Повертаюся з магазину. Повна торба пакунків ріже руки, впивається в кісточки, трощить мозок. Чому, чому, скільки ще маю тягати оту торбу, чому не можна легенько виносити окремі невеличкі пакуночки з багажника автівки, так, як це роблять інші. Чому у мене нема автівки? Я вже не питаю, чому у мене нема чоловіка, чи хоч чужого чоловіка, котрий би хоч допомагав привезти необхідні продукти раз на місяць. А що там питати? Сама вирішила, сама й мучся, глумливо штрикає підла думка.
Так, сама вирішила. Сама подала на розлучення, сама написала, що не маю жодних претензій. Гонорова. От тепер і двигай гонорово гори, скелі, горящі ізби, спиняй коней, бий цвяхи в стіни і молотком по пальцях. Треба було раз по голові, може, допомогло би. Або ще раз, тоді, коли приходив, просив пробачення, просив розпочати все спочатку. Не схотіла спочатку, то продовжуй, лялечко. І не ний. Від одружених не хочеш допомоги, а принц на коні не спішить ощасливлювати твоє невиспане личко.
Сіла, віддихалася. Дістала пакет молока. Котиків треба напоїти, сидять чемно під дверима, знають: наша мама прийшла, молочка принесла. Але спершу сама нап"юся. Давно не пила молока, все кефір, придумала собі дієту: кава з сиром і кефір з огірками. А молока з огірками, як в дитинстві. Три дні пекельних мук, і ти новонароджена. Або скоропостижно померла. Перший варіант був би шикарний. А що, як другий? Краще вже кефір. Мало допомагає, зате не смертельно.
Винесла молочко в горнятку, налила в мисочку. Дві дорослі кішки і троє малят обступили мисочку тісним колом, спочатку штовхаючи одне одного, та коли зрозуміли, що всім вистачить, заспокоїлися і почали спокійно хлебтати. От би люди навчилися отак, спокійно хлебтати життя, не штовхаючи одне одного. Його ж усім вистачить.
Любуюсь котячим царством, котре вже здалось би якось пристроїти. Поки маленькі, хай ще залишаються біля мами. А на зиму залишати п"ять кішок – не діло. Бо зима зимю, а навесні що робити з ними? Цієї весни по доріжці пройти годі було. Обриваю зісохлі листочки з бегонії і раптом зауважую конверт. Чистий, непідписаний конверт, запечатаний. Під горщиком. Злився білизною з підвіконням, добре, що помітила, бо ж дощ в будь-яку хвилю шурне, така погода, що йому не купити, а раптом там щось важливе, у тому конверті.
Заходжу до хати, а цікавість аж пре. Добре, коли жінку ще розпирає цікавість, значить, не все ще втрачено. Бо коли все одно, коли нічим не здивуєш, нічим не зацікавиш, тоді гаплик. Клімакс душі не лікується.
Розпечатую конверт, а там фото. Наше, до болю знайоме. Восьмий, випускний. Перегортаю, читаю. Приходь на зустріч. Ми чекаємо на тебе. Як мило, мене хтось чекає. І два контактні телефони. Організаторки. Олена і Оксана. Бабусі обидві, а організаторки.
Зустріч відбудеться акурат в той час, коли роботи має бути найбільше. Чи зможу вирватися, не знаю. Краще зателефонувати і повідомити. що мене може не бути.
Набираю номер. Очікую почути знайомий голос, хоч номеру телефону не знаю. Якось не доводилось по справах спілкуватись, нема справ спільних. А зустрівшись при нагоді, перекидаємось кількома словами про життя-буття, та й усе. В курсі останніх новин, і добре. Та замість звичного глибокого контральто чую густий дрімучий бас.
– Альооо.
– Доброго дня. Перепрошую, а Олену можна до телефону?
– Когооо?
– Олену. Олену Вишневську.
– Нема тут ніякої Олени. Не знаю таку.
– Я знаю, це її дівоче прізвище. Я не знаю її теперішнього прізвища. Чоловік її колишній, його Орест звати. Ви можете дати їй трубку?
– Я сказав, нема тут Олени. Тут я живу. Сам.
– Перепрошую, це номер **********? Мені дали цей номер як Оленин.
– Я схожий на ідіота пам"ятати свій мобільний? Я скоро забуду, як мене звати, а ти хочеш, щоб я пам"ятав свій мобільник та ще й на слух.
– Вибачте, справді глупо. Мабуть, я помилилася. Перепрошую, що потурбувала. Зараз я перетелефоную за правильним номером. Перепрошую ще раз. До побачення.
От ідіотка. Десять цифр набрати без помилки не можу. Яке в біса до побачення. Він теж ідіот, гудів як в єрихонську трубу. Подумаєш, кобіта помилилася номером. Міг би і привітніше гудіти.
І чого я хлопа вчепилася. Мужик, може, після п"ятниці не встиг похмелитися, субота, законний день всіх трудівників. А тут дзвонить любителька халявної кави і Олену просить. Олену Вишневську. А він Леон Вишневський. Ха-ха-ха. От би помилитися номером і зателефонувати самому панові Леону. Потросити до розмови пані Олену Вишневську. Цікаво, який він. Не Вишневський, а той, трубач. Небритий, мабуть, днів п"ять. Ні, це забагато. Днів три ще можна витерпіти, а п"ятиденна щетина – то вже не шарм, а неакуратність. Власник такого голосу не уявлявся з триденною щетиною, акуратно підчищеною бритвою Жиллетт, найкращою для чоловіків. І для жінок, направду файно бриє. Не колеться обличчя. Він не може бути напарфумлений, відпрасований, з галстучком навколо худенької шиї. Це не клерк середньої ланки, не банкір з яхтою чи спортивним авто. Це корсар, володар морів, повелитель вітрів, підкорювач вершин. І жінок. А фіг тобі. Спробуй тільки передзвонити, підеш далеко, сім килів під футом, капітане. Ти мене рознервував.
О, знайомі нотки. Скільки разів це було, попутного вітру. А потім молоточком по висках: ідіотка, ідіотка, ідіотка. І в результаті повні торби вручну, немеханізована ти моя рибко золота. Спочатку проженеш хлопа, а потім готова не одне, а цілих два бажання виконати. Хоча в них і так одне бажання, що там щедритися.
Вдивляюся в цифри на запрошенні, потім в набраний номер. Все співпадає, помилки нема. Що за дурня. Яка Олена, номер той самий, а голос чоловічий. Мабуть, той, хто робив це запрошення, спочатку вирішив поставити когось іншого організатором, потім вибрав Олену, а номер виправити забув. Гаразд, дзвоню до Оксани. З нею ми менше спілкуємося, раз на два-три роки, та мене вона пам"ятає. Гудок, і мелодійний голос повідомляє, що ми набрали неіснуючий номер. Ситуація майже патова. Жарти могли б бути веселіші.
Дзвоню ще раз до того корсара. Мусить бути якесь пояснення, в житті ніщо не трапляється просто так.
– Альооо.
– Перепрошую, це знову я вас турбую. Я перевірила номер, я все вірно набрала. Ви можете покликати Олену?
– Дістала ти зі своєю Оленою. Нема тут Олени. Не ясно? Тут є я, Олексій. Я що, схожий на Олену?
– Дуже приємно, пане Олексію. Ні, ви не схожі на Олену. Голосом, принаймні, точно не схожі. А ви не знаєте, як я можу її знайти?
– Я що, її охоронець? Я не знаю, де мій охоронець. А ти не знаєш?
– Звідки мені знати, де ваш охоронець. /Здається, ти влипла, дівчинко./ Я ж і вас не знаю.
– Точно, і я тебе не знаю. Ти хто?
– Я – Ірина.
– Ірина? Яка Ірина? Звідки? Що ти хочеш? Чекай, мовчи, я йду пити. Голова тріщить, сушняк дикий.
– Ооо, кайф. Так, а тепер ще раз, ти хто?
– Я – Ірина. /Намагаюся не розізлити голосом свого співрозмовника, не хочу зайвих клопотів на свою бідну голову. Мені їх вистачає, тих, що є./
– Здається, я маю сказати дуже приємно. Але мені більше приємно, що пиво ще залишилося. І я живий. І що тобі треба, Ірина?
– Я Олену шукаю. Олену Вишневську. /Ідіотка, кидай слухавку, поки не пізно. Олену сама знайдеш, півгодини ходу – і буде тобі твоя Олена, з внучками на шиї. Тріпайся хоч до півночі, а зараз замовкни, поки тебе не заткнули./
– Я не знаю Олени. А давай тебе шукати.
– Мене шукати не треба, я тут.
– Тут – то де? Тут я є, а ти де?
– А я – тут. /Господи, з ким я розмовляю. Алкаш якийсь, а я час трачу. Мало наслухалася ніби./
– А можна і мені бути тут, чи там. Ну там, де ти тут.
– Ви мене розігруєте, так, пане Олексію?
– Ні, не розігрую. Голос в тебе класний. Скажи ще щось.
– Якщо вам сподобався мій голос, то я би просила вас звертатися до мене на "ви". Ми з вами не знайомі.
– Нема питань, познайомимся. Мені сподобалося на "ти". Всі перше викають, а потім тикають. А я що, Льолік?
– Мабуть, ні. Ви Олексій, якщо це ваше справжнє ім"я.
– Моє, рідне. Подобається?
– Подобається. /І справді, подобається. Поки що тільки ім"я./
– І мені твоє подобається. І голос. Кажи що-небудь.
– А що саме?
– Та без різниці. Просто кажи. Хочеш, газету читай. Я буду просто слухати.
– Гаразд, а можна без газети? Можна, я просто вас щось запитаю, а потім ви мене?
– А потім дай бабки, дай машину, дай, дай, дай. Ви всі такі, баби?
– Може, всі, а може, не всі.
– Всі, і ти така сама. Одна, казав мені колєга, не така. А вона не дзвонить. Вже третій день не дзвонить. Я вже квіти викинув, і шампанське випив, і коньяк. І все випив. Лажа все.
– То ви їй подзвоніть. Знаю, важко, може, їй теж важко. Знаєте, як вона втішиться, почувши ваш голос. Чоловіки, котрі можуть зробити перший крок, нині на вагу золота. Точніше, їх нема.
– Вимерли. Та я би подзвонив, мені раз плюнути. Номер де взяти.
– У вас нема її номера. І в мене нема номера Олени. У нас схожі проблеми. То сходіть до неї додому. Вихід мусить бути. /У мене він є, мені легше, ніж тобі, чоловіче. Чогось стало шкода того бідаки. Напився, переживає. Може, й не пропащий, зірвався просто. З ким не буває. /
– Та я би сходив, якби знав, де вона живе. Хоча, то ідея. Дякую. Спитаю в кореша і приїду.
– А ваш друг знає її? І чого ви переживали?
– Знає, він її однокласник. В них зустріч має бути. У вересні. Я просив, щоб він познайомив мене з нормальною кобітою. Бо кругом одні тьолки, задовбали. На шиї виснуть, як грушки. А вкусиш, червиві всі до одної. /Я сплю, мені це сниться. Це сон, це не може бути правда. Сашка, невже це твоя робота? Вб"ю, гад, міг би попередити./
– І що зробив ваш друг? Він вас якось познайомив?
– Він запрошення робив. Кожному персонально вписував ім"я. А їй дав неправильні номери телефону. Один мій, а другий взагалі лівий. /Так от чого я Олену шукаю годину часу. Ну Сашка, постривай./
– А не міг просто дати вам її номер? Навіщо аж такі складнощі. Або просто зібрати вас докупи десь на каві.
– Так всі роблять. І такі знайомства закінчуються на другий день. А вона не така, як всі. Він сказав, що нею не покеруєш. Швидше сам під каблуком опинишся. Але гра вартує свіч. /Сашка, якщо ти це сказав, то будеш жити. Принаймні якщо гра вартує свіч./
– І що, ви готові грати? /Подивимось, корсаре, хто тут хижак, хто жертва./
– Аки юний піонер. Завжди готовий.
– То бийте в барабани, сурміть у сурми, удачі вам, Олексію. Всього доброго. /Удачі тобі, а може, мені теж./
– Дякую, тобі також. До побачення.
– До побачення. /Шкода, що ти вимкнув трубку./
…
Різкий нетерплячий дзвінок у двері. Щетини нема, обличчя гладко вибрите. Але один поріз Жиллетт таки допустила. І є галстук, котрий давненько не дружив з тою шиєю. Солоний вітер пригод перебив домашній запах свіжозавареної кави.
– Привіт, Ассоль!
– Привіт, Грею!
