Знесилена й зморена немилосердною спекою земля, здавалося, благала лише одного. "Дощу, дощу, дощу!" - так і вчувалося в усьому. Наповнене звабливо-п'янкими пахощами розквітлої липи повітря оповивало гарячими хвилями, здавалося, що з них неможливо було виборсатись.
Аж ось надвечір щось змінилося. На небі, десь там за деревами, що відразу й не помітиш, з'явилася мутна поволока. Вона непомітно перетворилася на велику темну хмару, а та почала швидко підніматися, наповзати. Зловісна й грізна, вона несла в собі неабияку силу, промовисту й страхітну звістку про невідворотну переміну в погоді. Її край відсвічував жовтизною, і та смужка світлого кольору серед суцільного мороку, наповнювала моторошним очікуванням неминучої негоди, тримала в містичному страху, сковувала своєю невимовною силою, притягувала погляд. Вітер зухвало й безжалісно шарпав верхівки дерев, ніби з якоюсь затаєною злою насолодою хотів примусити повірити в свою незбориму брутальну силу. Він зривав листя і, здійнявши вгору, ніс далеко-далеко, а потім, награвшись досхочу, зневажливо шпурляв його на землю. Здавалося, цьому не буде кінця.
Аж раптом вітер затих, а потім і зовсім вщух. Проте це був примарний нетривкий спокій. Він наповнював відчуттям тривоги. Всепоглинаюча бентежна тиша оповила, здавалося, весь світ і міцно тримала в своїх владних обіймах. От-от мало щось трапитися.
І ось впали перші дощові краплі. Вони, всупереч усьому, були веселі й безтурботні. Дзвінко застукотіли по даху ґанку, завзято вибиваючи стаккато дощової мелодії, яка так не вписувалася своєю легковажністю в сувору й урочисту тишу. Цей дощ був зовсім не схожий на той осінній нудний і похмуро-одноманітний, що сіє смуток. Він був веселий, радісний, молодечий.
Аж на самій верхівці яблуні дрібно-дрібно затріпотіло листя. Воно, що ось уже багато днів поспіль потерпало від нестерпної спеки, раптом здригнулося від несподіваної прохолоди, зашуміло, заметушилося, ніби намагалося відірватися від гілля, відтак кудись втекти й сховатись.
Та через кілька хвилин дощ припинився. Небо стало погідним, ясним, наче нічого й не відбулося. Тишу і спокій порушувало бадьоре дзюрчання води, що збігала із ринви в діжку. Свіже п'янке повітря наповнювало груди. Запахла прибита дощем тепла пилюка і, той запах, відгукнувся в душі чимось таким знайомим ще з дитинства, таким солодко бентежним, запаморочливо невловимим. Соковито й смачно п’янила скошена на сіно трава, умита дощем зелень, мокра, напоєна жаданою вологою розімліла земля. Повіяло приємною свіжістю й прохолодою. Дихалося легко.
2009 р.
