?! За п’ять хвилин з’явилася швидка. Я сказав, що судячи з усього, Оленка впала на сходах i скотилася геть донизу.
Незабаром в лiкарнi. Я чекав на те, що скажуть лiкарi. Три години проповзли як три столiття. Моя голова ледве не посивiла вiд переживань. Нарештi до мене вийшла лiкарка.
- Ти брат тiєї дiвчинки, що недавно привезли?
- Так.
- А де батьки?
- Неважливо. Говорiть швидше, що з нею? Менi можна її побачити?
- Не поспiшай хлопче. Заспокойся i будь мужнiм. Твоя сестра не зможе ходити. Ми не в змозi чимось зарадити.
- Нi!!! Ти брешеш, сволото!!!
Я схопив її за комір i став трясти.
- Ти брешеш, брешеш, брешеш!!! - крики лунали по всьому коридору. На мене почали оглядатися. А я раптом вiдпустив її i заплакав. Вона поклала руку на моє плече i промовила:
- Поплач, поплач, стане легше.
Прояв жалю збiсив мене. Я скинув її руку.
- Замовкни, а то доведеться пошкодувати себе! Де моя сестра?
- Тобi туди не можна. Їй дали снодiйне i вона спить.
- Де моя сестра?! - прохрипiв я. Напевно, тодi у мене був страшний вираз обличчя, бо вона вiдiйшла всторону i показала рукою на дверi.
Оленка, з синяками на обличчi, лежала в лiжку iз закритими очима. Я пiдiйшов i взяв її за руку.
- Сестричко люба, ти чуєш мене? Я зроблю усе, щоб ти змогла ходити. Чуєш? Я зроблю це. А «та тьотя» за це дорого заплатить. Ой як заплатить!
I я вийшов з лiкарнi. Я знав, що ненавиджу жiнок. Жiнка хотiла вбити мене, жiнка вбила мого батька, жiнка скалiчила мою сестру, жiнка не змогла вилiкувати мою сестру. Все зло вiд жiнки.
Я вийшов на пошуки жiнки з лицем ангела i душею чорта - на пошуки моєї матерi. Мене вела жага помсти. Помсти за смерть батька i скалiчення сестри. Всi iншi почуття та емоцiї вiдiйшли на заднiй план. Божедар вийшов на стежку вiйни.... I я знайшов її. На це пiшло багато часу i сили, але вона була знайдена. Я стояв перед розкiшними воротами садиби мого батька в Ялтi. По дворi бiгали здоровеннi собаки, а бiля гаража стояло п’ять машин. Гараж вмiщує чотири. На даху будинку я побачив чоловiка з автоматичною гвинтiвкою. Дивно, будинок охороняється. Значить на подвiр’ї стоять машини бойовикiв. Отже - як мiнiмум двадцять п’ять чоловiк. Силою не прорвешся. Що ж, пiдемо в лоб. Я натиснув кнопку мiкрофона бiля ворiт.
- Божедар прийшов, зустрiчайте.
Через двi хвилини з будинку висипав десяток озброєних барбосiв. Мене оточили i пiд прицiлом завели всередину. Я був спокiйний, як удав. Але, побачивши матiр, збiсився i кинувся на неi. Та охорона не пропустила.
- Гаразд, тодi глянемо, що я навчився у батька, - промовив я i кинувся у бiй. Одним стрибком збив з нiг двох переднiх. Опустивсь на землю i вiдключив одного справа. Ззаду навалився один i схопив за шию. Я п’ятою вдарив йому по пiдйому ступнi. Тишу прорiзав крик. Один злiва-спереду вдарив мене ногою в живiт. Я зблокував удар i заїхав йому лiктем в сонячне сплетiння. Пiсля цього знову кинувся до матерi, але мене збили з нiг i притиснули до землi. Мене переповнювала ненависть, та я неспроможний був поворухнутись. Що може зробити шiстнадцятилiтнiй юнак проти восьми бугаїв? I тут почувся голос матерi.
- Заведiть його в пiдвал i добряче вiдшмагайте плiтками. П’ятдесят ударiв для початку.
Бугаї не пошкодували сил. Тодi знову з’явилася вона.
- Як справи? Будеш робити що скажу?
- Я вб’ю тебе ранiше!
- Ще п’ятдесят ударiв.
На сороковому я втратив свiдомiсть. Вiдлили водою i закiнчили роботу.
- А тепер як?
- Я вб’ю тебе не за батька, а за Оленку. Її ти не мала права зачiпати.
- Ви - виродки-дiти скаженого пса, взагалi не маєте права на життя, так само, як i вiн. А знаєш, чому я наказала вбити його? Тому, що вiн вліз куди не слід. Я його попереджала, що зі мною не варто зв”язуватись. Я його терпіти не могла, а він ідiот до кiнця свого дибiльного життя кохав мене. Він сподiвався отримати у спадок фірму мого батька – позарився на його обіцянки. Два придурки. І заміж вийшла тільки тому,що старий пригрозив залишити без спадку. Гей ви, дармоїди, дайте йому ще п’ятдесят плiток.
Цього разу мене вiдливали тричi.
- Тобi не жити, вiдьмо! Ти живий труп, - кричав я, щоб хоч якось звiльнити біль, яка рвались з грудей.
- А тепер поливайте йому спину морською водою.
Хтось схопив вiдро i побiг до моря.
- Лий, - наказала мати, коли вiн повернувся. Мiльйони голок впилися в мою спину. Я застогнав i втратив свiдомiсть.
Безпам’ятним мене перенесли до спальнi, поклали на живiт i прикували до нiжок лiжка.
Вiдкривши очi, я побачив бiля себе дiвчину рокiв двадцяти. Її краса була спотворена садистськими очима i блиском пiстолета в руках.
- Ти хто?
- Замовкни, менi наказано пришити тебе при найменшiй спробi говорити або втекти, - вiдповiла вона хриплим прокуреним голосом. «Що ж, почекаємо на подальшi подiї», - подумав я i розслабився.
Мати в оточеннi п’яти озброєних дiвиць прийшла на другий день.
- Ну, будеш робити те, що тобi скажуть, чи нi?
- Моя вiдповiдь тобi вiдома.
- Гаразд. Дiвчата, в пiдвал його. П’ятдесят ударiв i вiдро морської води. Процедуру повторювати кожні дві години до тих пір, доки не згодиться говорити. і не дай боже він втече! Ви знаєте, що на вас чекає. Я приїду через два дні.
Ці садисти знали свою справу. Куди там було вчорашнім моїм мучителям! Я витримав три дози, а тоді, між світлом і тінню, почав думати.
Вирватись неможливо. Вихидячи з цього, портібно робити розрахунки. Я зможу витримати максимум ще п’ять таких вправ. Далі смерть! В такому випадку користі з мене мало. Смерть батька залишиться непокараною . Але на даний час це не найважливіше. Оленка - що буде з нею? Заради неї я повинен жити. А тоді вже виконаю свою обіцянку.
Підійшов час п’ятого биття.
- Стійте, я хочу поговорити з ...вашою начальницею.
На спину вилляли відро води. і знову - небуття. Мене було перенесено до спальні і прикуто до ліжка. Так я і заснув.
Розбудив мене дитячий плач - плакала Оленка. Вона сиділа в інвалідній колясці і смикала мене за руку.
- Бозедалчику, Бозедалчику, плокинся! Цого в тебе на спині шов? Бозедалчику!
- Заткнись, маленька сучка, інакше тебе чекатиме доля твого брата, - почув я голос матері і зрозумів, що це таки не сон. Ця тварина не зупинеться ні перед чим. Хоча так її назвати - то завелика честь, бо тварини не здатні на таке.
- Чого ти хочеш? Я зроблю усе, тільки не зачіпай Оленку. - насилу спромігся я видавити своїм охрипшим голосом.
- Ось це вже інша розмова. В такому випадку слухай уважно. Перше: ти виконуєш все, що я скажу. Друге: ти починаєш вдавати люблячого сина, принаймні на людях. Третє: ми повертаємося додому і ти закінчуєш школу. Четверте: ти ні словом, ні звуком некажеш нікому, що тут відбулося. П’яте: нікому нічого про Оленку. Шосте: з нами їдуть троє з цих дівчат, як прислуга. Але їхні накази ти виконуватимеш, як мої. Сьоме: по закінченні школи ти їдеш на всі чотири сторони без копійки і, само собою, без Оленки. Вона залишиться при мені як гарантія моєї безпеки. Восьме: я роблю, що вважаю потрібним і ти незаважаєш мені. і, нарешті, дев’яте, останнє: ти не робиш ніяких спроб підійти до цієї, інакше твоя люба сестричка буде вбита.
З цим було важко погодитись, та я був змушений. іншого виходу не існувало. Про мою смерть у випадку відмови не було сказано, та це малось на увазі.
Мене помили, поклали на спину мазі, від яких біль почала відразу стихати, переодягнули і нагодували. і постійно поряд знаходились дівиці. На цей раз мати не довіряла моєму слову.
Наступного дня ми відправилися додому. Всю дорогу я тримав Оленку на руках, не дозволяючи нікому доторкатися до неї. При вигляді сестрички, яка не могла ні ходити, ні бігати, моє серце обливалося кров’ю. Та плакати я не міг. Саме з того часу я перестав посміхатися. Мої кулаки стискалися у безсилій люті, коли Оленка запитувала, чому вона не може ходити. Мати ж іронічно посміхалася, а я тихим голосом заспокоював сестричку:
- Не бійся Оленко, ти будеш ходити, я обіцяю.
Тоді ж я поклявся собі, що зроблю усе можливе і неможливе, щоб вона знову стала повноцінною і щасливою дівчинкою.
Дев’ятий клас закінчити було важко, але я закінчив його без четвірок, а школу - із золотою медаллю. За цей час я став ще більш завкненим у собі.
Незважаючи ні на що, мною все частіше цікавились дівчата. Усі вони намагалися дізнатись таємницю багатого красунчика із сумними очима і кам’яним обличчям.
Всю свою лють, яка накопичувалася за день, я викидав на тренуваннях. Славко навіть став побоюватися, чия часом не збожеволів. Славко... Він був єдиною людиною, якій я довіряв. Я знав, що він не підведе мене в скрутну хвилину, але навіть йому не розповідав домашніх таємниць.
Весь свій вільний час я проводив із сестрою. Ми бавились і слухали музику. Музика стала невід’ємною частиною нашого життя. Вона зустрічала мене зранку і проводжала увечері. Вона допомагала вчитись і тренуватись...
На другий день після випускного, мати сказала:
- А тепер ти підеш на всі чотири сторони. Забереш свої речі і підеш. Сам. Мене не цікавить, що ти робитемеш і як житимеш. Я не втручатимусь у твоє життя до тих пір, доки ти будеш мовчати про своє минуле і ...про своїх родичів. Варто тобі щось бовкнути на цю тему, як ти і твоя сестричка замовкнете назавжди. А за звичайних умов можеш зустрічатися з нею один раз в місяць, першого числа, у Києві, на Хрещатику, з вісьми ранку до вісьми вечора. і ніяких спроб утекти - при найменшому натяку на втечу будете пристрелені. А зараз - пів години на збори і геть!
Наступного дня ми з Славком покидали місто і відправлялися вступати до медичної Академії. Я знав, що хочу, а Славко йшов за мною. Здавалося, ніби він пішов би і в пекло, аби я сказав. і все це через те, що колись в дитинстві, я допоміг йому. Дитинство... Боже, коли це було?
До Академії ми поступили одразу і з першого курсу ми стали кращими студентами. Майже весь свій час я присвячував навчанню. У мене була мета - стати великим лікарем, щобвилікувати сестричку. Оленка... люба Оленка, останній подарунок батька. Місяцями я мріяв про, як зустрінусь з нею і ми проведемо разом дванадцять годин. Це були єдині щасливі години в моєму житті. Ми ходили в кіно, в парк, на морозиво, точніше ходив я, а її на носив руках. Дванадцять годин пролетали, як дванадцять секунд. і я, не в силах дивитись на її сльози прирозтаванні, тікав, щоб знову зануритись у навчання і тренування. і знов цілий місяць жив надією на зустріч.
Якось на третьому курсі Славко сказав мені:
- Слухай, Божедаре, тобою дуже цікавляться дівчата. До того ж, деякі з них сміються, що ми з тобою голубі. Я довів, що це не так. Тепер твоя черга. Від тебе не вимагається рішучіх дій, просто намагайся поводитись у їхньому товаристві більш розкуто.
- Ненавиджу жінок. Вони приносять нещастя.
- Це не має значення. Я сьогодні приведу двох дівчат. Одна моя ...скажімо, коханка, а друга - Ольвія.
Він замовк, очікуючи на мою реакцію. Ольвія. Це ім’я мені нічого не говорило.
- Хто це?
- Ну ти даєш! Я знав, що тебе не цікавлять дівчата, але щоб до такої міри! Ольвія - це першокурсниця, за якою бігає половина Академії, а вона цікавиться лише тобою. Задумайся над цим.
Так, він мав рацію. Над цим варто було б задуматись. Моя мати, швидше всьго, підіслала свою чергову людину. Що вона це зробить, я знав і чекав на такі дії. Матінка може багато. Не виключено, що Ольвія і ще з десяток таких самих давно слідкують за мною. Ну і нехай слідкують. А Ольвію потрібно приблизити до себе і не відпускати. Тоді мати знатиме лише те, що я хочу.
Я посміхнувся:
- Гаразд, приводь свою Ольвію.
Славко прийняв мою посмішку якось по своєму. А я вирішив спробувати вкласти материну дівицю в ліжко у першу ж ніч. Хоч я і відлюдковатий, але дещо знаю «про це».
Ольвія перевершила всі мої сподівання. Моя мати красива, її садистки красиві, та куди їм до Ольвії. Натуральна блондинка з голубими очима, римським носом, ідеальним овалом обличчя, губами, створеними для поцілунків, і фігурою богині. Правда, цей опис деже примітивний в порівнянні з красенею, яку я побачив. „Цікаво, скільки мати їй заплатила?” - промайнула думка, а мову відняло. Я сидів з відкритим ротом, не маючи змоги поворухнутись. Славко посміхнувся. „Я ж говорив, що за нею бігає вся академія.” Тут і справді було за ким побігати.
Задум про першу ніч не вдався. На всі мої намагання Ольвія відповіла відверто:
- Я не з тих, хто кидається в постіль при першій зустрічі.
„Ах так, - подумав я, - тоді я зроблю так, що ти сама тягнутимеш мене туди.”
А вечір вдався на славу. Їм трьом майже вдалося відігнати від мене усі переживання і думки.
З того часу я став жити трохи іншим життям. Усе було, як і раніше, крім зустрічей з Ольвією. Трішки поцілунків там, трішки там, трішки більше ще десь і вона майже вона. Та між нами лежала велика прірва, - моя мати. Що це так, я зрозумів з її поведінки. Що що, а це визначив безпомилково. Крім неї, мною було виявлено ще четверо дівчит з інституту - матерених шпигунок. Складалося таке враження, ніби у неї під рукою величезна жіноча організація. і це все нескладно перевірити.
Щоб остаточно переконатися в своїх здогадах, я в кінці першого семестру, на четвертому курсі освідчився їй у коханні.
- Любий, як я давно на це чекала! - томно промуркотіла Ольвія. і вже смакуючи її жагучі поцілунки, я подумав: „Вона краща акторка, ніж мати, але не настільки, щоб обдурити мене”. За цим пішла серія моїх поціленків і нове признання. Ще хвилина, - і Ольвія почала мене роздягати.
- Е ні, стій дівчино, я не з тих, хто кидається в постіль при першій зустрічі.
Після цього просто вийшов з кімнати. Місяць ми не розмовляли і я став відчувати, що чогось не вистачає. Я зрозумів щодо того - це кохання. Наступний місяць я намагався не зустрічатись із Ольвією і це мені непогано вдавалося. Я знав, що на мене чекають велики неприємності, якщо не вдасться вирвати зі свого серця ту кляту красуню. Було ясно як день, що історія повториться. В татка, напевно, було теж саме. Моїй матері було наказано закохати його в себе і вона зробила це. А вже маючи в руках владу, позбавилась його. Де гарантія, що Ольвія не зробить аналогічно? Та все таки, за що її підцепили?
Врешті-решт, я вирішив йти напряму.
Зустрівши дівчину в одному з коридорів гуртожитку, я без слів завів до себе в кімнату.
- Отже, будемо повністю відверті. Ти мене зрозуміла? Як їй вдалося змусити тебе працювати на себе?
- Я не розумію...
- Все ти розумієш! рикнув я, підкріпивши рик ляпасом.
- Божедаре, що ти собі ...
- Розповідай! - другий ляпас.
- Вона оплачує моє навчання в обмін на інформацію про тебе. А у випадку, якщо вийде тебе заарканити – відповідно приз.
„Цілком імовірно. Таке цілком може бути.”
- Вона казала, що тобі доведеться вбити мене?
- Ні! Ні! Божедаре, ні! - з жахом закричала Ольвія. - Я цього ніколи б не зробила!
Після тих слів я притиснув її до своїх грудей і почав засипати поцілунками. Вона відповідала на них з величезним бажанням. Я висушив губами її сльози і змусив плакати від щастя.
Це було вперше не лише зі мною, а з нею.
На ранок, прокинувшись, коли Ольвія спала, я став згадувати наше «примирення». Її остання фраза. В ній щось було не те. Що саме? Та яка, зрештою різниця. Батько казав,що людина, яка продала один раз, продасть і другий. А Ольвія непогана акторка. Цікаво, де її знайшли? Та то все дрібниці. Тепер перевіримо власні акторські здібності. Пограємо у ваші ігри. Тільки я не татко, мене не проведеш.
Дівчина прокинулась, і з посмішкою потягнулася до мене. Гарячий поцілунок розпочав новий період нашого знайомства - високого акторського мистецтва. Я знав, що цей поцілунок відібрав в мене можливість стати щасливим у коханні. Я знав це, знав! Та нічого не міг вдіяти з собою. Моє серце вимагало тепла та ласки. «Хлопче, плюнь на все і кохай!» А розум невгамовно повторював: «Не лізь туди, там смерть, там смерть!» Так наші взаємини стали суцільною мукою. Бідний мій татко! Як я його тепер розумів!
Під кінець четвертого курсу до нас із Славком підійшов чоловік років сорока і попросив виділити йому годинку для розмови. Ми погодились. В першу чергу він увів до комп?ютера якісь тести і попросив нас дати відповіді на запитання. Ми зробили це.
Ознайомившись з результатами, він назвав себе. Його звали Семеном. Він пояснив, що належить до організації «Заграва», в цілі якої входить пошук молодих перспективних людей. Особисто він шукає таких в галузі медецини. і, звичайно, якщо вони проходять тести, складені психологами організації, він пропонує їм роботу, що добре винагороджується за кваліфікацією. Саме це він і хоче запронувати нам.
- Ми хотіли б подумати. - скозав Славко.
- Гаразд, даю вам тиждень. До всього сказаного хочу добавити лише одне, - ми за будь яких обставин піклуємося про наших працівників.
Потім, притримавши мене самого, добавив:
- До вашої матері, Божедаре, ми не маємо ніякого відношення, - і покинув самого думати над його словами.
Обміркувавши усі «за» та «проти», ми погодились. Нам одразу ж виділили стипендію, яка в кілька разів перевищувала державну і запропонували продовжити навчання не гірше, ніж до цього.
Мені таких пропозицій можно було б і не робити. Я вчився повним ходом. Часом, навіть викладачі знали менше за мене. В мене нів? Та не настільки важлива борода. Ти зверни увагу на свої очі! Ти бачив у когось такі сумні очі? Божедаре, що з тобою? Ти можеш мені сказати?
- Ні, ще не прийшов час.
Увесь період навчання в Академії і два наступних роки роботи в чудовій клініці, я шукав способи лікування моєї сестри. Семінари, конференції, уся можлива література, Internet. Через що я тільки не пройшов. Ніде не гарантувалось повного виліковування без побічних ефектів. Це мене не влаштовувало. Далі не можна було чекати. Мені вже двадцять п?ять років, а Оленці - дванадцять. В такий вік починає розквітати її краса. А моя сестричка обіцяла перевершити свою маму. Але ж ноги! Вона не відчує себе повноцінною, не маючи змоги ходити. Вигляд кожної здорової дитини сильно засмучував її. Вона ледь стримувалася, щоб не заплакати, коли я ніс її на руках. Це неможливо було терпіти.
Та чим далі, тим більше я зневірювався в нашій нашій науці. На даному етапі свого розвитку, вона мало чим могла допомогти. Та я, незважаючи на це, продовжував читати літературу. і ось, в одній з книжок мною було вичитане, що в давні часи волхви лікували навіть ті хвороби, до яких зараз не знають, як підійти. Там наводились деякі приклади, а серед них билина про іллю Муромця. Я відчув напрямок. Там також говорилося, що багато з цих знань вже втрачено. Та навіть залишки можуть зробити революцію в сучасній медецині, якщо провести комплексне дослідження. Єдиною проблемою є те, що ці знання є дуже розрізненні і розкидані по книгах чорної і білої магії, а також по багатьох селах, де лікують бабусі-знахарки.
Ця книга стала поштовхом для нового напрямку моєї діяльності. Першим ділом я звернувся до відомих цілителів-екстрасенсів. Та дарма - вони не мали того, чого я потребував. Незважаючи на це, вони дали мені адреси сільських «відьм». Я почав знайомитися з їхніми методами, шукати в них старі книги, в яких використовувалося замовляння, різні фокуси, магічні формули і т.д.. Тобто мене цікавили книги типу чорної чи білої магії. Бабусі зі скрипом, нехотя, але все-таки давали те, що мені було потрібно. За більш, ніж півроку нашої співпраці, я навчився відрізняти звичайні фокуси від справжньої магії. Потроху бабусі і книги вчили мене тому, чого не знала офіційна медицина. Робота фільтром була дуже складною і забирала величезну кількість часу. Славко непокоївся моїми зникненнями, але мовчав. Мої пошуки продовжевалися. Я виконав велетенський об’єм праці, відсіваючи сміття від зереністини. і раптом, одна бабуся розповіла мені давню легенду, що передавалася в її роду з покоління в покоління: «Коли до страсного четверга, що перед Пасхою, зібрати воду із семи джерел і біля сьомого змішати її і випити із срібної чаші, то це дасть силу, яка дозволить тобі правити Землею. Але воду цю потрібно збирати вночі, щоб ніхто не бачив, рівно о дванадцятій годині. А протягом цих семи днів не можна взагалі нічого їсти і тільки пити воду з джерел».
Землею я не буду правити, але... В цих словах щось було. Я міг дати руку на відсіч, що там щось було. Бабуся порадила не робити цього, оскільки її родич, що скористався цією інформацією, був колись знайдений біля одного джерел мертвим. Такий факт ще більше впевнив мене у необхідності проробити цю процедуру. Двом смертям не бувати, а одній не минувати.
Наближалася Пасха. А цього року вона була дуже ранньою. Я почав свої приготування. Оленці сказав, що напевно довший час не приходитиму, але коли прийду, то вже вилікую її.
Дивно, але чим далі, тим більше вірив у те, що завдяки воді зможу зцілити сестричку.
Славко попередив, що мені необхідна відпустка і владнав усі необхідні формальності у зв?язку з цим. Зібравши необхідний посуд, топографічні карти, я за півтора тижня до Страсного четверга, відправився за місто. Два дні пішло на пошуки семи підходящих джерел.
Що ж, прийшов мій час. Одинадцята година. Не покидало якесь моторошне відчуття. Я підходив до гаю, з якого витікав струмок. Джерело було сховане за деревами. А що було далі? Що далі?
Невідомість.
Чому я в лікарні? Що трапилось? Дочого тут Ведмедеві хлопці? Коли я з ними бився?
Ось тут мені потрібно стороння допомога. Я покликав Славка.
- Славе, я пам?ятаю все... крім того, як зник: до цього часу. Розповідай усе, що знаєш.
Він почав. Його розповідь була довгою. Він розповів все, що знав, а коли закінчив, я попросив:
- Витягни, будь-ласка, мене звідси. Справи дуже невтішні. Вдома я повідаю все, що хочеш. Час прийшов.
Незважаючи на всі його зусилля, мене тут протримали ще два тижні. А квітень вже розпочався. Часу залишалося дуже мало.
Повернувшись додому, я всадив Славка у м?яке крісло і розкрив йому усі свої таємниці. На це пішло багато часу. Та коли я завершив, він вже знав про причини моєї дивної поведінки, про мою сестру, татка і матір.
- Та-ак. Несолодко тобі довелося. і що ти тепер думаєш робити?
- Доробити недороблене. На цей раз вже або пан, або пропав. Третього не дано. Я буду діяти. Але для початку потрібно провести консультацію зі своїм адвокатом у зв?язку з моєю можливою смертю.
- Божедаре...
- Не потрібно, Слав. Я знаю, на що йду. Навіть якщо виживу тут, я не впевнений, що вдасця залишитися в доброму здоров?ї, коли буду визволяти Оленку.
- Я піду з тобою.
- Ні, по воду я піду сам. Тобою я не можу ризикувати. У випадку чого - ти будеш опікуном моєї сестрички. А зараз мені потрібна швидка музика і негайно! За справи беремось у цю ж мить. Зателефонуй до нашого адвоката. Я піду переодягнусь.
Пан Сергій був за п?ятнадцять хвилин.
- Добридень, панове! Я...
- Добридень, добридень, Сергію. Давай без офіціозності. Ми ж товариші, до того ж майже однолітки. Ми, вірніше я, попросив тебе приїхати по одній нагальній і дуже важливій справі. Присядь і вислухай мене уважно.
Я виклав йому усе, що вважав за необхідне.
- Але, Божедаре, ти ж не збираєшся помирати на цьому тижні.
- Ти майже вгадав; не на цьому, а на наступному. і мені потрібно, щоб усі папери були готові до завтрішнього дня. і все повинно триматися у цілковитій таємниці. Ніхто сторонній про наші справи не повиннен знати щонайменше три дні. А далі в них або відпаде потреба, або про них і так знатимуть усі, кому потрібно. Ти зрозумів? Тоді працюй, за це тобі буде заплачено вп?ятеро більше звичайного. Головне - нікому і нічого!
Адвокат пішов. А ми зайнялися влаштуваням справ із клінікою. Минуло три дні. Ми почали наші тренування, щоб набрати форму. і, як завжди - музика, музика, музика!
Прийшов час відправлятися по воду. Я зібрався, дістав карту і сказав:
- Ти зустрінеш мене на ранок Страсного четверга. Принесеш з собою варений помідор, грейпфрукт і теплого бульйону. Все, я пішов. О, ледве не забув! Винеси, будь-ласка, плеєр та кілька касет.
і вже в повному спорядженні, я відправився в бій. Тільки з ким?
До першого джерела я підійшов знову ж таки об одинадцятій. Хвилини тягнулися, як толіття. Нарешті і одинадцять! Пляшку у воду!
і тут з?явилася Тінь. Мене аж смикнуло від болю.
- Ти повернувся! Ха-ха-ха-ха! Ти повернувся битися зі мною? Ти програєш. Твоє життя не варте і копійки! Запам?ятай це! - Її слова лунали, як удари грому. Кожен звук бив, як блискавка. Я ледве не впав, але ноги не підвели. Пляшка повна! Ось і перша пляшка.
- Не радій, ще шість пляшок! - Тінь несамовито закричала і зникла. А я напився води і ліг спати. Цілу ніч мені снилися жахливі створіння, що переслідували мене, щоб вбити і випити кров. Прокинувся я ніби весь побитий. Необхідно було йти далі. Я напився води і пішов.
Вже на підході до другого джерела в мене почали відмовляти ноги. Таке враження, ніби хтось висмоктував з них силу.
Ось я на другому місці. Необхідно відпочити. Музика допоможе це зробити. і вона допомогла. Я відчув себе новонародженим.
Цього разу Тінь з?явилася об одинадцятій. Вона мовчки витала навколо мене. Її присутність мене дуже гнітила. З кожною хвилиною мені все важче дихати. Я вже майже задихався, коли прийшов набирати воду. Я взяв пляшку і вже хотів опустити її у воду.
- Стій, не роби цього! Я пропоную тобі угоду. Ти відмовляєшся від претензій врятувати свою сестру. Вона приречена. Їй не допомогти. Подумай про себе! Ти викинув своє життя на смітник. і все для того, щоб врятувати життя якійсь дівчині! Згадай, скільки горя принесли тобі жінки! Не роби цього! Зупинись! - сила її голосу ледве не примусила мене підкоритися Та було пізно. Чисто по інерції пляшка була опущена в джерело.
- Ах так !!! - закричала Тінь. - В такому випадку ми ще повоюємо!
З цими словами вона кинулась на мене. Якась надприродня сила витиснула з грудей все повітря і стисла серце. Я не мав змоги навіть крикнути і беззвучно впав на землю. Тінь насіла на мене і не давала встати. Її нематеріальні реки здушили горло, наче стальні обручі. В очах попливли різнокольорові круги. Це вже занадто! Потужнім імпульсом я змусив себе скинути її. За мить я стояв, готовий до бійки, але ноги знову відмовилися працювати. Підніматися було важко. Руки ледве рухались. Ні, тут не може служити сила Місяця. Прийшов час використати слав?янську традицію. Я послав із сонячного сплетіння в руки енергію Сонця. і вони запрацювали! Сила і тепло розійшлося по всьому тілу. Знову налетіла тінь. Я впав і одразу вскочив. Розпалина ! Енергія вихлюпнулася з грудей в плече, скинула камінь, заповнила кулак і відкинула Тінь. Вона явно не була готова до такого спротиву. Я вихопов пляшку із джерела і закоркував її. Швидким рухом залив до рота пригоршню води.
- Все одно тобі не перемогти! - загриміла Тінь і зникла.
Знову цілу ніч мені снилися жахи, а на ранок вставалося важче, ніж минулого дня. Та, випивши води, я увімкнув плеєра і це дало сили. Та все одно необхідно було набратися сонячної енергії на весь день і ніч. Тепер я знав свою зброю - Сонце і вода.
Дійти до третього джерела було легше, ніж я сподівався. Допавши до води, я з подивом усвідомив той факт, що кругом була цілковита тиша. Жодного поруху, жодного звуку і хоч би вітер повіяв.
Сутінки приходили повільно. Поступово оточуючи, вони щомиті густішали. і, нарешті, прийшов Темрява. В ній було щось велетенське і зле. Густота ненависті в Темряві була настільки велика, що це відчувалося фізично. Здавалося, що навіть Місяць і зорі поховалися від жаху. Такого ще не траплялося. Я сів біля джерела і почав чекати.
Темрява породила Тінь рівно о десятій. Я її не бачив, але появу відчув. Ще б не відчути, коли по тілу пропустили напругу в тисячі вольт!
Десята. Кожень день на годину раніше. Зрозуміло.
Тінь відразу ж приступила до своєї роботи; вона спробувала прив?язати до місця, де я сидів, щоб не дати підступитися до джерела. Я зрозумів, що такі чари в цій ситуації можуть бути занадто сильними. Не можна було ворогові давати жодного шансу. і після першого ж кола Тіні навколо мене, я опустив руки у воду. Таке їй явно не сподобалося, але вона змовчала.
Через деякий час вода стала холоднішати, - видно Тінь намагається заморозити джерело. Висмикнувти руку - це означає не набрати води. А температура повільно, хвилина за хвилиною, зменшувалася. Що робити?
Вода біля берегів замерзала. Лід поступово підходив до центру. Джерело повільно помирало. Мої сили також вичерпувались. А тут ще і голод дав про себе знати. Щоб якось заглушити його, я відпив води, а потім ще і ще. Щось змінилося. Але що? Вода! Вода потепліла.
Та рано радіти. До дванадцятої залишилась година. і коли я це зрозумів, Тінь громовим голосом, від якого кров холола в жилах, промовила:
Сьогодні зі мною Темряві Землі. А ти один. Тобі не виграти! Відступись!
- Те ж саме говорилось учора й позавчора, та я зміг набрати воду! Я зроблю недороблене!
і тут Темрява ожила. Вона почала згущуватися. Спочатку це було непомітно, та поступово став відчуватися тиск на вуха. і чим далі він більшав. Незабаром почало дзвеніти в голові. Я закрив вуха пальцями. Полегшало, та ненадовго. За кілька хвилин тиск підвищився так, що мене почало притискати до землі. Складалося таке враження, що я опускаюсь глибоко підводу. Стан безвихідний. Я навіть не знаю, з ким боротися! Я нікого не бачу. Як можна битися з невидимим ворогом, коли він всюди і ніде? Як можна битися з Темрявою? Вогнем! Так, саме вогнем! Я швидким рухом вихопив запальничку. Голубе полум?я прорізало темноту. Тиск миттєво зник. Я випив трішки води.
Раптом на мене налетіла Тінь. і розпочався бій. Осипаючи один одного ударами, ми кружляли навколо джерела. Її ціллю було відігнати мене подалі від води. Але я тримався, тримався з останіх сил. Чим слабшим я ставав, тим більш сильнішою ставала вона. Довго в такому ритмі я не витримаю. Необхідно зменшувати кількість рухів. Я став вправно ухилятися від ударів.
Дивно, хоч навколо темінь, а Тінь усе-таки виділялася на її фоні. і відділяється не тому, що світліша чи темніша, а тому, що я бачу її Чим ближче до дванадцятої, тим активнішими ставали її атаки. Вона черпала свою енергію у Темряви, а мені ніде було її взяти.
Коли годинник пропищав дванадцяту, я безсилий впав з пляшкою в руці у воду. Через хвилину я встав. Якимось дивним чином джерело напоїло мене не лише водою, а й силою. Слабка надія на те, що Тінь пішла, зникла з першим же її ударом.
- Ти чекав, що я зникну?! Ні! Тільки не це!
і знову розпочалася жахлива боротьба між нами. Від її ударів я літав, як листок на вітрі, але й сам в боргу не залишався.
Скільки можна? Я помітив, що Вона цілилась тільки в місця, де знаходились пляшки. Необхідно покласти їх у воду. Вона не підходить туди - боїться. А може самому зануритися туди. Я кинувся до джерела.
- То ти так? Ну тоді отримуй!
Мене почала брати судома. М?язи зводило так, що я ледве що не кричав від болю. А дистанційна атака посилювалася з кожною хвилиною. Щось почало тиснути на серце. Тільки цього не вистачало. і тут потужній імпульс вдарив у голову. Від страшного болю я закричав і втратив свідомість.
Отямився від холоду. Вставало сонце. Хотілося їсти. Не можна - тільки вода. Я встав, напився, оглянув себе. Здається, все ціле. Як добре, що плеєр з касетами знаходиться у водонепроникному поясі.
Сонце піднімалося все вище і вище. Потрібно висушитись і набрати енергії на наступну ніч. Вона обіцяла бути ще більш важкою і непередбачуваною.
Зробивши все необхідне, я вирушив в дорогу. Але не тут то було. Таки тінь обійшла це місце тричі! Тепер доведеться чекати до обіду, а тоді знімати чари. А це займе чимало сил і часу.
Добрався я до четвертого джерела уже в сутінках. Страшенно хотілося спати. Повіки, ніби наповненні свинцем, постійно злипалися. Темніло. Незабаром з?явиться тінь. Не спати! Геть сон! Музику і швидше! Потілу пройшло приємне тремтіння. Я став похитуватися в такт музиці.
Якось непомітно текла ріка часу. Незабаром темінь огорнула мене. Тінь чомусь не з?явлалася. Ну й добре. Це мене задовільняло. Але неприємне відчуття Її присутності не давало спокою. Знову захотілося спати. Сонливість буквально валила з ніг. Я став пританцьовувати. Але це не допомагало. Рухи уповільнювалися. Давалася взнаки минула бурхлива ніч. Я присів. Спати! Усе моє єство просило сну. «А ну все до біса. Подрімаю годинку, час ще є». Занурюючись у сон, я подумав: «Тут щось не так. Чому немає тіні?« Думка так сполошила мене, що я миттєво прокинувся. Відчуття її присутності і сон. Так ось що вона сьогодні придумала. А ось я ледве не здався. Спав би ти, Божедаре, вічно мертвим сном, і ніщо тобі не допомогло б.
Я глянув на годинник. Дванадцята! Пляшка!
Ще кілька хвилин і все... А ось тепер можна і відпочити. Вийнявши з наплічника мотузку, я зв?язав два кінці разом і промовив заклинання. Тепер покласти його колом і можна спокійно спати.
Але, як завжди, сталося не те, що хотілося. Цілу ніч за мною ганялася тінь. Вона то душила, то різала, то пила мою кров. В цій круговерті постійно лунав Її громовий голос, який наказував відступитись і здатись. Я, весь в холодному поті, то прокидався, то засипав знову. Врешті, я перестав усвідомлювати: маячня це, чи реальність. А на ранок Вона загнала мене в підвал і приставила до стіни. Я стояв, боючись навіть поворухнутись. Тінь усе підходила і підходила. В Її обрисах проступало щось до крику знайоме. Але що? Вона промовила: «Зупинись! Здавайся!» і я з диким криком «Ні!!!» прокинувся.
Пробудження нічого втішного не принесло. Голод так мене мучив, що я ледве стримувався, щоб не накинутися на молоде листя чи траву. Вода вже не рятувала. Що ж мені робити? Можливо Сонце допоможе? і справді, після енергетичних вправ почуття голоду притупилося. Потрібно йти далі. До п?ятого джерела.
Там мене чекала нова несподіванка - до джерела не підступитись. Їм таки вдалося накласти закляття на весь день. Це погано. Довелося шукати гілляку, з якої зручно зробити факел і пожертвувати брезентовим наплічником. Першв спроби проникнити за завісу закляття були марними. Тоді я виставив перед собою факел і, посилаючи в нього всю свою енергію, почав рухатись вперед. Перший метр дався ціною велетенських зусиль і години часу. Наближися вечір, а до джерела було ще метрів з десять. Я подвоїв свої зусилля. Але чим далі, тим важче було рухатись. Тіло трусилося від напруження. З лоба струмками лився піт і заливав очі.
Я не помітив, як стемніло. Глянувши на годинник, я жахнувся - була одинадцята, а до джерела залишалося п?ять метрів. Соснова гілляка давно згоріла. Доведеться сподіватися лише на себе. А сили танули, як сніг на сонці. Швидше, швидще! Якщо не вдастся добратися до води, це означатиме поразку. А цього я не міг собі дозволити. На мене чекала моя сестра. Чекала і сподівалася. Я повинен виправдати її сподівання.
Згадка про сестру надала нових сил. і я кинувся вперед. Правда «кинувся» - не те слово. Усе відбувалося, начу у сповільненому кіно. Сантиметр за сантиметром, крок за кроком, роблячи неймовірні зусилля, яповільно наближався до мети. Залишився метр, коли я знову глянув на годинник. За дві хвилини дванадцята! Ні, це не можливо! Свідомість протестувала проти цього, але голос розуму говорив, що це так. і ось я кинув всю свою енергію і силу на подолання бар?єру. Крок, другий. Від напруження звело м?язи спини. Третій крок. Потрібно падати!
Не вийшло.
Ще зусилля! Від натуги звело ноги. Я заскрипів зубами від болю, яких охопив все тіло. Нарешті джерело поряд. Руки заніміли, доки вийняв пляшку.
Придотикові до води чари зникли і впав. П?яте джерело! Нарешті!
Та це був не кінець. Мене почали хапати страшні судоми. Катаючись по землі, я корчився від болю. А поряд чувся ЇЇ сміх.
- Це тобі нагорода за п?яту пляшку! Я тут буду ще дві години. і за цей час ти попрощаєшся з життям. А перел цим ти проклянеш усе на світі!
Спазми охопили все тіло. Я намагався розслабитись - марно. Такого напруження серце може не витримати. Тінь майже зв?язала мене у вузол. Почався тиск на свідомість. і це було єдине, в чому я міг протистояти. Темні холодні щупальця жаху проникали в мозок. Потрібно захищатися. Зусиллями волі я змусив себе ні про що не думати, а тоді знищив усі зародки страху. Тепер можна спробувати розслабити тіло. Поступово, дуже повільно, не зважаючи ні на що, почав виганяти з себе напруженість. Вона зникалолод все більше допікав. Ледве я став на ноги, як в очах потемніло і закрутилася голова. Невистачає енергії. Потрібно підзарядитись і поспати, можливо вдень це вдасться зробити.
Прокинувшись, коли сідало сонце. Необхідно якомога швидше добратися до джерела. Ноги відмовлялися йти, а шлунок вимагав якоїсь поживи. Бунт на кораблі!
Так, ледве пересеваючи ноги, а під кінець навкарачки, я добрався до шостого джерела. Тінь вже була там.
- Скільки можна? Мені набридло чекати! А тепер прощайся з життям!
До мене ще не дійшов зміст сказаного, як мої руки піднялися і вхопили мене за шию. Пальці почали стискатись. Очі вилізли з орбіт, легені розривались від нестачі кисню, а я все не міг оволодіти власними руками. Та, раптом, вони самі опустилися. Груди запрацювали, як ковальські міхі. і тут я знову втратив контроль за власним тілом. Щось стороннє керувало ним. Самим цікавим було те, що мозок працював без відхилень, та не міг заволодіти своєю власністю.
А Темрява, що захопила мене, була безжалісною. Вона рвала, душила, била. Мене кидало головою об дерева і камені. Очі заливали кров, а я навіть не міг стерги її. Темрява висмоктувала останню енергію. Я чекав на смерть, як на щось невідворотнє. Ще трохи, і вона виснажить мене вкінець або вб?є. Я приготувався прощатися з усім світом, коли знову згадав обличчя Оленки. Вона все чекала на мене. Вона все чекала на мене. А я вже здався. Ні!!! Не буде цього!!! Я не піддамся!!! Я врятую сестру!!!
Потужній спалах емоцій на мить відкинув Темряву. і я знову опанував свою тіло. Вона знову спробувала захопити контроль, але не змогла. Мені вдалося захиститись. Якраз прийшла пора набирати воду. Наповнивши пляшку, я присів. Тінь кружляла навколо мене. Я був сповнений рішучістю дати достойну відсіч. Вона відчула це і вагалась - все таки мені вистачило сил дати відсіч темряві. Поступово емоції вгамувались. Мною почалаоволодівати апатія і втома. Повіки наливалися свинцем, руки і ноги дрібно тряслись. і тоді тінь наважилась. Вона кинулась до мене і одним ударом ноги повалила мене додолу. Я пробував противитись, та дарма. Тіло не могло працювати. А Тінь місила мене, як грушу. Удари сипались один за одним. Кожен з них віддавався вибухом у голові. і все ж в цих ударах було щось знайоме. Що саме - не зрозуміло. Тінь підняла мене над собою і кинула об землю. «Добре, що на спину», - подумав я, перед тим, як відключитись.
Ніч пролетіла непомітно. Я лежав без тями аж до обіду. Оклигавши, спробував піднятися. Не вийшло. Ще раз. Те ж саме. Після кількох невдалих спроб. Я відмовився вставати. А зробити це було потрібно. Шлунок вимагав хоча б води. Я поповз до джерела. Кожен рух віддававсябіллю в голові і різаниною в животі. Але, незважаючи не на що, я доповз.
Необхідно оглянути себе. Шість пляшок з водою, одна пуста і срібна чаша. Плеєр, касети. З них дві зламані і дві цілі. Дивно.
Усе на місці. Якби міг і вмів - засміявся б: після шести таких ночей лише дві поламані касети! А чому пляшки цілі?
Полежавши з годинку, вирішив добратися до сьомого джерела. Встав з п?ятої спроби. Хитало, як корабель у шторм. Перед очима літали зірочки.
Вперед!
Ледве переставляючи ноги, ярухався. Повільно, але рухався. Пляшки та плеєр здавалися стопудовими гирями. А викидати їх не можна.
Голод і сонце кинули мен на землю десь посередині між джерелами. Я глянув на годинник. З такою швидкістю мені до джерела не дістатися і за тиждень.
Встати не зміг. Поповз.
Кров стукала у скронях молотами. Кожен стук супроводжувався спалахом болі в голові, а я повз і повз. Зупинюсь - мені кінець. Тільки в русі життя.
Вперед!
До дванадцяти маєш встигнути до джерела. Забудь про Тінь. Для тебе існує лише рух.
Перед очима попливли різнокольорові кола, тіло покрив піт, шлунок грав марш, а я все повз і повз. З?явилося відчуття присутності тіні, та мені було не до того. Тоді стало важче повзти. Спочатку я списав на втому, та згодом до мене дійшло, що це Тінь. Це змусило рухатись швидше.
Вкрай знесилений, я дістався джерела. Не було сили навіть глянути на годинник.
- Ну як справи? Все ще сподіваєшся перемогти?! Не вийде!!! - кожне слово розпеченим ножем впивалося в мою тіло. Починалися останні муки. Тінь вже не висмоктувала мою енергію - не було що. Вона лише била. Била словами. Кожне слово - подібне блискавці. Слова краяли мій мозок, а я корчився від БОЛЮ. Починався кінець. Болів не тільки мозок, боліло все тіло. Мене шматував БіЛЬ. Шматував з середини. Тінь щось говорила і говарила. Я не чув. Її голос перебив мої барабанні перетинки. З вух заструміла кров. Нижня губа була перекушена. Кров змішалась з піною. Нігті попробивали шкіру в долонях.
Я помирав.
А Тінь сміялася. Сміялася з мене.
«Що ж, помирати, то з музикою». і я увімкнув музику.
Дивно, - я чую її.
Починала гітара. Високі, протяжні ноти лунали в голові. Підключився голос. Кілька слів - і барабани задають божевільний ритм. Одночасно з цим по хребту почав підніматися потужній струмінь енергії. Біль притупилася. Струмінь розрісся і охопив усе тіло. Мої очі засвітилися. Ми ще повоюємо. Я зміг встати, та це мало що змінило. Тінь не відступала. Її атака на мозок продовжувалася зі скаженою силою. Я з великими зусиллями витримував їх. Очима знайшов згусток темряви. Обриси тіні були страшно знайомі. Ми рушили назустріч один одному. Тінь все ближче і ближче. Все сильнішими і сильнішими стають її атаки. Рятує лише музика. Я посилюю свій опір по мірі зростання швидкості музики.
Тінь ставала всебільш реальною. Я побачив, що це юнак. Я зосередився на його очах. Вони були темними, як Морок. Атаки посилились. Я збільшив звук. Моя сила зросла. Зростала густина повітря. Ми стояли один напроти лдного, не в силах здобути перемогу. Наші сили зрівнялись. Його очі впивались в мене, а мої в нього.
Його очі, як чорна стіна.
Я зосередився на зрачках, посилюючи тиск. Опір неймовірний.
Камінь м?якшає. «Розбий його!»
Важко. Його очі почали втікати всередину. «Зупинись і розбий!»
Ледве вдалося затримати втечу. Але неймовірна сила змусила мене присісти. Голова опустилася. Я збільшив звук до максимуму і змусив себе підняти очі.
Ось його зрачки. Вони прямують на мене. Вони займають все більше і більше простору.
Заради Оленки! Я повинен перемогти!!!
Зусилля, ще зусилля. Його очі стали ламатися. Спочатку в них з?явилася маленька тріщинка, яка поступово розширювалася. Коли темнота очей Тіні зникла, я був приголомшений побаченим - переді мною знаходились ...мої очі! Їхня глибина нестримно втягувала в себе. Я не витримав і з головою ринув у власні очі.
і там я побачив увесь минулий рік мого життя. Саме те, чого не вистачало. Коли ж побачене віддалося в моєму мозку, очі зникли. Зникла і Тінь.
Я поглянув на годинник: дванадцята. Місяць освітив ждерело. Дивно: повний Місяць.
Я набрав води. Тепер змішаємо. Срібна чаша наповнилася водою Семи джерел. Раптом, срібний місячний промінь опустився на воду чаші.
Я почав пити воду семи джерел. Разом з водою в мене входила свіжа енергія і сила. Заростали рани, зникла біль. Коли я випив всю воду, блискавка освітила все навколо мене і вдарив грім. Раз, другий, третій... Блискавки сипались з безхмарного неба в джерело. Незабаром утворився цілий стовб з блискавок. і тоді грім вщух, а з колони білого вогню вийшов ...білий, як молоко, дідусь. Його очі світилися молодістю і мудрістю. Від нього йшла хвиля тепла. Його усміхненні уста промовили:
- Привіт, Божедаре! Не чекав? Мене звати Ант. Я волхв Оріани.
- Що це?
- А, ти ж нічого не знаєш. Тоді слухай. Колись, дуже давно, на Землі жили люди, боги та інші. Жили мирно, у злагоді. Але якось боги побачили, що до них та інших погано ставляться деякі люди. і тоді вони, щоб запобігти конфліктам і війнам, повернули Річку Часу в інше русло. Так утворились два паралельні світи на Землі. У нашому світі живуть боги, люди та інші, у вашому лише люди. Ще в часи зміни русла, боги дозволили нам, волхвам, залишити послання бажаючим відвідати наш світ. Для цього потрібно було пройти очищення Сімома джерелами, яке ти й пройшов. Суть обряду полягає в тому, що сміливець повинен перемогти себе.
Так, так, не дивуйся, ти боровся зі своєю злою половиною. Цей обряд не дає ніякої особливої сили, яка дозволить правити Землею! і тим більше не дасть можливості вилікувати сестру.
- То це все марно?! - у розпачі вигукнув я.
- Ні, заспокойся. Якщо прийдеш до нас, ми її вилікуємо. і навчимо тебе, якщо захочеш. Ти зможеш багато, бо ти один вистояв проти темряви. Такі люди дуже цінні. і ми самі хочемо, щоб ти прийшов до нас, - ми передамо тобі свої знання.
- Без Оленки...
- Звернись до керівника «Заграви». Він допоможе. і приходь сюди в ніч на Пасху з сестрою.
Ант зробив крок у колону і все зникло. А я міг спати.
На ранок до джерела під?їхала машина. З неї вискочив зхвильований Славко. Побачивши його осунуту фізіономію, я засміявся. Чим далі, тим більше розбирам мене сміх, з очей текли сльози, а груди невтримно тряслись.
- Що трапилося? - запитав Славко.
- Ди... ди... ди... - намагаючись пересилити себе, почав я. Але сміх був сильніший мене. Здавалося я висміювався за усі минулі роки. - диб... дибіл! - і знову злива сміху.
- Що за дибіл?
- Дибіл - це хвора людина, - спромігся я видавти крізь сльози.
- Що з тобою, Божедаре?
- Нічого, я сміюсь. - і знову схопився за живіт.
Славко все зрозумів і заспокоївся.
Коли і я вгамувався, я розповів йому все.
- То ти кажеш, він порадив звернутися до Віктора Грози?
- Так.
- і ти думаєш?..
- Думаю.
- Тоді поїхали.
Грозу ледве знайшли. Я довго не міг наважитись розповісти йому все. Він відчув це і змусив викласти все від самого початку. Та того, що він сказав, я геть не чекав почути:
- Твій батько не послухав мене і зробив по-своєму, за що і поплатився.
- То ви знали мого батька?!
- і Анта також. Передасиш йому вітання. А зараз Семен завезе тебе до людей, які допоможуть тобі.
Усе наступне відбувалось, як в тумані.
Тривалий політ...
Лісний табір... Планування...
Знову політ, цього разу в Ялту...
Жорстокий і запеклий бій у ранкових сутінках...
Сонна Оленка... Радість зустрічі...
і знову політ до Семи Джерел. Моїх Семи Джерел.
Вечоріло. Ми утрьох сиділи біля вогнища, яке розвели поряд з джерелом. Метрів за сто від нас стояла машина з бойовиками «Заграви»...
- Божедаре, а що ми тут робимо? - запитала Оленка.
- Чекаємо на діда, який обіцяв вилікувати тебе.
- Славко, а ти підеш з нами?
- Мене не запрошували.
- Я тебе запрошую. - сказав я.
- Це від тебе не залежить.
- Не кажи дурниць, підеш чи ні?
- Ти думаєш, що все саме цікаве випаде на твою долю? З ближнім потрібно ділитися.
і тут з неба почали сипатися блискавки. Поступово вони утворили вже знайому колону вогню, з якої вийшов Ант.
- Здоровенькі були.
- і вам тим самим по тому ж місцю. - відповіла за нас Оленка.
- Я так зрозумів...
- Так, ми готові, якщо ви приймете і Славка
- Будь-ласка.
Тоді я задав сестричці запитання, яке довго боявся задати:
- А ти підеш зі мною в інший світ?
- Так.
І я зробив крок у вогняний стовп.
