ЧАСТИНА ПЕРША
Дніпро вирувало. Небачені на річці високі хвилі з люттю, а може відчаєм, налітали на берег. Вода, ще вчора ніжна й прозора, сьогодні перетворилась на розлюченого монстра. Сонце ще не встигло докотитись до своєї найвищої точки й почати мандрівку на Захід, а людям вже здавалось, що наближається ніч. Могутні хмари застилали небо й не дозволяли пробитись бодай одному променю. Дерева хилились під жорстоким вітром і втрачали ще зелене живе листя.
Боги сьогодні ридали.
Сьогодні мали спалити бездиханне тіло їхнього вірного слуги.
Міщани поспішали сховатись під дахами будинків і закривали ставні. Птахи шукали дупла, а тварини лізли до нір. На землю ще не впала жодна краплина, але скоро мала вдарити могутня злива.
В цей самий час на вершині однієї з гір, що височіла між Каневом та Роднем зібралось кілька десятків чоловік. Напевно, вони були єдині, кого не хвилювало наближення стихії. Можливо, вони не бачили нічого страшного в тому, щоб вимокнути до нитки, адже потім можна обсохнути біля вогнища. А, можливо, так вірив дехто з людей, їм підкорюється природа, і вони можуть змінювати погоду за власним бажанням. Наприклад, примусити небо сяяти блискавками, коли вони прощаються зі своїм лідером, а потім, як вони будуть під надійним захистом будинків, дозволять дощу рясними потоками вдарити по землі.
Від ще недавно високого багаття залишилась лише купа попелу. Вітер марно підбурював поодинокі червоні жарини до нового народження вогню, і нічого не досягнувши, тікав на Захід. А разом з ним по світу розносилось тіло Черна, видатного волхва, що так невчасно залишив цей світ.
Людей, що зібрались тут можна було поділити на дві групи. Перша – особисті охоронці померлого. Вони стояли колом навколо попелища. Одягнені в короткі кольчуги, ледь довші пояса, грубі штани й шкіряні чоботи, в правій руці кожен з них тримав невеликий, в людський зріст спис, щитів і шоломів не було. Всі носили довге волосся до плечей, жоден не мав бороди і лише в одного були вуса (прерогатива начальника охорони).
Інші хто зібрався тут – впливові волхви. Виглядали вони по-різному – дехто в простій довгій сорочці і з сивою бородою аж до поясу. Інші, одягнувшись в дорогі шати, більше нагадували купців. Ще двоє в кольчугах і з мечами на поясах були схожі на княжих дружинників. Правил щодо одягу, який має носити волхв не було, і тому спостерігалась така строкатість.
Волхви розбились на купки по кілька чоловік і розмовляли, сидячи обличчям до Дніпра. Говорили переважно про Черна, згадували його справи, свої зустрічі з ним, його впертість і запальність, а також мудрість і відвагу. Темою розмов стало минуле, про майбутнє намагались не думати, лише зрідка погляди падали на сивого старигана, що самотньо вдивлявся у далечінь і не промовив жодного слова. Це був Яр, голова волхвів Новгорода, дуже сильний і впливовий, на думку більшості, саме він мав стати новим лідером. Мабуть, цю перспективу він і обмірковував.
Раптом з неба зірвалась перша краплина, потім ще одна, почав моросити дощик.
- Будемо йти? – вимовив хтось, шукаючи підтримки.
- Так.
- Вже час – прозвучали голоси з різних сторін.
Волхви підвелись і підійшли до попелища. Солдати повернулись назад і теж стали обличчям до згарища. Всі похилили голови. Так промайнуло кілька хвилин. Потім почали розходитись, відновились розмови.
- Допоможеш мені? – звернувся Плавен, голова волхвів Суздалі, до прибулого з Вітебську Мелана.
- Відкрити Шлях?
- Так, боюсь в мене самого сил не вистачить.
- Добре, давай.
Вони стали поряд, обличчям на Південь, туди де лежав Родень. За старовинним звичаєм Шлях мав відкривати наймолодший з присутніх. Якщо він самостійно не міг, то йому допомагав наступний за віком і так далі. Але, як правило, двох вистачало. Шлях, відкритий на малу відстань не потребував значної Сили. А для дальніх мандрівок ним не користувались: надто важко його збудувати. Хоча дехто з волхвів нижчих рангів говорив, нібито Черн міг вмить переміщатись аж до Новгороду. Та знаючі запевняли їх, що для цього треба об’єднати зусилля всіх волхвів Русі.
Плавен витяг вперед праву руку, Мелан – ліву. В обох м’язи всього тіла напружились так, що на шиї почали виступати жили. За мить на їхніх долонях з’явились плями світла, плями перетворились на промені, і повітря в тому місці, куди вони направлені, починає дрижати. І раптом серед гори вимальовуються контури якоїсь кімнати. Спершу підлога і стіни, далі меблі: довгий стіл, а вздовж нього з обох боків стільці. Дещо розпливчате зображення потроху набирає чіткості.
Але ніхто з присутніх не здивований. Ну, відкрили Шлях до Зали Зборів у Родні, і що тут такого? От тільки довго працювали. Дощ посилився і всі добряче змокли. Баритись далі ніхто не хотів, і волхви один за одним проходили через повітряну завісу. Солдати спостерігали за дійством з відвертою заздрістю, вони будуть в Родні лише за годину, тай то якщо поспішатимуть. І потраплять туди не Шляхом, а звичайною дорогою, під дощем і в грязюці. Але не всі.
- Хорей, пройди з нами, - звернувся Яр до вусатого воїна.
В цей час на горі лишилось зовсім небагато волхвів і майже ніхто не звернув особливої уваги на це запрошення. Їм що шкода? Лише киянин Дар одразу зрозумів задум.
- Хорей? – скептично запитав він Яра.
- Так.
- Сьогодні буде важка суперечка...
- Знаю.
***
Останніми до кімнати ввійшли створювачі Шляху. І в ту ж мить мільйони барабанщиків заграли на даху свою симфонію: хмари отримали волю, стіна води впала на землю.
Опинившись в кімнаті волхви часу не гаяли, одразу почали займати свої місця за столом. Кожен добре знав де має сісти. Найстарший за віком був по праву руку від Голови, наступний за прожитими роками – по ліву, молодший за нього справа, але вже далі від центрального місця. Так вздовж столу сіли чотирнадцять наймогутніших жерців із різних слов’янських племен Сходу. Вільними лишились п’ять стільців: чотири крайніх – призначених для гостей, та місце Голови, яке сьогодні мав зайняти хтось з присутніх.
- Ніхто не проти, щоб гостьове місце зайняв Хорей? – запитав Яр у зібрання.
Кілька здивованих поглядів впало на воїна. Навіщо він тут? Та втім яка різниця, коли Яр хоче його бачити, то нехай. Шкоди від нього ніякої. Проти не висловився ніхто.
Яр мовчки вказав гостю на стілець. Кам’яне обличчя Хорея не виказувало жодних почуттів, але волхви добре знали, що він зараз відчуває. Для цього їм достатньо поглянути на його Тінь, сяйво, що оточує людину від народження і до смерті. Серед жовтого і оранжевого навколо воїна кілька плям темно-синього і маленькі цятки коричневого кольору: здивування і трохи хвилювання. Звичайна реакція воїна на подібне запрошення.
В той час як більшість поглянула на гостя мимохідь, Лех вивчив його Тінь детально. Він був найстарший з присутніх і вважався єдиним серйозним конкурентом Яра на посаду Голови. Лех одразу зрозумів весь задум і хотів дізнатись, чи здогадується про нього сам Хорей. Ні, схоже новгородець не вважав за потрібне поділитись планами з основною фігурою у своїй комбінації.
Засідання почалось. Відкрити і проводити його мав найстарший волхв. Лех підвівся і почав мову
- Шановне зібрання, ми прибули до цього міста з двох причин. Віддати шану Черну, який був Головою нашого Зібрання впродовж довгих років. І обрати людину, яка зможе з честю виконувати ті обов’язки, що виконував він. Замінити Черна буде не легко, але хтось з нас має посісти його місце. Сподіваюсь, ми оберемо достойного Голову. Хто має пропозиції.
В залі повисла важка тиша. Волхви як малі діти переглядались між собою, очікуючи, хто ж зробить перший крок. Лех, Крук, Дар, Охтор – кожного з них готові підтримати по кілька волхвів. Але всі знають, що більшість отримає Яр. Голосування – проста формальність. Звичайно, довго говоритиме Лех, намагаючись переконати присутніх в своїй правоті, але це навряд вийде. Хібащо станеться диво. А Яр таки хоче щоб воно відбулось.
Нарешті підвівся Дар.
- Думаю, мої слова нікого не здивують. Всі знають, що хоч в мене й були незначні розходження в поглядах з Черном, але вцілому його дії були правильні й корисні. Він головував над нами 30 років, і за цей час наша віра жодного разу не була в небезпеці. Та зараз над нею нависла загроза, яку терміново треба відвести. Найкраще з цим впорається той, хто завжди був правою рукою Черна, кого хотів би бачити своїм намісником сам Черн. Пропоную, обрати новим Головою Яра.
Значна частина присутніх схвально захитала головами.
- Віра не була в небезпеці? А як ти цю небезпеку уявляєш? – щойно закінчив Дар, як знову заговорив Лех, - Прийшли б рабини з Каганату й примусили б наші міста прийняти іудаїзм, чи полчища болгар християнізували б нас? Ні! То нащо було вести війська?! Князі наші скільки я пам’ятаю тільки те й роблять, що грабують сусідів, але чому цього разу з ними пішли війська волхівів, створені для охорони святилищ. Дар, ти бра участь в поході на Болгарію, то поясни мені, як ти там захищав нашу віру?
Лех не приховував свою лють, його очі сяяли, а обличчя налилось кров’ю. Він говорив з небувалою енергією й запалом. Дар майже благально поглянув на Яра, мовляв візьми слово, допоможи відбитись, бо самому протистояти неперевершеному оратору вкрай важко. Але Яр зробив вигляд наче це його не обходить, він добре знав, що найкращі сили треба тримати в резерві. Нехай Лех спершу викладе всі свої аргументи в суперечці з Даром, після цього впоратись з ним буде значно легше.
- Всім відомо, що я та деякі інші волхви брали участь в поході на Болгарію, але від наших рук не загинув жоден їхній воїн, ми не вбивали і не грабували, жоден грам захопленого золота нам не дістався. Єдине, що ми робили – це захищали від загибелі наших братів по вірі.
- То он як ти називаєш вашу діяльність в поході. – Лех почав нову атаку, - Справді мечі до рук ви не брали, але обеззброїли болгар. Стріли, пущені ними, ламались в повітрі; смола, що текла з мурів, перетворювалась на прохолодну воду; а коли княжа дружина підходила до воріт, то вони самі по собі розлітались на шматки; ви користувались Шляхом, щоб заходити в до ворога в тил. Могутня болгарська армія виглядала проти вас як село, на яке напали кочівники. Це була не чесна війна, а звичайна різня. Ти захищав братів по вірі? То якої ж ти віри, коли твої брати ті, хто вбивають батьків і гвалтують жінок на очах у дітей, продають в рабство полонених і пропивають зароблене. Які в такому разі твої боги? Знаю, що відповіси. Мовляв ти і решта волхвів до міст навіть не заходили, ви тут нідочого, це все дружинники. Але що гірше вчинити злочин, чи створити умови, щоб його зробив інший?!
Всі, хто брали участь в походах схилили голови. Йдучи на війну вони добре знали що робитимуть і кому допомагатимуть. Але тепер слухати оцінку своїх дій було нестерпно боляче. Лише Яр не зламався під ударами слів і вступив в суперечку.
- Лех, ти звинувачуєш Дара в тому, що він спокійно спостерігав за тим, як грабували міста. Але ж і ти робив те саме. Просто не на полі бою, а в своєму Галичі. Ти не мав права завадити дружинникам насолоджуватись перемогою, і я не міг, і Дар, і Крук, і Охтор – ніхто з нас. Рішення про оголошення війни приймає Голова, решта волхвів можуть або підтримати його, або стояти осторонь. Ти обрав друге, я – перше. І мені нема чого соромитись. Князь справді йшов за наживою, але не заради неї походи підтримав Черн.
Яр зробив паузу, глибоко вдихнув, після чого продовжив.
- Ти запитував у Дара як він уявляє загрозу для віри. А уявляти її не потрібно, достатньо просто відвідати Київ. Майже половина його мешканців – християни. І їх стає все більше. Створено християнські громади в Чернігові й Смоленську. Люди, що відходять від своїх родів, переселяються до великих міст, швидко забувають традиції, перестають відчувати свій зв’язок з Природою і її силами. Вони бачать князів-християн, слухають грецьких та болгарських місіонерів. Все це крок за кроком точить їхню віру і вони впускають до серця нове вчення. Вчення мудре й справедливе. Але в ньому нема й слова про вияви Бога в світі. Прийнявши його люди бачать у Воді лише засіб втамування спраги, а замість Лісу – дрова. Християни перестають помічати Силу Землі, Гір, Сонця. Ти й сам добре знаєш, але я ще раз повторю, навіщо нам були потрібні війни. По-перше, в обмін на військову підтримку князь пообіцяв сам не приймати християнство і переконати знать повернутись до старої віри. І по-друге, війна – найпростіший спосіб показати нашу Силу воїнам. Побачивши міць волхвів ніхто з них не прийме чужої віри. Лише завдяки цій війні Черну вдалось зупинити повільний, але невпинний поступ християнства.
Яр закінчив. Довгі промови завжди давались йому важко й виснажували його. Сильний думкою він не вмів під час промови грати інтонаціями, в потрібний час притишувати або підвищувати голос. Завжди говорив монотонно, хоча слова підбирав правильні й потрібні для переконання опонента.
Те, чого не вмів Яр для Леха було дитячою забавкою. І тепер він готував новий наступ, котрий міг розтрощити оборону супротивника.
- Так, поступ християнства справді є. Але він далеко не такий великий, як ти намагався описати. Корс, скажи мені скільки християн у Смоленську.
Майже з самого кінця столу підвівся дорого вдягнений чоловік середніх років.
- Дев’ятеро – мовивши це він винувато подивився на Яра, мовляв вибач, але більше немає.
- Разом з дітьми?
- Так.
- Вони місцеві чи прибулі?
- Варяги.
- Повідай і ти Преславе, скільки християн в Чернігові.
- Три сім’ї. Одна болгарська, дві варязькі. – Преслав не приховував свого задоволення від того, що допомагає Леху нищити аргументи новгородця.
- Ось які величезні громади зібрались в цих містах! Хоча я визнаю, що дуже важка ситуація склалась в Києві, де до церков ходе людей майже стільки як до святилищ. Думаю, після обрання Голови в першу чергу слід буде обговорити проблему Києва. Але вцілому люди не сприймають християнства. А майже всі з племен дреговичів, радимичів і в’ятичів навіть не знають про його існування. Отож, загроза християнізації занадто перебільшена.
Лех зробив паузу і обвів поглядом присутніх. Всі чекали продовження промови, але галичанин сів на місце. Він вирішив передати ініціативу Яру, щоб знову зіграти на контр-випаді.
В кімнаті повисло важке мовчання. Новгородець сподівався, що хтось захоче взяти слово, та бажаючих не знаходилось. Погляди волхвів впали на нього. І відступати йому не було куди. Яр розумів, що Лех намагається втягнути його в болото суперечки, і наносячи короткі блискавичні удари, крок за кроком ослабляти його позиції. В очах Мелана і Семура вже з’явились крихти сумніву. А кремезному Охтору, котрий колись першим підтримав пропозицію Черна допомогти князю у війні, тепер, схоже, імпонували слова Леха. Яр мав якнайшвидше закінчити цю суперечку.
- Лех, ми з тобою можемо довго сперечатись про те, чи була потреба вести війни, або наскільки небезпечні для нас християни. Але головна причина наших суперечностей в тому, які мають бути відносини між Зібранням і владою. Ти переконаний, що ми маємо виконувати свої обов’язки, а на неї незважати. Я думаю – слід інколи втручатись в її справи. Але скільки б ми не сперечались про це між собою – все буде безглуздо, адже зараз немає Голови, а його голос вирішальний в цих питаннях. Вважаю за краще перенести розв’язання цієї суперечки на той час, коли ми справді зможемо її вирішити. Зараз же ми мусимо обрати нового Голову, і я пропоную спрямувати наші зусилля на це. Дар зробив свою пропозицію, хто має інші?
- Обрання Голови – це не називання імен, та піднімання рук. В першу чергу це обговорення основних проблем, з якими стикатиметься новий Голова, та визначення дій, які він має зробити. І лише знаючи це можна призначити того, хто найкраще впорається з поставленими завданнями. Тільки знаючи на що хворіє людина можна дати потрібні для одужання трави. Чи ти не згоден?
Яр отримав ще один важкий удар по своїх позиціях. Він вкотре оглянув присутніх. Тепер новгородець вже не міг точно знати на чиєму боці перевага. А для здійснення його плану потрібна не просто підтримка більшості, а непохитна підтримка. Такої немає точно. І здобути її можна тільки якщо на його сторону стане Лех. А це майже неможливо. Майже...
- Шановне зібрання, я прошу вас зробити перерву на годину.
Бувають в битвах такі моменти, коли полководець бачить, як ворог прориває ряди його військ, кіннота топче фланги і супротивник вже відчуває близьку перемогу. Його ж армія збилась в безпорадну купу і воїни думають про втечу. Тоді полководець може відступити, зберігши резерви, і з часом зібрати нову дружину. А може оголити свій меч і ринутись в пекло бою. Можливо, побачивши це, його війська битимуться з новою силою. А можливо, і це значно ймовірніше, полководець втратить не лише своє військо, а й власне життя. Але чому не спробувати останню атаку? Однаково поразка.
- Яка причина? – сухо і з долею агресії запитує чорноволосий Крук.
Причину всі добре знають – поговорити з Лехом наодинці. І це для них образа: що можна чути галичанину, а іншим – ні. Яр намагається перетворити вибори Голови на домовленість між двома волхвами. Але ж решта тут не для того, щоб підіймати руки, коли цього схочуть найстарші.
- Причину я волів би не називати. Але смію завірити вас, що вона дуже вагома. Прошу підтримати пропозицію. Голосуємо.
Яр сподівався, що його авторитету вистачить аби протягнути хоча б це рішення. Але ні. Окрім нього руки підняли тільки двоє: Дар – його колишній учень і Корс – колишній учень Черна.
Навіть Лех здивувався результату. Він і не думав, що за час цієї суперечки Яр втратив майже весь свій вплив.
І раптом в голові Леха прозвучали слова: „Перерва необхідна”. Звичайна людина вирішила б, що вона втрачає глузд, оскільки чує якісь голоси. Але будь-який волхв добре знав що це насправді. Вони називали це Тихою мовою. Володіло нею чимало жерців – кілька десятків, адже вона не потребувала значної Сили. Користувались Тихою мовою переважно для розмов на відстані (де б не був співрозмовник, він вмить „почує”), а також в присутності осіб, від яких треба щось приховати. Але користуватись нею на Зборах заборонено. Стіни добре захищені, і ніхто назовні на почує з цієї зали ані звуку, навіть якщо тут кричатиме сотня немовлят. А якщо людина вже потрапила до цієї зали, то має право чути все сказане тут. Виключення складають лише запрошені сюди іноземці та особи князівської крові. Але за їхньої присутності Тихою мовою слід звертатись до всіх волхвів.
За свою „витівку” Яр мав би отримати заборону бути присутнім на сьогоднішньому голосуванні. Але тільки тоді, якби хтось заявив про його порушення. Яр відчув, що передачу слів вловили ще двоє. Дар, побачивши занепокоєння колишнього наставника, ледь помітно схилив голову, мовляв, „не хвилюйся це я”. Хто інший, Яру зрозуміти не вдалось, але, схоже, заявляти про порушення той не збирався. А значить нічого страшного. Головне – щоб Лех пристав на пропозицію.
Після провального голосування повисла тиша. Всі очікували слів Леха про самовисування, але той вперто мовчав. А коли нарешті підвівся, з уст його прозвучали зовсім несподівані слова:
- Шановне зібрання прошу зробити перерву на одну годину. Причину волів би не називати, але вона є і вагома. Прошу підтримати. Голосуємо.
Піднялись руки Леха, Яра, Дара й Корса. Переглянувшись до них приєднались найближчі союзники галичанина – Преслав і Мелан. За мить підняв руку й прибулий з Ростова Бел. Семеро. Семеро - „за”, стількиж – „проти”. Коли у волхвів розкол – допомагають боги. Значить долю пропозиції має визначити жереб. Лех вже збирався сказати про його необхідність, як мову почав здоровань Охтор, в народі про таких як він кажуть „богатирської сили” (хоча навряд його Силу можна порівнювати з богатирською. Якщо на нього нападе десяток озброєних воїнів, то він й не подумає діставати меч. Одного помаху руки буде досить, щоб у кожного з них стався розрив серця):
- Я не знаю, які в вас там секрети, та коли хочете, то говоріть собі. Голосую за перерву.
Яр полегшено зітхнув. На обличчі Леха виникла скептична посмішка, направлена до новгородця. Галичанин ніби говорив нею: „Ну що, отримав перерву? Побачимо для чого вона тобі.”
Волхви, що не голосували за перерву, віднеслись до її оголошення досить байдуже. Лише Крук дивився на переможців з неприхованою злобою.
В Залі Зборів, що містилась в головному святилищі Родня, не було ані вікон, ані дверей. Як потрапити сюди, так і вийти з нього можна було лише через Шлях. Плавен з легкістю відкрив прохід до сусідньої кімнати і всі волхви пройшли до просторого залу з великими вікнами, м’якими килимами на підлозі та дорогими меблями. Це була світлиця, де приймали князів, іноземних послів, купців та місіонерів.
Яр з Лехом одразу пішли на свіже повітря. Крук підізвав до себе Плавена й Раена та почав щось гарячково пояснювати. Дар підійшов до Охтора, аби подякувати за підтримку в голосуванні. Дехто повільно пошвендяв до столу повного різноманітних страв та напоїв. Лише Хорей сам лишився в Залі Зборів: воїн може пройти через Шлях лише за запрошенням чи наказом волхва. А такого не було. Єдине, що лишалось йому це битись над загадкою: навіщо він тут?
- То навіщо ти вирішив припинити зібрання? – Лех намагався говорити якомога байдуже.
Вони з Яром вийшли зі святилища, котре за розмірами більше нагадувало княжий палац і зараз стояли під пологим навісом. Дощ був настільки сильний що з даху стікав ледь не водоспад. Раз за разом навкруги спалахувало яскраве сяйво, і розкати грому брали світ в міцні обійми.
- Ти хочеш бути Головою? – питанням на питання відповів новгородець.
- Хочу.
- Чому?
- Бо я не дозволю волхвам втручатись в князівські справи, а всі їхні зусилля спрямую на зміцнення людських душ.
Кілька миттєвостей Яр стояв поглинений в свої думки. А потім двічі голосно плеснув у долоні. Двері на ганок відчинились і в них з’явився служник, хлопець років дванадцяти в довгій білій сорочці з червоним орнаментом.
- Принеси лаву – звернувся до нього Яр.
За мить наказ був виконаний і сівши новгородець продовжив розмову з Лехом.
- В 6458 році, за кілька років після того як я став головою волхвів Новгорода, місцева знать важко посварилася із псковською. Заради помсти вирішили спалити їхнє місто. Гукнули варягів – ті прийшли. Зібрали віче, щоб узаконити цей похід і набрати побільше ополченців. Я на той час вже встиг пересваритись з усіма боярами, і ті на мої слова не звертали уваги. Але війни все ж вдалося уникнути. Вийшовши на поміст я помахом руки розвалив якийсь будинок, і пригрозив дати бій всім хто зібрався в похід. Подіяло. Звичайно, після цього Огер відкликав мене з міста, і я сім років просидів у Родні, аж допоки новим Головою не став Черн...
Ось, ти казав про зміцнення людських душ, а хіба не наповнилися б вони чорнотою на війні? Невже я не рятував душі, коли не дозволив вмитись кров’ю сусідів? Зрозумій Лех, ми з висоти наших знань бачимо те, що непомітно для зору інших. І хіба не є нашим обов’язком вказувати на правильний шлях?
- Вказувати і примушувати – різні речі. Ми маємо достатньо сил, щоб перетворити людей у наших містах на слухняних рабів. А повинні мати стільки мудрості, щоб люди були вільними, але завжди з охотою слухали нас. Через страх цього не досягнеш.
- Але ми не маємо стільки мудрості. Ти говориш про мрії, а не дійсність. Насправді ми постійно втрачаємо свій вплив. І справа не лише в поступі християнства... Ти не відчув учора викиду темної Сили в Києві?
- Так, я вирішив, що це було дітовбивство, чи інший страшний злочин.
- Ні. Про це покищо знаємо тільки я і Дар, і я хотів говорити про це після обрання Голови, але бачу треба зараз. Вчора в Києві було принесено людські жертви.
- Що? – у Леха не було жодних підстав не довіряти Яру, але слова були настільки неймовірними, що й повірити було важко.
- А ти поглянь на рух Сили навколо тебе. Знайди темні хвилі і визнач їхнє походження.
Лех закрив очі. За кілька миттєвостей для нього перестало існувати все навколо: будинок, під навісом якого вони сиділи, співрозмовник, дощ, зникло все місто з його мешканцями, нестало Дніпра, навколишніх гір та лісів, не було більше неба, далеких океанів і, навіть, землі. Не бачив Лех навіть свого власного тіла. Світ для нього перетворився на різнокольорові невагомі струмки, що текли звідусіль, переплітались між собою, наближали й відштовхували один одного, зливались і розходились в різні сторони. Деякі з них були товсті й потужні, інші тонкі як нитки і ледь помітні.
Лех звернув свій погляд туди, де в світі речей знаходиться Північ і почав перебирати всі темні потоки, що йшли звідти. Він вловлював нитки заздрості й ненависті, брехні і підлості. Кілька плям проклять застигло над згустками життя. Прокляття, накладені невміло, мали хмароподібну форму і поглинали в себе частину світлих потоків, що прямували до людини, або текли поруч з нею. А далі, перетворювали їх на темні нитки й розсіювали вусібіч. Основна частина цих новостворених потоків текла до проклятого, деякі розходились невідомо куди, а інші йшли до того, хто це прокляття створив.
Дивно, подумав Лех, чому будь-яка людина може так легко закинути в світ Сил темну хмару. Для цього не треба взагалі розумітися, на тому, що робиш, достатньо просто сказати кілька слів, а інколи вистачить лиш однієї думки. А от, щоб знищити такий чорний клубок треба роками вчитись сприймати потоки Сил, бачити що на що впливає, вловлювати найменшу взаємодію. Необережне втручання ззовні в ці потоки може порушити довжелезні лінії зв’язків.
Хоча з іншого боку людина може так само легко створити світлу хмару-оберіг. Достатньо звичайного благословення чи молитви, і навколо людини утвориться сяючий щит, здатний відбити темні потоки.
Так коли отрок, отримавши благословення, йде в далекі землі через ліс повний грабіжників, то бандити в один із днів вирішать відпочити. І саме коли вони дріматимуть, хлопець пройде повз місце їхньої звичної засідки.
Або коли воїн несеться на редути ворога, а в цей час за нього молиться жінка, то стріли, пущені в нього, відноситимуть вбік раптові пориви вітру.
У світі сил все на все впливає і орнаменти переплетінь бувають настільки складні, що в них не зможуть розібратись навіть наймудріші волхви.
Нарешті Лех знайшов те, що шукав. Наче кола від кинутого каміння у воді поширювались одна за одною чорні хвилі. У тих, хто потрапить під їхній вплив відбудеться вибух злоби. Ситий вовк загризе дрімаючого пастуха; чоловік вилає дружину за скуду вечерю, хоч іншої в них не бува ніколи; старе дерево відкине стару гілку, коли під ним йтиме подорожній. Все в світі має своє вираження в потоках Сили, і ці темні хвилі мають страшні руйнівні можливості.
Такі кола виникають підчас великих битв, пожеж, що спалюють цілі міста, їх провокують вбивства близьких родичів, а також людські жертвопринесення. В давні часи, ще до відкриття законів Сили слов’яни вбивали на ритуалах людей. Під час цього всіх присутніх охоплювала ейфорія, стан вищого блаженства, та вона швидко зникала і на заміну їй приходила тупа злоба. Люди вимагали все нових і нових жертв, хоч і боялись стати наступними. Лише коли волхви зрозуміли причини цієї злоби людські жертвопринесення були заборонені.
Лех уважно придивився до природи знайдених ним хвиль, до особливості їхньої взаємодії з навколишніми потоками сил. Безсумнівно це було жертвопринесення. Напевно, одразу двох людей і, швидше за все родичів.
- Поясни, що відбулось в Києві, - заговорив майже тремтячим голосом галичанин, коли відкрив очі.
- Князь Володимир ввів нову віру. Наказав вирубати з колод нових богів і чітко поділив, хто з них чим керуватиме, так, ніби, призначив посадників до міст. Зобов’язав він і декого з бояр виконувати роботу жерців. А щоб закріпити нову віру, а також аби порадувати свою варязьку дружину, наказав принести в жертву двох християн.
- І Олер не підняв християнську громаду проти князя?
- А що він міг зробити? В Києві чотири тисячі варягів-найманців. Крім того Володимир вже набрав тисячу нових гриднів, та й рештки дружини Ярополка вже заприсяглися новому князю. Звичайно, Олер попросив допомоги в Дара. Але доки не обрано нового Голову, ні про які війни не може йти й мови, тим паче проти власного князя.
- І кого князь „призначив” верховним божеством?
- Перуна, бога блискавок і війни.
- Все робить Володимир на догоду своїм варягам. Перун... Міг би назвати його Тором, щоб шведи почували себе зовсім як удома.
- Не думаю, що це він зробив лише для них. Варяги на довго в Києві не затримаються, у князя просто не вистачить золота, аби їх утримувати. А нову віру планується ввести по всій території, що кориться Києву. Володимир вже підбирає людей, що стануть жерцями в чотирнадцяти містах.
- Чотирнадцяти?
- Так, думаю ти вже здогадався, в тих самих містах, де живуть волхви Зібрання.
- Окрім Галича.
- Чому? – з іронічною посмішкою запитав Яр.
- Бо князь Галицький, як ти знаєш, ніколи не корився Києву.
- Але буде. Володимир, безсумнівно, розширятиме межі своєї держави. Володимир мстивий, і він хоче поквитатись з нами за те, що Родень надав прихист Ярополку, коли той втік з Києва.
- Родень мусить надавати захист будь-кому, хто про це попросить. І Володимир чудово знає наші закони.
- Але Ярополк не лише жив тут, а й вів перемовини з Черном, щоб той допоміг йому перемогти брата. Звичайно, Володимир здогадується про це. Якби Ярополк хотів просто врятуватись, то тікав би до Константинополя. Думаю, в той час ми мали підтримати Ярополка, та тепер вже пізно, він мертвий. Воювати проти свого князя нам забороняють закони Великого Мехора, а протидіяти Володимиру необхідно.
- І ти думаєш найкраще це зможе робити Хорей?
- Коли ти здогадався, що я хочу бачити Головою його?
- Щойно він увійшов до зали Зібрання. Але чому Хорей, чому не ти...
- Лех, і тобі й мені надто багато років, аби очолювати Зібрання. Ми не можемо знати, скільки ще проживемо. І я не хочу стати Головою, а потім покинути цей світ якраз в той час коли необхідні будуть рішучі дії. Хорей молодий, йому лиш тридцять п’ять літ. Він не волхв, але сильніший ніж половина представників Зібрання. – Яр зробив паузу, кілька миттєвостей він, ніби, вагався чи говорити далі, та зрештою продовжив, - Ти ж знаєш, що кожен з нас може мати лише одного учня. Учнем Черна вже був Корс, як він зустрів молодого Хорея. В цього хлопця були величезні задатки і Черн пішов на хитрість, взяв його до своєї охорони. Але навчив значно більшому, ніж треба знати звичайному воїну Родня.
- Але все ж чому саме Хорей?
- А хто? Тебе й себе я відкидаю через вік. Охтор легко підпадає під чужий вплив. Дар...
- Це достойний кандидат.
- Безперечно, але він сирієць. Навіть в Києві темнолицього волхва не всі сприймають. Він завжди був і лишиться чужинцем. Ще є Крук, але в його Тіні є чорні цятки і з року в рік їх дедалі більше. Щось точить його душу. Сподіваюсь, він зможе це побороти, але бути Головою Зібрання він не готовий.
- Хорей... – сам до себе промовив Лех, а потім глибоко задумався, запанувала мовчанка.
Дощ ослаб, з-за могутніх хмар пробивались промені сонця, вітер грався з дніпровськими хвилями. Світ приходив до тями після панування могутньої стихії. За мухами літали ластівки, видивлялись собі здобич соколи, могутні тури блукали лісами, тягнулись до неба дерева, жінки порались біля вогню, гончарі місили глину, ковалі били по розпеченому залізу, грались діти, кричали немовлята.
Світ жив за своїми законами. Любов, ненависть, чекання, сум, мрії, праця, війни, молитви, прокляття, брехня, клятви, будівництво, руйнація, ріки крові, поту, сліз, сміх, перемоги, безнадія, смерть і народження – все змішалось на його безкраїх просторах. Кудись тікали хмари й час, кудись текли річки й людські думки. І двоє стариганів з сивими бородами і в простій одежі сиділи заглибившись в думки, десь на окраїні Київської держави у місті волхвів Родні.
