Колись розумні істоти далеких світів видовбуть із криги охололої та змертвілої Землі творіння людей і зможуть, бодай частково, зрозуміти нашу сутність, а значить відповісти на запитання:
- Для чого вони жили?
- Від чого тішилися чи страждали?
- Що рухало їхніми помислами і вчинками найбільше?
- Що вбивало і що змушувало чіплятися за життя?
Мені хочеться, щоб серед отих видовбаних творінь була і книга Діни Абілової.
ЩОБИ ВЕНИ БАЧИЛИ СОНЦЕ
Старий міський парк. Зустрілися через роки. Він упізнав її за усмішкою. Тією, що ховається у кутиках опущених губ. Усмішкою, яка відкривалася лише Йому...
Вона:
Поглянь, я інша! Вже не пам'ятаю місця де розчинилася, розтанула. Тільки ім'я не підвладне часу. Воно захоплено продовжує жити навіть тоді, коли душі наші злітають-сповзають як літнє сарі з матових плечей індійки... Я інша тепер. Хочеш, неправду свою розмотаю?
Грішна і здатна на крадіжку я. Викрадаю спокій і сни. А коли у гніві, то цуплю чуже щастя... Досить? Чи й далі розмотувати брехню?
Він:
Я кохаю тебе... З виворітного боку... Кохав і кохаю, як раніше. Мій світ не зраджуй, коли зрікаєшся інших всесвітів. Викликав я мантрами божества, щоб просити у них твоєї появи... Хочеш, я прочитаю тобі Ведичні вірші? У них купаючись, очистишся від мук... Муки твої - як діти. Не мої і не твої, а наші. Тільки наші діти не вибрали нас.
Вона:
Інша я! Не віриш? Ось поглянь! На мені з'явилися шви. Я латала їх тонкими ниточками віри. А потім розпорювала нігтями. Щоби вени бачили сонце.
Він:
Ти блаженство, загорнуте у мій страх. Що мені ті рубці? Хіба не дозволиш цілувати твої стопи ніжніше за шрами? Шостий лотос поміж твоїх брів і дві пелюстки були мені водою і світлом. Інші мені вже не потрібні. Ти була й залишишся завжди моєю. Першою.
Вона:
Я інша! Ну ж бо, подивись! Стерлися й осипалися фарби мої. Мовчки приймала отруту розлук. І кохала тебе намарно. Від маківки з павутиною запитань аж до кінчиків ніг та рук. Я інша. Буваю небезпечною, коли оголюю правду свою, як тіло.
Він:
Звільнений за життя тобою. І пробачений ніжністю твоєю за гріхи попередніх народжень. У цьому світі назв і форм мені потрібне лише твоє смирення. Розчинися в мені, як зернятко рису. Почуваюся усім – якщо ти в мені. Я – сон, коли розділяєшся ти і йдеш...
У вищій таємниці речей пізнав свою суть. А гра твоїх слів - сценарій звуків, стишених моїм запереченням... Запереченням усіх розлучень. Отих, які може придумати тільки Жінка...
І що мені старі фарби? Поцілуй мене любенько...
Оригінал тут: http://www.proza.ru/2007/07/24-12
ЯБЛУКА - ПАДУНЦІ
Понеділок-гидун відвертається від радості. Йому на таці самі невдачі подавай.
Захід сонця забарвлений рожевими відтінками, як крона хінного дерева з пучками квіток.
Скоро з’явиться місяць, схожий на скам'яніле яйце качкодзьоба, який жив близько сімдесяти мільйонів років тому. Іноді ночами ріки викидають на берег розсипи каменів округлої форми. Недарма ж із абстракцій складаються аксіоми...
Втомилася я без тебе. Відчуваю себе висушеною травою. Вирвана із землі. Не бачу сонця, але є ще сила у стеблах моїх сухих. Коли заллють киплячою водою, то із губ моїх злетить: Спроможна ще жити! Можу! Огортаюся надією, як шоколадна плитка фольгою.
Знову сповідуюся чужим містам. Уже холодно, але кожна усмішка незнайомої людини зігріває вулиці провінційного містечка на градус. Я вже звикла до цього дивовижного стану: Я є, але мене немає...
Почуваюся незнайомкою для себе самої. Дуже мені хотілося б познайомитися з собою ближче. Без клинових засувів ...
Смуток перестав бути гостем. Він гірше сусідки, що заборгувала. Скаржиться на життя й обіцяє повернути борги. Я так хочу, щоб журба оніміла!
Навіть ніж, залишений на підвіконні, тупиться, коли місяць уповні. Чому ж гостре лезо смутку не боїться місячного світла? Журба - улюблена арієтта безсоння.
До дня народження залишилося кілька днів. Я народилася *** дцять років тому. Навіщо? Не знала відповіді на це питання, допоки не зустріла тебе. Але не усі відповіді дарують спокій душі. Докоряє внутрішній голос: Навіщо я відпустила тебе? Для того відпустила, щоб ти повернувся...
Не можу покликати тебе. Важко просити повернутися тих, кого прогнали самі. Штовхали до прірви своїми ж руками ...
Ще не настав день народження, але мені дуже хочеться, щоб він ненавмисно випав із календарів, як випадає дріб'язок із кишень. Чим я привітаю себе в день народження? Тим, що життя, мов літо без грибів плине без змін? У дитинстві я відчувала свято. Тепер кожен день народження - зла посмішка над собою.
І цю посмішку бачу тільки я. Вона ховається у сріблястих нитках парчі. Характер у неї, як смерч...
Можливо, ти згадаєш цей скромний день появи мене на світ. Вип'єш вина за здоров'я. І подумки побажаєш щастя.
Не з тобою. Як ти гадаєш, чи потрібне мені таке щастя? Щастя без твоєї участі...
Відчую кожне твоє побажання, але... Мені так хочеться ще й почути.
Я би слухала тебе непогрішимо, як у Тибеті дикі гірські ущелини слухають кожен звук. Звук мантри у супроводі труби з гомілкової кістки людини. Ти вимовляв би слова вітання неквапливо, а я зображувала б на холодному склі абстрактні малюнки.
Вікна люблять доторки теплих пальців, як опіки - геранієву олію...
Я хочу неможливого? Ні, це не я. Це душа моя. Вона не вміє не запитувати про тебе.
Кожного дня собі брешу, що ти десь поруч... Неправда для душі - знеболююче.
Сховаюсь у день свого народження від цілого світу. Навіщо мені чужі квіти та побажання, які ніколи не збудуться? Навіщо мені чужі руки?
Розлукам тільки здається, що вони всемогутні. Знаєш, скільки думок про тебе з'являється у кожній розлуці? Стільки ж, скільки цифр після коми в незабутньої "Пі".
А із трави визирають яблука-падунці. Так спадають на долоні часу мої роки.
Я кохаю тебе не для того, щоб і ти кохав. Я кохаю тебе тому, що кохання в мені одного разу народилося...
Оригінал тут: http://www.proza.ru/2008/10/01/34
ТІНЬОЛЮБНА ПОРОЖНЕЧА
Зима - сива втомлена кастелянша, видала останні простирадла лютому
Їсть мене совість, як жук-короїд. Я піднімаю білий прапор опісля сварки
Стає трохи страшно, коли образа як суфлер підказує – Не кохаю...
І я, неначе п'яна артистка кабаре, веду себе легковажно і сварливо
Втікає клусом у вчорашній день наша з тобою білогрива мрія...
Взаємні докори розводять тари-бари, і чиясь зловтіха співає куплети
Тисячу погонних метрів журби відміряє тіньолюбна порожнеча. За біль...
У шумі пустотливих оплесків невтішна розлука боїться посмішок чортів
Не будь чужим мені повторно... Минулий день із цвинтаря не повернути
Дощова вода капає в кожен глечик, але не кожний глечик відкритий
Не будь чужим собі... Я знаю, як складно буває себе до себе повернути
У той час, коли тварний * світ під поглядами чорного місяця напіврозкритий...
Хіба важливо, що не мала рації я? Іноді обпалюється серце словом
Я все ще вчуся прощати. Немає часу судити, залишився час жити
Обіймає нечесана трава камені правди, і цілують їх хвилі напівсонні
Щастя починається з надії. Не порвати б ниточку, що нас з’єднала
У нас з тобою є життя! Рай ніхто не обіцяв. Приймемо кохання як віру
Прості відповіді на складні питання заховалися в коханих очах
Недописані в чернетках мої поеми, чекають благословення Музи
Як же хочу доторкнутися до відлиску місячного світла на твоїх плечах!..
тварний *- в релігії: створений Богом
Оригінал тут: http://www.proza.ru/2008/02/07/673
ТВІЙ ПОЦІЛУНОК ЗІ СМАКОМ НАВАТА*
Я перед тобою провинна... Цієї ночі дегустувала, як вино, чужий поцілунок...
Ковтками... Торкалася до губ чужих, як до холодного келиха. Ішла босоніж я по телефонних дротах... Розлюби мене Мегеру... Хотіла тобі помститися!
Волосся-змії мої чіплялися за гілки дерев... Я запалила своїм факелом усі ліхтарі на вулицях міста... Ти гадаєш заради світла? Ні, шукала жертву для постановочного сюжету... Так буде завжди!
Не вмію не мститися тобі за укорочені подоли зустрічей наших... Не вмію мовчки помирати від болю! Після нашої сварки... Вірність видалила з серця константу... Я хотіла забути твій останній поцілунок... Обпалене серце, як дитина, що опеклася, просило: Подми...
Смак чужого поцілунку був переперченим... Мені хотілося його запити склянкою сліз...
Що я роблю? На це питання "Я" ніколи не відповість.
Очі того чужого здалися мені безбарвними... Він мене відштовхнув і промовив: Ти не п'янієш! Ти цілуєш мене, як могилу...
Він не грав цієї ролі. У ній, як бомж у підвалі, проживав...
Але ж і Він за п'ятнадцять тисяч секунд у мене не закохався... Не встиг?
А хіба можна встигнути похапцем полюбити?
Його поцілунок був зі смаком валідолу. І мені здавалося, що він кладе замість цукру в чай солодку... І останній ковток не робить.
Я мучилася від спраги...
Кажуть, що бувають поцілунки зі смаком розсолу. Я розбила його обійми кулаками і пішла геть...
Зачіпала бичем своїм ліхтарі, як таця зачіпає келихи на краю столу. Вулицями довго йшла... Босоніж по обірваних дротах. Навіжена! Кричали мені вслід вітрини-судді...
Серце оповилося скловатою...
Я повернуся тому, що...
Мені без тебе було і буде порожньо... Перед тобою завинила...
Я повернуся тому, що...
Твій поцілунок зі смаком навата *...
Нават *- східні солодощі.
Оригінал тут: http://www.proza.ru/2007/07/23-441
СХІДНИЙ АПОЛОГ
Малодушний вітер шпортаючою ходою бродить вулицями міста.
Дощ говорить недомовками, стишує звучання литавр, накритих шматками сукна.
А душа моя, як дитина, грає в буріме.
Із сусіднього вікна напливає повітрям аромат м'ясного пирога - кубіте.
Я знаю сенс існування неправди. Ні! Я не адвокат брехунів. Усього лише серцем розумію, що олжа - чиясь правда, що плаче. Як не дивно, але брехня - це правда, яка хоче сховатися від суду людських очей. Бо очі птахів або навіть хижаків погляди не вміють убивати так, як люди вбивають чиєсь зранене коханням серце.
Я - народжена на землі. У моїх жилах ясно-червоні ріки. А в серці багряні рими.
За спиною нинішнього дня - моє перше кохання. Я сама проводжала його за руку в минуле. Перше кохання - це дебют душі. Боязкої душі моєї, що не встигла нагрішити й зірвала із себе пута страху. І зі сцени життя не шепотіла, а співала...
Чим повниться душа? Не понеділками, що вписані у клітинки календарів, немов хрестики. Вони вишиті яскравими ниточками муліне накрохмаленою канвою.
А повниться душа різними квітами щастя. Моя бабуся, татарка, завжди бажала мені білого щастя ... Білого як молоко молодої верблюдиці, що народилася на світанку у зальному будинку для караванів. Народилася під звучання старого ситара. *
Благословляючи мене у дорогу, вона завжди промовляла: «Булсин якти чираен». Нехай обличчя твоє світиться...
Бабуся вчила мене пускати яблуко за водою і шепотіти над бездонним ликом озера:
«Хай не втримає мене вода». Це щоб повелителі вод не затягли мене до своїх глибин...
Словами я малюю картини над невідомістю. І зберігаю чужі таємниці в серці, як колись надійно берегли мідні ключі на грудях своїх ключарі...
І, як би не сперечалися вуста мої з вітрами, знаю, що у долі не виграєш парі.
Я - народжена на землі. Розумію мову трав і вірю квітковому годиннику.
Прокидаюся разом із білим лататтям і засинаю майже з цикорієм диким.
Буваю ревнивою та байдужою. Люблячою й тією, що ненавидить, плаче і сміється. Покохай мене таку земну... Ім'я моє зберігають валлійські рукописи та неприступні стіни Кардифського замку, що зубцями впиваються в небо. Там біля Чорної Вежі, коли місяць уповні, збираються душі померлих лордів. І тоді на чорному небі місяць схожий на отвір, із якого виливається сріблясте світло...
Я - народжена на землі. Моє слово - чийсь порятунок або ж погибель...
На безпір”яній подушці пальцем малюю неперове число, допоки годує журба моє серце тишею з ложечки. І згадую, як читала мені колись на ніч мама східний аполог. У часи, коли залишаюся одна, мені хочеться бути почутою ким-небудь. І тоді я починаю розмовляти сама з собою...
Знаю, що мої білі-білі думки перетворюються на слова. Їх обов'язково почує довговолосий уй іясе, ** котрий ночами пише молитву зі скрипом пера на папері або заплітає моє волосся у коси...
Ситар *- струнний щипковий музичний інструмент на Сході.
Уй іясе **- домовик (за віруванням татар).
Оригінал тут: http://www.proza.ru/2008/07/21/407
МАНТРА ДЛЯ ВЕНЕРИ
Чому ти мовчиш? Я швидше дочекаюся, що розтане печерний лід, аніж почую, як вимовиш ти бодай слово. Немає у мене зайвого життя. Як врятувати свою душу від меледи * у лабіринті спогадів, снів і сумнівів?
Мені простіше перекласти еламський клинопис, видавлений на сирій глині, що висохла за тисячі років, аніж зрозуміти твоє здичавіле мовчання.
Біля берегів околичних морів загубилося чиєсь недомовлене заклинання.
Там грози небесної безодні постають докором чоловікові за те, що десь плаче жінка. Плаче, ховаючи в долоні обличчя...
Смак мовчання нагадує остиглого чаю смак. Він гірчить тому, що холодний.
Шкода мені, що не художник. Я намагаюся намалювати тебе, але виходить смішно.
Напевне, думки мають вагу. Він деяких думок стає так важко, що я відчуваю всередині себе камені, котрі відкололися від скелі...
Коли нестерпно боляче, я піднімаю голову до неба. І довго розглядаю картину божественну, не обмежену рамами...
Моє життя перетворилася на спектакль під назвою «Вмію жити без тебе!»
Задоволені режисери, сценаристи і глядачі, в особі подруг. Чужі чоловіки мені дарують квіти і цілують руки. Але моя душа - не актриса.
Моя душа - паломниця у зношеному одязі, що втамовує спрагу несподіваним чаєм і тримає на долонях своїх єдиний скарб – твоє кохання. Тримає, немов дитина сніжинку в теплих долонях.
Це мій двійник грає ролі. А я справжня. Ночами зустрічаюся у снах своїх з тобою і завжди тобі вірна. Ні. Ти ніколи не прохав мене бути вірною. Але вірність - це не щось обіцяне. Вірність - це характер душі. Якщо хочеш, то її природний колір.
Тільки біль ночами поглинає віру мою, як жук поїдає коріння і паростки.
Мовчиш. Що тобі невгасимі мої почуття?
Я йду босоніж часом. Весела, а сни бачу сумні. Не буває смутку без роду і племені. Мені не соромно, що я все ще кохаю. Соромитися своїх почуттів так само безглуздо, як докоряти Богові за те, що він подарував людині серце.
Пам'ятаєш, ти якось пожартував:
- Я із Марса.
Я повірила навіть у це.
- А ти звідки з'явилася? - запитав.
- Не знаю, - відповіла я.
- Я знаю. Ти із Венери.
- Звідки ти знаєш?
- Це помітно. Бо Венера - єдина планета, яка крутиться проти годинникової стрілки. Ти все робиш навпаки, - сказав ти жартома.
Трохи пізніше я прочитала, що Марс і Венера іноді зближуються і обмінюються енергіями. Може бути, що ми й знайшли одне одного в період їх зближення?
І тоді з'явилася точка на тімені. Або ж крапелька чорнила над буквою.
Іноді я гадаю по книзі, яку ти подарував. Гадаю, як стародавні гречанки на папірусних сувоях. Заплющую очі, відкриваю навмання сторінку і повзаю безіменним пальцем рядками. На видиху роблю вибір. Відкриваю очі. П'ятсот перша.
Читаю. „Ні вона не сказала, в чому справа, ні я не запитав.. .” Сплив рядок Хеджазі.
Так і було...
Починаєш любити обставини, коли відчуваєш провину за те, що не склалося...
Розлука - це інтервал. Ти і Я. Якщо замість літери І ставити багато інтервалів, ми опинимося на різних сторінках. У різних містах. На різних планетах.
Я кохаю тебе. Закриваюся твоїм ім'ям від лиха. Немов укриваюся ним, коли мені холодно. Твоє ім'я - стіна, за якою ховається моє боягузливе коротке ім'я...
Хочу бути з тобою. Перке? Перке... Одне італійське слово, а має два значення «Чому» і «Тому що»
Я не розумію слова "самодостатність". Усе життя приймаємо тепло батьків, друзів і коханих. І раптом людині достатньо тільки себе?
За вікном моїм дощ. Гілки дерев розгойдуються, немов п'яні. Може, дощ - це зовсім і не дощ, а прозоре вино?
Перед сном я читаю мантру: „Шанобливо схиляюся перед Тобою, о Бхрігу Муні, Бог планети Венера. Заступник демонів і автор священних книг. Білуватий, як ставок, що покрився кригою”.
Я не знаю, які завтра заполонять мене думки. Сумні чи веселі, але знаю, що всі вони будуть про тебе.
Не мовчи. Я кохаю тебе. Мені хочеться кричати про це. Але я не стану голосити, щоб не сполохати почуття.
Якби Боги нагородили мене безсмертям, я би попросила у них дозволу поділитися цим дарунком із тобою...
Меледа * - дріб'язкова, незначна справа, що вимагає багато часу.
Оригінал тут: http://www.proza.ru/2008/07/31/342
ЛЕЗО МОВЧАННЯ
Після свят на чорно-білій дошці днів біль і розум ліниво грають у шашки.
І знову перемагає біль... Шашка, як пусте слово, перекинулася й посміхається дамкою.
Стукає зі вчорашнього дня свято, що не вдалося. В образі голодранця ображеного.
Мені соромно згадувати, як блискуче зіграла перед тобою роль бездушної хамки.
Може, була завжди такою? А з тобою грала чужу роль. Заміняла іншу акторку?
Ех, якби ти міг переграти... Прочитав би в отруйних словах необразливу примху.
Серцю потрібна тиха хода: винувато пересуватися діагоналлю до тебе через напівсни.
А ти мовчиш. Ріжеш струни мої нещадно. У мовчання лезо гостріше за гнів.
Ріка часу забирає наші з тобою мрії, мов опалі плоди. Щастя затіяло втечу.
Руде сонце в оправі неба замінює мені тепер камінь сердоліку. Кольору очей твоїх.
Юна циганка напророчила, що це кільце збереже кохання і порадує серце.
Я повірю їй! Навіть якщо розум посміхнеться й скаже, що ти ніколи мене не кохав.
Каюсь... Прошепотіла я: ненавиджу! Чорти посипали мої слова пекучим каєнським перцем.
Я ослабла від довгих розлук. Скажи, чому тоді мене від самої себе не захистив?
Мовчиш... Не відповідай на мій біль, який виливається через край. Переливається то докорами, то сльозами.
Вирватися б зі щоденників у порожнечу, де відсутній час. Де навіть тінь вимирає.
Я навчилася ламати гордість цегляну, тремтячими від страху руками. Через страх тебе втратити...
А ти зміцнюєш свою гордість залізними підпорами і байдуже перегортаєш день.
Услід тобі голосом маленької дівчинки: Ех ти ...
І тисячу раз повторю: Ненавиджу!
Не тому, що ненависть живе, а тому що життя вже перекинулося догори дном.
Ні! Допоможи мені!
Знову чорти наближаються із перечницями у руках. Все ближче, ближче...
Знай!
Одного разу за світло у твоїх очах я цілому світу повірила й сонцю усміхнулася.
Латаю віру щасливими історіями з книжок. Але ж наша історія була значно гарніша...
Розв'язує образи по вузлику час. Молюся словами кохання і ночами не сплю.
Нічого не сталося страшного. Повертайся!
Назви мене своєю буркотливою старенькою.
Невже одне ненавмисне слово «Ненавиджу» виявиться сильнішим за щирі - «Кохаю»?
Оригінал тут:http://www.proza.ru/2008/03/10/275
КАШЛЯКУВАТИЙ МАРШ
Наді мною сміється листопадовий вітер. Кличу тебе застудженим голосом.
А ти не чуєш... Раніше чув, навіть коли гукала тебе тільки подумки.
У дитинстві я вчилася рахувати, загинаючи пальці. Повторювала за мамою: один, два, три, чотири... Тепер я також надавлюю вказівним пальцем правої руки і рахую скільки з тобою не бачились: квітень, травень, червень, липень, серпень... Скоро не вистачить усіх пальців.
Ми з тобою перетворилися на тіньові планети. Ти - Раху. Я - Кету. Або навпаки. Яка різниця? По черзі зменшуємо яскравість сонячного світла...
Навіщо ми гралися в кохання? Це небезпечна гра, у якій немає правил. Ні суддів, ні групи підтримки. У цій грі на кін поставлене щастя. Єдина гра, де можуть бути два переможці або обоє, що програли. Ти і я програли цю гру.
Падають на килим опуклі пігулки та жмуточки вати. Від йодної сітки стільки ж тепла, скільки від посмішки чужої свекрухи.
Не допомогли мені слова молитви. Я палала кілька діб і не згоріла. Температура-дурка! Мені ввижалися епізоди прожитих життів. Усе, що не сниться, а відображається у полум'ї болю та напівмаренні - хіба не нагадує вирвані картини минулого, які стерли чи то ангели, чи, може, чорти?
Сиділа біля вогнища й гусячим пером вчилася писати на шкурі мертворожденного ягняти. Точно пам'ятаю, що змогла написати лише твоє ім'я...
Потім опинилася на схилі вулкана. Бачила, як плачуть дерева тороміро.
На їхніх блідо-зелених перистих листках із шовковистими білими волосинками лежали крапельки роси. А в останньому епізоді я побачила Терновий вінець і Священний цвях. Трохи пізніше - червоного млина.
Душа моя, як виводкове пташеня - стійка і в кожному новому житті народжується із відкритими очима. Тільки розуміє душа не живі мови, а мертві.
Думки про кохання - строкаті. Вони перемішуються, як трави в грудному зборі: багно болотне, кропива, м'ята і хміль звичайний. А що, хіба він буває незвичайний?
Коли мене вже не буде, то перенесуть із шафи на антресолі, як праведні останки - списані лівою рукою аркуші. Мої чернетки схожі на готичні листи.
Не ображаюся, коли хтось називає мене божевільною. Зрозуміла, що божевільні - найнормальніші люди. Вони зійшли з дистанції розуму на дорогу почуттів.
Снігу нині випало жменьку. Листопад, як хороший Солонич, ощадливо сипле сіль.
На час молюся, як на ікону, і чекаю, коли закінчиться мій кашлякуватий марш, який обрид навіть стінам.
Хочу для тебе бути часткою того, що вічне. Або вітром, щоб іти назустріч тобі. Бути твоїм солодким сном, що повторюється, або ж тополиною сережкою, котра впаде на твоє плече.
Скажи, що ти мене кохаєш, навіть якщо це брехня. Бо не потрібна мені правда, від якої слабне серце і не хочеться жити. Гордість моя здіймає брову та намагається щось заперечити.
Я із радістю поривалася б до інших вершин. Але... На жаль... Боги не придумали нічого вищого за кохання...
Оригінал тут: http://www.proza.ru/2008/11/28/438
ВЕЛИКА ЕГОЇСТКА
Наш всесвіт - це чужі простирадла, що стали рідними, і пісня падаючих крапель води за вікном ...
Я буду щасливою без усяких «повинна» та «зобов'язана» тільки з оцим чоловіком.
Лише дозволю собі відчувати ...
Ілона Павлова (с)
Чекала тебе усе життя. А ти не поспішав. Прийшов, коли надії залишився міліграм.
А вітер перемін відчайдушно молився, кидав золотаво-вохристе листя до ніг твоїх.
Ким я була? Тепер це не важливо. Однією твоєю усмішкою врятований катівський погляд мій.
Зірви з мене меланжеву* сукню подерту, куплену опівночі за сльози в чортенят.
Не чоловік ти мені. Не коханець. Не брат і не друг. Коли ти холодний, бачу в тобі ворога я.
Підблюдні ** пісні співала сваха в колі подруг, і падала у чашу з водою сережка моя...
Слабкістю жінки караю гордість-поганку, що дивиться нашому коханню анфас.
Лютий розсипав сніг, наче солі жменю, пророкуючи нам сварку, зачату парою фраз.
Як дощ покриває наскельні знаки, так я цілую ніжно кожен із твоїх шрамів.
І нехай проклянуть мене усі мусульманки за те, що грішила та йшла слідами твоїми.
Намарно казати вузьколобе «прощай», це слово для нас означає - «здрастуй».
Ніжність моя за повного місяця виливатиметься через край і буде лише тобі одному підвладна.
Недоношеною народилася на порозі зими, щоб любити очі твої кольору кавових зерен.
Засудили нас грудні-мовчуни, але пробачили дзвони, що лунали у фа-дієз мажорі...
Повільно, кроком у століття, відступають моря від своїх берегів у часину, коли ти засинаєш.
Мільйони жінок зможуть жити без тебе. Одна я не зможу. Ти, звичайно ж, про це знаєш.
Обійми мене безутішну несамовито... Як тумани попелясті обіймають сонні міста.
Моя душа - велика егоїстка. Не віддасть тебе нікому. Не відпустить уже ніколи...
Меланжева *- темна з вкрапленням білих ниток.
Підблюдні ** - пісні, які співали на Русі під час святочних ворожінь
Оригінал тут: http://www.proza.ru/2008/02/06/77
