Несподівано для мене хтось на ГАКу витягнув стару мою публікацію: «Чому не говоримо рідною, українською?», вмістив рецу, і... вона отримала на сайті нове дихання. Якщо цікаво, чому б не поговорити? Тож вирішив продовжити тему мови, щоправда, трохи в іншій площині.
Пригадую, повертався потягом з Донецька до Львова, десь із тиждень був там у службовому відрядженні, і за час той -- щиро визнаю – скучив за рідною балачкою. Дивно якось – свій серед своїх, а мови – різні... Дошкуляло, а й дратувало. Тож коли в купе почув рідну серцю м’яку галицьку говірку, аж на серці потепліло. Хлопці повертались із заробітків. Недовгим же було моє замилування -- пішла кружляти чарка. Мила серцю мова зарясніла матюком. Із раю та у пекло потратив. Суть не в тому, якою мовою, а й що говорять люди, -- подумав тоді...
Не хочу здатися святенником, для якого матюк -- щось абсолютно чуже. Він був завжди. Та іще років сорок тому ці слова можна було почути на будові, у казармі, у витверезнику. Ми не чули їх на вулиці, коли йшли за руку з батьками. Коли двійко хлопчаків, щось не поділивши, почали голосно матюкатись, пам’ятаю, що сказав мій батько: «Люди так не говорять!» Фраза ця назавше увійшла в моє життя. Матюкались, звичайно, інколи, та не переходили межу дозволеного – з дівчиною чи «на людях» того собі не дозволяли.
Милостивий Господь впродовж століть якимсь містичним чином оберігав нашу мову від матюка. Виматюкатись українською, як би не намагались -- не вдасться! Лайка – річ інша. Для кожного регіону – своя. Це – мистецтво... Класичний приклад української лайки маємо в листі запорозьких козаків турецькому султану:
«Ти, султан, чорт турецкий, і проклятого чорта брат і товариш, самого Люцеперя секретар. Який ти в чорта лицарь, коли голою сракою їжака не вб'еш. Чорт висирае, а твое війско пожирае. Не будешь ти, сучий ти сине, синів християнських під собою мати, твойого війска ми не боїмось, землею і водою будем битися з тобою». І найстрашніше на закінчення: «Теперь кончаемо, бо числа не знаемо і календаря не маемо, місяц у небі, год у книзі, а день такий у нас, який і у вас, за це поцілуй в сраку нас!» От так тобі запоріжці висказали, плюгавче".
Як і в усьому світі, українські лайки мають і релігійні корені – наприклад, за свідченням турецького мандрівника Евлія Челебі, що відвідав Україну 1657 року, найпоширенішими лайками того часу були «чорт», «дідько», «свиня» і «собака». Це підтверджується великою кількістю українських лайок на кшталт: «сто копанок чортів тобі в печінку», «під три чорти», «бодай тебе чорти вхопили», «а, собача кров!», «ах ти свиняче рило!», «дідька лисого…», «дідько б його взяв (вхопив!)», «де його чорти понесли?»
Також у ставленні до інших табу суспільства можна прослідкувати появу образливих, брудних висловів, пов'язаних зі статевими органами чи функціями організму. Звертання уваги на ці неприємні й огидні речі мало на меті завдати якнайбільшої образи опоненту. Під час битв існували спеціальні «професійні матюгальники», які брудними, образливими словами та демонструванням соромітних частин тіла намагалися підірвати моральний дух ворога і таким чином заманити розгніваних воїнів у пастку, де вони могли бути знищені основними силами. В Європі таких спеціалістів називали «рибальдами», і вони дуже часто, окрім того що застосовували відбірну лайку, ходили в бій голими, аби присоромити та розгнівати лицарів протилежного війська.
В цьому контексті українські лайки, як правило, пов'язані здебільшого зі справленням природних функцій організму та продуктами дефекації (т. зв. копроректальна лексика). Центральним і найбільш уживаним є слово «срака», яке історично вживалося і вживається в безлічі контекстів, починаючи від декількох варіантів посилання опонента «в сраку» до фізичного пред'явлення задниці, як останнього аргументу в горезвісних сільських сварках. Це слово продовжує цілий синонімічний ряд такого типу: гімно, гімно собаче, гімнюк (гімнючка), засранець (засранка), серун (серуха), дристун, бздюха, бздюх.
Однак українські лайки, хоч і багаті на велику кількість огидних слів, ними далеко не обмежуються. Частим, і часом не менш принизливим, але дуже колоритним, є використання різного роду прокльонів, які, як правило, супроводжуються словами «а щоб ти» та «бодай» (Боже дай): «А най тебе качка копне! А бодай тебе кров нагла залляла… А щоби нижче пояса зціпило за пупа… А щоб твоя дружинонька з кумом повелася… А щоби твоя срака по шву розійшлася… А щоб твоєю мордою просо молотили… А щоб ти гімна наївся! А щоб ти всра́вся, як маленький був… А щоб тебе грім побив… А шоб тобі булька з носа вискочила… А щоб тебе муха вбрикнула… А бодай тебе чорти вхопили… А бодай ти скис! А щоб ти сказився!… А щоб тобі курка на ногу наступила… А бодай тобі повилазило… А щоб ти лу́снув…» Немає змісту перелічувати їх усі. В наш час ці найстрашніші колись прокльони видаються колоритним фольклором, чи не так?
Нині ми збагатились на прояви лихослів'я у середовищі учнів. Це передовсім негативні ознаки тіла і зовнішності: каліка, урод, косий, рижий, кривий, дистрофік, жиртрест, каланча, шланг, тріска; розуму -- дурень, придурок, дебіл, даун; темпераменту -- тормоз, гальмо, ручник, електровіник; характеру -- странний, лох, слабий, клин, штурпак, лопух; психопатологія - ідіот, кретин, псих, шизик, дегенерат; національність - чукча, молдаван, чурка, жидяра. Так само тваринний світ -- корова, свиня, баран, мавпа, скотина, бидляк. Ну й на остаток кримінал, лихі побажання -- фуфло, падло, пішов у пень, штовхай вагони тощо.
І насамкінець -- учительське лихослів'я. Констатація природної нездатності до навчання: придурок, бовдур, тупий, недоумок, бездарний, пеньок, темний ліс, чайник, дебіл у квадраті, тупоголовий, кодло придурків, доходить як до осла, телепень, нездара; констатація невихованості -- нахаба, неслух, брехун, ледащо, паскуда, хами, татари, баби базарні, свині, невмите опудало, фашисти, сволота; неприйняття учня як людини: чмо, зараза, потвора, мразь, гниль, гидота тощо.
Виявилось, що вчителі та батьки на адресу дитини вживають такі вирази, які формально не вважають лихослів'ям. Однак саме вони нерідко є тими "лихими словами", які спричиняють сильний деструктивний вплив на психіку дитини й одержали назву «екзистенціальні»: «Здохла б як була мала», «Краще б я тебе не народила», «Ти тут нікому не потрібний», та «інтенціальні»: «Чому ти не хочеш стати людиною?», «Ти сам не знаєш чого хочеш», «Твоє майбутнє я бачу в оранжевій жилетці», «Ти виростеш таким же дурним (ледарем, п'яницею) як твій батько»; віртуальні: «Цей ніколи не дасть собі ради», «Просто не знаєш, чого від нього чекати», «Робить як мокре горить», «Писала писака, що не розбере й собака», «Від твоєї відповіді можна заснути», «Об нього як об стінку горохом», «У нього нічого не тримається у голові» і т. д.
Лихослів'ям вважаються слова молодіжного сленгу: «блін», «задовбав», «капєц», та всі слова, що завдають душевних страждань. Часте лихослів’я змінює поріг чутливості до нього, і тоді воно сприймається як щось буденне і звичне.
Деградація нації і народу починається зі знівечення мови. Іще Л. Українка казала: «Хто нікчемну душу має, така ж у нього і мова» а в тональність їй і М. Рильський: «Мова – втілення думки. Що багатша думка, то багатша мова».
Усе ж лайку, навіть найвишуканішу, не плутаймо з матюком. Почнемо з того, що матюк не є таким уже й рідним нам, як дехто каже. В одному з найперших словників давньоруської мови слово, яке починається з другої літери алфавіту і позначає жінку відомої поведінки, є присутнім нарівні з цензурними, а пояснюється як похідне від слова «блуд». У такому ж вигляді слово це перекочувало звідси в усі словники російського матюка. Насправді ж тут сталося певне непорозуміння. До цього словника були ще так звані берестяні грамоти. І згадане вище, нині матірне, слово там теж є. Тільки слово це, виявляється, є не чим іншим, як ім’ям демона, з яким споконвіку з різних приводів спілкувалися наші язичницькі пращури. Цей демон мав свою «спеціалізацію». Б… був первісно чоловічого роду, а до його обов’язків входило покарання жінок, які завинили тим, що в медицині називається «сказ матки»…
І всі інші російські матюки мають те саме демонічне походження. Тобто перед нами — реальні імена демонів — утіленого особистісного зла! А наші найдавніші пращури вимовляли їхні імена для того, щоб або догодити їм (приносячи при цьому криваві жертви), або налякати. В останньому випадку до імені демона долучалися інші лайки, оскільки метою людини, яка прагнула відлякати нечисту силу, було довести демонові, що за рівнем розпусти вона, ця людина, здатна дати йому сто очок наперед і знається з поганню, сильнішою й гіршою від нього.
Що ж робимо ми? Ми матюкаємося разом із ближніми, часом з найближчими людьми, тобто кличемо стародавніх демонів просто так, для красного слівця. І між іншим, з тим же результатом, що й пращури, які зверталися до зла, аби покарати когось за провину, — прикликаємо це зло собі на голову день у день, рік у рік. Лихослів’я завдає шкоди всім, хто його чує, але найбільше самому лихослову. Тут ми маємо справу зі силою слова. Кого кличеш, той і приходить. Називаєш людину на ім’я – вона відгукується, виголошуєш ім’я Боже в молитві – Господь відповість, якщо буде Його воля, коли вимовляєш імена демонів, диявола, демонічних сил, відзивається нечесть, яка і супроводжує людину, що лихословить. Християни вважають лихослів’я тяжким гріхом, тому кожен, хто вживає лихі слова, повинен знати: «ні розпусники, ні ідоляни, ні перелюбники, ні блудодійники, ні мужоложники, ні злодії, ні користолюбці, ні п’яниці, ні злоріки ні хижаки Царства Божого не вспадкують вони!» (1Кор. 6:9,10). Необхідно бути обережним у словах і знати, що людина, яка проклинає іншу, насправді накликає прокляття на свою голову, оскільки за Божим законом ми отримуємо те, чого бажаємо іншим. Бажаємо іншим добра – отримуємо від Господа добро (і від людей як правило теж); бажаємо іншим зла – і воно впаде на нашу голову. Ось чому християнин, чуючи лихі слова чи відчуваючи чийсь агресивний настрій, захищає свою душу молитвою, просить Божого захисту від сил темряви.
Та, гаразд, Україна – поліконфесійна країна, не всі тут християни, звернемося до науки, яка є цариною універсальною. Доктор біологічних наук, академік Російської академії медико-технічних наук П. Гаряєв зробив важливе відкриття, яке описав у книзі під назвою «Хвильовий генетичний код». У ході експерименту було доведено, що лайливі слова завдають шкоди оточуючим. Вплив лихослів’я подібний до радіаційного опромінення, коли рвуться ланцюжки ДНК, розпадаються хромосоми. Тобто лайливе слово викликає мутації, аналогічні тим, що спричинені радіацією. Грубими словами можна не тільки вплинути на здоров’я, викликати хворобу, але й убити людину.
Не лише слово, але й лихі думки діють руйнівно. Злодіючи навколишнім, лихослівник може не знати, що найбільшу шкоду він завдає собі і своїм нащадкам. Людські гени «чують» думки і слова, сприймають їх і фіксують у генетичному коді. Огидні слова лихослова фіксуються в ньому, стаючи прокляттям, що викликає погану спадковість. Якщо злість руйнівна, то навпаки, просте, добре слово, вимовлене з любов’ю, лікує. Це ще один результат досліджень П. Горяєва, доведений експериментально. Особливо ж цілюще впливає на організм молитва: силою благодаті виправляються дефекти спадкового матеріалу, ремонтуються пошкоджені мутаціями ДНК, відбувається зцілення людини.
Матюк зустрінеш будь-де – на вулиці, в школі, в кіно, театрі, телепросторі, ним рясніють наші книжки. Багато хто його вже й не помічає. Світ наш став матюкальним. Як же інакше -- психологи вважають, ще й голосно з екранів телевізорів про це розпатякують, що матюк – це хороший засіб для відновлення енергетичного балансу та зняття стресу...
Християнина, який жодної справи не почне без молитви, з проханням заступництва і Божої допомоги, такі визнання безумовно шокують, та в середовищі підлітків, яких часами все ж намагаються зупинити у виразах своєї «дорослості», гадаю, це найгірша, найганебніша підтримка у їхній «правоті»...
Не хотів би закінчувати на мінорній ноті. Нещодавно гостем кафедри психології ЛНУ ім. Івана Франка був харківський психолог Володимир Ананьєв, який ділився своїм досвідом. Він першим в Україні відкрив Кабінет антиматюкальної терапії, й не будь-де, а при студентській поліклініці. Вважає, що лихослів'я, -- така ж шкідлива звичка, як, скажімо, куріння. У молодіжному середовищі звичка ця особливо популярна. Нецензурність, це не просто погана звичка, уживання матюків здатне супроводжувати в організмі активізацію різних вірусів, які багато років «дрімали». Якщо випадок не важкий і не задавнений, достатньо відвідувати клініку один раз на тиждень протягом місяця. Коли хвороба прогресує, то лікування проводиться впродовж шести місяців. Для початку лікар пропонує пацієнтам перекласти нецензурні слова літературною мовою. Він навіть уклав короткий довідник – посібник. Вивчити ці слова – перший урок до успіху в боротьбі з недугою. Перш ніж вилаятись, подумки порахуйте до 3 чи 5. Також замість лайки він увів у лексикон хворих «спеціальні слова», до прикладу, «перманганат кальцію». Кажуть, метод надзвичайно помічний...
