Я отямився в якомусь білому приміщенні, де було багато ящиків. Від них до мого тіла тягнулися десятки проводів. Мені захотілося їх зірвати, але перший же рух викликав сильну, тупу біль, від чого втратив свідомість.
Коли я знову повернувся до тями, біля ліжка стояв якийсь бородань у білому. Він запитав мене:
- Хто ви? Звідки?
Я відкрив рота, але відразу закрив його - я не знав хто я такий!
Бородань знову повторив своє запитання. Моя відповідь була короткою:
- Не знаю.
Той спочатку не зрозумів, про що йдеться:
- Тобто?
- Не знаю.
- Ну що ж, відпочивайте поки що - сказав бородань і вийшов з кімнати.
Залишившись на самоті, я намагався хоть щось зрозуміти з тієї інформації, яку тільки що отримав. Висновок був невтішний: в цьому місці не знають, хто я, звідки і не дають рухатись. В свою чергу мені також невідомі відповіді на запитання, які їх цікавлять. і плюс до всього іншого, я нічого не знаю про своє минуле. Хоча, звідки я взяв, що у мене має бути минуле? Вхопившись за цю думку, я почав заново все аналізувати. Але так і ні до чого й не прийшов. Як може людина, яка нічого не знає, до чогось додуматись?
Розмова і роздуми сильно втомили мене і я поринув у сон...
Наступного дня повторилося те саме - приходив бородань, але не сам, і задавав ті ж запитання. Та я, як і раніше, не міг дати на них відповіді. Така процедура повторювалася декілька днів. Нарешті це мені набридло і люди в білому не приходили п’ять днів. За цей час мене звільнили від тих проводів та трубочок, якими я був сповитий. Це дало змогу хоч трохи рухатись, що скрашувало одноманітні дні, другою розвагою яких була їжа. Їсти мені приносили п’ять разів на день. Але всеодно я був постійно голодний - організм вимагав поживних речовин - так пояснював бородань. Незабаром став відчувати прилив сил та енергії. Ця енергія потребувала виходу, але не знаходила його.
На шостий день відпочинку до мене в кімнату знову зайшов бородань з новим чоловіком у білому. Раніше я його не бачив. Бородань пояснив:
- Пан Семен - гіпнотизер. З його допомогою ми сподіваємося дізнатися відповіді на ті запитання, які вже ставили тобі. Але для цього необхідно, щоб і ти сам цього захотів.
Невідомість тривалий час не давала спокою, і тому я одразу ж погодився.
Наступного дня, прокинувшись, я побачив біля себе красиву дівчину в білому халаті. Не знаю яким чином, але я зрозумів, що вона красива. Захотілося сказати їй про це, та зайшов хлопець, котрий розносив їжу.
Відразу після сніданку знов зайшов бородань з гіпнотезером. Першим знову почав бородань.
- Розумієш, хлопче, учора ми дізналися дещо, але цього недостатньо, щоб мати про тебе необхідні дані. Тому потрібен ще один сеанс.
Я знову погодився. А прокинувшись, знову побачив біля себе ту саму дівчину в білому. Побачивши, що очі відкриті, вона запитала:
- Як тебе звати?
- Не знаю. А навіщо тобі?
- Просто так, заради цікавості, - вона якось дивно глянула на мене, а після паузи продовжила. - Учора, коли гіпнотизер запитував, як тебе звати, ти так страшно кричав!
- Що саме? - відразу кинувся я.
- «Ні! Ні! Не хочу! Не треба!» Щось таке. Я тоді так перелякалася! Що він тебе тільки не запитував, ти лише це і кричав.
- Ну що ж, зараз в крайньому випадку можна зрозуміти, чому вони робили це вдвічі. Та досить про них. Я зрозумів, що ще не скоро дізнаюся, хто я такий. До речі, як тебе звати?
- Оленка.
- Це вже краще. А де я знаходжусь? - продовжив я розпити.
- В лікарні.
- А чому тут усі в білому? - сказав я і одразу ж пошкодував про це - звідки в мене з’явилася думка, що люди можуть бути одягнені якось інакше?
- В лікарні усі так зодягненні. - Оленка була явно здивована моїми запитаннями.
- Значить, не в лікарні усі можуть бути в іншому одязі. - зробив я висновок.
- Ну ти даєш. - здивовано протягнула Оленка.
- Я не правий?
- Ні, правий, але ти що, справді нічого не пам’ятаєш?
- А чому я повинен щось пам’ятати.
Тут знову зайшов бородань. На цей раз сам.
- Як вас звати? - уже я зустрів його цим запитаням.
- Микола. Слухайте мене уважно, пане ікс. Ми використали майже всі можливості дізнатися хто ви такий. Залишилася лише одна - надрукувати вашу фотографію в газеті.
Я не зовсім зрозумів останню фразу і перепитав:
- А це не буде боляче?
- Ні, вам треба лише посміхнутися.
- Зачекайте, зачекайте, у мене знову є запитання. Що означає «посміхнутися»? Що означає «як тебе звати»?
Кінчики його губ піднялися вгору.
- Ось я і посміхнувся. А «як тебе звати» означає, що той, до кого це сказали, має назвати своє ім’я. Ось, наприклад, моє ім’я - Микола, її - Оленка, а гіпнотизера - Семен. Зрозумів?
- Здається.
- А тепер я тебе фотографую.
- А це не боляче?
- Ні, я ж уже сказав, - посміхнувся Микола, - посміхнися.
- Я спробував. - Миколина посмішка зникла. Краще не потрібно.
Потім він підніс до очей якийсь предмет і два рази блимнуло світло.
- Ось і все. Залишається чекати результатів. Якщо ти з нашої місцевасті, то скоро дізнаємося, хто ти є.
З цими словами він вийшов, а я продовжив розпитувати Оленку.
- Як я сюди потрапив?
- Кажуть, що тебе знайшли біля якогось джерела. Ти був майже мертвий.
- А точніше, як це відбулося?
- Тебе знайшов дідусь. Вiрніше - його собака. Він її вигулював. Раптом вона почала гавкати в сторону джерела, а потім заскавуліла і втекла. Її господар глянув, що там таке, і знайшов тебе. Ти лежав головою до джерела на животі, розкинувши руки. В лікарні виявилося, що твій організм сильно виснажений. Це все, що я знаю.
Я задумався. Що я міг робити біля джерела?
Минуло ще кілька днів. Дівчина усе більше і більше подобалася мені. А коли її заміняли інші, мені не вистачало її приємного обличчя і ніжного голосу. Час летів дуже швидко, коли вона була поряд і читала або розповідала щось. Коли мені було незрозуміло, я перепитував і вона пояснювала з чарівною посмішкою. Оленку дуже смішили і водночас дивували мої спроби посміхнутися. За її словами, кожна людина з дитинства вміє посміхатися. А я не вмію. Врешті решт, після всіх моїх спроб вона, як і Микола, порадила не посміхатися. Згодом, трохи подумавши, додала, що я і так симпатичний, навіть коли і не посміхаюся. При цьому відвернулася і сильно почервоніла.
Одного дня, після обіду, коли в моїй кімнаті нікого не було, зайшов якийсь хлопець. Він також був у білому халаті, але з під нього були видні сині штани. Отже, моя думка про те, що можна бути одягненим якось інакше, підтвердилась. Уже від дверей він радісно посміхнувся і сказав:
- Здоров, Божедаре! Як ся маєш? Давненько не бачились. Я тебе скрізь шукав. А ти, виявляється, тут відпочиваєш.
Я спочатку не зрозумів, хто це такий і не знав, що сказати. Мовчанка затягувалася, а потрібно було щось відповісти.
- Здоров, - бовкнув я, і сам не чекаючи цього, добавив, - Славко.
Мене це збентежило, а хлопець розцвів:
- О, а кажуть, що ти нічого не пам’ятаєш.
- Я і справді нічого не пам’ятаю, а твою ім’я злетіло саме.
- Це вже гірше, але все одно, оскільки ти пам’ятаєш мене, то все інше згадаєш. Нічого, все гаразд. Основне, що я знаю, де ти і що з тобою більше нічого не трапиться. Та все таки, Божедаре, де ти був до лікарні?
- Я нічого не пам’ятаю, я ж уже казав! Хоча, зачекай, - тут я спробував ще раз пригадати хоч що небуть. і знову всі зусилля були марними. Та раптом мене поглинула хвиля дикого тваринного жаху. Видно, це відбилося на моєму обличчі, бо Славко перелякано запитав:
- Що трапилося? Щось болить? Може викликати лікаря?
Я силувався щось відповісти, але страх скував мого язика, усе тіло почало труситися, на лобі виступив холодний піт, з рота потекла слина. Тут я скоріше відчув, ніж побачив, як до палати влетів лікар з медсестрою. Одночасно з цим Славко взяв мою руку і почав мене заспокоювати тихим голосом. Від цього по тілу розлилося тепло, воно перестало труситися, страх почав відступати, але сказати що-небуть я все одно не міг. Уже засинаючи, я почув, як лікар кричав на Славка:
- Що ти йому сказав?! Чому його почало трясти?!
- Тихо, не кричіть, він спить. Усе, про що ми розмовляли, ви дізнаєтеся, проглянувши відеоплівку своєї камери. А зараз я піду - мені довелося витратити багато енергії, щоб заспокоїти його.
Я прокинувся зранку наступного дня. Біля мого ліжка сиділа Оленка. Вона посміхнулася мені.
- Як спалося?
- Чудово, дякую.
- Знаєш, нас усіх так схвилювало те, що знайшлася людина, яка тебе знає. Ти ж стільки днів рахувався, як невідомий. А тут раптом - Божедар!
- Мене самого дуже цікавить, як я міг вгадати ім’я того хлопця. Тут щось не те. При ньому мені вдалося хоч щось пригадати. А до того ж я не міг цього зробити.
- Не переживай, Бож! Усе гаразд. Ти починаєш поправлятися і незабаром усе згадаєш.
- А чому Бож, а не Божедар?
- По-перше, деякі імена іноді для зручності скорочують, по-друге, мені так більше подобається, по-третє, у нас, українців, колись давно був король Бож, дуже відома в свій час людина.
- А хто він такий? Розкажи будь-ласка, - попросив я. У відповідь отримав одну з тих чарівних посмішок, які вона так часто мені дарувала.
- Гаразд, слухай. Все це було на початку нашої ери, або як кажуть інакше, по Різдву Христовім. Сармати, перемігши царських скитів, почали панувати на півдні України. Внаслідок зміщання скитів і деяких сарматсьих племен утворився новий народ - готи. Готи, нащадки слов’ян, яких назиають скитами, і сарматів, створили сильну готську державу. Готи були войовничим плем’ям, як і їхні предки. Вони вели війни з усіма народами Північного Причорномор’я і не тільки. На період становлення готської держави припадає відновлення військової могутності слов’ян, які на той час уже були відомі як венеди. Пізніше на них казали - анти.
Так ось, готи обклали венедів даниною, досить важкою і ганебною. А через деякий час племінний союз венедів обирає своїм князем Божа - сильного, розумного і досвідченного чоловіка. Першою його справою було те, що він послав для готського короля в данину лише меч. Це означало війну. Готи зібрали своє військо і рушило на венедів. Та ті вже були готові до цього. Готів на Змієвих валах зустріли дружини союзу венедів. Битва була довгою і важкою. Та, врешті врешт, венеди перемогли. Незважаючи на це, готи не змирилися з поразкою. Вони зібрали нове військо і знов пішли на венедів. і знову на Змієвих валах воїни Божа зустріли їх. Відбулося дві великі битви. В обох Бож перемагав. Тоді готи вирішили діяти хитрістю - вони вдали, що відступають. Венедські князі повірили, що вороги злякалисяїх і втікли. Через те й розійшлися зі своїми дружинами по домівках. Один Бож не повірив у цю хитрість і залишився зі своїми воїнами.
Довідавшись про це, готи напали на венедів. То була страшна битва. Чисельно переважаючі готи довго не могли перемогти дружину Божа, який зі своїми синами бився нарівні з усіма. Багатьох готів вони тоді навіки заспокоїли. Та все-таки були переможені. і готський князь наказав розіп’яти Божа разом із синами і сотнею воїнів. Їх розп’яли на змієвих валах, обличчям до слав’янської землі. А готи знову стали брати данину з венедів. Та недовго. Наймолодший син Божа привів із Скандинавії родичів - свевів, по дорозі прихопивши інших північних слов’ян. Вони знову зібрали племена українів докупи і, розбивши готів, підкорили їх собі. Утворився новий племінний союз - гуни. А на чолі нього став той самий син Божа, якого прозвали Богдан Гатило.
Ось і все, що я знаю про Божа.
- Небагато, але хоч щось.
Тут, як завжди невчасно, зайшов хлопець із сніданком. Я з апетитом поснідав. А після цього зайшов Микола.
- Здоров, Божедаре. Як почуваєшся? Учора ти так невчасно заснув, що ми не встигли нічого тебе розпитати. Дозволиш мені зробити це зараз?
- Гаразд, - сказав я, після чого на мене посипався град запитань, на які я не знав відповіді. Тоді бородань видавив із себе тихо:
- Ну що ж, приготуйся, - і вийшов з кімнати.
Минуло кілька хвилин. Я почав хвилюватися. Та тут зайшов Славко, а за ним якась жінка і чоловік середніх літ, а тоді й Микола. Побачивши мене, двоє незнайомців розцвіли.
- Божедаре, синку! - кинулася до мене жінка.
- Вибачте? - не зрозумів я. Вона здригнулася, її розгублені очі бігали то на мене, то на незнайомця, то на Славка. - Вибачте, я не зрозумів останнього слова, повторіть, будь-ласка.
- Син - ку, - затинаючись, протягнула вона, ще більше розгублюючись. А потім густо почервоніла і заплакала.
- Як, ти зовсім нас не пам’ятаєш? - докинув і своє слово незнайомець. - Ми ж твої батьки!
Він ще щось говорив, та я його не чув. Я розумів, що їхні слова можуть бути правдою, та все одно нічого не міг для себе вияснити. Роздуми ні до чого не привели, як і раніше. Я весь напружився, на лобі виступив піт, губи були прокушенні, кров текла по підборіддю, а з мого минулого нічого не випливало. Раптом хтось витер кров з моїх губ. Це вивело мене із заціпеніння. Я відчув біль в губах і побачив, що усі з переляканими очима дивляться на мене.
- Я нічого не пам’ятаю
Жінка здригнулася, ніби від удару по голові, а в очах чоловіка промайнула радість. Хоча, можливо, я і помилився, бо в ту ж хвилину він з болем в голосі, майже плачучи, сказав:
- Як же так? Забути батьків і нічого не пам’ятати! Можливо матір хоч ти пам’ятаєш? Спробуй, згадай! Синку, цього не може бути, - при цих словах він підійшов до самого ліжка, пхаючи перед собою жінку, яку назвав моєю матір’ю. Але та якось затравлено дивилась на мене, що я навіть пошкодував її.
Тут я глянув у її очі і побачив у них злість. Злість, яка межувала з люттю. Можливо, то були не її очі, не знаю. Те невгамовне почуття перелякало мене. і тут я помітив, що знаходжусь у якійсь іншій кімнаті. Усе в ній було мені знайоме. Я мав би радіти з того, та страх і злість заливали мої груди. Мати виросла перед мною, і я ледве сягав її пояса. В одній руці в неї був ніж, а в другій - ремінь, грубий шкіряний ремінь. Я знав, що ремінь мого татка і вона взяла його, щоб бити мене. Удари сипались один за одним. Після кожного удару мати повторювала: «Я тобі покажу, як підглядувати куди не треба! Спробуй щось сказати для свого батька! Я тебе уб’ю!» Біль стала нестерпною, спина, ноги, руки, щоки - усе горіло вогнем. Не в силі триматись, я вчепився за ремінь і закричав:
- Тату, таточку! Допоможи!
Не змігши вирвати ремня, мати б’є мене ножем по голові. Я сіпаюсь від болю, розтискаю руки, - хапаюсь за голову і відчуваю, як щось тепле заливає мої долоні, стікає на обличчя і ...знову бачу перед собою стіни лікарні, перелякані обличчя матері, незнайомця, Славка і Миколи. Під пальцями відчувався шрам, довжиною сантиметрів з п’ять, а з очей текли сльози.
Відійшовши від шоку, я тихим голосом сказав:
- Так, ти моя мати. Я згадав ту ніч, коли вперше побачив тебе з цим.
Жінка і чоловік стали білими, як одяг лікарів. Славко з подивом переводив погляд то на мою матір, то на мене. Вона швидко опанувала себе і знову почервоніла. Її обличчя прийняло холодний зверхній вигляд. і вона зло кинула мені:
- Я ніколи не любила ні тебе, ні твого батька! А зараз ти мені і сто років не потрібен! - після чого вибігла з кімнати. Її чоловік кинувся за нею. Славко з лікарем чекали, що я скажу. Після роздумів я видав:
- Колись вона була значно красивiшою, зараз уже не те.
Микола здивовано глянув на мене - моя мати і зараз була дуже красивою.
Незважаючи на те, що за попереднi днi я значно змiцнiв, моє тіло втомилося. I я вирiшив поспати. Уже засинаючи, я почув голос Славка.
- Нiчого, Божодаре, не переживай, якось воно буде. Я незабаром прийду за тобою. Чекай на мене.
Судячi з усього, мiй сон був дуже довгий, бо коли я прокинувся, бiля мене сидiла незнайома медсестра. Вона сказала, що я проспав двi доби. Цей ранок пролетiв як попереднiй, а пiсля обiду принесли телевiзор. По ньому щось показували. Медсестра дуже смiялася з того. Менi закортiло дiзнатись, чому вона смiється, та вона не пояснила. Тодi, щоб не вiдставати вiд жiнки, я і собi почав смiятись. Можливо, у мене не вийшло, бо медсестра якось неприємно глянула на мене і пробурмотiла тихо, думаючи, що я не чую: «Дибіл».
Я не зрозумiв значення слова, але вiдчув, що воно погане. Це змусило мене закрити рота. I я почав спостерiгати за тими сюжетами, з яких смiялась жiнка. Хоч я втратив пам’ять, але не втратив здатностi спостерiгати і аналIзувати. Чим довше я цим займався, тим бiльше менi не подобався смiх. Його викликали тi епiзоди, в яких комусь було боляче, коли у когось щось не виходило, коли когось ображали. I я прийшов до висновку, що люди смiються, тодi, коли комусь погано. А на довершення на екранi з’явився оскал зубiв собаки. Менi здалося, ще цей оскал подiбний до смiху. I чим бiльше я над цим думав, тим бiльше впевнювався у своїй правотi.
Комедiя залишила неприємний осадок у душi.
Минув тиждень. Менi дозволили гуляти, а Славка все не було. А вiн пообiцяв в невдовзi прийти. На мої розпити про нього, усi якось вiдмовчувались, або вiдповiдали загальними фразами. Тодi я попросив Оленку дізнатися щось про нього. Та й навiть вона не добилася нiчого путнього.
Минуло ще п’ять днів. Ми з Оленкою стали добрими друзями. Раз на день я з нею гуляв по саду, який ріс біля лікарні. Менi вдалося вияснити, що їй двадцять років, вона любить музику і книги, особливо фантастику, і що в неї немає друзів. Оленка любила говорити, але не про себе. і мені довелося мало що не щипцями витягягувати цю інформацію.
В тi часи, коли я залишався на самотi, я слухав музику і чекав на Славка. Не знаю, чому менi так хотiлося побачити? Але я чекав на нього. і ось вiн з’явився. Його лице здалося мені похудівшим, під очима з?явилися тіні, яких ранiше не було. З цим сильно контрастували Славкові очі - вони свiтилися радiстю. - Привіт, Божедаре! Ти чудово виглядаєш! - Здоров, Славко. Щось довго тебе не було видно.
- Та, дрiбниці. Саме головне, що я тепер можу тебе забрати без ніяких перешкод.
- Як це?
- Ну, будеш жити в мене, а не в лікарні. Звичайно, доки не згадаєш усе.
Його пропозицiя мене зацiкавила. В цих чотирьох стінах я нiчого не зможу згадати. А у Славка буде можливiсть розмовляти з людьми, якi мене знали. Раптом щось і вийде. Оленка якось сказала: «Хто не ризикує, той не п”є шампанського». Ризикну.
- Я йду до тебе.
По дорозі Славко розказував плани на найближчий тиждень.
- Перших два днi я буду знайомити тебе з мiстом. Ми будемо ходити по кiнотеатрах, дискотеках. Тодi поїдемо в лiс. Там проведемо кiлька днiв. Звідти я перетелефоную Ольвiї, - тут вiн зробив паузу, чекаючи на мою реакцiю, але я не зреагував, і Славко продовжив, - твоїй дiвчинi. Побачиш, вона прибiжить дуже швидко, як тiльки дiзнається про тебе. Крiм неї покличемо друзiв, вiдмiтимо твоє повернення. Усе буде чудово!
Кiлька хвилин ми їхали мовчки. I щоб якось заповнити паузу, я поцiкавився:
- Слухай, Славко, тiльки не ображайся, розкажи звiдки ми знаємо один одного.
Вiн сумно посмiхнувся.
- Ну, що ж, цього необхiдно було чекати. Але я усе-таки надiявся, що ти сам усе згадаєм. Розумiєм, я ставив себе на твоє мiсце, і тому уявляю, як буде виглядати моя розповiдь зi сторони. Твоє дiло вiрити чи нi, але знай - я розповiдатиму лише правду.
Ми познайомились у першому класi. Але тодi були просто однокласниками. Ти і я були такi, як усі. В кiнцi другого класу тебе дуже сильно побили якiсь хулiгани, порiзали голову. Пiсля цього ти став дуже замкнутим у собi. Ти почав дуже сильно видiлятися у класi, триматися осібно, ні з з ким не товаришував. А через рiк я став козлом вiдпущення. Це сталося так раптом, що я навiть не зрозумiв чому. Можливо, тому, що був самим слабким. Мене часто ображали, били. Тебе також недолюблювали, але не чіпали, бо ти був самим сильним. А я постiйно приходив додому в синяках і в порваному одязі, за що мене били батьки. Таким чином за дуже короткий строк я став переляканим звірятком. Чим далi все це продовжувалось, тим бiльше мене цькували, тим частіше в мене з’являлася думка накласти на себе руки
і ось, уже пiд кiнець четвертого класу, за мiсяць до лiтнiх канiкул, на мене знову накинувся весь клас і почав лупцювати. Вони могли б мене забити, якби ти не кинувся на допомогу. А ось чому? Я й досi не знаю. Ти дуже швидко впорався з ними. На другий день ти зачекав мене бiля школи і ми перед самим уроком зайшли до класу. Усі наші були в зборі. Вони сподівались якось вiдігратися. Але ти їм сказав, що якщо хтось мене якось образить або зачепить, то матиме справу зі мною.
З того часу ми сиділи за однією партою, ходили разом до школи і з неї. Ти допомагав мені в навчанні. Я думав, що мене вже ніхто не зачепить, але я помилився.
Це сталося в останнiй день навчання. Ти кудись пішов. Усі вiдразу кинулись на мене. Не знаю, як ти довiдався про те, що дiється в класi, але уже через декiлька секунд твої кулаки опускалися на наших однокласників. Я нiколи не думав, що ти вмієш так битися. Один проти вісімнадцяти! Як вони отримали! Самий перший, хто підскочив, пішов додому з вибитим зубом. Нашi «друзi» лiтали по кабiнету, як літаки. А коли Василь взяв проти тебе грубу вчительську указку, ти переламав її на ньому чотири рази.
Ви билися б ще довго, якби не зайшов викладач. Тебе звинуватили у всіх смертних гріхах і поставили незадовільну поведінку за рік. Ця ж бійка мала для мене велике значення – я був познайомлений з твоїм батьком. З того часу ми почали вивчати рукопашний бій разом. За літо я став значно сильнішим, і коли на початку п`ятого класу нас знову хотіли набити, ми так надавали ,що нас назавжди залишили у спокої. Зтих пір ми з тобою дуже сильно здружилися. Моє навчання пішло угору і тепер мене удома навіть хвалили. Усе було добре до шостого класу. Через два тижні після того, як ми пішли до школи, загинув твій батько. Звичайна автокатастрофа. Його смерть була великим горем для тебе. Ти став якийсь не такий. Хоч ми і раніше були великими друзями, я відчув, що ти чогось не договорюєш. Ти впав в депресію. Тебе цікавили лише тренування і навчання. Я, як міг, намагався допомогти тобi.
Так було два чи три роки. I лише на Новий Рiк, у дев’ятому класі ти став таким, як і ранiше. Хоча не зовсiм. Смерть батька залишила на тобі вiдбиток - ти перестав сміятися. З того часу я не бачив твоїх посмішок.
Ти був самим красивим хлопцем у школі. Дiвчата одна поперед одною намагалися сподобатись тобi, але їм цього не вдавалося. Я помiтив, що ти недолюблював усiх дiвчат. Нiхто цього не помічав, тiльки я, оскiльки знав тебе краще за інших.
Ми закiнчили школу із золотими медалями і поступили до медичної Академії. Там ти познайомився з Ольвiєю. Вона бiгала за тобою, як прив”язана, а ти не звертав на неї уваги. Та в кiнцi кiнцiв вона чимось привернула тебе до себе.
Академiю ми закiнчили з вiдзнакою. Нам запропонували добре оплачувану роботу у чудовiй клiнiцi.
До свого зникнення ти планував одружитися з Ольвією. А як буде тепер - я не знаю. Ось і все.
- Чому я зник?
- Ось це для нас необхiдно буде вияснити. Але для початку ти знову ознайомишся з мiстом і околицями.
З цими словами Славко увімкнув музику. Музика... Що вона менi нагадує? Я вiдчув, як танцювальні ритми змушують швидше рухатись кров, скорочуватись м?язи. Я зрозумів, що з цією музикою в мене повинне бути щось пов’язане. Але що? Вiдповідь на запитання дав Славко. Вiн глянув на мене і посмiхнувся.
- Ти зовсiм не змінився. Ми проводили тренування пiд таку музику. 3а твоїми словами вона надає тобі нової енергiї.
Тут Славко рiзко повернув кермо і ми заїхали на подвiр’я перед красивим двоповерховим будинком.
- Ось ми і вдома. Пiшли, я покажу тобi, що тут до чого.
За ту годину, яку вiн знайомив мене із своєю садибою, я постiйно намагався що-небудь пригадати. I знову марно. Тоді я сказав собі, що необхiдно залишити будь-якi спроби згадувати. Пам’ять повинна прийти сама. А й справді, навіщо менi спогади? Що я робитиму з ними? 3 тих крупинок інформацiї, що я отримав, можна зробити висновок про моє досить невеселе буття. Зараз я щасливий, бо мене не гнiтить тягар спогадів. Я можу розпочати зовсiм нове життя.
На кiнець Славко привiв мене до однiєї з кiмнат і сказав, що я буду тимчасово в нього жити. Ознайомившись зi своїм майбутнім лігвом, я вiдчув сильний голод і сказав про це товаришу.
- Тодi пiшли, допоможеш менi приготувати обiд.
На кухнi я намагався допомогти Славку, та у мене мало що виходило. А вiн смiявся з мене
- Нічого, працюй, працюй. Навчишся.
Пiсля цього, напевне, щоб ще бiльше посмiятися, Славко дав менi чистити цибулю. Я чистив, а потiм рiзав її, витираючи сльози з очей. Та всеодно, вневдовзi я уже нiчого не бачив. Тодi я розповiв кухарю про своє дослiдження смiху.
- Що ж, якщо ранiш ти просто не сміявся, то тепер уже в тебе є ще й пояснення, чому не варто смIятись. Не буду, Божедаре, доводити протилежне, лише скажу свою думку про це. Так, ти правий, смiх однiєї людини, викликаний стражданням, або невдачею іншої. Я також колись помiтив причини сміху. Але не смiються лише святi. Подивись лишень на християнськi ікони - немає жодного усмiхненого обличчя. В деяких релiгiях і церквах смiх взагалi заборонений. Я вважаю, що святi, втративши емоцiї, втратили себе як людей, втратили основнi ознаки людини. Хоч кажуть, що смiх вiд диявола, людина без нього не обійдеться. Ті, у кого немає почуття гумору, дещо обмеженi. Я не межу повнiстю висвiтлити своїх думок, оскiльки ще ні разу не обмiрковував цю тему, та, думаю, ти зрозумiв, що я хотiв сказати. I не ображайся, коли хтось дружньо покепкує з тебе - смiх допомагає виправляти поганi вади.
Я в дечому погоджувався зi своїм товаришем, але як можна оцiнити сміх, не вмiючи посмiхатися i втративши почуття гумору? і тут, як останній аргумент Славка, мені пригадалося лице Оленки, коли вона смiялася. Яка вона була красива у такі моменти.
- Слухай, Славко, а що означає «Дибiл»?
- Де ти це почув?
- На мене так сказала одна медсестра’.
- Ну, - вiн зам’явся, - це ...так називають хворого.
- Зрозумiло. - Я був цiлком задоволений вiдповiддю.
Пiсля обiду Славко повiв показувати мiй будинок. Що мене найбiльше порадувало в ньому, то це велика кiлькiсть магнітофонів, програвачів, плєерів, а також записiв. Але ще бiльше я здивувався, коли побачив цiлу шафу спецiально пристосованого до носiння плеєрiв одягу. Випереджуючи моє запитання, Славко пояснив:
- Ти дуже любив слухати музику в самих рiзних ситуацiях. I цей одяг був спецiально пошитий для таких випадкiв.
Потiм ми пішли на стадiон, пограли в баскетбол, а звiдти додому дивитися телевiзора - для запального розвитку, як пояснив Славко. За телевiзором ми провели вечiр.
На ранок другого дня менi було запропоновано поснiдати в одному з ресторанiв мiста. Там Славко познайомив мене з культурною програмою на день - мої улюбленi мiсця, обiд в кафе, кiнотеатр, дискотека і сон.
Першим на черзi був став. До нього було досить далеко і я сильно втомився, доки дiйшов туди. На нашому боцi була висока гора, частково вкрита лiсом. З неї вiдкривався чудовий краєвид: великий став з прозорою водою, лодочна станцiя на ньому, якiсь будiвлi на дамбi, садки на другому березі. А далеко за спиною лежало мiсто. Його будинки здавались іграшковими з такої вiдстанi. Я довго оглядав місцевість. ПотIм Славко запропонував спуститися до низу i пообiдати в кафе, що на дамбi. По дорозi ми зайшли на лодочну станцiю i взяли катамаран.
Десь за сотню метрiв вiд берега я глянув у воду i побачив чиєсь лице. Воно посмiхалося до мене такою злою посмiшкою, що я геть вiдхитнувся. Та, незважаючи на це, менi почувся полос: «Ми ще зустрінемось!» - I громовий смiх.
- Що трапилось? - запитав Славко.
- Там, у водi якесь обличчя.
- То могло бути твоє вiдображення.
- Ні, це було не воно.
- А ти бачив себе у дзеркалі?
- Ні.
- В такому випадку ти побачив самого себе у водi.
- А як же голос? А сміх? Я не вмiю смiятись.
- Це вже бiльш цiкаво. I що ти почув?
- «Ми ще зустрiнемось».
- Божедаре, спробуй пригадати, чи не було чого на тому обличчi.
- Ні, не було, це точно.
- Цікаво, - протягнув Славко, гайда до дамби. і не дивись у воду.
Там він поставив мене перед дзеркалом.
Дивись! Це зображення ти бачив у воді?
- Ні, хоча й подібне.
- Дивно. Гаразд, будемо рахувати це нез?ясованим фактом. Намагайся не думати про нього.
Я намагався. Весь день Славко водив мене по місту і як дитині усе пояснював та розповідав.
Увечері ми зайшли в один бар, щоб поїсти. Там до нас зарвався один п?яничка. Спочатку він просто вигукував образи в нашу адресу, а потім замінив язик руками. Цього було досить, щоб Славко відключив його ударом в щелепу. Але п?ятеро здорованів із палками і ножами тільки цього і чекали. Вони вискочили із-за свого столика і кинулись до нас. Перші двоє не встигли навіть підняти свої ломаки. Мій друг із криком вложив їх ногами в стрибку. Третьому, з ножем, він зламав руку. Четвертий та п?ятий попадали з переламаними ребрами. Славко став у стійку, сказавши при цьому: «Наступний!»
Бажаючих не виявилося і ми продовжили вечерю. Міліція прибула лише тоді, коли ми виходили з бару.
- Я привів тебе сюди, щоб ти заново познайомився з цим районом і його законами. Запам?ятай першу істину - в таких місцях не діє розум. Єдиним аргументом тут є сила. Ще твій батько вчив нас такому закону: «Найкраща бійка та, що не відбулася». Але навіть він оговорювався, що існують такі місця і люди, на яких це не діє. Цей бар, район якраз і є таким місцем. Можливо і тому його прозвали Шипкою. Тут рахується, що коли ти не відповідаєш ударом на удар, ти є слабким і з тебе можна горщики ліпити. Та навіть, щоб відповісти, так як я сьогодні, необхідно бути впевненим в собі, інакше в будь-яку секунду може з?явитися зайвий отвір. Тут не проходить принцип воїнів: «Сильний не зачіпає слабкого без великої необхідності». Воїн не стане звертати увагу на образи - це вважається нижчим його гідності. Шипка - це зовсім інше місце. і щоб довести правдивість своїх слів, я заведу тебе на шипківську дискотеку. Але попереджаю, будь готовим утікати.
Судячи з кількості людей, танці були в самому розпалі. Кинувши мені: «Роби, як я», Славко попрямував до вільних стільчиків. Зручно вмостившись, я став чекати подальших подій. Результати не забарилися. Через п?ять хвилин до нас підійшли двоє здорованів.
- Гей ви, шмаркачі, ви зайняли наші місця.
Ми пересіли.
- Зверни увагу - поряд пустує ще п?ять стільчиків. - шепнув мені товариш.
Тут один з пари, побачивши наше перешіптування, гаркнув, заглушаючи музику:
- Вам щось не сподобалось?
Ми змовчали. Тоді він підхопив Славка за руки і підняв над підлогою.
- Я до тебе звертаюсь, чи ні?
- Поклади, де взяв, - так, щоб можна було б добре почути відповідь.
- Повтори, що ти сказав! - здоровань явно здивувався.
- Поклади, де взяв.
- Аж ти ж со... - тут його слова перервав хрускіт зламаної кістки і власний крик болю.
Не пройшло і двох секунд, як пролунав свист. Музика замовкла. Молодь почала кучкуватися, а до нас підійшло десятка з два юнаків із різноманітними предметами в руках. В ногах у Славка корчився бугай з переламаною рукою, а його товариш виймав з-за пазухи мачете.
- Слухай, я бачу, ти не знаєш, з ким ти зв’язався. Я з бригади Ведмедя. Ти дорого заплатиш за свої вибрики. Ведмідь власноруч пообрубує тобі кінцівки.
- Такі заявки не роблять честі ні тобі, ні твоєму Ведмедеві. Давай краще розберемося, чому мені довелося застосовувати силу.
- Ні не буде по твоєму.
і з цими словами він кинувся на Славка. Морно. Від першого ж удару мачете вилетів з його рук і застряг у підлозі, а удар ногою в груди відкинув невдаху на гурт юнаків.
Скориставшись їхньою розгубленістю, ми вискочили з приміщення. Пробігши по вулицях зо три кілометри, я зупинився. Переслідувачів не було.
- Ну що скажеш? - запитав Славко.
- А як тут можна жити?
- Дуже просто - або ти сидиш вдома, або вступаєш в якусь бригаду. і на решті, ти завжди можеш виїхати звідси.
Доки ми йшли додому, я обмірковував події дня. Якось по дурному все було - як не сварка, то бійка. Чому люди не можуть жити, не ображаючи один одного? Ні, місто не для мене. Краще лишитися десь на природі, на самоті, відпочити від цієї ненависті та зла.
- Славко, ти казав, що десь у лісі у нас є будиночок.
- Я зрозумів. Завтра зранку по крамницях, а тоді - на віллу.
і ми зробили так, як він сказав.
Як тільки я освоївся в будинку, Славко повів мене по лісових стежках.
Ліс... Як це чудово! Чисте повітря, співи птахів, річка, запахи природи. В лісі буяло життя. Життя відчувалося на кожному кроці. і його енергія незабаром передалася і мені. Я відчув, як мої м’язи наливаються силою, кров грає в жилах і потребує руху, дій...
Два тижні, проведені в лісі, повністю оновили мене. За цей час я відпочив від міста, забув про проблеми з пам’яттю. Ми з другом спілкувалися з Природою. і це спілкування робило нас щасливими.
і ось настав останній день нашого перебування в лісі. Я вирішив на прощання пройтися по хащах. Я йшов по своєму улюбленому маршруту, як я відчув спрагу. і тут очам відкрилося джерело. Звідки воно взялося? Раніше його тут не існувало. Та як би там не було, на схилі горбака, з під старого пенька витікав струмок. Я почав набирати воду в долоні і жадібно пити. і саме мене виникло відчуття, що хтось дивиться мені в потилицю.
Розiгнувшись, я побачив перед собою очі. Спочатку було незрозумiло, кому вони належать. Але згодом, вималювалася фігурка дiдуся. Дивний якийсь дiдусь. I очi у нього дивні. Якби не вони, я б нi за що не помiтив би його. Ми простояли, дивлячись оди’н на одного, хвилин п’ять. Тодi дiдок сказав:
- Здоров, Божедаре. Як справи?
- Добрий день. Нормально.
- Мiй знайомий, Водяник, просив мене сказати, що для того, щоб повернути втрачене, тобi необхiдно доробити недороблене. Iнакше рiвно через рiк ти помреш.
Тут очi заблищали i зникли, а я стояв перед своїм будинком. Славко, вислухавши цю історiю, почухав потилицю.
- Ну «повернути втрачене» означає повернути пам’ять. А ось що означає «доробити недороблене»? Я, наприклад, не знаю. Давай подумаємо так: пiд словами «доробити недороблене» ми маємо розумiти по-перше: ця справа важлива для тебе, по-друге: вона проводилась тобою в таємниці навiть вiд мене i, в кiнцi кiнцiв, по-трете: вона має зачiпати інтереси Водяника, значить це пов?язано з мiстикою. А як пов’язати тебе i мiстику, я нiяк не допетраю. За моєї пам’ятi ти цим не займався. Отже, необхідно розпитати усiх наших знайомих. Тому ми ідемо в мiсто.
Швидкiсть автомобiля дорiвнювала моєму нетерпiнню дiзнатися, що означає «доробити недороблене». Усю дорогу їхали мовчки. I лише, коли ми були на мiсцi, Славко заговорив:
- Я тут подумав i накидав грандiозний план. Слухай: сьогоднi ввечерi до нас приїдуть усi наші знайомi. Надiюсь, для них знайдеться мiсце. Але для цього менi потрiбно обдзвонити їх усiх i поїхати в один ресторан, де зможуть прийняти наше замлвлення i забезпечити всiм необхiдним - тут вiн замовк і глянув на мене. - Тебе у такому станi залишати самого не можна. Може щось трапитись. Але й узяти з собою я не маю змоги. О! Я затолефоную Ольвії. А ти поки що подивись телевiзор.
I вiн зник у другiй кiмнатi. А я виконав його пораду. Та вже через п’ять хвилин мене буквально кидало з одного кутка в інший. Незабаром я все згадаю! В грудях вирувала енергетична буря, ноги зробилися ватними, починали трястися руки. I тодi, щоб хоч якось позбавитися вiд цiєї лихоманки, я почав вiдтискатися вiд підлоги. Чим бiльше вiдтиснусь, тим швидше перестане тiпати. Десять... Двадцять... Тридцять... Досить непогано для ослабленого тіла! Шістдссят... Сiмдесят... Просто чудово! Сто... Сто десять... Тут з-за дверей з’явилась голова Славка: «Ну-ну», i зникла... Сто п’ятдесят... Серце виривається з грудей, по обпиччю тече пiт, дихання нагадує ковальськi мiхи... Двiстi! Я вiдтиснувся з останнiх сил i впав на спину. Кров молотками стукала в скронях, руки онiмiли вiд перенапруження. А тепер головне розслабитись. Що ж, у мене досить непогано вийшло. Завдяки вiдтисканню я заспокоївся. Отже коли нервуєшся, потрiбнi фізичнi навантаження.
Напевно я так довго лежав, бо коли зайшов Славко, він сказав:
- Я зателефонував до вiсiмдесяти трьох чоловік. Вони будуть сьогоднi о сьомiй. Ти пiди одягни чорний смокiнг. Через десять хвилин приїде Ольвiя. А я поїхав у ресторан.
I вiн зник за дверимя. Була перша година дня. Знову чекати. Чекання... Чорт забирай, я так поїду. Хоча куди далi можна вже поїхати? Хіба що до шизофренiї, або дибілізму. Ага, саме так. Спочатку буде шизофренiя, а тоді дибiлiзм. I я уявив себе дибiлом. Захоплююче видовище! Тільки ось звiдки я знаю про шизофренiю і дибілізм? А, до бiса всiлякi запитання, незабаром я знатиму все! Тпру-у, розiгнався. Славко сказав’ одягнути смокiнг.
Це недобре ВIДЧУТТЯ з’явилося у мене вже тодi, коли я одягнувся. Воно належало до тих, якi не пiддаються описовi. Ранiше менi не доводилось стикатися з таким станом, тому я списав його на хвилювання. Днвне якесь вiдчуття - чим ближче, я знаходився до вхiдних дверей, тим бiльш воно посилювалось.
Минуло вiсiм хвилин пiсля вiд’їзду Славка, коли я почув шум мотора. I тут в кiмнатi з’явилася ТIНЬ. Вiдчуття небезпеко зросло.
Машина заїхала в двiр i зупинилась... ТIНЬ набирала обрисiв чоловiчої фiгури. З кожною секундою менi ствало все гiрше i гiрше.
З машини вийшла дIвчина. Було ясно, що це Ольвія. Від захоплення я вiдкрив рота, i в ту ж секунду вiдчув нестачу кисню. До нього призвела не дiвчина, а ТIНЬ. Я нутром вiдчував це.
Чим ближче Ольвiя, тим реальнiша ТIНЬ. Менi стало страшно. I тут я пригадав, що ця сама ТIНЬ з’являлося до мене в лiкарнi. Та легше вiд цих здогадiв не стало. З кожною миттю було все важче i важче рухатись. В ту ж секунду, коли зайшла Ольвiя, я побачив обпиччя ТIНI. Ні, це вже була не ТIНЬ - це був той, кого я бачив у ставку. А який вiн красивий! Та в тiй красi є щось страшне. Що саме? Цього я не мiг зрозумiти.
Ольвiя з самого порогу кинулась до мене, щось радiсно щебечучи. Але я уже не чув її. Я чув ЙОГО смiх, диявольський паралiзуючий смiх. Дiвчина нiжно обнiмала i цiлувала мене, а менi не вдавалося зрушити з мIсця. Я так і стояв, завмерши, дивлячись на НЬОГО i слухаючи ЙОГО смIх. I тут вiн заговорив:
- Запам’ятай, ти! Вона нiколи не буде твоєю. Вона створена не для таких ідiотiв, як ти, - вiд його низького голосу по кiмнатi розходилась луна, а у мене пiдкошувались ноги. I волосся ставало сторчма. Ольвiя, здавалось, не чула й не бачила ЙОГО. А ВIН продовжував говорити:
- Я, володiтиму нею, володiтиму тобою, володiтиму всiм. I нiщо не завадить менi, у цьому.
ВIН почав наближатись. Я силкувався якось протистояти, але марно. ВIН пiдходив усе ближче. I я вiдчував, як з кожним ЙОГО кроком з мене витiкає сила. Моє обличчя перекосилося вiд жаху, очi вирячились, з рота потекла слюна, руки почали трястися. ТIНЬ закривала мiй мозок.
Ольвiя, побачивши, як я змiнююсь, вiдскочила в сторону. Накiнець я мiг почути її слова.
- Божедаре, що трапилося? Боже, Божедаре, що з тобою?
Я мовчав, дивлячись, як ВIН наближається до мене. Ольвiя шарпнула за руку.
- Божедаре, ти чуєш мене?
Я не мiг нiчого вiдповiсти - язик вiдмовлявся рухатись.
- Гоподи, вiн же епiлептик! 3 ким я зв?язалась?! НавIщо менi такi красені-ідіоти?! Нехай шукає іншу дурочку, яка за ним бiгатиме! - останнi її слова я чув крiзь ЙОГО диявольський смiх. А коли Ольвiя вибiгла з кiмнати, цей смiх молотом гупав мене по головi.
Не в силах зробити що-небуть інше, я глянув ЙОМУ в очi. Очi! Я зрозумiв хто ВIН такий. Почуття трiумфу охопило мене. Я усе згадав!!! Та в наступну мить ТIНЬ повнiстю накрила мiй мозок. Я впав на диван i чорна безодня розверзлась передi мною.
Вiдчуття зовнiшнього свiту повiльно поверталося до мене. Спочатку я почув бiй гсдинника. Тодi вiдкрив очi. Розмальована, стеля, лампочки, я лежу на диванi. Стрiлки годинника показують шосту. Чому я тут? Що це за будинок? Що зi мною? Голова наче в туманi.
Я лежав, набираючись сили, хвилин десять, пiсля чого встав i пройшовся по кiмнатi. Цiкава, приємна кiмната, але незнайома. Навiщо менi тут бути? Краще вийти звiдси. Це будинок неприємний, в ньому є щось лихе.
Я вийшов і пiшов по вулицi. Подалi вiд того будинку. Але куди? А яка різниця? Головне рухатись.
Я проходив по вулицях, якi вражали красотою своїх будинкiв. Змінювались будинки, змінювались вулицi, а я усе йшов i йшов. В кiнцi кiнцiв почало темнiти. Менi захотiлосй спати. Перше ж дерево стало моїм ложем.
Сон був перерваний шумом. Починався новий день. Що робити далi? 3ахотiлося їсти. Я вирушив у дорогу в пошуках їжi. Незабаром почувся запах чогось смачного. У животi забурчали. Запах вивiв мене на Їжу. Це був возик з гаряиими сосисками. Час вiдчасу якийсь перехожий пiдходив до нього i чоловiк рокiв тридцять видавав їм чергову порцIю. Я пiдiйшов і собi.
- Дайте і менi сосисок.
- П’ятдесят.
- Що п’ятдесят?
- Як що? Грошi давай!
- А що таке грошi?
- Ти здурів, чи прикидаєшся?
- Вибачте, я не зрозумiв, як це?
- Слухай, хлопче, або давай грошi, або не заважай.
- А що таке грошi? - знову запитав я, на що дядько посмiхнувся.
- Це такi папiрцi, або круглi залiзячки. Пошукай у кишонях.
Я пошукав і знайшов. За них отримав свою долю Iжi. Впоравшись iз нею, попросив ще. Гарна штука - гарячi сосиски. Набивши ними живiт, я вiдправився далi.
Знову вулицi, знову будинки. Але на цей раз не такi, як ранiше. Вони ставали некрасивими, бiльш одноманiтними, бiльш високими. Незабаром у маленьких вуличках стали виникати неприємнi запахи. Подалi вiд них.
Чорт, де ж я знаходжусь? Менi нiяк не вдається вийти звiдси. I ці запахи, вiд них болить голова. Накiнець вдалося знайти широку вулицю. Яка ж вона довга! А менi знову хочеться їсти.
Наситившись, я продовжив свiй шлях...
Так тривало досить довго. За ліжка менi слугували тихi закутки, за обiднi столи - лавки. Скiльки часу минуло? Може тиждень, а мсже кiлька мiсяцiв. I взагалi, що таке час? Це коли день змiнюється на нiч, а нiч на
день? Чи щось інше?..
і ось коли одного дня, я весь обiдраний, немитий, зарослий i голодний пiдiйшов до вуличного прсдавця їжi, у мене не виявилося грошей, щоб заплатити за неї. Довелося іти геть. Так, мучачись вiд голоду, я проходив три чи чотири днi. В кiнцi кiнцiв голодний шлунок перемiг. Але спроба вирвати з рук продавця гамбургер виявилася марною. Він наздогнав мене i так вiддубасив, що я довго не мiг поворухнутись. Вiд голоду та побоїв я втратив свiдомiсть.
Приходити до тями було важко. Болiло усе тiло. У животi оркестр кишок грав чергову симфонiю. Що робити, де поїсти? ”Їсти!!!” - заволав мiй шлунок.
Ледве вставши, я пошкутильгав до найближчого мiсця, де можна було випросити щось поїсти. Менi щастило - продавець пошкодував мене i дав пакетик смаженої картоплi. Хоч i не повнiстю, але гопод був втамований.
I знову потягнулись одноманiтнi днi, протягом яких я шукав їжу. Насичення шлунка було важливою справою. Доводилось задовiльнятися одним снiданком на день. Але завдяки цьому, я познайомився з усiма вуличними продавцями продуктiв. Проте, власне ім’я менi було невiдоме.
Дощі і спека знищили залишки мого одягу. Сашко, продавець гамбургерів, приніс мені свої старі джинси, а Павло - зелену сорочку. Одного разу, коли я підійшов до Сашка, він сказав:
- Слухай невідомий, - так мене називали, - ти не ображайся, але тобі варто знайти роботу.
- А що таке «робота»? - на це Сашко посміхнувся.
- Роботою ти зможеш собі діставати собі їжу та одяг, Незабаром осінь, а в тебе немає що одягнути. Маючи роботу, ти будеш їсти кілька разів на день і спати на ліжку, а не на дереві.
Така перспектива мені сподобалась і я погодився. Сашко привів мене на одну станцію по ремонту автомобілів. Моїй особі було доручено мити відремонтовані машини. Робота була не важка і навіть цікава. Кожен раз нова машина, нові люди. іноді якийсь клієнт давав чайові за гарно вимиту машину. Годували три рази на день. Що ще потрібно?
Знову потягнулися дні без великих змін. Я знайшов приймача, мені його полагодили і музика стала моїм єдиним другом.
Минула осінь, зима. Починалася весна. Пройшли остані сніги, пробігли по вулиці останні талі води. Сонце бралося за свою роботу.
У мене був вихідний, і я вирішив прогулятися по весняних вулицях. Як приємно ходити просто так, без будь-якої мети вдихати пахощі весни! Сонце вже добре пригріває, та вітер все ж ще холодний, не дає розслабитись.
Вулиця за вулицею залишалися позаду. Куди я йду? Назустріч весні. В якомусь журналі було написано, що весна приносить життя на мертву землю. Значить я йду назустріч життю. А що таке життя? Важке запитання. Але так чи інакше весна є весна. Весна приносить радість і свіжу єнергію. Хто не вірить, то нехай просто так, без будь-якої мети, пройдеться весняним містом, селом, лісом чи степом у будь-яку погоду. Слухайте себе, слухайте природу, слухайте тишу і ви зрозумієте, що таке щастя.
Я йшов і слухав тишу. Раптом її прорізав крик відчаю:
- Допоможіть!!! Допоможіть, хто небудь!!!
Я кинувся на звук. У тихому завулку гурт хлопців вовтузився біля дівчини. Вона звивалась у їхніх руках, але більше не кричала.
Побачивши, що вона не кричить, я подумав, що хлопці швидше за мене підійшли. Та все таки вирішив запропонувати свої послуги.
- Хлопці, я вам нічим не можу домогти?
Вони завмерли. Побачивши, що я один, засміялися.
- іди гуляй! Не бачиш - люди зайняті!
Я зупинився в нерішучості.
- Ти що, не чуєш? Шуруй геть звідси!
Я хотів було піти, раз вони прийшли на допомогу, та остання фраза зупинила мене. Від неї віяло злом. Не люблю, коли хтось так говорить.
- Тобі сказано зникнути! Дуй звідси, доки не отримав по морді!
Це остаточно переконало мене, що з цією компанією потрібно поговорити серйозніше. А я зробив кілька кроків у їхньому напрямку. Від них відокремилося четверо із ціпами і палками в руках.
- Останній раз попереджую - іди геть!
- Ви мені не подобаєтесь - ви злі!
У відповідь - сміх. Раптом він обірвався. Перед очима просвистів ціп, і я зігнувся від болю. Удари сипались, як град. Було чути лише важке дихання нападників і нові крики дівчини. Хруснула зламана кістка. Імпульс болю сказав, що це ребро. Били мене жорстоко і вперто. Хтось зацідив палицею по голові. Я впав, заливаючись кров’ю. Розум на мить потьмарився, а потім ніби хтось перед очима поставив телевізор. По ньому показували, як один тренер навчав двох хлопчаків рукопашному бою. Вони росли на очах. і чим далі дорослішали, тим складнішою і досконалішою ставала їхня техніка. Якось непомітно зник їхній вчитель. А вони продовжували тренуватися. Нарешті я побачив очі юнака, який постійно стояв до мене спиною, і зрозумів що він - це я, а другий - мій друг Славко. Видіння тривало кілька секунд і зникло так само раптово, як і з’явилося.
Якимось чином мені вдалося встати. Нападники від подиву перестали мене гамселити. Я розслабився і відчув, як через моє тіло пройшов потужній стовб енергії. Мої очі засвітилися, зникла біль від ударів, долоні стислись у кулаки.
- Я готовий. Хто перший?
і знову сміх, та не такий самовпевнений. Цього разу вони не ризикнули напасти лише учотирьох, а полишивши майже голу дівчину, усі разом кинулися в атаку. Далі події розвивалися надто швидко і одночасно з тим надто повільно, щоб щось зрозуміти. Зупинився я лише тоді, коли навколо всі лежали. Боліло все тіло, було важко дихати, а по спині текло щось тепле. Самопочуття дуже кепське.
Стоп, а чому, власне, я бився? Ага, дiвчина кликала на допомогу, але коли я прибiг, для неї допомагали хлопцi. Вони були агресивно налаштовані. Через це i почалась бiйка. А де ж дiвчина? Куди вона зникла? Можливо, для неї ще потрiбна допомога? Я вибiг iз завулка i очима пошукав її. Вона швидким кроком вiддалялася вiд мене.
- Гей, ланночко! - крикнув, ледве стримуючись, щоб не завити вiд болi. Дiвчина не оглянулася. Доведеться бiгти. Кожен подих вiддавався спазмом болю. Серце ось-ось вирветься з грудей, а перед очима попливли червонi круги! Ось, коли я майже наздогнав її, вона злякано оглянулась.
- Чого тобi треба?
- Ви, ...ви кликали на допомогу. Чим я можу вам допомогти? - несмiливо запитав я.
- Нiчим! ідiот! - майже в iстерицi крикнула вона. - Зникни звiдси! Я не хочу нiкого бачити!
Вона рiзко ровернулась i продовжила свою втечу. Не знаю що мене тримало на ногах до цього часу, але що б це не було, в цю мить, воно вiдмовилося надалi виконувати таку роботу! Я, як мiшок, упав на землю. Що було далi - не знаю.
Привели мене до тями в лiкарнi. Над моїм лiжком стояло кiлька лiкарiв.
- Нарештi. Ми уже думали, що ви не оклигаєте. Таке враження, нiби ви побували в м’ясорубцi. Пiсля такої пригоди не кожному дано вижити. А той десяток, то ваша робота?
Така злива слiв приголомшила мене. I я не відразу зрозумiв, що вони хочуть. Помiтивши це, один з них сказав:
- Зачекайте, колеги.. Ви хiба не бачите, що молодiй людинi необхiдно вiдпочити, а тодi вже вiн дасть вiдповiдi на усi нашi запитання. Вiдпочивайте, юначе, не будемо вам заважати.
Люди в бiлих халатах вийшли, залишивши мене на самотi. Першим дiлом потрiбно було пригадати, чому я сюди попав. Так. У мене був вихiдний. Я прогулювався... Раптом хтось покликав на допомогу. Прибiгши, я побачив, що втручання не потрiбно, оскiльки крики дiвчини бiльше не повторювались, а бiля неї метушилися хлопцi. Їм не сподобалось, що я стояв поряд, i вони почали бити мене... Далi, що було далi? А, так-так, - далi я згадав Славка. Славко, хто ж вiн такий? Чому я тренувався разом iз ним? Можливо, вiн знає хто я такий, знає щось про мене... Як його знайти?
Я мучився над цим запитанням, доки не заснув. А коли прокинувся, бiля мене знову стояли лiкарi.
- Добрий день, юначе. Як вам спалося? Як ви себе почуваєте?
- Дякую, непогано.
- Ми ось думаємо: чи не розповiсте ви нам щось про себе.
- А що саме?
- Ну, наприклад, звідки ви, як вас звати?
- З ремонтної автостанцiї. Там мене називали Невiдомим.
Лiкарi переглянулись.
- А що ви там робили?! Чому вас називали Невiдомим?
- Це ж дуже просто! На станцiї я мив автомобiлi. Знаєте, як це цiкаво! А Невiдомим мене ще вуличнi продавцi їжi називали. А пiсля них уже й механiки.
- А до того де ви були, як вас називали?
- До того я не був нiде i мене нiяк не називали. - за цими словами я посмiхнувся i зрозумiв усю незугарнiсть вiдповiдi.
Лiкарi також сумно посмiхнулися i ми деякий час мовчали. Нарештi один з них сказав:
- I ви не знаєте нiкого, хто мiг би сказги: хто ви такий?
- Чому, знаю, точнiше, не знаю, а згадав його пiд час бiйки. Його звати Славко.
- А ви знаєте, де вiн живе? Хто вiн?
- Нi, не знаю, я просто знаю, що вiн Славко.
- Описати його ви зможете?
- Звичайно, зможу. В мене пам’ять дуже добра, - похвалився я i по обличчях
присутнiх зрозумiв, що сказав щось не те.
- Ось i добре. Ви тут вiдпочивайте, а ми пiзнiше зайдемо i ви нам опишите його.
На другий день в кiмнату зайшли двоє.
- Доброго дня, Невiдомий. Зараз ти опишеш свого Славка цьому чоловiковi, а вiн намалює його. Домовилсь?
Незабаром портрет був готовий.
I знову потягнулися одноманiтнi днi. Поступово зникали синці, заживали рани. Навiть зрослося ребро. Я був повнiстю здоровий. Але лiкарi не випускали мене. А я так хотiв поблукати по мiсту. I менi дозволили лише прогулянки по саду навколо лiкарнi.
Одного чудового сонячного дня, пiд час чергової прогулянкн, я побачив, що до мене направляється лiкар i ...Славко. Це було приємною несподiванкою. Нарештi! Я уже мiг роздивитись кожну рису його обличчя. Я бачив, як вiн посмiхається.
I тут ...з’явилася Тiнь. Спочатку вона була майже непомiтною, але чим ближче пiдходив Славко, тим сильнiшою ставала Вона. З кожним кроком Славка все бiльш чiткими робилися її риси. Я вiдчував, що вже зустрiчався з Нею, але не мiг пригадати, де саме. Раптом у мене почало забивати дихання. Дихати чимраз ставало важче. Моє тiло почали хапати судороги. Не маючи сили встояти на ногах, я впав. I тут в головi промайнула думка: «Це все вiд Тiнi.» I, нiби пiдтверджуючи це, Вона посилила тиск. Мене кидало по землi, з рота текла пiна. Я вiдчув, як чиїсь руки намаються втримати моє тiло на мiсцi. Та чим краще вони це робили, тим гiрше ставало менi. Я вiдчував, як наближається Тiнь, як набирає Вона обрисiв юнака. Я розумiв, що необхiдно зустрiти Її стоячи, але спазми болю не давали встати. Останнiм зусиллям я спробував зiп’ястися на ноги. I тут же мозок зафiксував дотик Темряви. Ще трохи i бiль мене доконає. Потрiбно максимально сконцентруватись. Постав праве колiно на землю. Зiпрись на лiвий лiкоть. Впрись правою долонею i вiдтиснись. Постав лiве колiно. Кожен рух супроводжується потужною атакою на свiдомiсть. Триматися, триматися. I ось, нарештi, менi вдалося встати. Тiнь поряд. Усе десь зникло. Залишилися тiльки ми з Нею. Тут я почув її голос. Вiн змусив тремтiти все тiло, але вiн же пробудив у менi смутнi спогади.
- Ти виявися сильнiшим, нiж я гадав. Але i я маю Силу. - Його голос звучав, нiби грiм. I кожне слово забирало енергiю. - Тобi не варто було змагатися зi мною - всеодно програєш. Зупини свiй опiр - i ти матимеш Силу!
Потрiбно було щось вiдповiсти. Але нiчого не спадало на думку. Тодi я пiдняв голову, щоб глянути Йому в очi. Вони випромiнювали Зло i Темряву, їхня влада була настiльки сильна, що я ледве не забувся, для чого пiдняв погляд.
- Нi! - була моя вiдповiдь. I мiж нами почалася боротьба. Мiй суперник був значно сильнiшим i менi ледве вдавалося вiдбивати Його атаки. Вiн почав, як упир, вимоктувати з мене енергiю. Його союзницею була Темрява, а я був один. Шансiв нiяких. Що ж, хоч програти потрiбно красиво. Сповнений рiшучостi загинути не просто так, я сконцентрувався на Його зрачках. Спочатку вони були як стiна, згодом - як вода, а тодi-як чорторий. Вiн звеличезною швидкiстю затягував мене на дно. Я почав задихатися. Тiло волало про ковток кисню. Повiтря!!! Тут, коли уже не було нiяких шансiв на спасiння, я побачив! Я побачив своє минуле життя! Тепер я знав усе!!! Та нестача кисню далася взнаки - по мене прийшла Невiдомiсть i Темрява.
До тями повертатися було важко. Доводилося пробиратися крiзь бiль i Сутiнки. Це була пекельна праця - шукати вихiд з невiдомостi. Моїм єдиним бажанням на ту мить було бажання вiдкрити очi. Ага, ось та частина мозку, котра вiдає рухами. Невелике зусилля - i очi вiдкритi. Дивно - я знаходжусь в лiкаркнi в якостi пацiєнта. Чому? Останнє, що я бачив - був невеличкий гай i джерело. Яким чином я потрапив до лiкарнi? Я ж прямував до джерела. Чому я опинився тут? Питання досить складне. Та гаразд, вiдповiдь на нього буде згодом, а зараз потрiбно встати.
Спроба поворухнутись викликала такий бiль, що я аж засичав. Нi, тут щось нечисто. Бiля джерела у мене було все гаразд. Лише якесь неприємне вiдчуття. Але чому бiль, що трапилось? Я спробував крикнути. Вийшло щось не дуже зрозумiле. Але на звук зайшла i вiдразу вийшла медсестра. Через хвилину вона повернулася з лiкарями i Славком.
- Здоров, Славе, добрий день панове. Чому я тут знаходжусь?
Один з лiкарiв перехопив iнiцiативу у iнших.
- Одного дня вас дуже сильно побили. Так ви сюди потрапили. I коли ви уже поправлялись, тиждень тому у вас трапився якийсь приступ, природу якого ми так i не вияснили. Щось подiбне на шизофренiю чи епiлепсiю. Але результат - ...з таким я не зустрiчався - ви цiлий тиждень лежали в комі.
Його слова приголомшили мене.
- Слухайте, яка бiйка? Останнiй раз серйозно бився минулого лiта, коли пiшов iз Славком на дискотеку. Який може бути в мене припадок? Я завжди був здоровий! Ви щось приховуєте. Ви можете сказати, що зi мною трапилось?
Тут заговорив Славко, лише тодi я звернув на нього увагу. Його обличчя було вкрите щетиною, а пiд очима висiли мiшки.
- Вони говорять правду, Божедаре. Ти потрапив сюди внаслiдок бiйки. Ти досить непогано вiдчистив Ведмедевих хлопцiв, якщо врахувати втрату пам’ятi.
- Що ти верзеш, Славе? Яка втрата пам?ятi? Хто-небудь може пояснити, що зi мною трапилось? - я здивовано блимав очима, чекаючи пояснення комедii, яку тут розiграли. Але вiдповiдi не було. В палатi запанувала гробова тиша.
- Ну, ось iще I ось, нарештi, в однiй з газет була помiщена невеличка стаття про тебе. Ти був у лiкарнi, як зараз. Повна втрата пам’ятi. Ти не мiг нiкого i нiчого згадати. Хоча, був проблиск, коли прийшла твоя мати, але це був лише проблиск. Гiпнотизер сказав, що складається таке враження, нiби хтось наклав «вето’’ на твоє минуле.
А скiльки я пробiгав, щоб тебе випустили звiдти! Та це в минулому. Я забрав тебе до себе. Пiсля ознайомлення з мiстом, ми поїхали в лiс. В останнiй день нашого перебування там ти побачив, судячи з усього, лiсовика.. і вiн сказав: «Для того, щоб повернути втрачене, ти маєш доробити недороблене, iнакше через рiк помреш.» Тодi ми кинулись назад в мiсто, щоб знайти того, хто мiг би сказати, що саме ти не доробив. Приїхавши додому, я кинувся обдзвонювати усiх знайомих, а потiм полетiв у ресторан, щоб зробити замовлення на вечірку. А тебе залишив самого. Це було моєю помилкою - пiсля того я тебе не бачив. 0львiя, яка мала приїхати, вiдразу ж по моєму вiд’їздi, нiчого толком не пояснила. Єдине, що я вибив з неї, було: «Iди звiдси, i щоб я бiльше не бачила i не чула нi про тебе, нi про твого епiлептика! Уже потiм, в мiлiцiї, Ольвiя сказала, що у тебе стався якийсь припадок, пiд час якого вона втекла.
Увесь цей час я намагався знайти хоч якiсь данi про твоє мiсцеперебування. Але мене самого розшукали i привели сюди. Тут я став свiдком твого припадку. Можливо, стався того самого дня, коли ти залишився сам.
Славко замовк. Вiн не мiг збрехати. Надто серйозна ситуацiя, щоб розiгрувати.
Рiзноманiтнi почуття огорнули мене своїм покривалом. Батько говорив, що емоцiї - поганий радник. Геть їх. Минулi роки часто змушували мене думати i спiвставляти факти. Так що до цього я звик. А зараз я повинен залишитися сам.
- Славе, залиште, будь-ласка, мене, я буду думати.
- Тримайся, Божедаре, я з тобою. Ходiмо, панове.
Отже, Слав сказав, що я втратив пам’ять. Що ж, перевiримо.
Моє раннє дитнство було веселим i щасливим. Я був первiстком у своїх батькiв і всю свою любов вони вiддавали менi. У той час, коли iншi ходили в дитсадок, мене виховувала мати. Не можна сказати, що вона займалася цим сама, нi, вона робила це разом iз татком. Вiн кожну свою вiльну хвилину присвячував менi. Вiд нього я нiколи не чув таких слiв, як «почекай», «менi нiколи». Кожен його вихiдний ми утрьох ходили на прогулянки, або їздили в лiс вiдпочивати. Мiй татко був багатим та впливовим чоловiком i нi в чому мене не обмежував. Незважаючи на це, я рiс дисциплiнованим. I не тому, що мене сварили, чи застосовували iншi подiбнi методи, а тому, що татко вмiв зробити так, щоб менi було невигiдно не слухатись.
I ось коли менi стукнуло п’ять рокiв, мене на день народження повели на море. Ми жили побiля Ялти, в чудовому будинку, який був заздалегiдь куплений татком. Там матерi прийшла в голову думка навчити сина плавати. Я злякався великої води i заплакав. Батьки стали смiятися з мого боягузтва. Саме тодi я пiдсвiдомо вiдчув негативне ставлення матерi до мене. Це проявилося в її смiховi над моїми невдалими спробами попливсти. Час вiд часу в ньому з’являлися злораднi нотки. На якусь секунду навiть здалося, нiби вона хоче, щоб я втопився. В цю ж мить мати нiби пiдслухала мої почуття i, щоб заглушити їх кинулася втiшати мене. Їй вдалося зробити це. Мiй день народження незабаром закiнчився, але ми пробули на морiщедва тижнi i я навчився плавати.
Будь-яке свято закiнчується. Закiнчились i нашi канiкули. Ми повернулися до рiдного мiста. Татко знову пiшов на роботу, а я залишився з матiр’ю. Все було по-старому, але сцена зi смiхом міцно засiла в моїй головi. Чому це вiдбулося, менi не вдалось зрозумiти i по сьогодняшнiй день. Але так чи iнакше, думка, що мати мене не любить, не давала спокою. Вона ж i поклала свiй страшний вiдбиток на всi мої подальшi стосунки з батьками. В присутностi матерi я став почуватися незатишно i почав тягнутися до татка.
Можливо, тут далася взнаки дитяча вразливiсть i незахищенiсть. Можливо. Адже перше подiбне «вiдкриття» ранить дитину. Хоча, як це вiдбувається у iнших, менi невiдомо по тiй причинi, що я був «тепличною» дитиною i порiвняно мало спiлкувався з однолiтками.
У мене ж усе вiдбувалося, як у примiтивних шпигунських романах, першим ворога вiдчуває пiдлiток. Йому не вiрять i вiн починає самостiйно вислiджувати шпигуна. Я дiяв по такiй же схемi - якось, у мить одкровення розповiв усе татковi, а вiн порадив не звертати на таку дрiбницю уваги. При цьому його губи ледь помiтно посiпувались нiби для посмiшки. Цього було досить, щоб розпочати спостереження.
Саме так усе i почалося. Найменший окрик чи покарання зi сторони матерi стверджували мене у своїй правотi. Хоча таке слiдкування зiпсувало нашi стосунки, але й саме воно навчило мене читати обличчя, навчило бути спостережливим.
З того часу я сильнiше здружився з татком. А коли менi стукнуло шiсть, вiн почав навчати мене рукопашному бою. Для хлопчака це було велике щастя. Я так захопився тренуваннямн, що нiчим iншим не цiкавився. Згодом у коло моїх захоплень увiйшли книги. Спочатку це були так званi чарiвнi казки - вони стали моїми першими друзями. Як це не дивно звучить, але так було насправдi. Я нiколи не мав друзiв на вулицi. Взагалi, в районi багатих дiти мало спiлкувались мiж собою. Ми частiше мали справу з няньками та батьками.
У сiм рокiв я пiшов до школи. Що можна сказати про школу? Усi були там i усi знають, що там робиться. Дiтлахи знайомляться з невiдомим свiтом, невiдомими людьми. Школа... Ха! Саме в першому класi я помiтив рiзку змiну поведiнки своєї матерi. Нiчого, що насторжувало би, не було, якби не змiна їхнiх стосункiв з батьком. Знову ж таки, що це означало, я не знав - надто мало досвiду. Я лише фiксував i запам’ятовував факти. Але не було потреби багато над ними думати. Я мав iншi турботи: школа, рукопашний, книги.
Час пролiтав непомiтно i красиво. Школа давала менi можливiсть подуріти, похулiганити, рукопашний бiй давав силу i впевненiсть, а книги - знання i досвiд. Хоча досить часто його не можна було застосувати - то був книжний досвiд, нереальний.
Життя буяло. і ось, весною, коли прийшла пора закiнчувати другий клас, татко поїхав до Америки по своїх справах.. Я залишився з матiр’ю.
Через два днi пiсля вiд’їзду татка, хлопцi задумали провести футбольний матч iз паралельним класом, а потiм сходити в кафе. Але на стадiонi уже хтось грав, наше улюблене кафе було зачинене. I я повернувся додому. Дверi виявилися зачиненими. Значить нiкого немає. Я скористався своїм ключем.
Проходячи повз кiмнату батькiв, я почув якiсь стогони. Мною оволодiла цiкавiсть i я прочинив дверi. Побачене повнiстю паралiзувало мене - на лiжку була моя мати i якийсь дядько. Я був достатньо дорослим, щоб знати, чим вони займались. Таке невiльне спостереження тривало бiля хвилини, пiсля чого мати помiтила мене. Її зойк повернув менi здатнiсть рухатись, i я з усiх нiг дременув на кухню, де можна було заховатись. Позаду чувся тупiт голих пiдошв i важке дихання.
Добiгши до намiченого мiсця, я заховався у сервантi. Уже закриваючи за собою дверку, почув приглушений шепiт: «Я вб’ю цього виродка!», а тодi звуки пошукiв, якi тривали не бiльше пiвхвилини. Темряву сховка прорiзало свiтло i мене витягнули звiдти. Передi мною в однiй комбiнашцi стояла мати. Її очi свiтилися ненавистю. В руках вона тримала грубий шкiряний пояс i нiж. Таткiв пояс i кухонний нiж. Я був переляканий i злий. Переляканий її погрозою i злий на свiй страх. Вона нiчого не сказала, а вiдразу почала бити. Удари сипались рiзко i часто. Пасок лiтав по моїй спинi, руках, головi, ногах - по всьому, що було вiдкрите. Мати била i приказувала: «Я тобi покажу як пiдглядувати куди не треба! Спробуй щось сказати для свого батька! Я тебе уб’ю!» Бiль не можна було стерпіти. Усе тiло горiло вогнем, кожна клiтина органiзму вимагала припинити це. Але я тримався до останнього: пiднирював пiд удари, вивертався, як мiг. Та в рештi решт, не в змозi стриматись, я закричав:
- Не бий мене! Я бiльше не буду! Я нiчого йому не скажу!
Та вона не зупинялась. Удари збили мене з нiг, я вчепився за пояс i заплакав:
- Тату, таточку! Допоможи!
