У дитячому садку наша група мала дивну звичку – кричати хором про те, що бачили за воротами та над будівлею. Їде трактор – усі біжать до огорожі і скандують, що є сили: «Трактор! Трактор! Трактор!». Толька навіть хотів бути трактористом, як дядько Сашко. Автобус – то вже нові викрики, а от коли наближалася будка на колесах, запряжена двома старенькими кіньми, то усі кричали: «Дід-Ан-тон!». І так без упину, поки не чулося дідове «Тпруууу!». Колька замість імені викрикував якесь інше слово, за яке вихователька його дуже сварила. Дід був водієм «дитячого автобусу», а декілька хлопчиків навіть мріяли стати «дідом Антоном».
Тоді усі, крім мене, залазили у будочку, щоб їхати додому.. У ті роки я вже почувала себе нещасливою, бо жила поряд із садочком і завжди ходила туди пішки, а так хотілося проїхатися! Та ще й Вовка завжди показував язика, виглядаючи з будки і кричав: «Ага-ага-ага!». На його мові це означало: «Я їду, а ти додому пішки йди!» . Як я бажала жити далеко, щоб як люди, з дідом Антоном...
Наш водій був дуже пунктуальним і кожну дитину підвозив до хати у чітко визначений час. А місцевий діалог:
- Котра година?
- Та вже дід Антон поїхав! - Означав, що зараз восьма година ранку, або шоста година вечора.
Бажання прокататися на «автобусі» все-таки здійснилося, коли мами не було вдома, а я мала заночувати у хрещеної. Стільки радості було! Та це ще не все...
Мала ще одне бажання, яке насправді виповнилося, коли стала дорослою ... Скільки себе пам»ятаю, завжди із дивовижним захопленням дивилася на слід, який залишав літак у небі. У дитсадочку той, хто бачив його першим - задавався, але потім кричали усі: «Са-ма-льот!» і діти починали ділитися на дві групи – дівчачу і хлопачу. Дівчата кричали:
Самальот! Самальот!
Ти візьми мене в польот,
А в польоті пусто,
Смажена капуста,
А в капусті черв»яки –
Наші хлопці дураки!
Те ж саме кричали хлопці, змінивши фразу: «Всі дівчата дураки!». А що робити, коли інакше не римувалося? Діти починали сваритися і кричати, поки не виручалася вихователька. «От цікаво було б навчитися літати!» - думала я, а побачивши літака, бажала йому щасливої дороги. Дивно, як такий тяжкий велетень може підійматися в небо?
Вдома вилазила на черешню і стрибала, бо думала, що лише так можна злетіти, просто про це ніхто не здогадується...
«Де ти так подерла лікті та коліна?» - дивувалася мама і починала фарбувати рани у зелений колір. Потім я не витримала пекучого болю і зрозуміла, що із цього задуму нічого не вийде і треба міняти тактику.
Коли батьків не було вдома, то взяла парасольку і полізла на дах літнього душу. От здивується Вовка, якщо побачить на небі не літака, а дівчинку, яка пролітає над його хатою між хмар! Тоді настане моя черга кричати «Ага!», жаль, що він не почує, бо летітиму високо, якби хоч впізнав! Не даремно тоді казали, що я худа, аж синя і легка, мов пір»їнка, яку може й вітром знести. Тож вилізла я на душ, а там, під бачком, осине гніздо... То вже сміливості стрибати донизу мені не треба було позичати, а про страх не мала часу думати. От і стрибнула, тільки мій парашут, а точніше парасолька, не те, що не відкрилася, а упала поперед мене на землю. Мабуть теж налякалася. Посадка видалася зовсім невдалою, бо шрам на коліні ще й досі нагадує про ту подію. Від крику перелякалися сусіди і збіглися, мов на виклик сирени. Мама раділа, що усе обійшлося лише збитим коліном і знову старанно намазала його пекучою зеленкою.
«Для того, щоб приземлитися – треба злетіти, відштовхнувшись від землі. Не потрібно лізти на дерево, чи на хату, треба просто добре розігнатися. Так роблять літаки», - вчила вона. Це було хорошою ідеєю, та ще й майже безпечною. Тому, одного вечора, коли зажило моє колінце, коли село затихло, коли дід Антон ішов пішки поза городами додому, а його конячки їли свіжу скошену траву на конюшні, я знову вийшла вчитися літати. Добре, що крайня хата на вулиці і ніхто не бачить: я розігналася, що є сили, розгорнула руки, мов крила і підстрибнула вгору....
Що було потім, то вже неважко здогадатися: під звуки «сирени» прибігла мама із зеленкою і цікава сусідка, а дід Антон здалеку махав батіжком.
Батьки мене любили незважаючи на те, що я так ніколи і не навчилася літати, але на всяк випадок відремонтували гойдалку. Зате я ще досі літаю у снах. Ага-ага-ага!
